У «Галичині» вже йшла мова про таке трагедійне явище в житті наших краян, як суїцид. З початку 2012-го наклали на себе руки більше сотні прикарпатців, стверджує статистика. і це при тому, що не тільки християнська Церква, котра останніми десятиліттями значно зміцнила свої позиції в галицькому суспільстві, а й чи не всі релігійні, духовно-філософські вчення різних часів і народів суголосно звістують про категоричну недопустимість для людини самовільного відходу з життя. Зокрема священики УГКЦ чи православних храмів, пресвітери євангельських церков, з котрими вдалося поспілкуватися на цю тему, однозначно стверджують, що вбивати себе — це наче брутально повернути-кинути в обличчя Богові життя своє, подароване Ним.

Зі смертю людини її життя не завершується


Тим-то, стверджує християнська Церква, гріх самозгуби дуже тяжкий, і ті, хто скоїв його, терпітимуть у вічності неабиякі муки. Однак нині далеко не всі навіть з тих, хто регулярно буває на недільних богослужіннях у храмах, бояться Бога чи ймовірних ірреальних страждань, бо зазвичай не вірять у загробне життя. Схоже, не вірять у нього й люди, котрі власноруч вкорочують собі віку.


А тим часом наслідки самогубства для тих, хто вдався до такого кроку, набагато страхітливіші від суто земних причин, які спонукали їх накласти на себе руки. Якби потенційні самогубці знали, що їх чекає після смерті, то ніколи й нізащо б не стали пити отруту, різати вени, вішатися, викидатися з вікон багатоповерхівок, лягати на рейки чи кидатися під колеса автомобілів. Адже вони роблять це саме для того, щоби раз і назавше покласти край своїм поневірянням. і такі надії ррунтуються на тій точці зору на смерть, яка означає цілковите припинення розумного життя, небуттяѕ Проте це хибні погляди. Дезертирство з життя — це акт великого невігластва, наслідок того катастрофічного браку знань про феномен смерті, який домінує в нашому й досі надміру прагматичному західному світі. Мети, яка спонукає вчинити непоправне, — втекти від страждань і проблем — самогубці так і не досягають.


Що ж стається з людиною після того, що так чи інакше чекає кожного й що заведено називати смертю? Чи в цьому разі справді згасає свідомість мислячої сутності? Як би дивно чи й неймовірно це не виглядало для тих читачів, котрі ніколи не задумувалися над смислом людського буття у всесвіті, життя людини після її смерті не припиняється. Це однозначно стверджують усі так звані східні й західні духовні доктрини, котрі насправді мають одну й ту саму основу, точніше походять з одного джерела. Такими твердженнями пронизані і сторінки багатотомної «Живої етики», скомпонованої на основі синтезу релігійних, філософських та наукових поглядів на сенс життя. Зрештою, як підкреслив у кореспонденції «Повернення з того світу» в «Галичині» за 3 листопада протоієрей Михайло Мельник зі Старих Кривотул, нині поступово доводять це й найновіші досягнення вчених-ентузіастів вивчення «того світу».  


Відійшовши на той світ, звістують ті чи інші джерела знань, свідомість кожної особи й далі живе розумним життям, правда, відмінним від земного. В усякому разі «там» вона пожинає плоди того, що посіяла «тут», тобто вступає в не менш, а то й у більш реальний, аніж «підмісячний» світ, вимір наслідків своїх земних думок і діянь. і в потойбіччі вже ніхто, в тому числі й самогубець, не матиме змоги виправляти помилки земного життя — йому зостанеться лише боляче споглядати драматичні епізоди свого минулого, які миготітимуть у його свідомості. інакше кажучи, розв’язувати вузли важких життєвих обставин можна лише на фізичному плані. Та якщо натомість людина уникає того й самовільно покидає своє тіло, тоді те, що вона не «розв’язала» тут, мучитиме її й після смерті.


Втім, увесь жах такого стану полягає не лише в тому, що проблеми, які призвели до такого фіналу, зостаються так само гострими і ще болючіше терзають свідомість. Самогубство, крім того, пов’язане з порушенням найважливіших кармічних принципів — законів долі людської, що стосуються земного призначення людини й термінів її життя на блакитній планеті.


Кожен народжується з певним завданням щодо свого духовного розвитку. Душа людини ще до втілення на Землі знає, в чому полягає те найвище духовне покликання. Та коли вона вдягає «ризи шкіряні», фізична матерія затьмарює її знання, й вона призабуває своє життєве призначення. Та все ж для його виконання людині дається певний термін перебування на Землі й відповідна кількість енергії. Проте якщо хтось покидає фізичний світ раніше відведеного йому часу, то він, по-перше, не виконує свого завдання, а по-друге, потенціал енергії, дарованої йому на весь період життя, також залишається нереалізованим, отож постійно притягатиме його свідомість до земного, вороття до якого вже не буде.
Тобто така душа не матиме того спокою, який мають на увазі, коли мовлять про «упокій душі», доти, поки їй було суджено прожити на Землі. Якщо, припустимо, комусь згідно з його «небесною» програмою — а своя є в кожного, хто народжується на Землі, — належало прожити 80 літ, а він наклав на себе руки у 20, то протягом усіх решти років його душа не зможе піднятися у вищі сфери, а зоставатиметься прикутою до нижніх вимірів, які автори Євангелій називають «місцем плачу», тобто спокути.


Наука підтверджує безперервність
«потоку свідомості»


Звичайно, такі переконання лежать поза рамками матеріалістичної парадигми сучасної науки. Проте останніми десятиліттями завдяки найновішим дослідженням у сфері танатології, науки про смерть і вмирання, вже і в цій сфері з’явилися нові погляди на післясмертне буття. Вони підтверджують, що той «потік свідомості», який «шелестить» у наших головах, зі смертю не припиняється. і тут ще одним доказом недопущення самогубства слугують свідчення людей, які пережили клінічну смерть у результаті невдалої спроби суїциду й яких повернули до життя внаслідок успішної реанімації. Як з’ясували медики, навіть короткочасна можливість заглянути на той світ, що буває під час нетривалої зупинки серця, вже може дати деякі знання про потойбічне буття. 


Про це свідчать, зокрема, дослідження відомого піонера з вивчення посмертного буття людської свідомості доктора медицини зі США Раймонда Моуді. Приміром, один із пацієнтів, котрий впав у кому після спроби самогубства, розказував: «Коли я був там, то відчув, що дві речі людям суворо заборонено: вбити себе чи іншого. Адже так чи інакше я однаково порушу Божу заповідь». А ось слова жінки, яку вернули до життя після прийому смертельної дози снодійного: «В мене з’явилося відчуття, що я скоїла щось вкрай погане. Не згідно з суспільними нормами, а відповідно до вищих настанов. Я відчула таку впевненість у цьому, що відчайдушно зажадала повернутися назад у своє тіло, на яке тепер дивилася мовби згори, й далі жити». Ще один чоловік, перебуваючи у глибокій депресії через передчасну смерть дружини, теж спробував поєднатися з її душею на тому світі. Та в момент клінічної смерті чітко й ясно усвідомив, що нічого таким чином не досягне — бажаної зустрічі не відбудеться. Натомість, коли його повернули до тями, розповів, як він потрапив до такої страхітливої місцини, що відразу збагнув, як важко помилився, намагаючись дочасно піти з життя.


Цікаві в цьому плані й розповіді інших людей, котрі пережили клінічну смерть не з власної волі й повернулися до життя. Вони згадували, що коли стрімко летіли до світла в кінці тунелю — а через цю біблійну «долину тіні смертної» проходить кожен померлий, — то бачили боковим зором якісь сірі тіні, хоч і живі, але похмурі, що виглядали досить жалюгідно як сутності, котрих щось мучить, і здогадувалися: то неприкаяні душі самогубців, які «застрягли» десь між світами. З другого боку, фахівці констатують, що посмертні відчуття осіб, котрі пережили кому, показують: вмирання внаслідок тяжкої хвороби (наприклад, під час складної операції) супроводжується відчуттям заспокоєності: «Все правильно, це завершення моєї долі». Проте коматозний стан, в якому опиняється той, хто свідомо замахнувся на своє життя, характеризується сум’яттям, неспокоєм, відчуттям того, що «вчинив щось неправильне, що потрібно повернутись у своє тіло й дочекатися часу його природної смерті».


Живе світіння душ уже доведено експериментально


Висновки Р. Моуді й уже великої когорти його послідовників підтверджують експерименти російського вченого з Санкт-Петербурга, доктора технічних наук, професора Костянтина Короткова. Він вивчав післясмертні феномени за допомогою високочастотного фотографування за методикою Кірліана, яка дозволяє спостерігати енергетичний стан тонкого тіла (душі) померлого в перші години чи й дні після смерті. Метод цих досліджень полягав у тому, що до долонь померлих (як правило, це були пацієнти моргів) чіпляли спеціальні датчики. Ці доволі чутливі прилади фіксували найменші енергетичні імпульси, які виходили з пальців, — так звані світіння кінцівок. Потім результати обробляли за допомогою комп’ютерної програми, що дозволяла на їхній основі відтворити картину біополя людини, яка покинула земний план буття. Отож, як з’ясував учений, посмертні стани людей, котрі померли природною смертю — чи то від старості, чи внаслідок тривалої хвороби, яка підготувала свідомість до неминучого переходу, і тих, хто наклав руки на себе, мають неоднакову енергоприроду.


Скажімо, перший тип світіння, характерний для природного відходу, має невелику амплітуду коливань енергетики: після її плавного зростання в перші години по смерті настає спокійний і остаточний її спад. Амплітуда другого ж різновиду імпульсів, навпаки, дуже велика й  триває доволі довго. Такі різкі стрибки і спади енергетики в тілі людини, яка наклала на себе руки, свідчать, що її душа, котра передчасно втратила фізичну оболонку і яку таким чином було силоміць виштовхнуто за межі земного плану буття, в буквальному розумінні не знаходить собі місця на тому світі, висновує К. Коротков. інакше кажучи, свідомість самогубця, котра й після так званої смерті зостається «живою», метається між покинутим тілом і тим місцем, куди сходяться душі людей внаслідок природного відходу у вічність. Вона вже не може вернутися назад, але й не має змоги рухатися далі, словом, «зависає» і страждає. Тобто замість довгоочікуваного спокою внаслідок відходу в нікуди, якого саме й шукає схильна до суїциду особа, її свідомість після смерті потрапляє наче в пастку, засуджуючи себе на терпіння набагато дужчі, ніж ті, що мучили протягом земного життя й довели до такого фіналу.


Ось так, чорним по білому, може, й надміру натуралістично, але без прикрас виглядає проблема самогубства у світлі різних духовних учень та у фокусі останніх досліджень танатології. і хай вибачать мені рідні тих, хто самовільно пішов із життя, якщо вони читають цю публікацію, за те, що оприлюднюю на шпальтах газети такі подробиці. Розумію, що ця правда, від якої стає ще гіркіше на душі і посилюється біль від утрати, їм не потрібна. Та все-таки пишу ці рядки, бо сподіваюся, що їх прочитають і інші люди, що вони, можливо, спонукатимуть задуматися над тим, для чого приходимо на Землю, й когось таки відвернуть від намірів заподіяти собі смерть. Повірте, немає в цьому світі нічого аж такого важливого чи нестерпного, через що варто самовільно робити вибір між життям і смертю на користь останньої. «Світ вартий заледве хвилини зажуриѕ», як писав відомий перський поет.


Звичайно не мені, простому газетяреві, виступати на сторінках часопису з такою місією. Втім, я й не намагаюся брати на себе роль просвітника широкого загалу з питань загробного життя. Лише хотів би загострити увагу Церкви та школи на тому, що, мабуть, таки бракує в нашому житті проповідей і розмов на тему сенсу буття. Якби нам у дитячому чи й дорослому віці більше говорили про те, що й без самогубств ми на цій Землі тимчасові, що нам тут нічого не належить, що певної миті покинемо все, чим «володіємо», навіть тіло, в якому існуємо, й полинемо, як казали наші пращури, в Ирій здавати звіт про те, як жили, то ми більше б цінували життя й один одного. і тоді, хтозна, може, й подужчав би серед людської спільноти страх Божий, який унеможливлює будь-які злочинні дії як щодо інших, так і стосовно самого себе.

P. S. Звісно, вмістити у дві публікації все, що стосується такої непростої теми як суїцид — свідоме самостійне позбавлення себе життя, не вдалося. За їхніми рамками зосталися без коментарів і такі подробиці, як те, що в сільській місцевості Прикарпаття самогубства стаються чомусь чи не вдвоє частіше, ніж у містах. і те, що зростає число таких випадків серед молоді, надто ж у середовищі підлітків. Більше того, за даними вітчизняного Центру досліджень дитинства, у 27 відсотків українців віком від 10 до 17 років час від часу з’являються суїцидальні думки.
Але все ж проблему порушено і принаймні окреслено потребу всебічного підходу до її розв’язання. А що це справді таке соціальне явище, яке не може не викликати тривогу, засвідчують недавно оприлюднені дані Всесвітньої організації охорони здоров’я, згідно з якими самогубство — одна з головних причин смертності серед землян віком від 15 до 44 років.


Однак усе, що вдалося сказати з того приводу, надто ж у нинішній кореспонденції, не стосується випадків самогубства на війні, коли оточені чи поранені бійці, щоби не потрапити до рук ворога живими, залишали для себе останній набій...

До теми: Прикарпаття знову накриває хвиля суїцидів. Два самогубства за минулу добу

Галичина

 

Туризм Гуцульщини - Туризм Прикарпаття - Карпати


Туризм Гуцульщини - Туризм і Культура