Звідки з'явилися колядки та щедрівки?

Звичай колядування має свою давню історію, коріння якої сягає ще арійських часів. Колядки пов'язані з днем зимового сонцестояння, яке наші предки називали святом Коляди. Його святкували 25 грудня. Вважалося, що в цей день Сонце з'їдає змій Коротун. Всесильна богиня Коляда в Дніпровських водах народжувала нове сонце — маленького Божича. Язичники намагалися захистити новонародженого: вони проганяли Коротуна, який намагався з'їсти нове Сонце, а потім ходили від хати до хати, щоб сповістити людей про народження нового Сонця, і зображення цього сонця носили з собою. Як тільки на небі сходила зоря, колядники заходили в двір, кликали господаря і співали його родині величальних пісень про сонце, місяць, зорі. Ці пісні й стали називати колядами або колядками.

Згодом, із появою християнської релігії обряд колядування був приурочений до Різдва Христового і в колядках з’явились біблійні і світські мотиви. Традиція колядування збереглася й до сьогодні. Як тільки на небі являється перша зоря — розпочинається Свята Вечеря, а діти збираються гуртом і йдуть вітати усіх колядками з народженням Христа!

Ось Новий рік переступив наш з вами поріг, а незабаром  прийде Коляда,  прибіжать щедрівочки,  а за ними і ціла вервиця свят. Новий рік завжди був найбажанішим святом у кожній родині. І хоч впродовж тисячоліть довелося чотири рази зміщувати в часі Новолітування (згадаймо: дайбожичі святкували його весною, з прийняттям християнства перенесли на осінь, а пізніше на 1 січня за старим стилем і, нарешті, для зручності, утвердилася сучасна дата), загальна обрядовість залишилася більш-менш сталою.
         За митрополитом Іларіоном: Святковий календар у всіх народів, у тому числі і в нас, розпочинався зимовим поворотом сонця на літо, коли день починає прибувати. Це було Свято народження сонця, що святкувалось наприкінці грудня і на початку січня, зустріч нового сонячного року. Це так звана Коляда – центральне зимове свято, все просякнуте хліборобськими ознаками.  (Наш прадавній дохристиянський релігійний календар був міцно пов'язаний з природою та з хліборобством цілого року). Наша Коляда святкується два тижні – починається 6 січня і завершується 20 січня – на Івана Предтечі, який «забрав усі свята на плечі». Починаючи від Свят-Вечора аж до Водохреща колядують, тобто співають ритуальні пісні, що звуться колядками.
         Саме слово «коляда» походить від назви Нового Року у римлян — Calendae Januariae, що при-падав на другу половину грудня місяця. Ця чужа наз¬ва «коляда», що сплелася із старослов'янським празником зимового повороту сонця і пізніше перейшла на наше зимове новоріччя, вказує на сильні впливи грецької та римської культур в ІV-ІХ ст., коли українська колонізація досягла берегів Чорного моря і Ду¬наю, де вона зустрілася безпосередньо з греко-римським світом*.
         Цілком можливо, що наші предки разом із назвою «коляда» та деякими звичаями запози¬чили від греків та римлян ще щось із мотивів величальних новорічних пісень ще перед прийняттям християнства на Україні-Русі. Та все ж, немає сумніву, — як думає дослідник колядок акад. Коробка**, — що греко-римські впливи зустрілися на східнослов'янському ґрунті вже з виробленою новорічною обрядовістю і вели¬чальними піснями місцевого походження.
2)
         «Дуже можливо, що ті старі новорічні пісні в нас називалися власне щедрівками. Ця рідна, місцева їх назва, незнана поза українською етнографічною територією, стоїть, очевидячки, в якомусь зв'язку із щедрим, тобто багатим вечором, що замикає різдвяний цикл празників, та із тою щедрістю, багатством і достатком, який напророчують колядки й щедрівки в бажаннях для господарів».3
3) Філярет Колесса. «Українська усна словесність». Львів, 1938. Стор. 39.
         Власне колядки – це часто величання з вірою, що те, що говориться про господаря та його родину, конче сповниться, і цим колядки наближаються до заклять, як стверджує митрополит Іларіон. Господарю і господині в колядках бажається щастя, здоров’я,  щедрого врожаю  та багатства.  Багато колядок і щедрівок на честь Коляди або з побажаннями врожаю. Останнє само собою зрозуміле, адже колись давно, ще до християнства, всі свята наших прабатьків були пов’язані із землеробством, а  спосіб життя відображався у ритуальних  піснях і традиціях. Серед колядок є дуже стародавні за змістом, і якщо вслухатись в їх зміст, то сьогодні ми можемо і не зрозуміти деяких речей. Ось , наприклад,
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка…
         Але ж ластівки не прилітають в січні, коли власне і щедрується. А 1 березня за старим стилем, а 14 за новим – це день преподобної Мучениці Євдокії, або, як кажуть селяни «Явдохи». Згідно з народною традицією, це перший день весни. У цей день – так вірили наші селяни – повертаються з вирію ластівки. І колись давно наші предки-дайбожичі святкували Новий рік. Ось тепер зрозуміло чому ж «прилетіла ластівочка».
         Колядують або окремі  особи, або групи парубків чи дівчат. Їхній голова зветься «берeзою» (румунське «бреза» означає «замаскований», а болгарське «брезая» - «маска»). Колядують діти, дорослі парубки та дівчата, а в Галичині інколи колядують і господарі. Але по всій Україні першими йдуть колядувати діти. За звичаєм в перший день Різдвяних свят колядують і дорослі парубки. Гурт колядників – п’ять осіб: береза, звіздоноша, дзвонар, міхоноша  та запасний, який повинен допомагати міхоноші, якщо багато вколядують. Такі колядники колядували в хаті перед образами, а сьогодні – де вдасться, навіть на порозі, аби дозволили колядувати. А щоб дозволили, береза, коли вся ватага стоїть під вікном, гукає: «Пане господарю, благословіть Христа славити!» А нині питають по-іншому: «Чи можна колядувати?» І коли згоду отримано – по всій хаті лунає дзвінке і гарне: «Нова радість стала, яка не бувала…»
         Традиційний характер організації колядницьких та щедрівницьких ватаг на чолі з «березою» у багатьох випадках нагадує стародавніх веселих скоморохів, що теж «хату звеселяли» не тільки величальними піснями, а й танцями та грою на музичних інструментах. Цілком можливо, що від співців-скоморохів колядницькі та щедрівницькі ватаги успадку¬вали і традиційні форми випрошування дозво¬лу, як ось:

... Ци повелите колядовати,
Колядовати, дім звеселяти,
Дім звеселяти, діти збудити?
(В. Гнатюк, «Колядки...», І, ч. 9)

         Сказане вище стосується і до випрошування плати за колядування:

А йди ж за грішми та до комори,
Ключики бери, скриньки розмикай,
Скриньки розмикай, нам грошей давай.
Ой, давай, давай, не затинайси,
 Ни маєш дати, ни підем з хати.
(В. Гнатюк, «Колядки...», І. с. І.)

         Також імовірно, що звичай переодягатися на цигана, жида, чорта, журавля, ведмедя, козу колядницькі та щедрівницькі ватаги теж запозичили від скоморохів.
         За традицією староукраїнських величальних пісень, багато колядок спрямовується до особи господаря, господині або їхніх дітей — парубка чи дівки. Відповідно до цього підбирається і зміст колядки. Імена величальних осіб підставляється в тексті самої пісні, і тоді колядка виглядає так, ніби спеціально складена для даної особи.
         Такі обряди на Різдво і Новий Рік, як замовляння морозу, чорних бур і злих вітрів, символічне орання, посипання зерном, вгадування по різних предметах та прикметах врожаю поля, саду та городу, ходження з косою («Де коза рогом, там жито стогом...») і спеціальне поводження з худобою, що є в господарстві — все це стародавня «господарська магія», яка ставить своєю метою накликати добробут для господаря-хлібороба в наступному році.
         До цієї «господарської магії» і стосуються колядки та щедрівки з хліборобськими, мотивами. Таких величальних пісень, призначених для господаря й  господині, є, мабуть, найбільше.
         А ще були в нас традиції, про які сьогодні ми можемо лише прочитати. Ось, наприклад, що пише Олекса Воропай у своїй книзі «Звичаї нашого народу. Книга 1.»:
         «Якщо ґазда має пасіку, він веде колядників на те місце, де вліті будуть стояти вулики. Прийшовши, колядники стають колом, падають на коліна, на снігу перед собою роблять хрест топірцем, потім складають топірці лезами до середини, а держаком до себе, на топірці купою складають шапки: «бо то — як рій бджіл!»
         Ґаздиня насипає в їхні шапки потрохи пшениці, — вона принесла її з собою в запасці. Коли вже пшениця насипана, колядники стають на ноги, беруться за руки і крутяться «за сонцем», — «щоб рої не втікали». При цьому всі співають хором яку-небудь веселу пісеньку, — «аби бджоли були веселі».
         Відспівавши, ватага знову падає на коліна і на згарцьованому снігу ще раз робить хрест топірцями. Після цього знову стають на ноги, кожен бере свою шапку і висипає з неї пшеницю ґаздині в запаску, виголошуючи побажання: «Дай, Боже, аби ся пасіка була така велика, як святки були величні» або: «Дай, Боже, щоб бджоли роїлися та меди лилися».
         Весною ґаздиня чи ґазда, виставляючи пасіку «на пашу», посипає вулики тією пшеницею і промовляє:«Абисьте були величні, як сі свята були величні, коли я сю пшеницю збирала. Аби на вас так нічого не нападало, як на сі свята на нас нічого не нападало...»
         І завершуючи свою розповідь український етнограф пише: «Як бачимо, гуцули ще й досі зберегли у своїх колядницьких звичаях чимало стародавніх, можливо, ще навіть дохристиянських релігійних ритуалів. Відчуваються тут і залишки традиції стародавніх скоморохів. Це не абияка заслуга гуцулів — дуже цікавої частини нашого народу.» 

До теми:

 

 

Туризм Гуцульщини - Туризм Прикарпаття - Карпати


Туризм Гуцульщини - Туризм і Культура