Кожна держава здійснює певну мовну політику, навіть якщо вона формально не озвучує засад такої політики і не ретранслює їх у відповідні правові акти, державні програми і заходи, або й узагалі – як, наприклад, Сполучені Штати Америки протягом майже цілого минулого століття – офіційно сповідує політику невтручання (laissez-faire) у мовні процеси. Річ у тім, що мовна політика в широкому розумінні означає не лише систему заходів, спрямованих на підтримку однієї (чи кількох) мов і, відповідно, не-підтримку, марґіналізацію, а подеколи й пряму заборону інших. Мовна політика означає також вибір того чи того стандарту національної мови (чи мов), вдосконалення правопису, укладання словників, обговорення й запровадження нових термінів, вивчення й використання іноземних мов, переклад художньої й науково-технічної літератури, правової документації тощо. Зрозуміло, що під цим оглядом навіть моноетнічні та одномовні країни, які загалом у сучасному світі є рідкістю, теж здійснюють певну мовну політику – незалежно від того, чи називають вони свою відповідну діяльність (або й бездіяльність) «політикою».

Те, що бездіяльність держави у мовній галузі є також певним різновидом політики, можна зрозуміти за аналогією до подібного невтручання у галузі економіки, де ця політика власне й отримала назву laissez-faire («роби-як-знаєш»). На практиці laissez-faire означає консервацію наявного статусу-кво, тобто збереження історичної переваги або й домінування одних гравців над іншими і фактичного упривілеювання сильніших учасників, із кращими стартовими умовами. По суті, така політика моделює дарвінський «закон джунґлів», властивий радше тваринному, ніж людському світові. Саме через антигуманність і несправедливість такої системи більшість розвинених ліберально-демократичних країн (зокрема й Сполучені Штати) давно вже відмовилися від «дикого капіталізму» у чистому вигляді, доповнивши (чи, радше, обмеживши) політику laissez-faire цілою системою реґуляторів, що власне й забезпечують справне функціонування «держави загального добробуту» (welfare state), себто того, що в нас називають «системою соціального захисту».

Предметом реґулювання у розвинених демократіях є не лише соціально-економічна, а й гуманітарна сфера, що охоплює зокрема міжетнічні відносини, освіту, культуру, мовну, ґендерну, імміґраційну політику тощо. (Інша річ, що в багатьох країнах чимало проблем вирішується не на центральному/федеральному, а на місцевому рівні – на рівні штатів у США, кантонів у Швейцарії і т.д.) Потреба такого реґулювання випливає, з одного боку, з потреби забезпечити рівні права й можливості для своїх громадян, зокрема й у мовно-культурній сфері, а з іншого боку – з потреби забезпечити ефективне функціонування держави, що передбачає зокрема певний мовний режим роботи державних органів, запобігання суспільним конфліктам, формування громадянських чеснот (почуття патріотизму, суспільної єдності, згуртованості, солідарності, взаємодовіри) тощо.

Задоволення всіх цих потреб, хоча й відповідає стратегічним інтересам усіх громадян, проте на тактичному рівні, себто на рівні конкретних програм і заходів, породжує неминучі тертя, суперечності і непорозуміння. Навіть суто позитивні дії, спрямовані на підтримку певних – історично чи соціально упосліджених, марґіналізованих та дискримінованих груп, досить часто сприймяються іншими групами не як виправлення історичних несправедливостей та утвердження реальної (а не лише формальної) рівності, а – як незаслужене упривілеювання «інших» та дискримінацію «нас». Тому всяка політика у ліберально-демократичних суспільствах, зокрема й мовна, – це постійне узгодження інтересів різних груп, досягнення компромісів та вирішення конфліктів, що здебільшого є лиш частковим утіленням засадничого конфлікту всякої ліберальної демократії – конфлікту між її демократичним началом (воля більшості) та ліберальним (права меншості).

Цей постійний конфлікт інтересів і постійна потреба ці інтереси узгоджувати аж ніяк не виявом слабкості ліберальної демократії, скоріш навпаки – джерелом її сили й запорукою динамічного розвитку. Конфлікт інтересів у розвинених демократіях не спричиняє, як правило, глибоких криз і протистоянь, оскільки існують чіткі, добре налагоджені механізми вирішення цих конфліктів, зокрема – незалежне судівництво та ефективне законодавство, але також загальна правова й політична культура, котра передбачає сумлінне виконання усіма громадянами навіть тих законів і правил, котрі їм, буває, не до вподоби.

Зрозуміло, що нічого цього нема в Україні, котру цілком слушно зараховують до НЕ-ліберальних демократій. А тому й здійснення будь-якої політики, зокрема мовної, істотно ускладнюється тут неефективністю інституцій (насамперед судових, але також освітніх, культурних та інших), правовим нігілізмом більшості громадян (включно з найвищими посадовцями) та загальним нерозумінням важливості ліберального компоненту в демократичному устрої – без якого будь-яка демократія набуває карикатурних або й відверто зловісних рис. З іншого боку, однак, усе це не заперечує потреби вироблення і здійснення певної мовної політики в Україні. Йдеться лише про доцільність, ба необхідність додаткових обґрунтувань, роз’яснень та суспільної мобілізації на підтримку такої політики.

Насамперед слід усвідомити об’єктивні і загалом неуникненні суперечності у цій галузі, що з ними стикається не лише Україна, але й практично кожна держава. Одна з них, можливо, найголовніша, – це окреслена вище суперечність між забезпеченням державної ефективності та стабільності (що, за великим рахунком, вимагає мовної уніфікації інституцій та мовно-культурної гомогенізації суспільства) і – забезпеченням мовно-культурних прав громадян (що, в ідеалі, означає можливість для кожного отримувати освітні, культурні, інформаційні, адмінстративні та будь-які інші послуги від державних і недержавних інституцій своєю мовою). У ліберальних демократіях ця суперечність вирішується (частково, звісно, бо ж повністю її вирішити неможливо) тим, що, з одного боку, держава відмовляється від намагань геть усе гомогенізувати й уніфікувати, натомість суспільство відмовляється від вимог забезпечити геть усі мовно-культурні права геть для кожного. Масштаб цих взаємних відмов, тобто міра досягнутого компромісу є різними для різних країн і залежать від багатьох чинників: історичних традицій, етнічного та мовно-культурного складу, адмінстративних та інших поділів, інституційних, фінансових та інших ресурсів, міжнародного контексту тощо.

У найзагальніших рисах, однак, ці компроміси передбачають наступне. Держава й суспільство погоджуються, що забезпечити абсолютно всі мовно-культурні права абсолютно для кожного неможливо. По-перше, є надто малі мовні групи, яким держава може надати освітні чи адміністративні послуги їхньою мовою хіба що у межах їхнього населеного пункту (приблизно те саме стосується й чисельніших, але надто розпорошених мовних груп, які можуть претендувати хіба що на свою періодику). По-друге, є новочасні імміґрантські спільноти, які у більшості країн світу не зараховуються до «традиційних меншин» і відтак не є об’єктом системної державної мовно-культурної підтримки. Вважається, що новочасні трудові імміґранти роблять свідомий вибір на користь нової батьківщини, а отже й на користь добровільної асиміляції в її мову й культуру. І по-третє, є мовно-етнічні групи, які історично зазнавали більшої за інших дискримінації, а тому потребують сьогодні більшої за інших уваги й підтримки. А також – є групи, котрі зосереджені виключно на даній території, тобто не мають «мовних батьківщин» в інших державах, і тому збереження їхніх традиційних мов і культур (як, наприклад, кримсько-татарської та караїмської в Україні) є особливо важливим.

Ця важливість, зазначимо, випливає з сучасного розуміння мови як певного світобачення, певного цілісного сприйняття та інтерпретації довколишнього світу, а не лише як системи знаків, на кшталт математичних, придатних до простої комунікації. Відкриття світоглядних і світотворчих якостей мови, зроблене ще у ХІХ століттi Александром фон Гумбольдтом та Олександром Потебнею і блискуче проілюстроване згодом на численних прикладах з різних мов американцями Eдвaрдoм Сепіром та Бенджaмiнoм Ворфом, проклало зокрема шлях до «екологічного» розуміння кожної мови як світового багатства, як додаткового засобу людського мислення й відчування. Відтак визнається, що втрата кожної мови є втратою певного інструментарію, певних можливостей бачення та пізнання світу, інтелектуальним та емоційним збідненням цілого людства. Збереження мов, відповідно до цього погляду, є завданням не менш, ба навіть більш важливим, ніж збереження розмаїття у рослинному чи тваринному світі, що передбачає зокрема спеціальну протекцію особливо загрожених видів.

Підтримка меншинних, себто малих і загрожених («міноритарних», як їх окреслює Європейська хартія) мов здійснюється у різних країнах по-різному, головним чином – на реґіональмому рівні, тимчасом як на загальнонаціональному рівні утверджується, як правило, одна, подеколи дві мови, – що теж є частиною компромісу між державою і суспільством, – компромісу, зумовленого потребами адміністративної ефективності, символічної репрезентативності, комунікативної зручності та фінансової доцільності.

В Україні більшість дискусій точиться щодо статусу російської мови, а точніше – співвідношення й співіснування української та російської мов на загальнонаціональному та реґіональному рівні. Це, звісно, не означає, що з іншими – справді меншинними, себто «міноритарними» мовами немає проблем (хоч би тому, що українська держава занадто бідна й інституційно слабка, аби надавати їм належну підтримку). Просто всі інші меншини, на відміну від російської, не сприймають свого нового статусу в незалежній Україні як пониження (і приниження), оскільки в СССР вони теж були меншинами, причому з правами й можливостями істотно меншими, ніж тепер. Ці меншини, крім того, не зазнають потужної антиукраїнської аґітації, під’юджувань та провокацій з-за кордону, з боку своїх «мовних батьківщин». А головне – кількісно вони справді є неспівмірними з меншиною російською, котра небезпідставно вбачає в своїй чисельності (але ще більше – у своєму традиційно домінантному, імперському статусі) арґумент на користь офіційної леґалізації російської мови не як «меншинної», а як загальнонаціональної («другої державної») чи принаймні як «офіційної реґіональної» у південно-східних облястях.

При цьому – знову ж таки небезпідставно – вони покликаються на досвід західних демократій, зокрема тих, де офіційна двомовність (як у Канаді, Бельгії чи Фінляндії) або й багатомовність (як у Швейцарії) узаконені на загальнонаціональному рівні. Їхні опоненти з українського (україномовного) боку заперечують – і теж небезпідставно, – що таке узаконення «другої офіційної» в українських специфічних (постколоніальних) умовах призведе до подальшої марґіналізації «першої офіційної», себто української мови та її носіїв, – приблизно так, як це вже було за умов фіктивної «двомовності» в УССР і як це відбувається сьогодні із повсюдно зневаженою і дискримінованою білоруською мовою у формально начебто «двомовній» та «незалежній» Білорусі. Іншими словами, українці побоюються, що офіційна двомовність закріпить де-юре домінантний статус російської, який вона зберегла де-факто у більшості сфер суспільного життя (спорт, поп-культура, бізнес, сфера обслуговування) пост-совєтської України.

При цьому, однак, ані захисники української не з’ясовують належним чином тої «специфіки», яка неминуче, на їхню думку, перетворить «офіційну двомовність» в Україні у лицемірну версію совєтської одномовності; ані оборонці російської не пояснюють, які саме механізми слід би Україні запозичити у Фінляндії, Бельгії, Швейцарії чи Канади, аби наша «двомовність» була схожа на їхню, а не на совєтську чи сьогоднішню «білоруську». Саме тому з’ясуванню цих двох специфік та механізмів і буде присвячено третій розділ пропонованого дослідження.

У найзагальніших рисах українську мовно-культурну специфіку можно окреслити як постколоніальну. Колонізація України Російською, а згодом Совєтською імперією відбувалася протягом кількох століть і її наслідки є, зрозуміло, відчутнішими там, де вона була тривалішою (як на Ліво- та Правобережжі), а надто там, де опір автохтонної мовно-культурної традиції виявився мінімальним з огляду на її недостатню тяглість та слабку закоріненість (як на Півдні та Сході), а також з огляду на те, що традиційні адміністративні та поліційні репресії проти українського руху доповнювалися особливо інтенсивним переселенням людності з глибинної Росії. Як наслідок, чисельність росіян на території України виросла практично від нуля (у XVII-XVIII столітті) до 8% за переписом 1926 р. і 22% за переписом 1989 р. Місто Київ, за даними авторитетного французького дослідника Даніеля Бовуа, зробився переважно російськомовним допіру у 1830-х роках, після поразки польського повстання й запровадження імперією низки цілеспрямованих русифікаційних заходів. Західноукраїнські міста, котрі до їхньої окупації Совєтською армією в 1939 році практично не мали російського населення (у Львові до 1939 року, за даними перепису, проживало аж восьмеро (!) росіян), зробились у 1950-х роках на четвертину або й третину (як Львів, Чернівці, Мукачеве) етнічно російськими.

Політичне й економічне поневолення України (в тому сенсі, що всі більш-менш важливі рішення приймалися виключно в імперському центрі і всі ресурси зосереджувались і розподілялися саме там) доповнювалося специфічною демографічною політикою – переселенням колоністів в Україну та виселенням автохтонів до Сибіру і Казахстану, або й масовим винищенням аборигенів голодом. Боротьба з українською мовою та культурою здійснювалася або шляхом прямих заборон, як у Російській імперії, або ж витонченішими методами, які передбачали толерування і навіть «підтримку» української «соціалістичної» культури – як провінційного і безнадійно вбогого варіанту культури совєтської, й водночас – рішучу боротьбу з культурою повноцінною й самобутньою, що незмінно кваліфікувалась як культура «буржуазно-націоналістична».

Російський колоніалізм в Україні, зрозуміло, істотно відрізнявся від класичних «заморських» колоніалізмів – насамперед тим, що не дискримінував українців за расовою ознакою (оскільки расово українці не відрізняються від росіян), ані навіть не дискримінував їх за ознакою етнічною (оскільки взагалі не вважав їх окремим етносом). Дискримінація й навіть репресії поширювалися лише на тих українців, котрі ту свою етнічну (зокрема мовно-культурну) окремішність наголошували й обстоювали, тобто не приймали офіційно відведеної їм ролі малоросів (реґіональний варіант росіян) чи «совєтських українців» (ідеологізований варіант тих таки малоросів).

Наслідки такого внутрішнього колоніалізму досить докладно описав понад тридцять років тому англійський історик Майкл Гехтер у свої знаменитій книзі про «кельтські околиці» Британської імперії:

  1. Характерною рисою імперської експансії є упослідження автохтонних культур периферійних груп.
  2. Одним із наслідків такого упослідження є ослаблення волі та здатності автохтонів опиратися колоніальному режимові.
  3. Політична інкорпорація вирішальним чином впливає на поступ англізації, котра здійснюється не лише через урядові декрети, але й через добровільну асиміляцію периферійних еліт [36].
Колоніальна спадщина, отже, визначає специфіку мовно-культурної ситуації в Україні наступним чином:

По-перше, тривалі й систематичні, прямі й непрямі утиски українських мови й культури істотно ослабили їхні ресурси, їхню суспільну функціональність, а відтак і конкурентність стосовно панівних російських мови й культури, котрі подібних всебічних і радикальних утисків не зазнавали.
По-друге, політика русифікації як елемент колоніалізму не лише зробила більшість українців двомовними, а й перетворила багатьох із них на російсько-одномовних – насамперед у середовищах більш урбанізованих, а отже, як правило, освіченіших, економічно заможніших та культурно розвиненіших. Все це істотно розширює ринок для російськомовного культурного продукту і водночас звужує для україномовного. Існування потужного російськомовного ринку в сусідній Росії ще дужче цю диспропорцію поглиблює – як за рахунок вільного перетікання російських продуктів на ринок український, так і за рахунок їхньої нижчої вартості, ширшого асортименту, більшої рекламної «розкрученості», а також глибокої суспільної упередженості щодо гіпотетичної «кращості» і «первинності» російського продукту порівняно з переважно незнаним, але апріорі «гіршим» продуктом українським.

Ця масова упередженість є, власне, третьою і найголовнішою прикметою колоніальної спадщини в Україні. З одного боку вона відбиває загальне, властиве усім колоністам/колонізаторам зневажливе ставлення до тубільців, до їхньої мови й культури, визнаних апріопрі меншовартісними, придатними лише для фольклору та/або перекривляння-висміювання тих-таки тубільців. А з іншого боку, вона відбиває так звану інтерналізацію, тобто прийняття і засвоєння колонізаторської точки зору самими колонізованими, – насамперед тими, котрі намагаються асимілюватися в мову й культуру колонізаторів, але також великою мірою й тими, котрі зберігають свою автохтонну мову, проте підсвідомо починають дивитись на себе очима колонізаторів, тобто проектують самі на себе їхню зневагу і починають поводитись відповідно до очікувань панівної групи: розмовляють, наприклад, на публіці виключно мовою колонізаторів, аби не наражатися зі своєю тубільною мовою на їхні глузливо-поблажливі посмішки чи вдаване нерозуміння.

Без усвідомлення цього третього, найважливішого елементу колоніальної спадщини незрозумілою залишається причина збереження колоніальної ситуації в унезалежненій начебто Україні – попри тривалу відсутність поліційних репресій та адміністративних утисків, а навіть попри певну державну підтримку української мови в шкільництві, адміністрації та закладах культури. Більше за те, без належного з’ясування цього елементу в Україні не лише гіпотетична «офіційна двомовність» справді неминуче буде совєтсько-білоруською, не європейською, а й офіційна (українська начебто) одномовність буде не набагато ефективнішою у плані сподіваного відродження української мови й культури та практичного забезпечення мовних прав україномовних громадян бодай на рівні з громадянами російськомовними. Державна підтримка української освіти чи (гіпотетична поки що) підтримка національного культурного продукту здатна, звісно, зменшити або й усунути деякі фактичні диспропорції між двома основними мовно-культурними групами, проте не здатна змінити найголовнішого – домінантного суспільного дискурсу, який через безліч дискурсивних каналів, на різних рівнях, у безлічі форм і формул санкціонує російськомовність як норму і водночас марґіналізує україномовність як девіацію (як реґіональне дивацтво, «націоналістичну» обсесію чи, у випадку політиків, суто кон’юнктурне вдавання, яке теж не варто сприймати всерйоз).

Мова, як переконливо показали ще півстоліття тому французькі пост-структуралісти, є не лише нейтральним (начебто) засобом комунікації, а й надзвичайно важливим інструментом здійснення влади, накинення волі, утвердження домінування (чи, навпаки, в опозиційних контр-дискурсах – засобом спротиву). Всяке мовлення (чи, по-французькому, дискурс) закорінене у наявних владних стосунках, прямим і непрямим чином їх відбиває й підтримує, спираючись на відповідні суспільні інституції. Дискурс як певна суспільня практика є завжди конвенційним, себто прив'язаним до певної традиції, до певних риторичних прийомів, формул, образів, прямих і прихованих посилань, натяків, до певного контексту й підтексту – як словесно-образного, так і речево-подієвого; словом, це не одноразовий і, звісно ж, не індивідуальний акт, а певний процес, розгорнутий у просторі й часі, в текстовій і суспільній реальності, зі своїми законами, своєю інерцією і, сказати б, енергетикою.

Головний висновок, який виснували для себе з усіх цих теорій дослідники постколоніалізму, полягає у тому, що всякий публічний дискурс не лише відбиває реальність і не просто впливає на неї й на наше до неї ставлення, а й замінює її, «репрезентує», творить, стає сам своєрідною пара-реальністю, набагато реальнішою (в уяві реципієнтів), переконливішою і впливовішою, ніж уся та реальність, яку він нібито описує. В Україні панівний дискурс визначається панівною групою – постсовєтською олігархією, котра володіє майже всіма виробничими та фінансовими ресурсами, основними мас-медіями та більшістю кишенькових політиків і адміністраторів на всіх рівнях. Практично уся ця «еліта» має совєтську (партійно-комсомольско-каґебешну) генеалогію і відтак в основній своїй масі є совєтськомовною і совєтськокультурною, себто практикує у повсякденні спрощений варіант російської мови (креольський «піджін») і такий самий спрощений варіант російської культури (що можна приблизно порівняти з експортним варіантом американської культури для третього світу). Найголовніша дискурсивна стратегія цієї групи – представлення наявної ситуації (у тому числі мовно-культурної) як «нормальної» та, відповідно, нейтралізація альтернативних поглядів – через їхнє замовчування, а ще більше – осмішування, перекручування та виштовхування до сфери обсесії й божевілля («национальной озабоченности»).

Одне слово, постколоніальна специфіка в Україні визначається соціально-економічним домінуванням «креольської» олігархії, котра обґрунтовує і підтримує це домінування відповідними дискурсами (зокрема й у мовно-культурній сфері), наголошуючи «нормальність» постколоніального статсусу-кво й ефективно дискредитуючи контр-дискурсивні спроби тубільців ту ненормальну для них «нормальність» проблематизувати й деконструювати.

Цілком очевидно, що гасло офіційної двомовності (чи двох державних мов) у цьому контексті є спробою юридично закріпити постколоніальну «нормальність» (фактичне домінування російської мови і російськомовної олігархії) та законодавчо унеможливити її інституційну ревізію. Прикметно, що жоден поборник двомовності в Україні, навіть із-поміж найщиріших лібералів, не завдає собі клопоту пояснити стурбованим («национально озабоченным») українцям механізм недопущення на наших теренах білоруського (чи совєтського) сценарію функціонування двох формально нібито рівноправних мов, одна з яких (і то легко вгадати яка) неодмінно виявляється на практиці набагато «рівнішою». Без такого механізму (і відповідних пояснень) покликання на досвід двомовності в деяких західних демократіях є у кращому разі безвідповідальним, у гіршому – лицемірним. (Те саме стосується й посилань на Європейську хартію міноритарних мов, похапцем схвалену 2004 року кучмівською парламентською більшістю в неадекватному перекладі і з украй сумнівними подальшими інтерпретаціями).

Судячи з усього, поборники офіційної двомовності в Україні (як, утім, і її супротивники) не мають насправді уявлення про режим двомовності у деяких західних демократіях, бо коли б мали, то ані одні не наполягали б так завзято на його запровадженні, ані другі так завзято цьому б не опиралися. Втім, можна припустити, що навіть ті, котрі знають деякі ключові особливості функціонування двомовності в західних демократіях, усвідомлюють, що в неліберальній, неправовій державі, якою є Україна, всі ці західні механізми не діятимуть, і тому будь-яке узаконення офіційного білінґвізму – хоч би в найбільш «європейській», ліберально-демократичній версії – неминуче обернеться версією совєтською, як це, власне, й сподтерігаємо нині у Білорусі. Достоту як у давньому анекдоті про постсовєтську конверсію: хоч би який «європейський» виріб намагалися виготовити наші умільці, в результаті все одно виходить автомат Калашнікова.

На жаль, дискусії про офіційну двомовність в Україні нагадують поки що суперечку глухих. Той самий термін означає для дискутантів цілком різні речі, а отже й будь-який діалог, а тим більше порозуміння залишаються недосяжними. (Тут ідеться, зрозуміло, про дискутантів, котрі поділяють ліберально-демократичні цінності і котрі щиро бажають для України європейського майбутнього, а не повернення до совєтського минулого. Між усіма іншими дискутантами порозуміння неможливе у принципі, оскільки їхні пріоритети й цінності засадничо несумісні).

Виглядає, що арґументи захисників двомовності були б куди переконливішими, коли б вони з’ясували належним чином механізми функціонування двох офіційних мов у західних демократіях, зосередивши головну увагу на перешкодах (інституційних, правових, культурних, психологічних), які утруднюють або й унеможливлюють запровадження таких механізмів в Україні. І навпаки, арґументи противників двомовності були б куди зрозумілішими, коли б спрямовувалися не проти двомовності як такої, а саме проти її лицемірної совєтської версії та проти чинників, котрі унеможливлюють на даний момент запровадження в Україні іншої, «білої й пухнастої» двомовності європейського зразка. Дискутанти у цьому разі мали б принаймні спільну тему для обговорення і спільне коло проблем, без розв’язання яких і двомовність, і одномовність в Україні залишатимуться однаково совєтськими. Ідеться насамперед про тотальний правовий нігілізм, дисфункціональність усіх інституцій (зокрема судівництва), високий рівень нетолернатності та ксенофобії, у тому числі – помітну українофобію (чи, скажімо так, упередженість до української мови, культури і, взагалі, до публічних проявів не-креольської українськості) в середовищі олігархічних «еліт» та переважно креольської постсовєтської бюрократії, а почасти й у російськомовній спільності загалом.

Посилання на досвід західних демократій у такому контексті може бути цілком доречним, але слід пам’ятати при цьому ряд речей. По-перше, цей досвід є досить різним і в деяких випадках доволі неліберальним. Так одна з чільних західних демократій – Франція – не визнає юридично своїх мовно-етнічних меншин (хоча декотрі з них, як, скажімо, бретонці чи баски є давнішими жителями Франції від самих французів). Ця політика закорінена у традиціях Французької революції, котра скасувала станові та будь-які інші привілеї й проголосила всіх громадян однаково рівними перед законом. З цього погляду, надання будь-яких додаткових прав національним меншинам (наприклад, державна підтримка етнічних шкіл, публікацій тощо) вважається безпідставним і протизаконним упривілеюванням однієї групи коштом усіх інших. При цьому, однак, іґнорується той, здавалося б, очевидний факт, що невизнання меншин і ненадання їм підтримки є, по суті, упривілеюванням найбільшої групи – франкомовної. Ліберальні критики зокрема нагадують, що двісті років тому з-поміж 25 мільйонів громадян Франції лише три мільйони (переважно в Парижі та довколишньому реґіоні Іль-де-Франс) розмовляли «французькою» мовою. І саме ці громадяни, їхня мова й культура, були упривілейовані Французькою революцією, тимчасом як усі інші меншини зазнавали брутальної асиміляції. Лише цього року французький парламент вніс певні зміни до конституції, які відкривають можливість ратифікації Європейської хартії міноритарних мов, що її досі не затвердили лише дві країни – Франція і Туреччина.

По-друге, слід зауважити, що навіть ті нечисленні країни, які декларують на загальнонаціональному рівні дві офіційні мови, на практиці реалізують двомовність лише у федеральних (загальнонаціональних) інституціях та в окремих, доволі обмежених реґіонах. Так у Канаді, крім федерального уряду, режим двомовності послідовно реалізується лише у столиці Оттаві (розташованій на кордоні франкомовного Квебеку та англомовної провінції Онтаріо), а також у невеличкій провінції Нью Брансвік на сході країни, із населенням менше мільйона. Так само й у Бельгії офіційно двомовною є лише столиця країни Брюссель та загальнонаціональні органи влади. І фламандська північ країни, і валлонський південь є офіційно одномовними. У поїзді, котрий їде, скажімо, із Брюґґе до Лілля, оголошення у фламандській частині країни звучать по-фламандськи, у місті Брюссель вони звучать обома мовами, а у валлонській частині – лише по-французьки. Держава, звісно, заохочує вивчення обох державних мов своїми громадянами, проте мовою міжнаціонального спілкування найчастіше виявляється англійська, – з огляду як на її глобальну практичність, так і, ймовірно, символічну нейтральність щодо обох мовно-етнічних груп. Що ж до Швейцарії, на яку часто посилаються промотори офіційної двомовності в Україні, то вона взагалі є країною практично одномовною. Кожен швейцарський кантон – це, по суті, незалежна держава, що делеґує мінімум повноважень федеральному урядові (оборона, фінанси, міжнародна політика). Майже усі кантони, за кількома винятками, є одномовними, тобто усі освітні, адмінстративні та інші державні послуги надаються там лише офіційною мовою даного кантону. Натомість у федеральних органах влади вся документація справді дублюється чотирма офіційними мовами і в кожному органі, в кожному його відділі, відкритому для публіки, мусить бути принаймні один співробітник, здатний спілкуватися з громадянином його мовою.

Ця остання вимога є, власне, третьою і найхарактернішою особливістю практикування офіційної двомовності (чи багатомовності) у західних демократіях. Саме тут криється її кардинальна відмінність від двомовності по-совєтськи: громадянин має право розмовляти з державою, з її представниками в органах влади своєю мовою, і обов’язок держслужбовця – від міністра до паспортистки ЖЕКу – відповідати громадянинові його мовою, а не тією, якою самому чиновникові «зручніше». В демократичних державах «зручніше» має бути громадянинові, який утримує своїми податками державну бюрократію, а не навпаки, як це заведено в авторитарних державах совєтського чи постсовєтського типу, де чиновники (і взагалі, сфера облуговування) навіть не думають достосовуватися до мовних преференцій своїх клієнтів.

І тут, власне, виникає ключове запитання до всіх завзятих поборників офіційної двомовності в Україні: чи готові вони прийняти саме таку, «громадяноцентричну» концепцію білінґвізму, властиву західним демократіям, а чи їм ідеться про традиційно-совєтську «державоцентричну» модель, у якій кожен чиновник – від хамуватої паспортистки у ВВІРі до не менш хамуватих залізничних касирок і провідників накидають громадянинові свою мову (бо їм так «удобнее»), незалежно від того, якою мовою той громадянин до них звертається. Якщо йдеться про цю другу модель – модель узаконеної зневаги посадового хама до іншомовного (найчастіше – україномовного) громадянина, то дискутувати, власне, немає про що: жодне примирення між колонізаторами й колонізованими в рамках такої моделі неможливе.

Якщо ж ідеться про першу, «європейську» модель, то для її запровадження принаймні у деяких реґіонах слід переконливо відповісти ще на кілька питань, а саме:

Чи готові прихильники офіційного білінґвізму законодавчо підтримати жорстку вимогу до всіх держслужбовців – від найвищих посадовців до рядових міліціонерів, податкових інспекторів і, взагалі, всіх працівників, що спілкуються з публікою, себто з громадянами, – володіти обома офіційними мовами у належному обсязі і неухильно застосовувати будь-яку з них на бажання громадянина/клієнта? Чи готові вони запровадити систему мовної атестації й переатестації всіх службовців на предмет належного знання обох офіційних мов, і поставити прийняття такого працівника на службу, його звільнення чи посадове підвищення або пониження – у залежність від атестації? Чи готові створити незалежні, авторитетні, компетентні і повноважні комісії, котрі би здійснювали таку атестацію і постійний моніторинґ мовного режиму, розглядали ймовірні скарги громадян, накладали штрафні санкції на порушників тощо? Чи готові внести відповідні зміни не лише до мовного законодавства, а й до трудового, адміністративного, бюджетно-фінансового?

Все це не риторичні запитання, а дуже конкретні й практичні речі, від яких вирішальною мірою залежить, як реалізовуватиметься цілий проект національної двомовності – по-європейськи чи по-совєтськи. Це також тест для всіх борців за офіційну двомовність: чи їм справді йдеться про забезпечення прав російськомовних громадян користуватися російською мовою у спілкуванні з державою, а чи, як небезпідставно вважають їхні опоненти, – всього лише про право цих громадян (тобто насамперед – креольської бюрократії) не вивчати й не користуватися мовою українською, – право, яке вони мали в рамках фальшивої совєтської «двомовності» і яке воліли б собі юридично забезпечити і надалі.

Знову ж таки, всім любителям покликатися на західний досвід, варто пояснити, що саме «громадяноцентричний» (а не «чиновникоцентричний») підхід забезпечується там цілою низкою реґламентних документів, інструкцій та правил, не кажучи вже про цілком інший, аніж в Україні, рівень правової свідомості, толерантності, бюрократичного професіоналізму та інституційної ефективності. Документ «Про двомовну політику», прийнятий муніципалітетом міста Оттава 9 травня 2001 року, на двадцяти сторінках докладно розписує, як ця політика має здійснюватися, хто за що відповідає, хто що контролює, які ресурси використовуються, які санкції накладаються за неналежне виконання тощо.

Перший розділ (п. 1.11) зокрема стверджує, що кожен відділ чи служба, які мають безпосередні контакти з публікою, мусять бути функціонально двомовними з тим, щоб могти надавати громадянам послуги обома офіційними мовами, залежно від бажання кожного конкретного громадянина, тобто залежно від того, якою мовою він звертається до службовця. При цьому наступний пункт зазначає, що обсяг і якість цих послуг мають бути однаковими і для англомовних, і для франкомовних клієнтів. Усі робочі матеріали, пояснює п. 1.13, мають бути доступні клієнтам на вибір обома мовами. Моніторинґ процесу, процедури тестування та прийняття на службу, підвищення чи пониження в посаді, застосування інших санкцій чи стимулів докладно опусуються в інших розділах, причому поширюються не лише на білокомірцевих чиновників, а й усі служби, що контактують із громадянами – включно з муніципальними транспортниками та пожежниками.

Державне реґулювання в демократичних державах, як правило, не поширюється на приватний бізнес, хоча й тут його публічні репрезентації – мова реклам, упаковок товарів, інструкцій до їхнього використання тощо – реґламентується жорсткими правилами. Порушення цих правил карається досить суворо: так 2006 року американська компанія, котра не забезпечила свою філію у Франції франкомовним опрограмуванням, була оштрафована на 500 тисяч євро плюс 20 тисяч за кожен день подальшого зволікання.

Мова спілкування працівників приватної сфери обслуговування з клієнтами, як правило, не реґламентується державою, оскільки вважається, що сфера приватного бізнесу і сама доволі чутливо реаґує на мовні преференції своїх клієнтів. Власник крамниці чи ресторану у двомовній Оттаві чи, скажімо, Брюсселі, скоріш за все, звільнить з роботи продавця чи офіціанта, який не зуміє чи не захоче відповісти клієнтові його мовою. В Україні, однак, немає ані цивілізованого ринку, ані цивілізованої двомовності, а тому вся обслуга розмовляє з клієнтом здебільшого так, як їй самій «удобнее», а не як зручніше клієнтові. Цю ситуацію можна порівняти до ситуації на півдні США в ХІХ – першій половині ХХ століття, коли, всупереч ринковій логіці та, здавалося б, інтересам приватного бізнесу, власники багатьох крамниць, ресторанів, приватного транспорту відмовлялися обслуговувати негрів, хоча ті платили начебто ті самі гроші, що й білі. Традиційна расистська зневага до «чорних» виявлялась сильнішою від суто ринкового (цілком природного, здавалося б) бажання здобути ще одного клієнта і додатковий прибуток. Звичайно, свою роль тут відігравав і низький соціально-економічний статус самих негрів: вони аж ніяк не були для білого бізнесу основними клієнтами – достоту як і в сьогоднішній Україні україномовні мешканці сіл і малих містечок («колхоз») аж ніяк не є основними клієнтиами для «білих» бутіків, ресторанів чи, скажімо, авіакомпаній. Але не менш істотним був також загальний расистський настрій білого суспільства, із яким навіть не-расистськи настроєний власник крамниці чи кнайпи мусив рахуватися. Саме тому американська держава, загалом схильна до політики laissez-faire, мусила таки втрутитися нарешті у 1960-х роках у загалом священну для неї й недорканну сферу приватного бізнесу і законодавчо заборонити дискримінацію чорношкірих громадян приватними власниками. Виглядає, що й в Україні держава повинна заборонити мовну дискримінацію україномовних громадян також у приватному бізнесі – принаймні на перехідний період, поки не сформується справді цивілізований ринок, із належною повагою до клієнта з «гіршою» шкірою чи «гіршою» мовою.

За великим рахунком, офіційне запровадження цивілізованої двомовності – під потреби клієнта, а не службовця чи обслуги – забезпечило би куди комфортнішу ситуацію для україномовних жителів Донецька чи Сімферополя, аніж сьогоднішня фіктивна державна одномовність. Проблема, однак, у тому, що навряд чи саме такої двомовності добивається для себе креольська, великою мірою українофобська бюрократія в тому ж таки Донецьку та Сімферополі. І навіть якщо би вдалось узаконити саме європейську двомовність – з усіма окресленими вище вимогами до службовців (а не до громадян), нема жодної певності, що ці механізми у нашій неправовій, беззаконній державі працюватимуть. Скоріш за все – вийде ще один автомат Калашнікова. Тож україномовна спільнота небезпідставно побоюється, що гасло офіційної двомовності – без належних правових механізмів і правової культури – виявиться звичайним троянським конем нерозкаяних українофобів, котрий запровадить в Україну аж ніяк не європейські правила цивілізованого співіснування двох мов, а відомі совєтські.

Визнаючи обґрунтованість цих побоювань і не приймаючи гасла двох державних мов у тому вигляді, в якому воно сьогодні – переважно демагогічно – пропаґується, мусимо водночас визнати, що сама по собі ідея офіційної двомовності – у західному ліберально-демократичному, а не совєтському авторитарному втіленні – не є апріорно поганою і могла би бути цілком успішно втілена – принаймні в окремих містах України – за умови ос, однак, виконання всіх окреслених вище умов. На превеликий жаль, осягнути ці всі всі умови в сьогоднішній Україні неможливо, бо ж ідеться про такі фундаментальні речі, як правова й політична культура, незалежне судівництво, ефективні інституції. Проте саме на досягненні цих умов і варто зосередити головні зусилля і прихильникам, і противникам «двомовності». Бо не виключено, що мірою їх осягнення сам передмет початкової суперечки ставатиме дедалі менш істотним.


Туризм Гуцульщини - Туризм і Культура