Невичерпне джерело традиційної культури України є надбанням її народу. Перш ніж розглянути обрядовість українського весілля та народження дитини в українській сім’ї, звернемося до минулого наших предків. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) у своїй історико-релігійній монографії “Дохристиянські вірування українського народу” (К.: Обереги, 1994) пише: “Усе життя первісної людини було наповнене різними обрядами культу та найрізнішими повір’ями. Від самого народження аж до смерті людина жила в обрядах, то в своїх домашніх, то в обрядах публічних чи святах. Добрі божества допомагали їй, але було багато й такого, від чого треба було боронитися. І так в умилостивленні богів добрих і в убезпеченні себе від злого проходило все життя людини. І всі її звичайні обряди та повір’я випливали з своєї віри, як висновок”.

Сучасний етнограф, філософ і поет Микола Ткач у своєму дослідженні “Дерево роду” (К.: Анфас, 1995) пише: “Отже, звичай є непорушним законом життя роду (народу). Він покликаний, відповідно до родової особливості, формувати та оберігати людину від порушення ладу як у ній самій, суспільстві людей, так і в довкіллі. Наші предки свято вірили, що саме від обрядового дійства багато в чому залежить життя їх самих, їхніх дітей, онуків і правнуків. Проведення обрядової дії не може бути довільним, воно має відповідати певним часовим змінам: у природі, суспільстві, житті роду та окремої людини. Так, скажімо, календарні обряди проводяться в періоди, що пов’язані з астрономічними змінами в річному русі Землі й Сонця, змінами квадр місяця, впливом інших планет і сузір’їв. Родинні обряди проводяться в час вікових чи соціальних змін в житті окремої людини, сім’ї, роду (народу). Всі ці обставини зумовлюють те, що обряд з одного боку інсценізує минуле, а з іншого – програмує майбутнє. І, таким чином, сполучає в собі триєдине буття: світ пращурів, світ сучасників і світ нащадків. Він є ніби перехідним місточком, по якому земне переходить в небесне, а небесне відлунює в земному житті” [1].

Дана тема є актуальною тим, що в часи відродження етносу традиційної народної культури, простежується багато білих плям у вивченні традицій, обрядів та звичаїв обрядовості у створенні української сім’ї.

Порушене питання автором розкриває суть найголовніших аспектів весільної та родильної обрядовості в різних регіонах України.

Розглянемо яскраву і колоритну обрядовість українського весілля. Багато українських поетів, письменників, фольклористів, культурологів, художників, композиторів, мистецтвознавців і взагалі людей, яким притаманна творча іскорка, описували в своїх творіннях цю надзвичайно урочисту подію в житті людини.

Весільна обрядовість в Україні майже для кожного етнічного регіону є типовою лише окремому етнографічному району, якому властиві свої звичаї, обряди, ритуали, які здебільшого співпадають, але багато в чому і відрізняються.

Традиції українського весільного обряду, на щастя, живуть ще й сьогодні. Обряд традиційного українського весілля більш виражений у сільській місцевості, але багато його аспектів збереглися і у містах.

Розглянемо традиційний обряд українського весілля, який розподіляється на три складові частини – передвесільна, весільна і післявесільна.

Передвесільний обряд пов’язаний зі згодою молодих і їх батьків на шлюб. Цьому обряду характерні запити, сватання, оглядини й заручини.

«Запити – це попереднє розвідування родиною молодого про наміри батьків молодої. Цей термін був поширений переважно на Харківщині та Сумщині; на Чернігівщині й Кіровоградщині – «допити», на Івано-Франківщині – «визнавки». На розвідини йшли мама або тато молодого чи хтось з близьких родичів. У кінці XIX на початку XX ст. звичай попереднього розвідування щодо згоди на сватання перетворюється у ввічливе попередження про прихід сватів. Сватання – перша зустріч представників молодого з молодою та її батьками для досягнення згоди на шлюб. В Україні посередників при сватанні найчастіше називали «старостами», але трапляються також назви «сват», «посланець», «сватач», «говорун». У старости просили, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то при виборі старшого старости брали до уваги такі риси вдачі, як комунікабельність і дотепність [2].

До сватання відносилися дуже серйозно і намагалися не розголошувати той день, коли засилають сватів до батьків дівчини. Якщо дівчина не згодна була йти до шлюбу, то таке сватання виявлялося невдалим і його намагалися держати в таємниці.

Зайшовши у хату з хлібом у руках і привітавшись, старости починали традиційну розмову про мисливців, що натрапили на слід куниці – красної дівиці, чи купців, що дізнаються про товар, тощо. Після традиційних вітань і промов старостів кликали дівчину й прилюдно запитувала її згоди на шлюб. Відповідь нареченої була обов’язковою і вирішальною. При її згоді сватів перев’язували рушниками або підносили їм на хлібі хустки чи рушники. Наречена перев’язувала нареченого хусткою. Якщо ж старостам відмовляли, то за народною традицією підносили гарбуз. Якщо ж наречена дала згоду, то зразу ж обговорювалося питання про придане нареченої. Передвесільний обряд тривав майже місяць. Після сватання відбувалися оглядини {обзорини) і заручини.

У кожному регіоні України спостерігалися свої, лише цьому району характерні звичаї оглядин. Наприклад на Гуцульщині на оглядини ходили як до нареченого так і до нареченої. Але поступово звичаї оглядин і сватання починають вирішувати самі молоді і вже вирішивши між собою питання про одруження сповіщають своїх батьків та родичів. Зазвичай у селах майже всі родини були знайомі і матеріальний стан нареченого і нареченої був на виду.

Заручини – це своєрідне закріплення остаточної згоди на шлюб і прилюдне оголошення цієї події. Обов’язковими елементами були перший посад молодих (їх саджали поруч як наречену пару) і відбувався обмін подарунками. Назва цього обряду походить від з’єднання рук, що за народним звичаєм, набирало юридичної сили [3].

Обряд заручин у кожному регіоні України теж відрізнявся, але не суттєво. В одних регіонах сватання й оглядини або сватання й заручини відбувалися в один день, а в інших кожний обряд призначався на окремий день. Сам обряд був типовим для всіх регіонів з обов’язковою участю батьків і родичів нареченого. Попереду до хати нареченої заходив староста з хлібом, брав рушник і накривав ним хліб. На рушник з хлібом клали руку наречений і наречена і староста перев’язував їх руки рушником.

Після заручин молода пара готувалася до шлюбу. Відмова від шлюбу була майже неможливою і вважалася як для молодого так і для молодої безчестям.

На відміну від інших регіонів на Правобережній Україні обрядовість перед весіллям супроводжувалась церковними оповідями. На протязі трьох тижнів на службі в церкві батюшка оголошував прихожанам про намір і згоду молодих одружитися. В період між заручинами і вінчанням родичі, знайомі і сусіди наречених могли розповісти батюшці, що могло б стати перешкодою укладанню шлюбу.

Початком весільної обрядовості було запрошення гостей на весілля. Традиційною формою запрошення було особисте відвідування молодими родичів, друзів, сусідів.

У більшості регіонів України ще до 30-40-х років XX ст. молода ходила з дружками селом у святковому народному українсь¬кому одязі, прикрашена квітами і стрічками. Молодий з дружбами просив на весілля свою родину. Напередодні весілля молодим виготовляли весільні вінки. Цей обряд не всюди був однаковим. Наприклад, на Гуцульщині вінки плели в хаті молодої, куди приходив по свій вінок молодий з дружбою. На Бойківщині вінки зберігалися в коморі у молодої до обряду посаду, коли молодим одягали їх на голову. В хаті молодого виготовляли «весільне знамено», «прапір»: до гарно витесаного древка прив’язували дві-три хустини, дзвіночок і зверху квітчали барвінком. На Гуцульщині древком прапора найчастіше був топірець. Окрім плетення вінків, дівчата прибирали гільце і квітчали коровай. Цією церемонією розпочиналося одне з найважливіших передшлюбних дійств – дівич-вечір, вінкоплетини, молодечий вечір.

Це прощальний молодіжний вечір, на якому наречений і наречена прощалися з дівочою і парубоцькою громадою та переходили в стан одружених господарів. Крім приготування вінків і весільного деревця, на цьому вечорі ще здійснювалися такі обряди: посад, перепій молодих, розплетення коси нареченій, вбирання вінка, обмін подарунками між молодими. В деяких етнографічних районах України цього вечора пекли коровай і виконували пов’язані з цим обряди [4].

Найбільш цікавим народним обрядом в Україні вважався обряд посаду. В різних регіонах України цей обряд мав свої відмінності. Цей обряд характеризував прощання з дівуванням і парубоцтвом і вступ до подружнього життя.

Молодий чи молода сідали на кожух або рядно, під які клали жито, гроші, та просили благословення у батьків і всіх присутніх. В окремих районах Київщини, Житомирщини, Чернігівщини, Сумщини і Запорізької області існував спільний посад молодих. На Бойківщині обряд посаду здійснювався у день весілля перед вінчанням. Батьки першими благословляли своїх дітей на одруження і «перепивали» щастя-долю. Дівич-вечір закінчувався невеликою гостиною з танцями й співом [5].

Обрядовість весільного дня була найбільш багатою і цікавою. І знову ж таки різні регіони України відрізнялися своєю особистістю весільного дня.

На Бойківщині в кінці XIX ст. побутувало вмивання молодих у цей день у відварі барвінку, що залишався від плетіння весільних вінків. Церемонія одягання молодої дружками і свашками відбувалась у коморі в супроводі пісень. Молоді обов’язково мусили мати нові сорочки, ще не прані. Спеціально до весілля шили одяг, який зберігали і шанували впродовж усього життя.

Весільний поїзд молодого, який вирушав за молодою, складався зі старшого боярина, бояр, світилки і родичів. За звичаєм, нареченого до воріт проводжала мати у виверненому вовною догори кожусі. Хлопця обсипали «на щастя» зерном і дрібними грішми. Після шлюбу в більшості випадків молоді поверталися до дому молодої. Там їх біля надвірного порога зустрічали батьки. Молоді тричі вклонялися їм, батьки ж благословляли дітей і підносили хліб-сіль. Залежно від місцевих традицій молодих зустрічали також медом (Карпатський регіон, Полісся, окремі райони Західного Поділля). Цей ритуал здійснювався двічі: перед відправленням до церкви і після шлюбу.

Особливо красивим і веселим звичаєм в ХІХ – на початку ХХ ст. був весільний поїзд, який організовував молодий після вінчання, так як молода після вінчання їхала до свого дому і разом з молоддю чекала молодого з весільним поїздом. По дорозі до дому молодої весільному поїзду молодого влаштовували «перейму» і вимагали викуп, який мав назву «ворітна». Він мав таку назву тому, що всі хлопці з вулиці молодої просили викуп біля її воріт. Одержавши невеликі гроші або пляшку горілки молодь пропускала весільний поїзд на подвір’я молодої. Але на цьому дійство не закінчувалося і вже біля дверей будинку дружки молодої віддавали її теж з невеличким викупом у вигляді пряників та цукерок. І нарешті наречений приближаючись до нареченої долав ще одну перешкоду, викупляючи наречену у брата-підлітка (якщо брата не було, то з цією роллю справлявся хтось з родичів). І нарешті, пройшовши всі перепони і викупивши молоду, весільна пара разом з гостями сідала за стіл і розпочиналося весілля. Як правило, першим вітанням молодих було дарування: спочатку родичі молодого наділяли подарунками родичів молодої, потім – навпаки. Але в різних регіонах України цей звичай відрізнявся, наприклад тим, що дарування було спільним зі сторони молодого і молодої.

Після обдарування молодих починався обряд покривання голови молодої очіпком і наміткою, що символізувало її перехід у стан заміжньої жінки. Найчастіше це робили мати й заміжні сестри. Але знову ж таки цей обряд не був однаковим і часто покривання голови молодої здійснювалося в домі молодого і цей обряд виконувала свекруха або сам молодий. Іноді молоду покривали двічі – в своєму домі та чоловіковому. Після приходу молодої до чоловіка свекруха скидала з неї намітку, закидала її на піч і зав’язувала у свою.

Після покривання голови відбувався обряд розподілу короваю. Як за звичай, головними розпорядниками весілля були хресні батьки. Весілля, яке проходило у домі молодої завершувалося останнім викупом, який в народі називали – «весільний пропій». Під спів трохи сумних пісень з тугою за рідною домівкою гості виряджали молоду до господи чоловіка, передаючи родичам і боярам чоловіка посаг. За народними віруваннями, віз з молодими і посагом мав переїхати через вогонь, щоб запобігти лиху і «очис¬тити» молоду.

Свекор і свекруха у вивернутому кожусі зустрічали молодих і обсипали їх пшеницею. Зі сторони молодої були присутні свашки, які стелили шлюбну постіль.

Перший весільний день закінчувався обрядами шлюбної ночі. Молоду перевдягали і виводячи до гостей показували її цнотливість. Після шлюбної ночі, коли невістка вже приєдналася до родини чоловіка обряди входження жінки в сім’ю чоловіка продовжувалися. Перш за все невістка повинна була приготувати обід і почастувати ним свекрів, розтопити піч, сходити по воду і виконати інші господарські обов’язки, які б зміцнили зв’язок молодих і допомогли б молодій призвичаїтись до дому чоловіка.

Після закінчення весілля відбувався післявесільний обряд. Через день-два молодий кликав гостей на «пропій». За тиждень після весілля молоді йшли до батьків молодої на міни: батько молодої повинен віддати, що «мінив» (обіцяв) дати їй у придане під час сватання і заручин. З цього приводу влаштовувалась гостина. Останній післявесільний обряд — калачини (Гуцульщина), честь, дякування (Львівщина), хлібини (Хмельниччина, Волинь) або розхідний борщ – відбувався через місяць після весілля. Молодий купував калачі й напої, кликав весільних батьків та інших гостей, щоб запити своє ґаздівство. Це дійство супроводжувалося справжнім гучним весіллям з запальними піснями і танцями.

Після завершення весілля з його яскравими звичаями та обрядами, молодята розпочинали сімейне життя, в якому чи не найбільшим щастям для кожної української родини як в минулі часи так і сьогодні було, є і залишається народження дитини. Адже кожна новонароджена дитина це символ продовження життя. З давніх-давен поява немовляти в українській сім’ї супроводжувалась певними обрядами та звичаями, на які так щедра українська земля.

Розглянемо передпологовий, пологовий і післяпологовий періоди у житті жінки, яка завагітніла і збирається народити дитину.

Протягом всього цього часу, аж до появи дитини, українська жінка майже завжди дотримувалась народних традицій та звичаїв, аби її дитина народилася здоровою та щасливою.

Метою передпологових та пологових звичаїв є повір’я та обрядові дії, які допомагають зберегти вагітність і успішно завершити пологи. Ці звичаї та обряди були направлені на збереження доброго самопочуття вагітної жінки, забезпеченню фізичної, розумової та моральної повноцінності новонародженої дитини. Так, наприклад, вагітній жінці заборонялося споживати певні продукти, не дивитись на деяких звірів і плазунів, обходити стороною калік, сліпих та інших хворих людей. Щоб негативні дії і вади оточуючих людей не перейшли на породіллю, жінку охороняли від нервових потрясінь, переляку, сварок. Сама жінка, як правило, приховувала свою вагітність якомога довше, щоб ніхто не наврочив на неї та її майбутню дитину і щоб пологи були не тяжкими. За народними приданнями, вагітна жінка не повинна була сваритись, гнівитись, підтримувати плітки, займатись крадіжками і т. інш., тому що всі ці негативні риси могли передатись її дитині.

В українських селах, та й у містах, майже до кожної жінки при пологах запрошувалась баба-повитуха. Обряд запрошення починався з того, що до баби-повитухи ішов чоловік породіллі з хлібом і сповіщав про наближення пологів. Прийшовши до господи породіллі, баба-повитуха відчиняла всі вікна, двері, відпирала замки, розв’язувала всі вузолки, щоб дитині було легше з’явитися на світ, а також окроплювала свяченою водою приміщення, в якому знаходилася майбутня мама. На столі, як за звичай, обов’язково лежав хліб. Перед пологами жінку обкурювали зіллям. Народ вірив, що ці магічні дії мають надприродну силу і є корисними для матері та новонародженого. Магічні дії часом супроводжувалися примовляннями. Наприклад, баба давала породіллі пити воду з пригорщі, решту води зливала над жінкою зі словами: «Як ота вода легко сходить, так би ота дитина легко з тебе зійшла» [3].

Після успішного завершення пологів для очищення і охорони матері і новонародженої дитини в дію вступали післяпологові обряди та звичаї. Особливою різноманітністю відзначався обряд пов’язаний з відрізанням пуповини у новонародженого. На всій території України існувало повір’я: якщо її відрізати на куделі, то в майбутньому будуть народжуватися дівчата, на сокирі – хлопці. На Бойківщині, Гуцульшині дотримувалися звичаю зберігати перев’язану пуповину до того часу, поки дитина сама її не розв’яже. Вірили, що таким чином дитина «розв’яже собі всю роботу», буде рости хазяйновитою і розумною.

Значне місце посідали обряди, пов’язані з першою купіллю. Існувало повір’я, що виконані в перший день народження дитини магічні дії впливатимуть на її подальше життя. Щоб дитина росла здоровою, у першій купелі вико¬ристовували свячене зілля або свячену воду. Крім того, хлопчику до купелі клали дев’ясилу («щоб сильним був»), а дівчинці додавали меду, квітів, молока («щоб гарною була»). Кожен, хто приходив до хати під час першої купелі, мав кинути до неї монету «на щастя». Скупану дитину обсушували коло печі. Це робили не тільки з гігієнічних міркувань, але й з метою прилучення новонародженого до домашнього вогнища. Про вша¬нування вогню і домашнього вогнища та віри в їх очисну і охоронну дії свідчить звичай гуцулів прив’язувати на праву ручку немовляти разом з іншими оберегами (наприклад, часником) мішечок зі шматком глини з печі. У післяпологовий період здоров’я матері й дитини охоронялося від усього злого цілою низкою оберегів. Найпоширенішим в Україні був звичай пов’язувати дитині на ручку червону нитку [2].

Після пологів породілля, дитина і баба-повитуха за церковними повір’ями вважалися нечистими і повинні були пройти церковний обряд “виводу”, який характеризував їх очищення. І тільки після здійснення цього обряду дозволялося відвідувати церкву.

Довго в народі зберігався звичай очищення породіллі, який разом з нею здійснювала баба-повитуха. Виходячи з дому, жінка переступала ніж, яким баба відрізала пуповину, тричі поливала бабі руки водою, щоб усе нечисте зійшло з водою в землю. Цей обряд під назвою «злити на руки» був поширений майже на всій Правобережній Україні [3].

За християнським звичаєм, як в минулих століттях так і нині в Україні новонароджену дитину охрещують. Хрестини раніше намагалися зробити у день народження, оскільки, за звичаєм, до цього матері не можна годувати дитину. Крижмо, у яке загортають немовля, має бути чистеньке, біленьке, “тільки не з квіточками, бо буде лице цяточками”. Баба повитуха, викупавши дитину, сповиває її і кладе туди шматочок хліба, сіль, вугілля, глину з печі – печину, та залізну невелику річ. При цьому навчає куму робити те саме, і коли хтось із поганим оком на дорозі зустрічається, слід приказувати: “Сіль тобі в очі, печина тобі в зуби, залізяка на груди!” На покуті баба стелить кожух і кладе на нього дитину. Кума в цей час бере зі столу цілушку від хліба, кладе в пазуху і ніби до себе говорить: “Щоб на все добре було”. Після цього кожух з дитиною кладуть на вишиту подушку і з чотирьох кінців батьки і куми піднімають його, тричі приказуючи: “На щастя, на здоров’я, на многії літа!”. Нарешті баба передає дитину кумові, говорячи (тричі): “Даю вам народжене, принесіть хрещене. Далі кум віддає дитину кумі (якщо хлопчик, то на порозі, якщо дівчинка через гребінь). І несуть її так само – відповідно до статі ступаючи з правої ноги. Прийшовши з церкви, гості несуть багато їжі й подарунків. Обов’язково приносять хліб. Вшановують дитину, батьків, бабу-повитуху [4].

Завдяки охрещенню немовля охороняється від всіляких хвороб і зла.Церковний обряд хрещення в кожній українській родині відзначався особливою урочистістю цієї важливої події. Найпочеснішими особами цього обряду є хресні батьки (куми), яких запрошують до цього почесного звання рідні мама і тато новонародженої дитини. Після хрещення, хресні батьки вважалися як родичі для родини, а для похресника другими батьками. Якщо в сім’ї траплялися якісь негаразди, то в скрутну годину хресні батьки допомогали опікуватися дитиною. У випадку коли з рідними батьками траплялось нещастя, то хресні батьки заміняли рідних. За звичаєм у куми обирали людей, які мали своїх дітей. Вважалося доброю прикметою, коли кума була вагітною.

У різних етнографічних районах України існували різні звичаї обрання хресних батьків. Переважно за кумів кликали когось з далекої родини або односельців. На Лемківщині існував цікавий звичай кликати до своїх дітей одних і тих самих кумів. Якщо були відхилення від цього правила, то незначні. Перший раз чоловік був за хресного, а в наступний раз – його дружина за хресну і навпаки. Різною була й кількість пар хресних: від однієї до п’яти. Хресні мама і тато повинні були мати «крижму» – біле полотно, на якому тримали дитину під час хрещення. Присутність рідних батьків на обряді була необов’язковою. Хресні батьки мусили бути християнами, тобто хрещеними в церкві, та перебувати у законному церковному шлюбі. Під час хрещення у церкві дитині давалося ім’я. Серед українців побутувала думка, що гарно обране ім’я має сприяти щастю та добробуту немовляти. В різних регіонах України існували різні звичаї обрання імені: на Поліссі дитину нарікала бабка-повитуха, на Полтавщині вона це робила разом з кумами, на Наддніпрянщині та Півдні України – обирали ім’я куми. Щоправда, в кінці XIX – на початку XX ст. батьки самі називали свою дитину, орієнтуючись здебільшого за церковним кален¬дарем, або робили це на честь батька чи діда. Часом траплялися випадки, коли позашлюбній дитині давали негарне ім’я на ознаку незаконного її народження. Дуже рідко зустрічалися такі ситуації: священик, перебуваючи у не зовсім добрих стосунках з родиною новонаро¬дженої дитини, негарно називав її на свій розсуд. Поняття «негарне ім’я» було специфічним для кожного села чи регіону, бо здебільшого асоціювалося з конкретними людьми: пияками, злодіями тощо [5].

Хрещення дитини вважалося і сьогодні вважається однією з найурочистіших подій в житті людини. Тому на святкування після хрещення дитини сходилося багато гостей: родичі, сусіди, знайомі. Щоб життя новонародженої дитини було веселим та щасливим гості проголошували багато побажань і за традицією хрещені батько, мати і всі запрошені дарували подарунки. Український народ з давніх-давен славився своєю веселою вдачею, співучістю і дотепністю на жарти та прислів’я, тому свято було веселим. і гомінким. Ось як приклад того, є примовляння з приводу похрестин: “Ой ми вчора на родинах були, а сьогодні на хрестини прийшли. А ми прийшли з Божого дому, принесли дитину додому”.

Ознайомившись зі звичаями, традиціями та обрядами запропонованої автором теми, можна рекомендувати висвітлену тему як порадник молодим людям, які вирішили створити сім’ю.

Література

  1. Рутковська О.В. Забуте і воскресле (народознавчі нариси). - К., 2007 ДАКККіМ
  2. Павлюк С.П., Горинь Г.Й., Кирчів Р.Ф. Народознавство: Навчальний посібник. - Львів: видавничий центр “Фенікс”, 1994.
  3. Гаврилюк Н.К. Картографирование явлений духовной культуры (По материалам родильной обрядности украинцев). - К., 1981.
  4. Кравець О.М. Сімейний побут і звичаї українського народу. - К., 1966.
  5. Пономарев А.П. Развитие семьи и брачно-семейных отношений на Украине: Этносоциальные проблемы. - К., 1989.
Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини

Туризм Гуцульщини - Туризм і Культура