У 1982 році Всесвітня конференція з культурної політики, проведена під егідою ЮНЕСКО, прийняла декларацію, в якій культура тлумачиться як комплекс характерних матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис суспільства, що включає в себе не лише різні види мистецтва, а спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій і вірувань. Прийняти таке розуміння культури спонукає не лише авторитет ЮНЕСКО, а й книги та лекційні курси з історії окремих мистецтв, літератури, освіти тощо. Проте, слід розуміти, що у загальному слововжитку термін ”культура” означає значно більше, ніж сукупність предметів культури чи видів діяльності з їх виробництва.

Людство навчилося розрізняти живопис і культуру живопису, тобто культуру творення предметів живопису та культуру їх сприйняття, розуміння, вживання у повсякденному житті та культуру побуту. Розрізняється музика як сукупність творів різних жанрів і музична культура того чи іншого суспільства, тобто здатність творити і сприймати музику. Але для того, щоб засвоїти і навчитися створювати певний комплекс явищ традиційної культури, треба мати не тільки систему умінь і навичок, а й систему цінностей. На жаль, ми, українці, не тільки погано знаємо все те, що було створено нашим народом впродовж історії, ми часто навіть не розуміємо, що саме означали для людей в минулі часи ці культурні набутки. Отже, постає питання: як нам, сучасним українцям, сприймати в сьогодення залишене нащадками культурно-історичне надбання, традиційні звичаї і обряди, які є однією з найдавніших форм духовної культури українського народу. Вони, як неписані закони, народжені разом з народом і передані з покоління в покоління, стали традиційними.

Популяризація, відродження та збереження традиційних звичаїв, свят та обрядів – одне із основних завдань, над яким повинні працювати заклади культури та наукові установи.

До здобуття Україною незалежності етнографія як наука існувала лише в одному дисциплінарному прояві, а саме – етнографічному. У радянські часи в цій науковій галузі працювали лише два-три десятки дослідників (переважно в Києві і Львові). Після проголошення незалежності в Україні перед дослідниками різних поколінь і дисциплін гуманітарного напрямку постала серйозна проблема переорієнтації наукових досліджень, зміни методологічних та методичних принципів наукового пізнання світу, оновлення джерельної бази тощо.

З розв’язання цих проблем почав працювати Київський національний університет імені Тараса Шевченка. На історичному факультеті з ініціативи тодішнього декана професора А.Г.Слюсеренка була створена кафедра етнології та краєзнавства. Також вирішальна роль належить доктору історичних наук В.К.Борисенку. Окрім величезної навчально-методичної роботи, зокрема з розробки нових нормативних та спеціальних курсів, за останні 10 років науковцями та викладачами закладу опубліковано кілька десятків матеріалів у газетах та популярних журналах, де розкриваються не лише класичні етнографічні теми щодо звичаїв та обрядів українського народу, а такі злободенні теми, як збереження національної ідентичності, культури самосвідомості тощо.

На кафедрі етнології та краєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка досліджують діяльність окремих вчених-дослідників першої половини XX ст., яких спіткала сумна доля – репресії, розстріли, еміграція. Особливої уваги заслуговує спецкурс для етнологів ”Святкова-обрядова культура українців” – навчальний посібник, в якому використано унікальний етнографічний матеріал, зібраний під час експедицій більш ніж 500 населених пунктів України.

Сьогодні наукові етнологічні, народознавчі, фольклористичні дослідження потрібні українському суспільству як вагомі чинники збереження його традицій і звичаїв. Також вони є однією із складових державного управління, а саме: економічний розвиток передбачає знання культурного контексту соціально-побутових явищ та урахування етнокультурних інтересів населення країни. У цьому зв’язку головною лишається фундаментальна наукова діяльність, засвідчуючи невід’ємність національної культури від загальноєвропейської та загальносвітової, сприяючи утвердженню України як рівноправного учасника глобальних цивільних процесів.

За таких умов науковий пошук у галузі народознавства стає формою участі вчених Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України у забезпеченні державотворчих процесів. Інститут є провідною в Україні установою наукових досліджень та етнічної історії українського народу, історії фольклористики та теорії фольклору. Тільки за останні 2 роки здобутком Інституту стало опублікування 40 наукових книг та близько 500 статей. Велику роль у здійсненні завдань, спрямованих на дослідження і розв’язання актуальних проблем у галузі та історії національної духовної культури в умовах глобалізаційних культурних процесів виконує редакційно-виробничий підрозділ Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України, який працює над випусками наукових журналів ”Народна творчість та етнографія”, ”Студії мистецтвознавчі”, наукові збірники ”Українське мистецтво: матеріали, дослідження, рецензії”, ”Матеріли до української етнології”. Необхідним є вивчення етнокультурних особливостей регіонів, збереження автентичного матеріалу. Інститут працює і в цьому напрямку: відбулося більше 20 фольклорно-етнографічних експедицій, записано понад 60 касет польових матеріалів. Особливо важливим є те, що матеріали розшифровані і занесені до комп’ютерної бази Українського етнологічного центру .

Сьогодні Україна може ще собі дозволити спостерігати традиційні звичаї та обряди на острівцях повсякденного життя Карпат, Волині, Поліссі, Поділлі. Але без перебільшення можна говорити, що ми ”останні із могікан”, кому дається можливість закарбувати культурну пам’ять для майбутніх поколінь, так як носії автентичної культури, на жаль, вже ”відходять у вічність”.

Для збереження донесення культурних багатств до прийдешніх поколінь був створений проект ”Моя Україна. Берви”. Цей проект започаткували Громадська організація ”Арт Екзистенція”, Українська експериментальна лабораторія фольклору, Мистецьке агентство ”Арт Велес”, та українсько-британське спільне підприємства ”Комора”. Протягом XX ст. фахівцям-ентузіастам вдалося записати тисячі народних пісень, награвань, творів усної народної творчості, які невід’ємно супроводжують всі народні свята та обряди, і зберігались дотепер в архівах відповідних державних інституцій. Але є ризик втратити цей неоціненний скарб, бо велика частина унікальних фоноархівів самознищується внаслідок осипання магнітних плівок під дією часу. І сьогодні пророблена колосальна робота по збереженню цих безцінних матеріалів. В рамках проекту видано 5 компакт-дисків, кожний з яких містить неповторний матеріал традиційної культури регіонів України.

Деякі платівки мають мультимедійну частину з науково-пізнавальними текстами, ілюстраціями та фотографіями. У світовій мережі Інтернет створено сторінку автентичного фольклору, яка є доступною інтернет-версією мультимедійних та аудіо CD проекту. Це перше видання проекту. На диску представлено майже всі різновиди української культури: 29 творів унікальних творів у виконанні автентичних фольклорних виконавців з різних регіонів України. Тут можна почути карпатську Великодню, донецьку жниварську, поліську колискову і полтавську весільну. Також заслуговує увагу CD audio ”Над річкою Карайцем” – український традиційний фольклор з Поділля. Сюди ввійшли найхарактерніші зразки традиційної народнопісенної творчості. Тут представлені календарні пісні – найдавніші, що супроводжували обряди, пов’язані з трудовим роком селянина, весільні, ліричні.

Велику науково-дослідну роботу виконує Державний музей етнографії та художнього промислу АН України у Львові, який є найстаршою і найбільшою в Україні музейною установою етнографічного профілю. Робота цього закладу особливо пожвавилася після створення у 1983 р. Львівського відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії, яке 1991 р. стало окремим Інститутом народознавства НАН України.

Значну роботу щодо збору, вивчення і збереження пам’яток народного побуту і культури здійснюють обласні та районні історико-краєзнавчі музеї, передусім музеї народної архітектури і побуту під відкритим небом (скансени) Києва, Переяслав-Хмельницького, Львова, Ужгорода, Чернівців.

Окремо хочеться сказати про діяльність харківського етнографа, доцента Харківського політехнічного інституту М.Красикова. Його робота – це зразковий приклад популяризації традиційної культури у несприятливому ”технарському” середовищі. Під його керівництвом багато студентів цього навчального закладу не лише познайомилися з народною культурою у фольклорних експедиціях, але й стали завсідниками фольклористичних заходів, а в подальшому будуть пропагувати традиційні обряди і свята.

Серед найцікавіших та плідних форм залучення учнівської і студентської молоді до збирацької фольклористичної роботи вирізняються байдаркові експедиції, фольклористичні табори та школи традиційного мистецтва. Починаючи з другої половини 80-х років, студентські байдаркові експедиції, що проводилися під керівництвом доцента кафедри музичного фольклору НМАУ Є.Єфремова стали потужним механізмом поповнення рядів фольклористичного руху. З 1999 року ці експедиції стали студентськими, а з утворенням ВАМДФ перетворилися на всеукраїнський захід, у якому брали участь молоді й літні фольклористи, етнографи та любителі фольклору з Києва, Харкова, Донецька, Тернополя, Кіровограда, Львова, Одеси, Сум, Хмельницького. Останні роки байдаркові експедиції відбувалися за фінансової підтримки Міністерства культури і туризму України та Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту.

Починаючи з 1991 року, спочатку Харківською обласною станцією юних туристів, а в останні роки – самовідданою працею одного з лідерів фольклористичного руху Харківщини М.Семенової, відбуваються дитячі фольклорно-етнографічні табори, де діти справляють свято Купала, вчаться записувати фольклор у селах, спілкуються з виконавцями та майстрами.

Плідні дослідження в галузі етнографії здійснюються і поза межами України, зокрема Музеєм української культури у Свитнику (Словаччина). Цінні публікації з українського народознавства з’являються у Польщі, Румунії, Югославії, в українознавчих осередках Канади, Сполучених Штатів Америки, Німеччини.

Проведення наукових конференцій: ”Людина в просторі етнічної культури”, наукова-теоретична конференція ”Українське народознавство: стан і перспективи розвитку на зламі віків”, ”Українська культура в контексті світових глобалізацій них процесів”, ”Мистецтво України: історія, традиція , сучасність” (Штаб-квартира ЮНЕСКО, Париж, Франція), ”Кирило-Мефодіївські конференції” (Одеса) сприяло обміну науковими підходами та концептуальними баченнями проблеми для вироблення оптимальних пропозицій і відповідних рекомендацій органам влади.

У процесі збереження традиційної культури, фольклору відіграють велику роль і окремі особистості, які зберігають у пам’яті значний репертуар народних пісень, легенд, переказів і вміють майстерно їх донести до аудиторії. Унікальною у цьому відношенні є творчість Ніни Матвієнко, солістки Державного заслуженого народного академічного хору ім. Верьовки, яка вже близько трьох десятиліть є ”візитною карткою” української нації на міжнародній арені. І представлена нею у палаці України програма ”Золотий камінь посіємо” – акція не лише мистецької, але громадянської ваги, нагадування про нашу духовність. Назву ”Золотий камінь посіємо” автори запозичили із записаної на Львівщині старовинної колядки, де власне, ”золотий пісок”, ”золотий камінь” асоціюється з добром, людською теплотою, чуйністю, співчуттям. Створений письменницею Софією Майданською як широке епічне полотно, своєрідний народнопісенний літопис, що веде свій початок з прадавніх часів, продовжує творитися сьогодні. У цій композиції послідовно відбито дух, настрій кожної історичної доби у житті України – язичництво, часи князівства, козаччина, сучасність.

На новорічні свята у 2005 році голос Ніни Матвієнко, з його неповторним тембром, що прочитує характер, долю , історію нашого народу , звучав з новою програмою ”Різдвяні зустрічі”, несучи в собі відображення традиційних колядок та щедрівок.

Вдалою експериментальною формою популяризації фольклору стала постановка в центрі сучасного мистецтва ”Дах” (м. Київ) фольклорної вистави ”В пошуках втраченого часу... Життя” – спільного проекту режисера Вл. Троїцького та фольклористичного ансамблю ”Божичі” (кер. І.Фетисов). Вистава викликала неабиякий інтерес глядачів і преси, здобувши дві театральні премії. Особливістю вистави, окрім залучення народних пісень та обрядів, стало використання в якості драматургічного тексту життєвих історій та розповідей селян, записаних у фольклорних експедиціях.

У 2005 році Львівським International New Symphony Orchestra під керівництвом швейцарського диригента Гунгарда Матеса спільно з композитором та аранжувальником Юрієм Саєнком і “Студією Лева” приготували новий проект Львівської опери “Різдвяні фантазії”.

У програмі звучала симфонічна сюїта на колядкові теми, створена Ю.Саєнком. У першому відділі концерту-дійства (режисер – Леся Бонковська), виступили із відповідною різдвяною програмою хорова капела “Дударик” і Наталія Половинка, група “Дивні” та квартет “Класік Модерн”, а також співачка Оксана Мочерад і модерн-балет “Стелз”.

Хоч ідея перенести фольклорні інтонації пісень зимового циклу в професійну творчість для української музики аж ніяк не нова, автор і продюсери “Різдвяних фантазій” вважають свій проект унікальним, тому що він повністю побудований на традиційних різдвяних мелодіях. “Мене вже “дістав” той Jungle Bells, – зізнався Ю.Саєнко. – Захотілося пригадати, наскільки багатшою є українська коляда”. Разом з симфонічним оркестром лунали автентичні інструменти, зокрема найхарактерніші з них – дримба та дуда (коза, волинка).

Величезну роль у збереженні та популяризації традиційних свят та обрядів в Києві, та в цілому України, стало захоплення традиційною культурою лідера рок-групи ”Воплі Відоплясова” Олега Скрипки. Його смілива ідея поєднати в одному культурному просторі реконструктивні фольклористичні гурти та рок-групи, що працюють з українським фольклорним матеріалом (насамперед ”ВВ”, ”Мандри”, ”Карпатіянс”), привернула прихильників цих груп до знайомства з сільським фольклором. З ініціативи Скрипки протягом року в Києві відбувалися ”Вечорниці”, що вилилися у дводенний міжнародний етно-фестиваль ”Країна мрій”, за участю автентичних колективів, фольклористичних ансамблів та гуртів, що працюють в стилі ”world music”. Цьому фестивалю повністю вдалося уникнути проблеми ”зал-сцена”, оскільки виступи фольклорних колективів відбулися у невимушеній обстановці, в діалозі з глядачем. Значимим є те, що гостем на ”Вечорницях” є Президент України Віктор Ющенко, разом з родиною.

Свідомо і підсвідомо національна пам’ять дуже чітко прогнозує подальше життя нації. Насамперед це залежить від самоусвідомлення своєї значущості, цінності своїх надбань. Елементи традиційних свят та обрядів нині широко використовуються у роботах професійних та самодіяльних митців, і активно входять у систему сучасної культури. Після 1990 року за рішенням Верховної Ради України офіційними святами проголошені Різдво, Великдень, Зелені свята. В умовах сьогодення накопичується досвід проведення таких масових свят, як Новий рік, Меланки, Водохреща, Проводи зими (Масляна), Івана Купала, обжинки та ін.

Як відомо, календарні свята та обряди – це складний фольклорний комплекс, в якому поєднується раціональний досвіт і релігійно-магічні вірування, естетичні та пережиткові звичаї. Календар українського селянина являв собою своєрідну енциклопедію народної мудрості, неписаний розпорядок життя хлібороба. Календарні звичаї та обряди узгоджувалися з річним літургічним циклом православної церкви, проте дійсною основою ”побутових святців” був трудовий сільськогосподарський календар. До складу річного аграрного кола входили зимові, весняні, літні, осінні свята, обряди та звичаї. Свята обов’язково супроводжувалось ритуалами, рядженням і маскуванням, драматичними сценами, господарською і сімейною магією, вшануванням предків, виконанням календарно-обрядових пісень, приурочених до кожної пори року: зимові колядки та щедрівки, веснянки, купальські, троїцькі, обжинкові пісні.

Календарним землеробським обрядам притаманні консерватизм, повільні темпи. Вони передаються з покоління в покоління і відмирання відбувається дуже поступово. Звичайно, якщо для цього не використати штучний фактор. Що й відбулося після 1917 року, коли до ворожих соціалізму явищ було віднесено і вся календарна звичаєвість, у результаті було втрачено багато унікальних, неповторних явищ, що звичайно не могло не позначитись на загальній екології української культури, що звичайно й відбулося. Лише наприкінці 50-х років, під час так званої ”хрущовської відлиги”, певного розповсюдження набувають адоптовані до умов ”соціалістичної діяльності” деякі народні календарні звичаї, а також свята і обряди.

Розглядаючи проблему збереження традиційних свят та обрядів, зрозумілим є звернення до вітчизняного фольклору, у якому знайшли своє відображення різні прояви життєдіяльності людини, її матеріальні й духовні потреби, історичне буття, соціальні відносини, характерні реалії сімейного і громадського побуту, вірування, естетичні ідеали, людські переживання і настрої.

Слід зазначити, феномен фольклорної культури у тому, що цей найстарший тип культури зберігся до сьогодні. Зрозуміло, протягом свого історичного ”життя”, ці традиції не були незмінними, а функціонували в динамічному середовищі соціокультурної сфери, по своєму, по-фольклорному, відбиваючи колізії її розвитку і трансформації, і все ж таки фольклор живе і розвивається тільки в руслі традицій, тільки спираючись на досягнення попередніх поколінь. ”Неправильно розуміти під традицією щось косне, відстале, консервативне, – писав відомий теоретик та історик фольклору Б.Путілов. – Головна ознака традиції – не косність, а певний ступінь сталості і неодмінно міцність спадкових зв’язків у розвитку. Традиційність є специфічна форма народного життя, культури, побуту, форма його руху. Всякий фольклорний процес неминуче набуває характеру руху всередині традиції, еволюції та трансформації традиції. На будь-якому відрізку часу фольклор будь-якого народу становить собою динамічну систему, певний стан традиції. Новоутворення, що при цьому виникають, – це перш за все зсунута і змінена традиція”

Сьогодні, на початку ХХІ століття, в умовах глобалізації та стрімкого входження України до цивілізаційного співтовариства європейських держав, у країні зберігаються осередки автентичного функціонування фольклорних народнопісенних та інструментальних традицій. Це показник того, що народні традиції настільки давні і важливі для українського народу, що їх неможливо викорінити за короткий (в загально-історичному контексті) термін.

Необхідно підкреслити, фольклористичний рух в Україні у сьогодення – дуже розгалужене явище. Так, у сучасному музично-етнографічному фольклористичному русі визначилося два напрямки. Перший створюють фахівці фольклористи та етнографи, що професійно досліджують сільську традиційну культуру та намагаються відтворити її у творчих реконструкціях. Другий напрямок створюють любителі народної пісні, танцю, рукоділля, які не займалися науковими дослідженням традицій і для яких відтворення тієї ж пісні чи танцю є не реконструкцією, а власним творчим актом. У результаті, якщо творчий продукт представників першого напрямку ”автентичніший” до першоджерела за формою, то творчий продукт представників другого напрямку – ”автентичніший” до першоджерела за духом (енергією).

За приклад можна взяти тернопільське культурно-просвітницьке товариство ”Вертеп” (голова – Т.Гребеняк, худ. кер. Оксана Гуглевич-Гребеняк). Для учасників цього товариства фольклор є не реконструктивним матеріалом, а основою духовного життя. Так, всі учасники товариства справляють весілля за традиційним обрядом, молода повинна зробити собі весільне вбрання власноруч! Бо лиш в таких випадках можна зрозуміти символічне, духовне значення цієї обрядодії. І вже підростає молоде покоління ”вертеп’ят”.

У Черкаській області, на основі зимових традиційних свят і обрядів було створено дійство на фольклорній основі під назвою ”Три празника в гості”, об’єднуючи в собі такі свята, як Різдво, Меланки і Василя, Водохреща. Це дійство здійснили зразковий ансамбль танцю ”Барвінок” Канівського РБК, та група викладачів і студентів Канівського училища культури. Особливо значущим є те, що колядки, щедрівки, використанні в цьому дійстві, записані режисером Леонідом Ковалем в селах Тальнівщині, Маньківщині.

Головним критерієм віднесення явища до фольклористичного руху треба вважати наявність безпосереднього зв’язку з носіями традиційної культури, намагання перейняти та продовжити їхнє мистецтво.

Важливо, щоб старше покоління (фахівців чи любителів) залучало до знайомства з народною культурою молодше покоління. Не випадково, що майже всі осередки ”Всеукраїнської асоціації молодих дослідників фольклору” (заснована у 2001 р.) очолюють досвідчені фольклористи, що самі вийшли з молодіжного віку, але їх діяльність є ”центром тяжіння” для молоді. Від них молоде покоління переймає любов до народної культури, традиційних умінь та знань, а це запорука подальшого існування фольклористичного руху.

Слід відзначити плідну роботу керівників співочих фольклорних ансамблів, а саме: Донецького ”Дивина” (кер. О.Тюрікова), Кіровоградського ”Дике поле” (кер. Н. та О.Терещенки), Київських: ”Древо”(кер. Є.Єфремов), ”Кралиця” (кер. І.Синельніков), ”Дарничанка”, ”Берегиня”, ”Цвітень” (кер. М.Пилипчак), ”Яворина” (кер. О.Мілевська), Харківських ”Муравський шлях” (кер. Г.Лук’янець), Луцького ”Родина” (кер. І.Хмілевська), Рівненського ”Веснянки” (кер. В.Ковальчук), Ковельського Волинської обл. ”Передзвін” (кер. С.Нестерук), Сумського фольклорно-етнографічногоколективу, кер. О.Гончаренко. Для цих колективів притаманне відтворення регіонального фольклорного матеріалу, оволодіння народними ремеслами, залучення учасників до активної збиральницької роботи на теренах України.

За останні 15-20 років з’явилася низка всеукраїнських і міжнародних фольклорних фестивалів, які репрезентують традиційну народну пісенну культуру. Із відомих причин не всі вони проходять за графіком – як завжди бракує коштів. Найголовніший з них – “Берегиня”, який постійно проводиться в Луцьку. Участь у ньому беруть як художні колективи, так і окремі виконавці, у репертуарі яких залишилися обрядові пісні річного циклу.

На особливу увагу заслуговують два рівненські фестивалі – “Коляда” та “Древлянські джерела”. Перший з них репрезентує різдвяно-новорічну обрядовість (колядки, щедрівки, вертепні вистави), а другий – молодіжний фольклор, участь у якому бере лише шкільна молодь; обов’язковою умовою “Древлянських джерел” є виконання пісенних форматів, записаних у рідному селі і зі збереженням діалектних особливостей і місцевих одностроїв, крім того у цьому фестивалі беруть участь фольклорні, фольклорно-етнографічні колективи з України, Росії, Польщі, Словенії, Македонії, Болгарії, Індії. Саме це сприяє пошуковій роботі, збереженню й успадкуванню регіональної своєрідності підростаючим поколінням. Окрім того рівненчани відновили вже призабутий всеукраїнський огляд-конкурс “Котилася торба з великого горба”, тобто традиційні дитячі ігри та розваги – лічилки, забавлянки, колективні обряди зустрічі весни і прилітних птахів, що обов’язково супроводжуються наспіванками.

Дуже якісний, справді фольклорний, проводиться в Києві фестиваль концертного типу ”Київська Русь” (під художньою опікою Голови громадської організації Арт Екзистенція Тараса Грималюка, Президент фестивалю – Володимир Бондаренко).

“Мистецькі береги Ворскли” у Сумській області започаткували фольклорні оглядини лише сільських виконавців, щоб у такий спосіб оживити художню самодіяльність, яка останнім часом почала пригасати. І якщо цей фестиваль через брак коштів довго не міг утвердитись як постійно діючий осередок, то у цьому, 2007 році він отримав статус Всеукраїнського фестивалю-конкурсу сільської народної творчості і був проведений 6-7 липня у м. Охтирка. У фестивалі-конкурсі взяли участь як фольклорні колективи, так і окремі виконавці. Обов’язковою умовою конкурсу був показ обряду Купала.

Широкого розголосу набули фестивалі етнічних груп. Постійно проводять фестивалі бойки, лемки та гуцули, які бережно оберігають специфічний для них народний мелос. Сюди щоразу приїздять діаспорні виконавці з Канади та Сполучених Штатів, де компактно проживають представники цих груп.

Щороку потужніше пульсують і “Лесині джерела” що проходять у Новгород-Волинському – батьківщині геніальної поетеси.

Упродовж останніх років систематично проводяться регіональні зустрічі ”Музичні майстерні”, метою яких є популяризація української народної музичної культури серед молоді, творче спілкування й передача виконавської інструментальної традиції, яка ще збереглася в окремих осередках. Пісенний фольклор українців є також своєрідним художнім арсеналом міжнародних мистецьких подій – ”Більські художні зустрічі”, ”Музичні діалоги над Бугом”, фольклорні зустрічі ”З сільського подвір’я” та фестивалі української культури ”Пудляська осень”.

Серед регіональних фестивалів цікавістю концепції відзначається харківський дитячий фестиваль-конкурс традиційної народної культури ”Кроковеє коло”, що проводиться за ініціативи ”Спілки етнологів та фольклористів м. Харкова” (утв. в 1999 р., Голова Н. Олійник).

Традиційними стали огляди-конкурси “Софіївські зорі”. В них бере участь лише студентська молодь. Завдяки відомому режисерові Володимирі Вовкуну ці фестини для студентів сільгоспвузів є особливо корисними, оскільки прилучають їх до народної пісенної культури, яким доведеться працювати у сільській місцевості.

Окремим напрямком фольклористичного руху України стала діяльність з відродженням кобзарського й лірницького мистецтва, яка тісно пов’язана не тільки з відродженням техніки гри на традиційній бандурі, кобзі, торбані, лірі, але й виготовлення цих інструментів. Першопрохідцями у цьому напрямку стали: бандурист, майстер інструментів М.Будник; бандурист, торбаніст, кобзист, майстер інструментів В.Кушпет та лірник Стефан (М.Хай). Основним провідником ідей цього напрямку є ”Київський кобзарський цех” та діяльність у Харкові родини Черемських.

Автентика і непрофесійне кобзарське та лірницьке музикування, відображається у вельми популярному до недавнього часу слобожанському фестивалі “Покуть” у Харкові. Завдяки цьому заходу було виявлено чимало талановитих виконавців, а репертуар поповнився новими записами народного мелосу.

Від давнини до сучасності український фольклор пройшов складний багатовічний шлях розвитку. Залежно від історичної долі народу в різні епохи, суспільних і політичних процесів, культурних впливів, зв’язків з фольклором інших народів народжувалися нові твори, зазнавали змін, збагачувалися новими темами, сюжетами, мотивами, образами, або ставали пережитками і забувалися попередні набутки усної народної словесності. Але в народній пам’яті тісно зберігалися і оберігалися найцінніші надбання фольклору, все те, що було зв’язане з життям, обрядовими і звичаєвими традиціями. У різних місцевостях етнічної території України не однаковою мірою поширювалися і збереглися ті чи інші види фольклору. Так, на Західноукраїнських землях і на Поліссі особливо добре збереглися обрядові та баладні народні пісні, у Карпатах і Закарпатті – казки, легенди, коломийки. Зате на Наддніпрянщині найбуйніше розвинулася і краще збереглася історична, зокрема козацька пісня, а на Лівобережній Україні – дума.

Однак, незважаючи на певні регіональні особливості, усна словесність українського народу здавен розвивалася на спільній загальнонаціональній основі. Головним чинниками цієї спільності є мовна і загальнокультурна єдність українського народу, його національна ментальність. Спільність фольклорної традиції, живий обмін її досягненнями між різними регіонами у системі органічного загальнонаціонального культурного кровообігу посилюється в процесі формуванні української нації, консолідації українського народу.

Проте, наша сучасність внесла і вносить у фольклорний процес великі зміни. Загальне поширення преси, радіо, телебачення, кіно, вплив книжок, різних видів професійної культури, художньої самодіяльності, масової популярної культури істотно позначилися і на специфіці побутування й функціюванні фольклору, на його творенні.

Українознавчі дисципліни, етнографія, фольклор зазнали згубного тиску ідеологічного тоталітаризму, догматизму, моральних і фізичних репресій, які до останнього часу систематично нівечили ці науки, виривали з неї най здібніші і найактивніші сили. Скільки часу і зусиль потрачено на беззастережне ”утвердження” етнографами ”нового способу життя”, ”радянських звичаїв і обрядів”, ”нової сім’ї”, ”нової історичної спільності” і т. д.

Етнографічне вивчення всіляко спрямовувалося не на розкриття неповторної сутності українського народу, специфічних рис його етнічної індивідуальності, характеру психології, самобутності традицій, побуту, культури, а на розмивання національної свідомості, нівеляції національної гідності з позиції ефемерних доктрин інтернаціоналізації, переплавлення народів і націй у так звану нову історичну спільність – радянський народ. Однак, навіть за цих умов українськими етнографами, дослідниками, мистецтвознавцями, педагогами підготовлено і опубліковано нові праці, присвячені дослідженню різних ділянок традиційно-побутової культури українського народу, питань етнічної історії, виховання і освіти на матеріалі українських традиційних свят, обрядів, фольклору, етнічних культурно-побутових зв’язків тощо [1-16].

Упродовж багатьох століть український народ безупинно творив своє, тільки йому властиве, духовне середовище, наповняючи його своєрідними ритуалами, обрядами. Відомий знавець традиційно-культурної спадщини українського народу Олекса Воропай вирізнив народні звичаї в унікальне явище, наділивши їх неповторною народознавчою силою. Він констатував: ”Звичаї народу – це ті прикмети, по яких розпізнають народ в сучасному, а і його історичному минулому... Звичаї, як і мова виробилися протягом усього життя і розвитку кожного народу...” [1].

Отже, без знання і розуміння традиційної культури неможливе самоусвідомлення приналежності до свого народу – того визначального і неодмінно притаманного людині, що називається національною свідомістю і гідністю.

Література

  1. Воропай О. Звичаї нашого народу // Етнографічний нарис. – Харків: “Фоліо”. – 2004. – 497 с.
  2. Дмитренко М.К. Українська фольклористика другої половини ХІХ століття: Школи, постаті, проблеми.– К.: Вид-во “Сталь”, 2004.– 384 с.
  3. Культура і побут населення України: Навч. посібник / В.І.Наулко, Л.Ф.Артюх, В.Ф.Горленко та ін. – 2-е вид., доп. та перероб. – К.: Либідь, 1993. – 288 с.; іл.
  4. На допомогу вчителям народознавства, музики, образотворчого мистецтва, керівникам фольклорних гуртків і театрів /ІСДО/ С.К.Стефанюк (уклад.). – К., 1995. – 124 с.
  5. Квітка К.В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар. = Ukrainian folk melodies / Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України / Г.Скрипник (відп. ред.), А.Іваницький (упоряд. та ред.). – К.: Поліграф Консалтинг, 2005. – 383 с., з нот. + фото. Наукове видання.
  6. Ігри та пісні: Весняно-літня поезія трудового року / АН УРСР; Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії / М.Т.Рильський (відп. ред.), О.І.Дей (упоряд., передмов. та примітки). – К.: Видавництво АН УРСР, 1963. – 671 с.
  7. Іваницький А.І. Українська народна музична творчість: Посібник для вищ. та серед. учб. закладів. – К.: Муз. Україна, 1990. – 336 с.
  8. Зінченко А.Г., Волинець Л.С., Іванова І.Б., Комарова Н.М., Пєша І.В. Соціально-економічні проблеми дитинства в сучасному українському селі / Український ін-т соціальних досліджень. – К.: Академпрес, 1998. – 136 с.
  9. Закувала зозуленька. Антологія української народної поетичної творчості / Вступ. стаття, упор. та примітки Н.С.Шумади. – К.: Веселка, 1998. – 510 с.
  10. Довженко Г.В. Український дитячий фольклор. – К.: Наук. думка, 1981. – 172 с.
  11. Гошовський В. Українські пісні Закарпаття. – Львів, 2003. – 447 с.
  12. Вишневський Омелян. На шляху реформ. Актуальні питання сучасної української освіти та змісту виховання. Вибрані науково-публіцистичні праці. – Дрогобич: Коло, 2005. – 176 с.
  13. Мистецтво і сучасність: Зб. наук. праць / АН УРСР; Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т.Рильського /В.А.Афанасьєв (відп. ред. редкол.). – К.: Наукова думка, 1980. – 235 с.
  14. Науменко Т.І. Музичне виховання дошкільників засобами українського фольклору. – К.: Віпол, 1996. – 63 с.
  15. Шульгіна В.Д. Нариси з історії української музичної культури: Джерелознавчий пошук. Монографія. – К.: ДАКККіМ, 2007. – 276 с.
Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини

Туризм Гуцульщини - Туризм і Культура