Кушнарьова М.Б., Петрова І.В., Цимбалюк С.І., с.н.с., Шумейко Т.В.

ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ МАСОВОЇ КУЛЬТУРИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ


Світ кінця ХХ- початку ХХІ століть позначений появою та розвитком багатьох до того небачених процесів, причинами яких є насамперед специфіка розвитку світової економіки. Одним з найяскравіших таких процесів є глобалізація та цілий комплекс обставин, що їй супутні.

Стрімко охоплюючи світ наприкінці ХХ століття, глобалізація, у крайньому разі, її передумови і окремі складові, зароджується, з нашого погляду, на його початку. Пошлемося передовсім на Хелфорда Джона Маккіндера, який у статті "Географічна вісь історії" (1904 р.), хоча й у географічних термінах, та чи не вперше в історії фіксує зламний характер прийдешнього часу, а також те, що 400-річна "Колумбова епоха", яка відзначалася експансією Європи у найдальші куточки світу, добігла кінця. Одночасно, за думкою дослідника, міжнародні відносини набули вигляду "закритої політичної системи... глобальних розмірів (a closed political system of world-wide scope)". Таким чином, робить висновок дослідник, ніякий соціальний вибух, ніякий струс або зміна балансу сил не вщухнуть тепер у "незвіданому" просторі та хаосі варварства", але відчутно здетонують "хоч би й з протилежного кінця земної кулі". Дещо пізніше, у 1931 р., ці ж таки процеси відзначає Карл Ясперс, який у роботі "Духовна ситуація часу", коли ще невідомі були ні Інтернет, ні ЕОМ, ані рекетно-ядерна зброя, доходить такого висновку: "...Усі технічні та економічні проблеми набувають планетарного характеру".

У другій пол. ХХ ст. глобалізація стає чи не головним предметом досліджень Римського Клубу. В його межах відомі західні дослідники, а також політики, опікуючись суперечливим характером розвою суспільства та його майбуттям, висловлюють багато глибоких та цікавих думок щодо глобалізації. "Клуб" видає кілька робіт, що на Заході стають справжніми бестселерами. Серед них доповідь комісії "Межі зростання" (1972), доповідь М. Герньє "Третій Світ: три чверті світу", доповідь комісії В. Брандта (тогочасний лідер німецьких есдеків) ""Південь - Північ": програма виживання". Остання ж чверть минулого століття стає ще багатшою на дослідження глобалізації, яка відтепер - незаперечний факт сучасності. Глобосвіт уже обіймає понад мільярд мешканців планети, так званий золотий мільярд. Визначне місце тут посідають роботи Д. Белла, У. Бека, З. Бжезинського, І. Валлерстайна, Р. Робертсона, Е. Тоффлера, Ф. Фукуями, Д. Хелда і багатьох інших. Загальною рисою досліджень цих авторів є те, що їх філософський підмурок становить лібералізм, що, як відомо, виходить з природно-історичного характеру соціального прогресу, правової держави та відокремлення держави і громадянського суспільства. Звідси висновок, що глобалізація - це не що інше, як ліберальна (безкровна) революція. А дехто, небезпідставно, додає: "а ще й неоконсервативна революція".

Вагомим є внесок до глобалістики російських дослідників, серед яких насамперед такі: С. Долгов, В. Іноземцев, М. Ільїн, О. Неклесса, О. Панарін, В. Лапкін, В. Пантін, А. Уткін та багато інших. Їхні дослідження, з нашого погляду, мають у цілому достатні наукові обґрунтування, а наслідком є багато цікавих оригінальних узагальнень і висновків. Водночас деякі з них відзначаються суперечливістю і однобічністю через надмірне захоплення їх авторів ідеями російської виключності та історичної ролі Російської Федерації у сучасних цивілізаційних змінах. Останнім часом проблема глобалізації привертає увагу й українських учених. Окремі роботи уже з'явились, та вагомі досягнення, здається, ще попереду.

Наука на сьогодні має чимало визначень феномену глобалізації, але варто звернути увагу на деякі. Коротке, але змістовне, російського вченого М. Чешкова: "Глобалізація - процес з'єднання різних компонентів людства під час його еволюції на противагу процесу диференціації людства". Більш ґрунтовне - американського дослідника Т. Фридмана, у якого глобалізація - це "нестримна інтеграція ринків, націй-держав і технологій, що дозволяє індивідам, корпораціям і націям-державам досягати будь-якої точки світу швидше, далі, глибше і дешевше, ніж будь-коли раніше... Глобалізація означає поширення капіталізму вільного ринку практично на всі країни світу. Глобалізація має свій власний набір економічних правил, які базуються на відкритості, дерегуляції й приватизації національних економік з метою зміцнення їх конкурентоспроможності і більшої привабливості для іноземного капіталу". І нарешті, ще одне доволі вдале визначення німецького вченого Ульріха Бека: "...глобалізація є, говорячи старомодною мовою, діалектичний процес, який створює транснаціональні соціальні зв'язки і простори, зміцнює локальні культури і сприяє виникненню третіх культур". Важливо, що дослідник не обмежується саме визначенням глобалізації, а наголошує на її новій якості та відмінності її від інтернаціоналізації.

Та якими б вдалими були ці та інші визначення, вони не містять вичерпної характеристики глобалізації і не відповідають на питання, чому саме вона на початку нового тисячоліття опинилася в епіцентрі соціального протистояння як окремо у межах країн Заходу і багатьох інших, так і загалом у всьому світі. В останньому, з приводу глобалізації, якщо ще не відбувається зіткнення цивілізацій, то є реальна можливість його.

Глобалізацію найчастіше ідентифікують з якісно новими рівнями інтегрованості, цілісності та взаємозалежності. Ці характеристики перш за все вказують на просторове розширення регулювання суспільних відносин. У глобалізованих країнах регулювання відбувається не лише у межах націодержав, як це було встановлено понад 500 років тому, відтоді, коли утворилася існуюча й до сьогодні Вестфальсько-Філадельфійська система, але й на більш широких міжнародних теренах. Це означає, що у світі утворилася співсуспільність держав, які живуть не тільки за власними законами, але й за своїми загальновизнаними цінностями і стандартами, способом життя і кодексом поведінки. До того ж вони доволі агресивно просувають їх в увесь інший світ. Ця частина світу складає його протоядро. Досвід, до речі, відомий у минулому, коли до сукупності стародавніх грецьких полісів входили негрецькі держави Персія і Карфаген, утворюючи певну міжнародну систему. Цій частині світу американський дослідник Хедлі Булл дає назву "світове суспільство" ("international society") у складі міжнародної системи (international system). Російський учений В. Пантін це протоядро називає "універсальна цивілізація", або "надцивілізація". Щоправда не всі дослідники поділяють цю думку, але нам вона здається доволі конструктивною і придатною для подальшого аналізу. Факт, що у межах цієї частини світу, зокрема такого її фрагменту, як ЄС, державно-правове регулювання здійснюється за двома паралельно існуючими засадами: національною системою права і державних інституцій та системою міждержавних правових норм і інституцій.

Наступний критерій глобалізації - характер взаємодії держави і суспільства, відображенням якого є та чи інша ступінь свободи та реалізації прав людини. Глобалізація ставить за мету безумовне збереження природних прав і свобод людини. За уявою глобалістів, це наріжний камінь державної політики, на вівтар якої покладається майже усе інше. Приклад, що пересвідчує в цьому, політика держав Євроатлантичного Альянсу в Югославії, коли без відповідних резолюцій ООН проти цієї країни застосували військову силу і таким чином міжнародне право, зокрема принцип невтручання, було принесено у жертву забезпеченню прав і свобод албанського (мусульманського) населення. Отже, цінність прав та свобод людини виявилася пріоритетнішою цінності міжнародного права, за яким досі жила і начебто продовжує жити світ-система.

До узагальнюючих критеріїв глобалізації також слід віднести керованість. Ми маємо на меті концепцію керованості М. Ільїна та В. Іноземцева. Російські дослідники обґрунтовано вважають, що йдеться не про управління світом з боку якогось суб'єкта, хай навіть колегіального і демократичного. Мова йде не про керування світом (world government), а про керованість світу (global government), що знаходить вираз у контрольованому і керованому розвиткові (прогресі), а не у регламентації засобів функціонування інституцій та способів життя.

Глобалізація має культурний аспект. Він полягає у формуванні загальних духовних цінностей, форм їх споживання тощо. У цій сфері також з'являються нові актори, у тому числі неурядові - Лікарі без кордонів, Червоний хрест і т.п. Вони охоплюють усю земну кулю і перетворюються на певну політичну силу. Водночас існує напруга і спротив у взаєминах їх загальних, інтернаціональних цінностей з традиційними національними цінностями кожного окремого суспільства. Кажуть про культурний імперіалізм у вигляді "макдоналдізації", "кокаколонізації", "креолізації" і т. ін.

Складність глобалізації передусім у її двоїстості. Вона означає формування загального гомогенного простору як носія єдності універсальних економічних, політичних, соціальних і культурних взаємодій. Це така інтеграція, що відрізняється як від марксистської інтернаціоналізації, яка охоплювала перш за все сферу обігу, так і від спрощених уявлень про неї як таку, що характеризується незнаними досі масштабами. Специфіка інтеграції як носія глобалізації в її характері та наслідках. Водночас глобалізація це посилення гетерогенності всього світу або окремих його частин. Світ загалом та окремі його фрагменти повняться різними розколами і конфліктами. Двоїста природа глобалізації визначається нещодавно введеним до наукового обігу терміном "фрагмеграція" ("fragmegration"). Його перша частина відображає нарощення однорідності та єдності, друга - диференціацію, фрагментарність.

має рацію російський дослідник М. Ільїн, коли твердить, що посилення взаємозв'язків світу через взаємопроникнення окремих їх фрагментів становлять поки що не результат, а "обіцянку" глобалізації. По-друге, негативна відповідь підтверджується вищенаведеною інтерпретацією глобалізації як встановлення якісно нових взаємин між державою і суспільством, що означає забезпечення вищого ступеня прав і свобод людини та більшої керованості суспільним прогресом.

Гетерогенність, як інший бік глобалізації, теж доволі багатоаспектне явище. Воно втілює у собі мегадиференціацію, трендами якої є глобальний світ ("протоядро") та увесь інший ("міжнародна система"). Центральне питання тут, як зазначає відомий американський дослідник Девід Хелд, чи залишається за умов глобалізації недоторканною суверенність націодержави чи вона сходить нанівець? Ґрунтовно розглядаючи це питання, дослідник визначає наявність чотирьох розмежувань між глобосвітом і усім іншим і доходить висновку, що націодержава не згасає, а залишається, зазнаючи при цьому істотних змін. Погоджуючись з оцінкою та висновком Д. Хелда, зазначимо, що хоч якої б глибини сягали процеси інтеграції і взаємозалежності (глобалізації), вони мають свого постійного "опонента". Водночас поглиблюється диференціація. Вона у самому підмурку глобалізації, адже держави - ініціатори об'єднання, розпочинаючи та проводячи його, переслідують національні інтереси. Так, коли точилася дискусія про Європейський проект ("Маастрихт"), "національна ідея", точніше ідея інтересів національних держав, була чи не пріоритетнішою. Тогочасний прем'єр Великої Британії Мейджор підкреслював, що участь британців в Об'єднаній Європі має єдиний сенс - забезпечення національних інтересів держави. ЗМІ Франції рясніли заявами, що "Маастрихт" потрібен для звеличення Франції, встановлення контролю над німецькою маркою. "Фігаро" відзначала, що для німців "Маастрихт" подібний до Версальського договору без війни". Тут зустрічаємося з цікавим, раніше незнаним явищем - спробою націоналізувати глобалізацію.

Інший рівень гетерогенності у самих суб'єктах глобалізації. Йдеться про мультикультуралізм та проблему територій у багатьох країнах Заходу. Мультикультуралізм у таких країнах, як Австралія, Канада, Поза сумнівом, глобалізація радикально впливає на наші уявлення про культуру як про щось успадковане, те, що спускається „згори" й „поширюється". В нових умовах культура стає породженням бурхливого процесу „політичного змагання", в результаті якого з'являються на світ глобальні та локальні „соціокультурні гібриди". А вони часто складаються з несумісних частин, вкрай нестабільних, таких, що суперечать традиційному контексту.

Безперечним фактором є те, що глобалізаційні процеси підривають фундамент націоналізму в усіх його проявах - хай то будуть нації-держави, національні соціокультурні традиції чи певні типи свідомості. Національно-державний фактор, безперечно, зберігається (в тім числі у вигляді окремих держав, урядів тощо), але перестає бути визначальним. Суспільства починають створювати свої конгломерації, які мають наскрізні горизонтальні структури.

Результатом процесу інтернаціоналізації цінностей і ціннісних орієнтацій стає те, що регулятивно-нормативна функція суспільства суттєво трансформується. Мозаїчний набір соціальних „типів" і „моделей", брак єдиних принципів раціоналізації, свобода звернення до примордіальних феноменів - невід'ємні складові глобалістсько-постмодерністської картини світу.

Нині безперечним центром гегемоністської глобалізації уявляють себе США. багато хто з цим не може погодитися. На думку японських аналітиків, навіть "зразкова" американська демократія з її гострими соціальними проблемами, культом індивідуалізму та егоїзму не може слугувати еталоном для азійського суспільства. Західна цивілізація руйнує моральні підвалини суспільства, провокує вседозволеність, призводить до соціальної нестабільності, стимулює індивідуалізм та егоїзм. Е. Тоффлер навіть вважає, що "стратегії розвитку завтрашнього дня прийдуть не із Вашінгтону або із Москви, не з Парижа або Женеви, а із Африки, Азії та Латинської Америки. Вони будуть пристосовані до місцевих потреб. Вони не будуть розвивати економіку на шкоду екології, релігії, культурі, сімейним традиціям та психологічній атмосфері існування. Вони не будуть імітувати чужі моделі". Зокрема, Азія прагне віднайти власний шлях політико-економічного розвитку, принципово інший, ніж західна ліберально-ринкова демократія, недоліки якої стають все більшочевидними. Центрами потужних цивілізаційних процесів, крім, звичайно, США, є мусульманський світ, країни Східної Азії і, зрештою, й Росія.

З нарощуванням процесів глобалізації - зростає спротив. Згідно з опитуваннями, лише мала частина населення держав що інтеґруються до ЄС, сприймають "космополітичні цінності", тоді як переважна більшість (більш 85%) ідентифікує себе з локально-регіональними цінностями та орієнтаціями. На думку С. Хантінгтона, модернізація починає відокремлюватися від "вестернізації". Знижується вплив Заходу. Швидкими темпами зростає економічна, військова та політична роль азіатських регіонів. Саме на "лінії розлому" - Захід - Іслам - Китай і відбувається "зіткнення цивілізацій". Спостерігається зближення регіонів світу за етнокультурними ознаками. Після "холодної війни" міжнародна політика стає багатополюсною й різноцивілізаційною. Людність все менше розділяється на багатих та бідних і все більше - між регіонами з різною етнокультурною ідентифікацією: ЄС, конфуціанські та ісламські суспільства. Арабська мова витісняє французьку в Північній Африці, урду - англійську в Пакистані, Місцеві мови - англійську в Індії. Свого часу Мустафа Кемаль Ататюрк на руїнах Оттоманської імперії створив Нову Туреччину, відмовившись від ісламського минулого. Нині спостерігаються зворотні процеси, активна реставрація ісламського фундаменталізму. Яскраво проявляють себе конфуціанські переваги: порядок, дисципліна, сімейна відповідальність, працелюбство, колективізм, аскетизм (невимогливість).

А на Заході - занепад, виснаження в "холодній війні", уповільнення економічного зростання, демографічна криза, величезні бюджетні дефіцити, наркоманія й злочинність, неповага до влади та "інтелектуальне окостеніння" тощо. Економічна могутність переміщається у Східну Азію. Географія починає співпадати з культурою. Зіткнення в майбутньому будуть стимулюватися зарозумілістю Заходу, нетерпимістю ісламу та синською самовпевненістю.

Отже, ми маємо надзвичайно складну ситуацію, коли разом з інтенсивними процесами світової інтеграції, формування глобальних економічних, політичних, екологічних та культурних асоціацій, відбувається не менш активний процес фрагментизації світу, зростання національної самосвідомості, посилення культурної диференціації, відродження етнічно-національних цінностей. Причому останнє стимулюється першим. Інакше кажучи, зростання національної самосвідомості є природною реакцією на стандартизацію соціально-культурного життя, що впроваджується адептами глобалізації.

Відомий англійський соціолог Р. Робертсон пропонує замість терміну "глобалізація" вживати як більш коректний "глокалізація", щоб підкреслити їх поєднання тенденцій глобального та локального в соціальних реаліях. Залежності глобальні, а дії локальні.

Але глобалізація викликає різне ставлення. Зокрема, віце-ректор Українського католицького університету у Львові Мирослав Маринович вважає, що глобалізація є важливим чинником єднання людства, народженням з одиничних, фрагментарних народів єдиної загальнолюдської цивілізації, вже навіть не кажучи про європейську цивілізацію, оскільки Європа у тій формі, у якій ми раніше очікували її зустріти - у формі християнської цивілізації, - уже такою не є, оскільки мусульманство стало вже внутрішньо європейським чинником. Отож, світ стає одним "великим селом", і “я вітаю таке творення єдиного дому, тому що ця глобалізація дає можливість якимось основним загальнолюдським цінностям проникати до різних культур. Чому зараз ми почали говорити про загальнолюдські цінності? Адже ще зовсім недавно цінності були породженням окремих напівглобальних культур - мусульманські, християнські, буддистські, але загальнолюдських не було. Це є знаком (хоч і не завжди позитивним), що виростає одна земна цивілізація”.

У глобалізації є і негативні моменти, які, між іншим, випливають з позитивних. Якщо є єдиний простір для передачі загальнолюдських цінностей, то що тоді робити з цінностями, які належать окремим культурам? Як вони вписуються в нову, загальносвітову парадигму? По ідеї, людство вже давно знайшло відповідь на цю проблему, яка виражається формулою "єдність у багатоманітті". Але чи втілена вона на практиці? Очевидно, що ні. І якраз тут проявляються негативні ознаки глобалізації - наприклад, масова культура, яка нівелює індивідуальні етнічні культури. Масова культура практично не включає ці культури до власного переліку - вона нав'язує власний уніфікований і страшенно спрощений культурний код, який породжує примітивний ерзац. Не можна не погодитися з твердженням Мирослава Мариновича, що в кінострічках чи піснях, які безперечно належать до популярної культури, "часто є меседжі, які звертаються до універсальних принципів людського життя: "робіть добро", "любіть один одного". Врешті, є ще один момент: багато людей хочуть бути включені у світову єдність. Я пригадую одну з конференцій, на якій чимало говорили про негативні прояви глобалізації. Цього негативізму було так багато, що один молодий чоловік не витримав і вибухнув такими словами: "Ви мені пропонуєте свою обмеженість, свій ізоляціонізм. Я хочу бути включеним у глобальний світ! Я хочу спілкуватися через Інтернет з усім світом!" Оце шукання діалогу, шукання єдиної мови та єдиного коду, що стоїть за масовою культурою, є почасти й позитивною річчю".

Характер взаємозв'язків України з глобалізуючим світом є чи не найважчим і найважливішим питанням її нинішнього розвитку. За чотирнадцять років незалежності суспільство так і не одержало відповіді на запитання, чи залишиться Україна поза історичним процесом, чи ж доля країни є невід'ємною компонентою світового розвитку?

Бажаємо ми того, чи ні, але глобальні виклики "форматують" внутрішній простір України. Економіка, політика, екологія, релігія, інформація, безпека та багато інших сфер діяльності людства вже давно не є лише національними. Однак між ізоляціонізмом та самодостатністю пролягає прірва, здолання якої може поглинути зусилля багатьох поколінь. Якщо ізоляціонізм притаманний "юним" державам, які переживають період первинного накопичення капіталу, то самодостатність робить країни менш вразливими і дає змогу більш гнучко реагувати на зміни зовнішнього глобального середовища.

Поглиблення взаємозв'язків між народами і державами поширюється на всі сфери суспільного життя. Багато в чому ми уніфікуємося. Співвідношення ендогенних та екзогенних факторів розвитку окремих країн, з Україною включно, останнім часом зазнало принципових змін.

З одного боку, поширилася чітка фіксація споживацького характеру входження України у глобальні процеси - наша країна лише постала перед фактами глобальних викликів і навіть слугувала майданчиком для експериментів МВФ та ВБ. Залишаючись і надалі пасивним суб'єктом світової політики Україна втрачає можливість вирішувати задачі, які ставить перед нею сьогодення. Але для того, аби стати суб'єктом глобального процесу, його потрібно, принаймні, зрозуміти, щоб надалі вільно орієнтуватися у його лабіринтах та впливати на його розвиток.

З іншого боку, лише за останні 10 років радикально змінилася і сама система міжнародних відносин, і традиційні уявлення про базові принципи її організації. Країна, яка не бажає або не здатна стати носієм магістральних світових тенденцій, опиняється в ізоляції. Ініціативи такої держави ігноруються, її оминають фінансові потоки. Навіть конкурентноздатні галузі економіки поступово деградують, і країна-вигнанець перестає брати участь у глобальному розподілі праці, їй загрожують бідність та втрата перспективи. А втрата сформованими національними і регіональними спільнотами економічної бази може призвести до їхнього подальшого руйнування та розпорошення.

Відсутність стратегічного мислення й розуміння глобальних закономірностей розвитку сучасного суспільства у керівників України не дозволяє сьогодні говорити про готовність протистояти глобальним викликам, з якими наша країна постає і буде поставати віч-на-віч. Якщо найближчим часом нічого не зміниться, населення України буде все більше відчувати негативний характер глобалізації.

Можна говорити, що на порядку денному нашої країни вже сьогодні поряд з внутрішніми задачами стоять і такі проблеми глобального походження, як терористичні атаки, торгові війни, фінансові кризи, зростання цін на енергоносії, незаконна міграція, інфекційні хвороби (СНІД, атипова пневмонія, пташиний грип тощо). А неготовність відповідати на глобальні виклики ставить Україну перед необхідністю приймати болючі та неоднозначні рішення, тоді як реакція на загрози, які постійно виникають, має бути швидкою і адекватною. Саме тому необхідне досягнення стратегічного розуміння сьогоднішніх та майбутніх викликів, ризиків, проблем та можливостей, пов'язаних з глобалізацією.

Таке розуміння принесе країні можливість та необхідність використовувати потенціал глобальних викликів і буде сприяти більш динамічному та ефективному розвитку України в багатьох сферах, Але навіть давати лад своєму господарству ми не маємо права не озираючись довкола, - і не лише в межах нашого традиційного "багатовекторного" периметра.

Глобалізація спочатку виступала як суто економічний феномен, але згодом економиічний характер спричинив зміни на інших рівнях. На рівні ідеологічному – дедалі більшого поширення набуває ідеологія та світоглядна система, породжена розвитком вільноринкового демократичного суспільства, а саме ідеологія активного індивідуалізму, раціоналізму, ліберальної демократії, світоглядного плюралізму. На рівні інституційному, в культурній інфраструктурі наслідки глобалізації визначаються передусім повсюдною присутністю глобальних електронних мас-медіа, до яких= нині має доступ більшість людства. На рівні культури повсякденного життя глобалізаційні процеси проявляються гловно в розростанні стандартизованого ринку культурних товарів та послуг. Знову-таки, цьому посприяв розвиток електронних технологій, породивши загальнодоступну побутову аудіо- та відеотехніку. У змістовному аспекті – цією ринковою інфраструктурою оволодів найпотужніший американський тпа японський виробник (див.: Гриценко О.А. Культура і влада...).

На іншому рівні глобалізація проявилася в тому, що, власне, паралельно з поширенням глобалізаційних тенденцій віідбулось остаточне перетворення культури на товар, який, як і будь-який товар, насампреред має продаватися. Відбулась індустріалізація культури, що стало однією з закономірностей нашого століття. Наслідки цього процесу є суперечливими в духовному відношенні: з одного боку, розвинута техніка репродукування та тиражування робить мистецтво доступним для широкої аудиторії, з іншого - загальнодоступність творів мистецтва перетворює їх на предмет побуту, знецінює. Полегшеність та спрощеність сприйняття робить непотрібною внутрішню підготовку до спілкування з мистецтвом, а це різко знижує як його позитивний вплив на розвиток особистості, так і, відповідно, змінює цю особистість, а також змінює і саме мистецтво.

В суспільстві поширюється т.зв."масова" культура, синоніми якої: "популярна культура", "індустрія розваг", "комерційна культура" тощо. На відміну від "високої" (академічної, елітарної) культури, яка завжди була орієнтована на інтелектуальну, думаючу публіку, масова культура свідомо орієнтується на "середній" рівень масових споживачів. Головним каналом поширення масової культури є сучасні засоби комунікативної техніки (книгодрукування, преса, радіо, телебачення, кіно, відео- та звукозаписи). Маскульт створюють спеціалісти (менеджери, письменники, режисери, сценаристи, композитори, співаки, актори та ін.) не завжди на професійному рівні, часто якість їх творів визначається лише одним критерієм - комерційним успіхом. У другій половині ХІХ століття обличчя масової культури формувалося головно завдяки Франції, у другій половині ХХ ст. "законодавцем моди" в масовій культурі стали Сполучені Штати Америки, які зосередили потужні фінансові та технічні ресурси в галузі поп-культури, виник термін "американізація культури". Про небезпеку принад американської масової культури говорять англійці та французи, німці та японці, представники інших європейських і неєвропейських культур. Загострюється ця проблема і в нас.

Наша країна після виходу з політично та культурно ізольованого, самозамкненого СРСР відкрилася для зовнішніх впливів. Позитивними наслідками цього були свобода ознайомлення з невідомими нам до цього часу науковими та філософськими текстами, забороненими досі художніми творами, можливість вільно телефонувати або виїжджати у будь-яку країну світу що, безумовно, сприяло розширенню нашої ерудиції та залученню до загальносвітової культури. Але разом з цим постала і складна проблема шаленого вливання в український культурний світ продуктів культурного споживання «іноземного виробництва».

Конкурентне протистояння традиційної та масової культури за умов технологічно-маркетингового характеру сучасного масового духовного виробництва іноді веде до того, що традиційна культура починає запозичувати засоби свого ствердження в суспільному житті у масової культури. Внаслідок цього потяг до автентичності подекуди починає виступати у формах, притаманних перш за все масовій культурі. Одним з прикладів такого впливу є "модернізація" української пісенної культури шляхом створення синтетичних музикальних творів, де традиційні українські гармоніки та лади переливаються у сучасні музикальні стилі. Яскравим прикладом прояву саме такої тенденції є великий успіх, що супроводжує Руслану Лижичко та сама її перемога на відверто "популярному" пісенному конкурсі "Євробачення" у 2004 році з композицієбю "Дикі танці", в якій відчутниими є саме фольклорні мотиви.

Сучасна українська культура за своєї історичною долею стоїть дещо перед іншими проблемами, ніж культури багатьох європейських країн, але є у них і дещо спільне: вона зараз також перебуває в такому ж становищі, яке можна визначити як відчайдушні пошуки справжності. Кожна епоха ставить перед культурою свої запити, відповіді на які можуть мати значення для того чи іншого відтінку її розвитку. Але перед культурою час від часу виникає й "вічний" запит, що до нього вона повертається як на крутизламі епох, так і в ситуації стабільного життя, позбавленого турбот, в очікуванні майбутніх випробувань. Таким постійним запитом для культури є потреба у самовизначенні, котре здійснюється через розкриття власної природи та визнання традицій як свого підґрунтя, через прояснення своїх витоків та чітке уявлення ціннісного стрижня буття людині в світі.

Сучасна культура не повинна буквально запозичувати будь-що із своєї давнини, більш того, вона просто не може запозичити та перенести у сьогодення свою власну частину, що належить її минулому, незміненою. Але спасіння культурної автентичності часто шукають саме в цьому напрямку. Повернення заради цього спасіння традицій скоріше має вигляд зовнішнього наслідування, ніж успадковування змісту цих традицій, бо в теперішніх умовах, в контексті сучасної культури, той зміст частіше за все виявляється вже незбагненим та чужим. У підсумку виходить, що результатом воління справжності стає ще більша несправжність.

Як вважає відомий український письменник, громадстький та культурний діяч Іван Дзюба, щось аналогічне побачимо і в усій широкій сфері культури. Та це й не дивно. Адже саме у сфері культури відбувається "найінтимніший" етап самореалізації нації, в образах своєї культури нація "освоює" і "привласнює" світ, а водночас здійснює самопізнання, - і тому заміщення національної культури іншою, хай і стократ "вищою" (хоч будь-які метричні виміри культур безглузді) є заперечення самого існування нації. Тому так стривожено або й боляче сприймаються загрозливі асиметрії у взаємодії культур, хоч сама ця взаємодія є стихією їхнього побутування; ось чому геополітичний і економічний імперіалізм так радо і часто успішно генерує культурну експансію, ангажуючи культуру на "бойові" ролі всупереч її питомому призначенню - плеканню людського духу.

Культури мають бути поряд одна з одною, а не замість одна одної. Однак і співіснування культур породжує свої проблеми, оскільки культурні території і не гомогенні, і не піддаються сталій картографічній фіксації. Вони перетічні, вони багатошарові, вони динамізовані і по горизонталі, і по вертикалі.

Але найбільші надії можна було б покладати - за наявності відповідних сприятливих умов, звичайно, про що далі, - на перспективи розвитку національної культури. По-перше, в Україні, як мало де ще в Європі, збереглися глибокі джерела аутентичної народної творчості (у пісні, слові, малярстві, ремеслах тощо), які завжди були рятівним резервом для професійної культури і генерували, сказати б, сукупний мистецький талант нації (не випадково ж на наших співаків та інших виконавців існував і існує неабиякий попит у багатьох країнах). Це обставина, що виходить далеко за межі самого лиш мистецтва. Нині в Європі чимраз більше усвідомлюється негативний вплив на духовні аспекти життя і на культуротворчий потенціал народів - механічного засвоєння уніфікованих споживацьких стандартів. Це стимулює драматичний перегляд ставлення до традиційних культурних норм. Культурницький неоконсерватизм виходить з того, що життя в своїх природних основах і людська психіка та поведінка змінилися значно менше, ніж передбачали модерністські проекти, і що народи, які не занехаяли свій історичний досвід і не позбулися своєї традиційної культури, більше здатні зберегти духовне здоров'я і відповісти на виклик майбутнього.

Між іншим, як вже зазначалось, процес інтеґрації на міжнародному рівні відбувається досить активно. Зокрема створюються "вільний" світовий ринок, глобальна масова культура, світове інформаційне співтовариство. Глобалісти вважають ці ознаки свідченням формування "супранаціональних просторів" та "ультрасучасного суспільства" Характер масової преси, а також популярних теле- і радіопередач визначається, як відомо, передусім комерційним інтересом.

Поняття комерціалізації mass media вживається на позначення системи, яка поперед усіх інших цілей та міркувань ставить фінансові прибутки. Ця система має свої переваги, оскільки прискорює експлуатацію новітніх технологій та людського потенціалу, поліпшує фінансовий стан, а отже і технологічну якість інформаційних послуг. Моральні аспекти, відповідно до базових принципів вільної преси ("вільний ринок ідей") регулюються природним чином. Проте саморегуляція спрацьовує далеко не завжди.

Механізм комерціалізації -- це гонитва за прибутками через рекламу, що розрахована на якомога більшу аудиторію. У результаті маємо нехтування новаторськими, незвичними, а значить й ризикованими передачами та меншою (хоч, можливо, і найкращою) частиною аудиторії. У масовій культурі, на думку О. Зернецької, немає місця для нерозв'язаних життєвих історій, для філософської та психологічної багатозначності, вона не спонукає до роздумів, не примушує до інтелектуальної напруги, прив'язана до технології тиражування, носить маніпулятивний характер, швидше експлуатує потреби людей, ніж їх задовольняє і розвиває. Більшість творів масової культури будуються на стереотипних сюжетах, які давно вже здобули присмак тривіальності (на взірець американської місії, життєвої долі "від лахміття до нечуваного багатства", "останнього джентльмена" тощо). Оригінальні твори спрощзуються, навіть вульгаризуються з розрахунком на рівень сприйняття 12-річної дитини, що мало би забезпечити найбільш масову аудиторію. Насправді йдеться про дизбаланс між комерційними інтересами та просвітницькими завданнями чи іншими соціально важливими функціями, які випливають із самої природи медіа.

В українській громадсько-політичній, навіть в тій, що претендує на науковість, літературі часто можна зустріти полум»яні фрази про те, що після розпаду Радянського Союзу, в результаті дії потужних глобалізаційних тенденцій «до України вдерлася нічим не стримувана масова культура».Це не зовсім очевидна думка. Масова культура існує давно, зокрема, англійський дослідник Пітер Берк говорить про популярну культуру в Європі вже на рівні ХVІ століття. Навіть якщо вважати цей погляд суперечливим, але в Україні масова культура існувала, безперечно, задовго до розпаду СРСР. Або – оцінюючи масову культуру відверто і однозначно негативно, як автори статті “Духовні засади та механізми формування національної самосвідомості” П.Ситник та Є.Дербак: ”Масова культура, що нині набула дуже широкого поширення на теренах посткомуністичних країн, створює страшну загрозу становленню національної свідомості, оскільки є її антагоністом. Якщо національна самосвідомість покликана мобілізувати життєві сили індивіда і нації для творчої діяльності, втілення в життя високих ідеалів, то масова культура позбавляє людину особистісного начала, відчуття громадського обов’язку, патріотичних поривань, перетворюючи її у пасивний об’єкт впливу, споживацьку одиницю”.

Дещо іншу думку має Ніл Гейблер, автор статті “Жодна з сторін не сумнівається, що культурні війни в Америці триватимуть” , надрукованої у “Інтернешнел Гералд Триб‘юн” 12 квітня 2001 року. Він вважає масову культуру, так само як і Ф.Фукуяма, істинно демократичною, відповідно тих, хто її “захищає” він називає “демократами”, а тих, хто її “ганить” – консерваторами ( в політичному сенсі вони, відповідно, є анти-демократами): “Можливо, консерватори перемагають у політичному житті, встановлюючи там правила принаймі від часу президентства Рональда Рейгана, але у війні за масову культуру вони зазнають постійного нападу. Незважаючи на палку риторику та гамір, консерватори від культури все ж лишаються в меншості. Коли сто п‘ятдесят років тому в Америці почалися культурні війни, причиною цього був страх та ненависть еліти і аристократів, малої частини суспільства, перед зростанням впливу істинно демократичної культури ілюстрованих календарів, детективних коміксів, десятицентових романів, дешевих газет, театральних мелодрам, популярної музики, цирків. З точки зору еліти ця нова культура, звернена до мас, несла в собі загрозу країні, руйнуючи стандарти поведінки та моральні норми. Це була культура славнозвісного найменшого спільного кратного (мистецтва для народу?). Із плином часу у ХІХ столітті еліта потроху поступилася місцем моралістам та реформаторам з середнього класу, проте аргументи тих, хто боронив норми моралі, лишилися незмінними. Масова культура похитнула американські цінності. Вона дала поштовх пропаганді сексу, насильства, брутальності та неповаги до влади.

Конфліктними ситуаціями можна було вважати нападки консерваторів на вар‘єте наприкінці ХІХ століття, німе кіно, у тому числі фільми Чарлі Чапліна, на початку ХХ століття, фривольні комедії у 1920-их та фільми про гангстерів у 1930-их. Конфліктними ситуаціями можна вважати і їх нападки на блокбастери, шокуючі телевізійні програми та диски рок-виконавців у наші дні. Проповідуючи порятунок Америки від отрути маскультури, консерватори одночасно рятують себе самих. Масова культура запровадила такі цінності, що відсувають на третій план її критиків та перетворюють їх на щось морально застаріле і недоречне. Поразка у цій війні надто дорого коштуватиме консерваторам, тому вони змушені перебувати у повній бойовій готовності, незалежно від того, яким непохитним би не видавався поступ масової культури. І схоже, що їм не під силу збагнути, що ця нова культура не обов‘язково є чимось на зразок культурної безграмотності, що вона радше є формою опору для людей, що свідомо обирають речі, що завідомо дратуватимуть комісарів від культури, які прагнуть розтлумачити усім, що добре, а що – ні”.

Думка про масову культуру виключно як форму опору є суперечливою, часто-густо це опір хіба що необхідності думати, формувати власну думку, власний погляд і прояв суто споживацького ставлення до культурних пропозицій. Але зневажливий погляд на феномен масової культури, що сформувався у представників вищих («освічених», «культурних») верств населення, мабуть, разом з формуванням самої масової культури, не заважає представникам західної культурної традиції використовувати певні переваги масової культури для охорони та навіть експансії власної національної ідентичності.

Серед курсів, що їх пропонують своїм студентам американські університети, можна зустріти курс ”American Values”, тобто «Американські цінності», причому в межах такого курсу студентам пропонують робити висновки на підставі аналізу творів саме масової культури, справедливо вважаючи, що саме в ній більш-менш чітко відображені цінності, що панують в конкретному суспільстві в конкретний час. Твори «високої класики» зазвичай орієнтовані на цінності, що мають т.зв. транснаціональний та деякою мірою позачасовий характер. Масова культура – «тут і зараз», вона не претендує на вічність, це одноденний метелик. Твори Фолкнера чи Хемінгуея будуть читати і через сто років, а от Даніелу Стіл за десять років ніхто і згадати не зможе. Але саме внаслідок цього масова культура, як це не дивно, злободенніша за класику, вона нагадує статтю в газеті, яка конче необхідна сьогодні, але якби її принесли до редакції трьома днями пізніше, редактор на неї не подивився би. У цій скороминущості полягає навіть певний шарм масової культури. Відповідно: хто продукує масову культуру, той нав’язує свої цінності. Масова культура була, є і буде, це явище об’єктивне, але в інтересах кожної держави - щоб ця масова культура була домашнього виробництва. На превеликий жаль, зараз ми можемо констатувати безперечне переважання на українськолгму ринку іноземного маскультурного продукту.

Зокрема, загальновідомим є той факт, що в галузі кінематографу безперечну першість тримає США з Голівудом. На західноєвропейських (і не лише) просторах масштаби американізації національного кінопрокату теж досить вражають, тим паче що з жодними катаклізмами в суспільстві начебто не пов'язані. Проте частка американської продукції на європейському ринку зросла з 56 відсотків 1987 року до 90 - 1996-го. Місцеві кіновиробники виявилися практично приреченими на вимирання, у зв'язку з чим 1998 року в Канаді було організовано Міжнародний саміт із питань культурної політики з участю міністрів культури 19 країн світу, у тому числі й України. Учасники саміту не лише обмінювалися досвідом протекціонізму в кіноіндустрії, а й виробляли стратегію боротьби проти "голлівудизації" усієї планети. Для цього їм довелося доводити, що закони вільного ринку не повинні застосовуватися до аудіовідеопродукції. Наскільки це вдалося зробити, в окремих країнах можна побачити вже нині. Звання "передовика" протекціонізму в кіноіндустрії по праву належить Франції. Саме тут частка вітчизняних фільмів у прокаті становить 40 відсотків і стільки ж припадає на американські блокбастери (офіційно вони називаються продукцією неєвропейського виробництва). Правда, досягається цей паритет завдяки встановленню жорстких квот. Причому не лише для кінотеатрів, а й для телеканалів, на яких у певні дні та години (зокрема по середах та суботах) заборонено ранслювати касові фільми. Крім того, у Франції створено дуже складну і багатоступінчасту систему фінансування національного кіновиробництва. Кожен квиток у кінотеатр оподатковується цільовим податком у розмірі 11 відсотків, і збори від нього надходять до спеціального фонду на розвиток кінематографу.

З іншого боку, існує й датський феномен, який прямо зі зміною системи фінансування начебто не пов'язаний. 2001 року в країні з населенням п'ять мільйонів було продано 12 мільйонів квитків, із яких 3,7 мільйона припало на картини місцевого виробництва. Причому на датську комедію "Аня і Віктор" у цілому було продано 575 тисяч квитків, а ось американський хіт "Щоденник Бріджіт Джоунс" зібрав лише 325 тисяч глядачів. Критики пов'язують появу датського феномена з впливом "Догми". І хоча останні датські хіти не належать безпосереднім авторам нового кінематографічного кредо, проте їхній вплив не лише на світовий кінематограф, а й на підвищення "культурного різноманіття" переоцінити важко".

В Україні в середньому за останні роки демонструється близько 150 назв фільмів на рік, з них лише 2-3% українського виробництва,решта - іноземні, переважно американські комерційні фільми. До того ж копії, що йдуть у нашому прокаті, майже без винятку дубльовані російською і привезені в Україну російськими дистриб"юторами. Іншими словами, "кількісно" наш кінопрокат перетворився на сегмент російського кіноринку.

Але, як не дивно, можна зробити хоч якоюсь мірою втішні висновки про кіносмаки української молоді. Під час невеликого опитування студентам магістратури одного з київських вузів пропонувалося відповісти на питання: "Який фільм ти б порадив (порадила) подивитится?" Безумовно, більшість згадала американські фільми, хоча й далеко не найгіршого гатунку ("Форест Гамп", "Зелена міля", "Ефект метелика", "Політ над гніздом зозулі", "Між небом та землею", "Осінь в Нью-Йорку"), але були присутні в цьому переліку і класичний "Калина красная" (з ремаркою "Це улюблений фільм мого дідуся"), "Знахарь" (ремарка "Моя мама його дуже любить"), "Догвіль", суперечливий російський фільм "Слушатель", навіть "Жіноча інтуіція" виробництва київської "Байрак-студіо". Наявність в переліку останнього фільму (з ремаркою "Приємно подивитися після роботи, коли п’єш чай"), свідчить про те, що в Україні цілком можливо робити типові фільми в жанрі "home video" на рівні, який би задовольнив певну категорію глядачів. Цікавим фактом є повна відсутність розрекламованої російської стрічки "Нічна варта" та зникнення "Брата", який наполегливо згадували ще пару років тому.

Своєрідною є ситуація на телебаченні. “Політика”, “культура” та “розваги”, на думку Дж. Сітона та Б. Пілотта, трансльовані мас-медіа, не існують нині в окремих відділках, адже саме завдяки програмам розважального характеру йде укорінення тих цінностей та ідеалів, які краще “споживаються”, коли загорнуті в блискучий папір “маскульту”, аніж у вигляді програм відверто політичного, пропаґандистського характеру.Найсимптоматичнішим явищем є очевидна мода на шоу, яка яскраво простежується на українському телебаченні. У більшості своїй ці шоу є іноземним продуктом, купленим та трохи адаптованим до реалій українського сьогодення. Специфічними є т.зв. reality show. На думку автора дуже статті “Хід конем або деякі міркування про шоуїзацію українських ЗМІ” Оксани Косюк, “реальне шоу” з його ароматом вічних ромбінзонад, присмаком авантюризму, відвагою й нахабністю, людяністю та цинізмом – ксерокопія нашого життя. Точніше, – кадр із вічно повторюваного фільму. Гротескний сміх, безчинства у церквах, низове дублерство – пародіювання властьімущих, блазнювання, маріонетковість, вуаляж, “мальовничі” страти, інсценізація страждань, карнавальні спалення відьом, пишні інавґурації із майданними гуляннями, український вертеп – все це уже було: ляльки, актори, блазні тлумачили вічні істини, котрі в устах звичайної людини, ймовірно, сприймалися б як філістерство. Проблема власне в тім, що “цинізм”, колись пов’язаний із міськими майданними ярмарками та карнавалами, гротескними святами нині виходить з-під контролю: він з’являється не лише на екранах телебачення, а й буйно квітне у буденному житті, котре поволі перетворюється у балаган, гру, в якій людина навіть не суб’єкт, бо, за Г.-Х. Гадамером, “у кращому випадку саме гра досягає через гравця свого втілення” . У такому вигляді воно (життя) і потрапляє у мережу засобів масової комунікації. Саме тому будь-яку “серйозну” програму сьогодні, з певною мірою відносності, можна вважати рекреативною. Лишень одні з них подають розваги з по-дитячому наївною серйозністю, інші – у традиційно карнавальному стилі. “Життя, мистецтво, творчість вбачають більше інтересу і цінності у своїй власній грі, ніж у колись престижних цілях культури ... На всьому ХІХ сторіччі від початку і до завершення відбився сумний вигляд важкого трудового дня. А нині молоді люди, схоже, збираються надати існуванню блиск нічим не затьмареного свята. Цінності культури не загинули, однак вони стали іншими за своїм ранґом”, - пише Ортеґа-і-Гассет. В інтерв’ю радіо “Люкс FM” 29.03.2002, у відповідь на запитання, чому всі політичні акції перетворюються у шоу, М. Вересень відповів: “Це прекрасно. Це набагато краще, аніж насуплені, ситі, серйозні обличчя. Щасливі люди – запорука щасливого життя”. яке треба вміти віртуозно зіграти і виграти, спершу поставивши (за Шиллером) на карту”( www.franko.kiev.ua).

Що стосується масової літератури, то в Україні її частка від загальної кількості книжок, що видається, є невеликою порівняно з іншими країнами (34% в Україні, в той час як в Польщі вона становить 42%, у Великій Британії - 63%). Але не слід забувати, що за експертними оцінками на українському ринку обсяг книжок, виданих в Росії, в кілька разів перевищує обсяг вітчизняного виробництва. Відповідно це означає, що українці в транспорті, перед сном, в чергах чи в якихось схожих випадках читають книжки, які в світі називають "споживацькі", тільки надруковані в Росії відповідно російською мовою. За жанровими ознаками ця література, доступна українському читачеві, не відрізняється від того, що читають, наприклад, американці - ті самі "жіночі романи", детективи, варіації на тему жанра "фентезі". Але, вже не кажучи про втрату надходжень до бюджету та прибутків книговидавців, Україна втрачає можливість формувати смаки, саму масову свідомість своїх громадян. Літературні критики в Україні небезпідставно вважають, що мало не єдина видана в Україні україномовна книжка, яка представляє жанр масової літератури і за жанровими одзнаками і, що найголовніше, за тиражем, це "Гарі Потер" Джоан Роулінг у виданні "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". Все інше - або російське, або неспівставне за кількістю виданих примірників (як такі можна згадати "Культурний шар" Макарова, твори переможців "Коронації слова", романи Лади Лузіної, втім, останні, хоча й видані в Україні, але написані російською мовою). Це уможливлює наявність різних думок з приводу самого факту існування в Україні масової літератури. Орест Бакайчук (видавництво "Піраміда") стверджує, що "масова українська література повинна існувати - без неї не може функціонувати українська культура. У цій сфері у нас практично нема конкуренції - вільна ніша". Письменниця Яна Дубинянська стверджує, що "в Україні такого поняття як масова література, немає взагалі: яка масова література при тиражах в одну-дві тисячі екземплярів?" Її думку цілком поділяє письменниця Євгенія Кононенко. Дмитро Стус, письменник: "Я не знаю, що таке український ринок масової літератури. Його немає - є окремі книжки, але вони не складають ринок. Є ринок російської масової літератури - навіть не російськомовної, а російської. Втім, авторам зараз ім’я зробити легше, ніж 7-5 років тому".

Іншою є ситуація на українському ринку популярної музики. Відомий музикант, фронтмен групи “ВВ” Олег Скрипка у своєму інтерв’ю газеті “Дзеркало тижня” (N25, 2004 р.), стверджує, що українська масова культура настільки неякісна, що “ти, просто не будучи її частиною, вже можеш стати досить помітною і популярною постаттю. У нас немає важелів, якими володіє на ринку поп-музика. Але вони [ті, хто на ринку поп-музики ці важелі у своєму рохзпорядженні має ] до такої міри непрофесійно цими важелями користуються, що цього цілком достатньо, аби такі групи, як «Воплі Відоплясова», були відомими й популярними. Були б вони професійнішими — і в нас не було б шансу на популярність. Можливо, слухачеві це видасться цинічним — адже він упевнений, що здатен відрізнити гарну музику від поганої. Так, напевно, відрізнити здатен. Але річ у тім, що гарної музики він не чув би взагалі — вона б не з’явилася в ефірі. Отже, не було б із чого вибирати. Це сталося в Росії, це цілком можливе й у нас. Адже там «Фабрика звезд» заполонила ефір — роблять ерзац-рок-групи, ерзац-поп-групи. Забивають усі можливі ніші”.

Аналізуючи дані опитування киян щодо їхніх музичних смаків, Кирило Стеценко зауважує, що масова музична свідомість киян майже не змінилася протягом останніх 10 років. Адже на найвищих позиціях виявилися артисти, яких вже давно було визнано зірками - Стінг, Мадонна, "Квін", І. Білик та О. Пономарьов. Єдиним проривом ще п'ятирічної давності став "Океан Ельзи" та С. Вакарчук. Цікаво, що аж третина (!) опитуваних не змогла згадати жодного вітчизняного співака. Значно більш обізнаними кияни проявили себе у відношенні до зарубіжних артистів. В переліку вітчизняних співаків було названо тільки 63 імені, а серед зарубіжних - 156. У списку українських співачок названо 46 імен, а серед закордонних - 116. Вітчизняних груп було згадано 62, а закордонних - 194. Може наших виконавців просто замало існує в природі? А може наші радіостанції і телеканали їх недостатньо популяризують?

Між іншим, саме консервативність смаків, на думку Кирила Стеценка, захистила киян від масованого наступу пісенного "блатняка", який настирливо позиціонує себе в медіапросторі як "русский шансон". Ніхто з "шансоньє" не зміг піднятися вище 13 місця. Те ж саме можна сказати й про своєрідну естетику Сердючки та Кіркорова, які зайняли, відповідно, 4 і 17 місця. Все ж кияни, на відміну від московської публіки, дещо більше цінують шляхетність, ніж нахабну дешевизну або зовнішній лоск.

Примітно, що багато киян плутають українських і російських виконавців, включаючи до категорії вітчизняних артистів Меладзе, Баскова, Кіркорова, Ніколаєва, Пугачову, Алсу, Корольову та групи "Би-2", "Корни", "Ария" тощо. Напевне, це є проблемою національної самоідентифікації слухачів. До речі, ця ж проблема стосується і держави, яка ще не визначилася з тим, що вважати "національним культурним продуктом" і кого зараховувати до "національних виробників культурного продукту". В Росії та США такі питання вирішуються за допомогою мовного індикатора та громадянства. Які пісенні жанри і стилі домінують? Мабуть про це ще рано говорити, доки таке питання не буде задане безпосередньо. А те, що більшість киян все ще краще знають імена Стінга і Мадонни свідчить про нетлінну силу великих брендів.

Загалом на українському музичному ринку записи українських виконавців донедавна займали менше 10% (понад 50% - записи російські, решта – західні). Буквально останнім часом ситуація змінилася, почасти через величезний успіх групи «Океан Ельзи» та її фронтмена С.Вакарчука. Але все одно в галузі масової музичної культури, як і в галузі масової літератури, в Україні відчутним є домінування російського продукту. Безперечно, це пов’язано з важливим фактором мови, хоча не можна не брати до уваги вікову стратифікацію споживачів.

"Нашою відповіддю глобалізації" можна назвати зініційований тим самим Олегом Скрипкою фестиваль "Країна мрій". Цей захід присвячено виключно народній, причому переважно автентичній музиці, її популяризації, ознайомленню з нею яекомога більшої кількості слухачів. Фестиваль вже встиг перетворитися на добру київську традицію і щорічно збирає бюагатотисячну аудиторію. Але цей фекстиваль отримав продовження. Радіостанція "MusicРадіо" повідомила про вихід у її ефірі нового концептуального проекту під назвою "Країна Мрій": "Ми воліємо до того, аби підтримувати розвиток етнічної та фольклорної музики в Україні. Даний проект є унікальним у тому, що він цілком спеціалізований для популяризації національних традицій у FM радіопросторі". Нова радіопрограма розроблена у співавторстві з відомим українським співаком та музикантом Олегом Скрипкою.

В музичній галузі відома до клішеподібності риса "української душі" про те що українці дуже добре співають, власне, може спрацювати точкою опертя під час протиставлення глобалізаційним проявам суто українських надбань, що грунтувалися би на використанні специфічного українського мелосу та ритміки. Необхідно запроваджувати різні проекти на зразок "Українського формату" . Акція "Український формат" полягала у трансляції на радіо більшої ніж звичайно кількості української музики і завершилась великим концертом у Києві. Такі проекти потрібні й на реґіональному рівні. Красномовно свідчать дані т.зв. "маячкового моніторинґу" радіо. Моніторинґ проводився за трьома показниками:

1) ведення програм державною мовою;
2) вітчизняний пісенний матеріал;
3) реклама.

Виявилося, що жодна з радіостанцій не дотримується вимог законів та ліцензій, які стосуються мовлення державною мовою. Україномовних пісень в ефірі менше 20-ти відсотків - і це не найгірший результат.

Цікавим є приклад експерименту, проведеного на одній з українських радіостанцій. Тоді було вирішено протягом доби транслювати винятково україномовні пісні.Результати експерименту виявилися дуже промовистими - за добу в ефір пішла лише п'ята частина того матеріалу, що був підготовлений.

Висновки та рекомендації:

Глобалізаційні процеси є реалією нашого сьогоднішнього світу і, безумовно, певною мірою формують культурне обличчя сучасного людства. Глобалізація проявляється по-різному в різних аспектах буття суспільства, але в культурній сфері її прояв полягає в певній стандартизації, уніфікації культурного продукту, підведенні його під певний зразок, який визначається насамперед необхідністю комерційного успіху. Відбулася значна комерціалізація, що позначилася на стані та характері масової культури. Внаслідок відчутних економічних труднощів, складнощів початку процесу державотворення, що переживала наша держава наприкінці 80-х – у 90-х рр. минулого століття, Україна втратила контроль над виробництвом власного масового культурного продукту та його поширенням, віддавши це майже повністю на відкуп західним, насамперед американським, та російським виробникам. Майже тотальне переважання американських кінофільмів, західної та російської популярної музики, російського радіо- та телепродукту, або українського, але за суттю калькованого з американського, - все це є, на жаль, реаліями українського сьогодення.

На підставі проведеного аналізу можна виробити такі рекомендації:

  1. Посилити увагу державних органів, що визначають культурну політику України, до масової культури як до важливої галузі сучасного культурного життя світу.
  2. Активізувати з боку держави процес створення масового культурного продукту шляхом ініціювання та проведення творчих конкурсів, особливо в галузі літератури та музики.
  3. Невтомно реалізовувати пролграму державної
  4. Підтримки розвитку вітчизняної кіногалузі з можливим акцентом на випробництві фільмів в жанрі «домашнього відео».
  5. Стимулювати створення власної радіо- та телепродукції з метою поступової відмови, або принаймні скорочення від відтворення західних проектів або принаймні значного скорочення їхньої частки в теле- та радіоефірі.
  6. Підвищувати ефективність застосування сучасних PR- технологій до просування та реклами на (хоча б) вітчизняному ринку власного маскултьтурного продукту.
  7. Неухильно дотримуватися вже існуючих в Україні механізмів захисту вітчизняного культурного виробника, зокрема, бюджетного фінансування місцевих закладів культ ури, квот на національний продукт в ефірі, пільг для вітчизняних кіновиробників тощо.
Джерела:
  1. Гриценко О.А. Культура і влада. – Київ, 2000.
  2. Гриценко О.А., Солодовник В.В. Пророки, пірати, політики і публіка. Культурні індустрії й державна політика в сучасній Україні.- Київ, 2003.
  3. Наумкіна С., Ткачук Ю. Глобалізація: тенднції інтеграції та поляризації сучасного світу// Політичний менеджмент.- 2005.- №6.- С.121-128.
  4. Угрин Л., Поліщук Х. Проблеми нівелювання демократичного ідеалу у процесі глобалізації.// Вісник Львівського університету. Серія “Міжнародні відносини”.- 2004.- Вип.12.- С.130-139.
  5. Tomlinson J. Cultural Imperialism . John Hopkins University Press, 1991.
  6. www.instevro.iatp.org.ua
  7. www.intellect.org.ua
  8. www.ofm.net.ua
  9. www.dialogs.org.ua
  10. www.niurr.gov.ua
  11. www.ji.lviv.ua
  12. www.franko.lviv.ua
Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини

Туризм Гуцульщини - Туризм і Культура