Інтерв’ю журналу “Українська культура”

Олександр Гриценко

1. Розкажіть про історію створення УЦКД. Яким був первісний задум і які зміни відбулися з Центром за роки його існування?

До літа 1994 року на місці теперішнього Українського центру культурних досліджень існував Республіканський центр народної творчості, який в радянські часи називався, здається, “Республіканський науково-методичний центр культурно-просвітницької роботи”.

Функції його зрозумілі уже з назви: він мав “методично спрямовувати” діяльність мережі клубів та будинків культури, забезпечувати їх “правильними” сценаріями проведення державних свят та інших культмасових заходів.

Після набуття Україною незалежності були спроби (і в Києві, і у регіонах) продовжувати цю діяльність у тому самому річищі, лише перефарбувавшись у “державотворчі” кольори: почали писати високоідейні сценарії до святкування Різдва, Дня Незалежності тощо.

Однак тодішній директор РЦНТ Володимир Подкопаєв розумів, що такі ініціативи мертвонароджені, що українське суспільство, звільнившись від тоталітаризму, потребує не дріб’язкових вказівок, як і що святкувати, а наукового вивчення проблем культури, яка перебуває у складному процесі трансформації. Тож він подав тодішньому Міністрові культури, академіку І.М.Дзюбі проект перетворення УЦНТ на науково-дослідницький заклад.

У той час я працював радником міністра культури, й ця ініціатива збіглася із моїми тодішніми ідеями щодо створення в Україні Інституту культурної політики – тобто аналітичного й дослідницького осередку, який би взявся за вивчення проблем, що їх раніше для України завжди вирішували в Москві, на Старій Площі – проблем культурної політики держави.

Врешті-решт ми узгодили з В.Подкопаєвим наші уявлення про майбутній науковий осередок, розробили спільний проект його організації – структуру. функції тощо, і 17 червня 1994 року Міністр культури І.М.Дзюба підписав наказ про створення Українського центру культурних досліджень на чолі з В.Подкопаєвим, у складі якого передбачався Інститут культурної політики, що його очолювати доручено мені. Отже минає вже десятий рік від утворення нашого закладу; за цей час науковці УЦКД написали і видали десятки книжок і сотні статей з питань культурології та культурної політики, були співрозробниками багатьох законопроектів, проектів держпрограм, інших нормативних та рекомендаційних документів для органів влади.

Загальне річище нашої діяльності за ці роки не надто змінилося, бо залишаються невирішеними багато проблем, які стояли в культурній сфері України і п’ять, і десять років тому. На жаль, ось уже три роки як з нами немає Володимира Петровича Подкопаєва – чудового науковця-огранізатора, сильної й доброї людини. Він був учасником ліквідації чорнобильської аварії, й “заробив” там страшний діагноз – лейкемію. Багато років він працював, як то кажуть, на повну котушку, незважаючи на цей діагноз, але у червні 2001 р. його колись могутній організм не витримав. Після його смерті мені було доручено виконувати обов”язки директора УЦКД.

2. Десять років тому Ви, спільно з Максимом Стріхою, розробили і опублікували концепцію розвитку української культури. Яка доля цього проекту? З того часу змінилося кілька Міністрів культури, чи змінювалося ставлення до культури і чи існує культурна політика?

Справді, на початку 1995 року ми спільно з тодішнім радником Міністра, доктором Максимом Стріхою розробили й опублікували (в газеті “Культура і життя”) проект концепції, тільки не розвитку культури, як Ви кажете (на мій погляд, культура має розвиватися вільно, а не за вказівками теоретиків чи законодавців), а - “Концепції державної культурної політики України”. Справді, культурно-мистецьке середовище зустріло цей проект дуже неоднозначно. Наш проект базувався переважно на ліберально-ринкових засадах реформування галузі і піддавав критиці як “націонал-просвітницьку”, так і “постсовєцько-євразійську” орієнтації в культурному розвитку.

На основі нашого проекту, хоча й значно переробленого, в 1997 році Кабінет Міністрів затвердив “Концептуальні напрямки діяльності органів виконавчої влади щодо розвитку культури” (Постанова КМУ № 675 від 28.06.1997). Однак з тих часів змінився не один уряд, не один прем’єр, тож про цей загалом дуже непоганий документ, здається, мало хто пам’ятає…

Крім того, правовий статус подібних концептуальних документів в Україні не визначений. А втім, статус “Основ законодавства про культуру” цілком визначений, однак ті статті “Основ”, де йдеться про мінімальні обсяги бюджетного фінансування галузі, про податкові пільги закладам культури, так і залишаються красивими деклараціями.

3. Розкажіть про найголовніші види діяльності УЦКД, про основні наукові дослідження і публікації, які вже були, а також про ті, що мають бути.

До складу УЦКД входять Інститут культурної політики, Інститут проблем народної культури та Інститут норми і права.

Зокрема, Інститут культурної політики досліджує правові, економічні та соціальні проблеми культурно-мистецької сфери; прогнозує розвиток процесів на терені культури; займається моделюванням культурної політики, розробкою рекомендацій для владних органів. Інститут норми і права зосереджується на розробці правової бази культури, переважно – так званих підзаконних актів. Зокрема, останньою нашою “продукцією” були проекти підзаконних актів для нещодавно прийнятого закону про гастрольну діяльність. Фахівці Інституту проблем народної культури досліджують феномен народної культури у сфері пластичних, музичних, театрального мистецтв, аматорську мистецьку діяльність, питання охорони культурної спадщини.

Наші публікації переважно вузькофахові й не розраховані на так званого широкого читача (окрім, можливо, “Нарисів української популярної культури”, написаних у формі есеїв, а не наукових розвідок), а фахівцям-культурологам вони, гадаю, більш-менш відомі. Тому не бачу особливої потреби їх пропагувати.

Скажу лише два слова про книжку, яка з’явилася порівняно нещодавно. Ми написали її удвох із Валентином Солодовником і назвали так: “Пророки, пірати, політики і публіка. Культурні індустрії й державна політика в сучасній Україні”. Йдеться в ній про розвиток вітчизняних культурних індустрій (а саме – книговидавництва, кінематографії, музичної індустрії та шоу-бізнесу) протягом останнього часу (з кінця 1980-х років і донині) та державну політику щодо них. Судячи з перших відгуків (книжку ще на стадії підготовки до друку прочитало кілька фахівців), вона сприймається як вчасна й корисна. Навіть якщо наші оцінки комусь і не надто подобаються, все ж ми ставимо проблеми й ініціюємо дискусії. А це, гадаю, головне для праці науковця.

Опубліковано в журналі “Українська культура” в 2004 році

Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини

Туризм Гуцульщини - Туризм і Культура