Світ, Європа і ми

Олександр Гриценко

Кілька років тому в численних, але маловпливових колах американської гуманітарної інтелігенції трохи нашуміла книжка Black Athena – цілком сподівана, загалом кажучи, “деконструкція” міфу про давньогрецьку культуру як відправну точку й водночас чи не найвищий злет європейської культури. Автор “Чорної Афіни” переконливо показав потужні впливи близькосхідних, а особливо – північноафриканських культур початку першого тисячоліття “до нашої ери” на зародження і формування давньогрецької культури, оригінальність якої, а тим більше – питома європейськість, у цьому світлі ставали дуже сумнівними.

Ну то й що, можна спитати. В сучасному світі, з його глобалізаційними тенденціями, всі впливають на всіх, і практично жодна національна культура, жоден більш-менш значний культурний регіон не уникнув численних зовнішніх впливів, і тільки зашкарублі традиціоналісти продовжують називати такі впливи “чужорідними”. Але не так було ще зовсім недавно, та й тепер, як свідчить легкий скандальний присмак, що супроводить появу книжки “Чорна Афіна” чи інших подібних “викривальних” публікацій, дух мультикультуралізму й деміфологізації далеко ще не опанував світову, - зокрема, європейську громадськість.

Справді, уявлення про Європу як колиску сучасної світової цивілізації, як про особливу “духовну спільноту”, об’єднану не стільки географічними чи етно-культурними рамками, скільки специфічною “європейською ідеєю”, особливою місією європейців, віддавна лежать у підвалинах багатьох ідеологій та національних міфологій європейських народів.

Втім, щодо особливої місії – можливі варіанти: від Кіплінгового White Man’s Burden до Гуссерлевого “прафеномена духовної Європи”, себто зародженого в середовищі афінських інтелектуалів і згодом буцімто поширеного спершу на всіх греків, а потім поволеньки й на всіх європейців, якогось особливого європейського ставлення до світу, визначеного як “теоретичне”, філософськи-універсальне, сперте на “ідею розуму” й позначене “пристрастю пізнавання й пояснення світу”, а головне – принципово відмінне від ставлення до світу всіх інших народів та їхніх “філософій” (це останнє Гуссерль визначив як “релігійно-міфічне”).

А те, що Гуссерлева концепція “духовної Європи” грунтується не на історичних фактах, а на довільно проінтерпретованій (сказати б, сакралізованій) ролі давньогрецької філософії й філософів, а ширше – ролі інтелектуалів у європейському суспільному житті протягом понад двох тисячоліть, що вона є концепцією по суті неісторичною і взагалі ненауковою, а глибоко міфічною, - це, мабуть, не спадало на думку світочеві феноменології. Ба гірше – це не спадає на думку багатьом сьогоднішнім захисникам “духовної Європи”, особливо численним у її центрально-східних регіонах.

До речі, в згаданій праці Гуссерля, створеній 1935 року (тобто за кілька місяців до Гітлерівського аншлюсу Австрії), є ще одна пікантна подробиця: до “духовної Європи”, на його думку , “очевидно належать англійські домініони, Сполучені Штати тощо, але не ескімоси, не індіяни з ярмаркових балаганів або ж цигани, що споконвіку тиняються по всій Європі”.

Як бачимо, тут світоч європейського духу зворушливо солідарний зі своїм співвітчизником Гітлером, однак радикально розходиться із сучасними європейцями, які вважають нинішню циганофобію в Чеській республіці чи не головною перешкодою на шляху згаданої республіки до “власне Європи”, тобто Європейського Союзу.

Та й справді – хіба ж не є цигани суто європейським (причому більш європейським , аніж давньогрецька філософія) культурним феноменом, хіба ж не вживають, скажімо, у французькій мові того самого слова “bohemien” для визначення і чеха, й цигана?

Вважати власну країну – пупом землі, її суспільний устрій – ідеальним, а її культуру – найвищим надбанням людства, а всі інші країни і культури, - варварськими, - було здавна цілком природним для народів і навіть для їхніх, так би мовити, “кращих представників”, - якщо, звичайно, ці народи були достатньо численними, а їхні держави – потужними. Китай – Серединна Імперія; Росія – Третій Рим (“А четвертому не бывать”); Франція часів Луї XIV – вершинна точка розвитку людства (це не якийсь там Жан-Марі Ле Пен сказав, а великий Вольтер) і так далі. Натомість коли ти – не Вольтер і не Достоєвський, а, скажімо, Мілан Кундера, вірити, що твій народ – Богоносець і рятівник людства, а твоя країна – флагман цивілізації, стає досить складно.

І тут на порятунок приходить Велика Європейська Культура, породжена Духовною (варіант психологічною) Європою. Не дивно, що “європейська ідея” – вже не як елемент інтелігентської міфології, а як цілком конкретний політико-господарчий проект, - відродилася по другій світовій війні, коли вчорашні “великі держави” європейського заходу відчули свою дрібноту і слабкість на тлі як наддержав - США та СРСР, так і потенціальних гігантів – Китаю, Японії тощо.

Однак, тут-таки й унаочнюються чималі різниці в уявленнях про те, що таке сучасна Європа та “європейська ідея”. Для західних європейців, особливо молодших поколінь – це ідея (чи радше проект) такої собі “локальної глобалізації”, яка має здійснитися в Європі власними силами й на власній, так би мовити, культурній та економічній основі, перш ніж географічну Європу остаточно накриє цунамі глобалізації всесвітньої, що йде з-за океану. Не дивно, що ця нова Європа значною мірою виглядає калькою Північної Америки, а символами її стають не лише Страсбурзький Європарламент, євровалюта, газета The European та сумнозвісні “брюссельські бюрократи”, а й телеканали Sky News та Viva, що виглядають як бліді копії американських SNN та MTV.

Успішно посіли достойні місця в цьому проекті нової Європи також північноамериканські запозичення – мультикультуралізм та political correctness, хіба що замість ескімосів та індіян тут професійно плекають, як уже говорилося, циган та лапландців, а замість негрів захищають від расизму турків та алжирців. Не дивно, отже, що духовні нащадки Гуссерля, Метью Арнолда та Ортеги-і-Гассета, захисники тисячолітньої європейської “високої” культури, опиняються десь на узбіччі цього проекту, якщо не в опозиції до нього.

Однак саме ця тисячолітня європейська культурна традиція залишається стрижнем уявлень про Європу як особливу цивілізаційну спільноту для східноєвропейських інтелектуалів. Для них антитезою Європи є не вітчизняний консервативний елітизм чи “старомодний” націоналізм, а те, що, на їхню думку, розділило їх із Європою, до якої вони споконвіку належали, - себто напівазіатська, варварська, більшовицька та пост-більшовицька Росія. З іншого ж боку, вони не розуміють нової, глобалізованої, мультикультурної (на їхню думку – американізованої) Західної Європи, й разом із недобитими паризькими елітистами лають Голівуд, Діснейленд та МакДоналдс.

Нарешті, існує міфологізована Європа й у російській культурній традиції – точніше, там є навіть два європейські міфи. Перший, “високий” – про “гнилий Захід” (див. Данилевського, Достоєвського, Блока та Жириновського), якому протистоїть високодуховна Русь; другий – “низький”, малоінтелектуальний, але значно поширеніший в масах – про Європу як земний рай, де всі живуть заможно, чисто, безпечно, де панує свобода, порядок і добробут. Нерідко зустрічається еклектична мішанина обох міфічних концепцій: справді, мовляв, у Європі панує добробут та порядок, але вимерли, як мамонти, щирі почуття та високі духовні цінності. А ми хоча й у злиднях та бруді, зате з нашою безсмертною руською душею.

А як же українці? Що для них – Європа, і яким вони бачать своє місце в ній (якщо бачать)?

Найкоротша відповідь, мабуть така: українці настільки мало знають сучасну Європу, що готові прийняти, залежно від обставин і настрою, будь-який із вищезгаданих європейських міфів чи стереотипів. Знаками Європи для них стають то привид старенького “найяснішого цісаря”, символ міфологізованого галицького щасливого життя початку XX століття, то сповнений жаги пізнання й діяння доктор Фауст (символ сакраментальної “психольогічної Європи” Миколи Хвильового), то виїзна сесія ЄБРР з повними “дипломатами” щедрих інвестицій, до якої сердешні кияни готуються так, як жителі глухого села Большие Пятки – до приїзду шведських “моржів” у кінокомедії Юрія Маміна “Праздник Нептуна”.

Особливо чітко можна бачити понятійну кашу в українських головах, коли йдеться про “європейськість”, якщо спробуємо окреслити українські антитези Європі. Їх, як нескладно здогадатися, теж чимало, й вони більш чи менш явно суперечать одна одній.

Передусім це найдавніша антитеза Європа – Росія, сформульована етнічним українцем Данилевським ще тоді, коли переважна більшість “малоросів” вважали себе, поруч із великоросами-москалями, членами однієї – російської, православної, - спільноти, а галичани – ті просто називали себе “Руссю”. В цій антитезі католицько-протестантська Європа була чужим, навіть ворожим тереном. Інтерпретація змінилася на протилежну в XX столітті, коли ідеології, сформовані давніми конфесійними ідентичностями, майже повністю витіснилися національними ідеологіями та ідентичностями – тепер уже українці (принаймні “свідомі”) стали відносити себе до Європи, натомість Росія поволі перебирала на себе всі ті негативні коннотації, які раніше діставалися туркам-бусурманам та ляхам-недовіркам.

Цей процес трансформації національних координат підсумував, - вдало чи ні, - Микола Хвильовий, обновивши антитезу Данилевського протиставленням “психольогічної Європи” та “ідеологічної Москви”. А численні внутрішні перешкоди на цьому новому шляху до Європи Хвильовий намагався пояснити іншою антитезою (знову-таки міфічною): “Європа –Просвіта”. Якщо спробувати цю міфологему витлумачити раціонально й конструктивно, то вийде приблизно таке: наше місце в Європі, але щоб його посісти, ми мусимо перестати бути самими собою й перетворитися на націю “докторів Фаустів”. Сучасний варіант хвильовістського європеїзму: ми – велика європейська нація, а щоб усі інші європейці прийняли нас у такому статусі, нам слід усе радикально реформувати у відповідності до мудрих порад МФВ, ЄБРР та Ради Європи, а хто з цим не згоден, той азіят мізерний, або ще гірше – совок.

Нарешті, численні негативні наслідки суспільно-культурних трансформацій останніх років, наклавшись на виплекане радянською епохою упереджене ставлення до “бездуховного Заходу” загалом і до Америки зокрема, породили в частині нашого суспільства нову для нього, але фактично перейняту від центральноєвропейських сусідів антитезу “культурної Європи” та “украй комерціалізованої Америки”. Згідно з цією позицією, ми – хоча, можливо й не зовсім європейці, але зберегли свої споконвічні духовні цінності, як, може, ніякий інший з європейських народів (чого варті хоча б наші незрівнянні народні пісні!) – і тому особливо трансформуватися і реформуватися нам не варто – слід лише старанно плекати вищезгадану споконвічну духовність, водночас розбудовуючи національну державність.

Тут ми підходимо до ще однієї загальноєвропейської проблеми, а саме – ролі нації й національності. Що таке нація й національність для сучасного європейця? Єдиної відповіді на це, як неважко здогадатися, не існує. З одного боку – дедалі динамічніший і зовсім не декларативний процес розбудови загальноєвропейських владних та господарчих інституцій з одночасним зменшенням ролі їхніх аналогів у національних державах Західної Європи. Про культурну, ідейну інтеграцію Західної Європи ми вже згадували, про інтеграцію економічну й нагадувати не треба – навіть в Україні помітні її ознаки.

Але з іншого боку – відбувся розпад федеративних, багатонаціональних держав – СРСР, ЧССР, Югославії, автономізація Іспанії та Бельгії, а тепер і Шотландія та Уельс матимуть свої, так би мовити, республіканські Верховні ради. Отже, процес самовизначення націй саме як мовно-етнічних спільнот ще далеко не вичерпав себе. Та водночас трансформуються, і часом досить сильно, обличчя “історичних”, “державних” націй та їхніх культур завдяки перетворенню мільйонів учорашніх “культурно чужорідних” іммігрантів на важливий складник тих суспільств, серед яких вони прижилися. Чий письменник Салман Рушді – британський чи пакистанський? Чия співачка Шаде - британська чи нігерійська? Форвард мюнхенської “Баварії” Мехмет Шоль – німець чи турок? На всі подібні питання найкращу відповідь дав Едвард Саїд у книзі “Культура й імперіалізм”: “З’ясовувати, належить чи не належить якийсь мистецький твір до певної національної традиції – найбільш дебілізуюча справа, яку я можу уявити”.

Одне видається очевидним – не можна водночас інтегруватися в реальну, не міфічну Європу, - і розбудовувати національну державність на успадкованих від Гердера етнолінгвістичних концепціях нації. Не можна стверджувати власну європейськість шляхом відмови у праві бути європейцем комусь іншому – навіть вічному кривдникові, північному сусідові, не згадуючи вже про циган, татар чи в’єтнамців.

Та й взагалі, якщо поняття інтеграції України до Європи (чи повернення, якщо це комусь більше подобається) й має конструктивний, не міфічний зміст, то він, гадаю, тотожний створенню в нашій країні зрілого громадянського суспільства та розвиненої ринкової економіки. В жодній іншій “європеїзації” я потреби не бачу.

Опубліковано у виданні:
Круглий стіл Україна та Європа: єдність у розмаїтті. Львів, 1998.

Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини

Туризм Гуцульщини - Туризм і Культура