Конструктор “пекельних машин”

Олександр Гриценко

В околицях Канн, за якихось кільканадцять кілометрів від Мужена, де доживав віку й був похований Володимир Винниченко, - на кладовищі невеличкого містечка Ванс знайшов останній притулок іще один слов’янський блукалець – польський прозаїк і драматург Вітольд Гомбрович.

Уже не вперше, знайомлячи українського читача із невідомим ім’ям, мусим додавати: один з найбільших європейських письменників ХХ століття. З Вітольдом Гомбровичем справа стоїть саме так. А втім, не зовсім: адже поляк Гомбрович прожив майже чверть століття в Аргентіні, яка практично стала для нього другою батьківщиною, й до певної міри може вважатися “польськомовним аргентінським письменником” (як скажімо, Кафка – німецькомовним чеським).

Однак усе по порядку. Вітольд Гомбрович народився 1904 року у поміщицькій родині (старовинного шляхетського роду) в маєтку Малошіце, Сандомирського воєводства. Варшавську гімназію хлопець закінчував саме тоді, коли військо молодої польської держави здійснило “чудо на віслі”-розгромило й відкинуло від столиці Червону Армію. Поступивщи на відділення права Варшавського університету, але не маючи до юриспуденції особливої охоти, юнак так-сяк закінчив його й вирушив 1927 року до Парижа-продовжувати навчання, цього разу з права міжнародного. Втім, ані дальша наука, ані (парадоксально!) Париж не привабили його - 1 за рік Гомбрович повертається до Польщі. Починає працю в суді, але одверто нудиться, воліючи гаяти час по артистичних кав’ярнях Варшави - “Зем’янській”, “Іпс”, “Зодіак”…

Зрешту робить першу літературну спробу – пише повість, цілком невдалу, й без вагань знищує її. Та Рубікон уже перейдено, й невдовзі одне по одному народжуються ранні гротесково- фантастичні оповідання Гомбровича, які 1933 року склалися у першу книжку – “Спогади з часів дозрівання”. “Солідна” критика, не бажаючи або не маючи досить кебети, щоб чесно розібратися в новаторстві молодого автора, всю незвичність книжки списала на “недозрілість”(адже сам дебютант, мовляв, зізнався у цій незрілості, давши таку назву!) Однак гомбрович знаходить прихильників та поціновувачів серед мистецької молоді, стає близьким приятелем Я.Івашкевича, Бруно Шульца, Ігнаци віткевича. Втім, критичні обвинувачення у “незрілості” першої книжки зіграли дуже істотну роль у дальшій творчій долі письменника – задумавши спочатку короткозорим критикам, Гомбрович у ході праці перетворює його на повість “Фердидурке”, яка, зрештою, й принесла йому по десятиліттях європейську славу. Однак, тоді, 1937 року, коли книжка уперше зявилася друком, розголос був хоча й зі скандальним присмаком, та не надто широкий. Разом з Віткевичем та Бруно Шульцем Гомбровича віднесли до напрямку “експерементальної прози”, на тому справа й скінчилася.

Несподіваний поворот долі стався влітку 1939 року. Відбувши на два тижні пароплавом до Аргентіни, Гомбрович у дорозі довідується про початок ІІ світової війни, а коли ступає на пірс Буенос-Айреса, польської держави вже не існує. Два- три тижні в Аргентіні перетворилися на 23 роки- повертається до Польщі Берута й Гомілки письменник не схотів до закінчення війни Гомбрович геть забув про літературу – жив з випадкових заробітків, потім став службовцем місцевого “Банко Поляко”,читав лекції з філософії у провінційних університетах, а оволодівши як слід іспанською, почав писати й до місцевих газет. Вечори проводив, за звичкою, в кав’ярнях, де швидко здобув широкі знайомства серед аргентінської мистецької молоді.

Саме ці нові друзі й допомогли Гомбровичу повернутися в літературу- але в досить своєрідний спосіб. Не знаючи польської, з підрядника, зробленого самим автором, і за його активної співучасті кілька молодих літераторів здійснюють іспанський переклад Фердидурке”.

Книжка з’явилася 1947 року. й розголос знову-таки мала невеликий, переважно в колах інтелектуальної еліти. Втім, чогось іншого Гомбрович і не сподівався-пізніше він казав, що латиноамериканці нездатні повірити, що евроепеєць, якого не знають у Парижі, може бути справді видатним митцем.

Але воскресіння відбулося. Тоді ж Гомбрович пише драму “Шлюб” та повість “Транс-Атлантика” (в останній основна дія відбувається уже в Буенос-Айресі). Тут виходить “Транс-Атлантика”, а в журналі “Культура” починає регулярно публікуватися “Щоденник” Гомбровича, суміш спогадів, есеїстики та власне щоденникових записів – загалом щось на кшталт “Дневника писателя” Достоєвського (улюбленного письменника Гомбровича) або “Ни дня без строчки” Олеші (обоє, до речі чи не до речі – польського походження). Новим друзям вдається зацікавити французьких критиків та видавців цого творами ( тут дуже придалися іспаські переклади), тож невдовзі у Франції з’являються переклади “Фердидурке”, “Шлюбу”, “Транс-Антлантики”. За французькими перекладами йдуть німецькі, потім-англійські. Приходить всеєвропейський резонанс. Навіть слава, але- лише у вузьких колах інтелектуалів.Гомбрович прекрасно розумів, що його ускладненим творам не судився масовий читач, а мало не вроджена відраза до “групівщини”, нехіть приєднуватися до якогось “модного” напрямку виключали можливість галасливо-скандального успіху. Крім того, Гомбрович усе таки був емігрант зі Сходу, якого ніхто не читає в оригіналі…А це означало, що західний читач просто не мав можливості оцінити його як “одного з найбільших польських стилістів усіх часів” (за словами критика Константи Єленського), як творця “антропології польщизни”. Сам Гомбрович писав до старенької Анелі, колишньої служниці в родині Гомбровичів ще з літ його дитинства: “Книжки мої чимало слави мені принесли, а грошей менше, бо вони для Ясніших писані, а не для Темніших, тому й розпродуються повільно”.

Стара Анеля (яку юний Вітольд колись прозвав Темною, бо вона називала його “ясним паничем”, відігравала у формуванні “панича”, вочевидь, істотну роль - принаймі, у творах Гомбровича ми час від часу зустрічаємося із слівцями й фразами, які він колись чув від “темної” Анелі. Пригадується зацукрений образ Аріни Родіонівни, однак погляди Гомбровича на взаємини митця й “народу” далекі від підручників…

Паралельно з працею над “Щодеником” (який врешті- решт склав три томики за 1953-1966 роки Гомбрович створює романи – “Порнографія” (1958) та “Космос” (1966), пєсу “Оперетка” (1966), а також пише “Польські спогади”, нариси “Мандрівки Аргентіною”. Трішки наробили галасу його есе “Проти поетів” та “Берлінські нотатки” (ці останні – вже після від’їзду з Аргентини).

А тим часом на батьківщині, в Польщі? Там Гомбровича теж не забували, о ні! Віце-премєр Циранкевич говорив про нього на якомусь урочистому зібранні 1953 року: “ На сторінках паризької “Культури”, цього осередку емігрантської ренегатськи-космополітичної думки, ми прочитали нещодавно ось які патякання на тему великих геніїв польської національної культури: “Генії? До холери з тими геніями! Чи мене обходить Міцкевич?” Або ще: “-Милуючись своєю культурою, ми оголюємо власний примітивізм…” Автор цих слів, один з тих еміграційних “тимчасових поляків”, із запалом підхоплює аргументи німецьких шовіністів…”

Шановний віце-премєр мав на увазі ті рядки із “Щоденника” Гомбровича, які у сьогоднішній вільній Польщі вже стали майже хрестоматійними. Ось як звучать вони насправді (ане в обчикрижених цитатах, що нагадують знаменитий репортаж про “пяного Єльцина” на радянському телебаченні):

“Колись довелося мені брати участь в одному з тих зібрань, присвячених польському взаємозміцненню духу, де,проспівавши “Роту” й протанцювавши краковяка, всі перейшли до висловлювання промовця, який прославляв націю, прозаяк “ми зродили Шопена”, позаяк “ми маємо Склодовську-Кюрі”, Вавель, Словацького,Міцкевича, крім того, ми були форпостом християнства, а Конституція з Травня була дуже прогресивна… Він пояснював собі й присутьнім, що ми-велика нація, і це хоча й не збуджувало, можливо, ентузіазму аудиторів (цей ритуал був їй давно відомий), але сприймалося із задоволенням, бо виконувався патріотичний обовязок. Та я відчував у цьому ритуалі щось пекельне, ця національна месса ставала для мене чимось сатанинськи-знущальним й злісно-гротесковим. Адже, підносячи Міцкевича, вони принижували себе, а вихваляючи Шопена, показуючи лише те, що не доросли до Шопена. Милуючись своєю культурою, оголювали власний примітивізм.

Генії! До холери з тим и геніями! Мені хотілося сказати зібранню:-Чи мене обходить Міцкевич? Ви для мене важливіші від Міцкевича. І н я ні хтось інший не судитиме про польську націю за Міцкевичем або Шопеном- судитиме з атим, що тут, у цій залі, відбувається й мовиться тепер… Насправді Шопен з Міцкевичем служать вам лише для унаочення вашої власної дрібязковості, адже ви з дитячою наївністю розмахуєте перед носом знудьгованого закордону тими полоненими лише для того, щоб зміцнити поношене почуття власної гідності. Ви схожі на бідняка, який хвалиться, що його бабця мала маєток і бувала в Парижі. Ви-бідні родичі світу, котрі намагаються сподобатися собі й іншим”

Такі неприємні речі говорив своїм землякам “ренегат- космополіт” Гомбрович іще 1953 року. доводиться лише пожалкувати, що й посьогодні ніхто не насмілився сказати українцям таких же гірких, але справедливих слів.

Конституція, прийнята 1793 року революційним урядом Т.Костюшка.

Ясна річ, подібні слова далеко не всім подобаються, тож не дивно, що Гомбрович нажив собі численних ворогів не лише у “народній Польщі”, але й серед “національно свідомої еміграції”. Та помилитися той, хто гадатиме, що письменник натомість хвалив “непровінційний” Захід. Ось його думки про паризьких інтелектуалів (у “Щоденнику” за 1963 рік): “…В одному з інтерв’ю я сказав, що вони схожі на собак Павлова. Краще б я цього не говорив! Адже після цього одразу виття зманірених псів розгляглося вулицями у нічній тиші!

…Їхнє спілкування-із будь-чим, відбувалося за допомогою системи усталених знаків, ніби через телефон, і будь-яку безпосередність суворо заборонено. Умовний рефлекс- ось у чому секрет! Коли потрібно, щоб у собаки Павлова потекла слина, можна не показувати м’яса, а лише натиснути на дзвоник. Коли потрібно, щоб вони впали у захват, слід процитувати вірша Кокто або показати картину Сезанна - і вони будуть у захваті, у них виникне рефлекторна асоціація з Красою, потече слина, чи, точніше, пролунають оплески…”

Чи слід дивуватися, що після подібних зауважень у Гомбровича з’явилися щирі неприхильники в західних інтелектуальних колах-з тих, у кого тече рефлекторна слина захвату, щойно вони почують слова-символи “Фрейд!” або “Макс!” Приклад – П.Пазоліні, чий відгук на “Щоденник” Гомбровича вміщує “Всесвіт”.

А сам Гомбрович був, як ніхто, далекий від будь-яких ідеологічних чи літературних схем, шкіл, шаблонів. Німецький критик Едгар Райхман назвав його “Вольтером нашої епохи”, котрий, коли “більшість схилялися перед ідеологіями, перед фанатизмами расовими, класовими, державними. партійними - він стояв прямо, з іронічною посмішкою…”

Минав час, надійшов 1956 рік, коли відлуння ХХ з’їзду прокотилося й Польщею. Після народного вибуху у Познані біля керма влади сталіністів змінили “ліберали”, й невдовзі старі друзі Гомбровича – Ярослав Івашкевич, Артур Сандауер – починають “пробивати” у друк книжки донедавна забороненого емігранта, “декадента й здрайці”. 1957 року у Польщі знову виходить “Фердидурке”, за нею – збірка оповідань “Бакакай”. Але роман нової влади з письменником виявився коротким. 1963 року знову починається нагінка в офіційній пресі, знову Гомбровича, перебріхуючи його слова, поливаючи брудом,а друзі змушені мовчати. Головною мішенню стала “Порнографія”. Втім, лайка з-поза “залізної завіси” не зашкодила успіхові книжки в колах європейської інтелектуальної еліти. Про Гомбровича пишуть кращі критики, інтерв’ю з ним з’являється в кращих журналах, його п’єси ставляться у Парижі й Лондоні. Навіть удома, тобто в Аргентині, звертають увагу на дивака-поляка, котрий раніше не сприймали всерйоз. А Гомбрович і тут вірний собі: в інтерв’ю найбільшій аргентинській газеті “Кларін” він заявляє: “Я завжди розумів, що не можу стати відомим у Аргентині, бо тут це відбувається лише з породистими бугаями.”

Втім, ці слова виявилися своєрідним прощанням з Аргентиною, бо дуже скоро по тому Гомбрович ступив на палубу корабля, який знову рушив через Атлантику, але – в зворотний бік, до Європи. Пробувши кільканадцять днів у Парижі, письменник вирушає до Західного Берліна, де лишається протягом року, з травня 1963-го по травень 1964-го , як стипендіат Фонду Форда. Це було майже повернення додому – адже від Берліна до польського кордону менш як сто кілометрів, але реакція Гомбровича й цого разу виявилася “не як у людей”: замість відчути приплив сил, він відчув наближення смерті: “…Тоді налетіли на мене (коли я гуляв парком Тіргартен) різні запахи – суміш запахів трав, води, каміння, кори… я не можу навіть сказати, чого ще … так, Польща, це вже було польське. Таке саме, як в Малошицях, Бодзехові – дитинство, так-так. Те саме, адже це вже недалечко, за межею, та сама природа… яку я покинув чверть століття тому. Смерть. Замкнувся цикл, я повернувся до тих самих запахів, значить – смерть. …Чому я не розумів, що для мене Європа стане смертю? Адже людина в моєму положенні будь- яке наближення до дитинства й молодості повинне бути вбивче…”

Цей несподіваний надлом помітили й знайомі письменника – втім. Вони витлумачували його значно прозаїчніше: різка зміна клімату й способу життя, загострення старих хвороб – астми, виразки шлунка, хронічних ангін, та ще й клаустрофобія… Втім, усі стверджують, що тримався Гомбрович добре, терпляче зносив і хвороби, й лікування. Повернушись із Берліна до Франції, письменник, чиє матеріальне становище значно поліпшилося, розпочав цілком статечне життя – переселився на Середземноморське узбережжя й навіть оженився.

“На шістдесят першому році життя, - писав він у “Щоденнику” за 1966 рік, - я отримав те, що нормальний чоловік має десь у тридцять років: родинне життя, помешкання, песика, котика, усі зручності… А крім того, без сумніву (адже все про це свідчить), я став “ письменником. Кумедна історія, яка тяглася чуденацько й невиразо від ранньої молодості крізь усе моє життя, врешті набрала барв, і от я – “письменник”…”

У Вансі Гомбрович продовжує інтенсивно працювати, незважаючи на хвороби – завершує “Космос” та “Оперетку”, задумує новий твір: “Я хотів би, - зізнавався він дружині, - досягнути такої довершеності форми, як Бетховен в чотирнадцятому квартеті, дуже простому на позір, але – такому складному… Я б хотів, щоб темою стало зіткнення людини з болем. Героїв буде лише двоє: чоловік та муха, яка сраждає”. Цьому задумові ( до речі, зародок його – муха з обірваними крилами у пантофлі “сучасної панночки” – ми бачили ще з “Фердидурке” (не судилося здійснитися: 24 липня 1969 року у Вансі Гомбрович помер.

Та життя його творів, не менш примхливе й чудернацьке, аніж сам автор, продовжується: у Ніцці й Стокгольмі, у Лондоні й Кельні виставляються його п’єси: у Парижі, такому нелюбому, діє “Асоціація любителів Гомбровича”: у Мюнхені виходить дивовижний журнал з назвою “Фердидуркіст”. Часопис на підтримку фердидуркізму в Німеччині, Австрії й Швейцарії… Кільканадцять монографій про Гомбровича з’являлося в Польщі, Франції, Німеччині. 1991 року вперше зустрівся з ним радянський читач: Иностранная литература” вмістила переклад “Фердидурке”. Однак критики визнають, що й досі нікому не вдалося дати більш-менш цілісну й вичерпну характеристику творчості письменника та його особистості. Більше того: за словами Франсуа Бонді, що відкривав Гомбровича для французів, сьогодні критиці слід “визволитися від впливу самого Гомбровича, який був найкращим критиком власних творів”, і здобутися на самостійні інтерпретації.

Ж.П.Сартр назвав твори Гомбровича “пекельними машинами”, маючи на увазі, вочевидь, бездоганні сюжетні конструкції та їхній вибуховий ефект. Мабудь, недарма Гомбрович зараховував Конан Дойла та Агату Крісті до своїх улюблених авторів. Втім, Сартра він цінував чи не найбільше серед сучасників. Це й не дивно – адже твори Гомбровича просто-таки просякнуті екзистенційним духом, часто значно концентрованішим, аніж, скажімо, у “Сторонньому” або “Нудоті”. Втім, крижаний холод сартрівських філософських побудов викликав у Гомбровича протест: його власний екзистенціалізм зароджується не з похмурих розумувань про абсурдність світу, а з тілесної природи людини, з “біології”, як він сам це називав. Гомбрович постійно нагадує нам, що молодість, старість, зрілість – явища біологічні, що вони часто відіграють в нашому житті роль значно більшу, аніж явища суспільні. Втім, на суспільне життя Гомбрович дивиться надзвичайно тверезо й без ілюзій, в його творах не має значення ані справедливість, ані доброта, ані право – слабший програє, дужчий перемагає, хоч би неправим він був. Переможений може або втекти (як це робить герой “Фердидурке”), або – загинути. Втім, це також своєрідна “біологія”. В своєму прагненні зіштовхнути читача із неприємною дійсністю, якої той не хоче помічати, Гомбрович не зупиняється ні перед чим – ані перед своєрідним самооголеням, ані перед тим, що хтось назве “провокацією” або “непристойністю”. Втім, напристойність тут специфічно-гомбровичівська, витончено-психологічна й, сказати б, евфемічна, як у “Порнографії”, коли хлопець і дівчина удвох розтоптують черв’яка – й саме це , за словами Франсуа Бонді, “є найнепристойнішим фрагментом повісті”. Гомбровича часто порівнювали з Жаном Жене, та й сам письменник відчував якусь спорідненість “з тим нещасним педерастом”, що так сильно вплинув на французьку літературу й кіно початку 60-х років. Однак у Гомбровича й близько нема характерної для Жене поетизації бруду, “сакралізації Зла й Збочення”. Всі гомбровичевські “провокації” та “непристойності” випливають з того, що він, за словами Чеслава Мілоша, “жив у світі вічної боротьби й конфліктів, без хвилини спочинку”, й іншим не давав такого спочинку. “Я – той, хто протестує, я – той, хто говорить правду” – ось позиція Гомбровича творча й людська.

Твори Гомбровича містять силу-силенну автобіографічного: не в плані подієвому, а – глибинному, психологічному. Скажімо, оповідач у “Порнографії” має ім’я Вітольд Гомбрович ( хоча у той час, коли відбувається дія повісті, письменник перебував за тисячі миль від Польщі), водночас інший персонаж, Фридерик, також є напівгротесковим автопортретом. Критики зауважували, що таке роздвоєння ліричного героя – на оповідача та його “двійника” – можна знайти у багатьох речах Гомбровича.” Оповідач”, - писав К.Єленський, - це Гомбрович літній, спокійний, оптимістичний, натомість “двійник” являє собою Вітольда більш глибинного, загостренного, “демонічного”. Завдання двійника – йти далі, ніж оповідач. …Двійникові, своєму “альте его”, Гомбрович віддає роль режисера, котрий будує “пекельну машину”.

У читача здебільше не виникає особливої симпатії ані до оповідача, ані – тим більше – до двійника. Втім, це ніколи не було метою автора. Майструючи “пекельні машини”, влаштовуючи психологічні стриптизи, провокуючи, Гомбрович змушує нас зазирнути углиб власних душ, побачати – й усвідомити! – усе те брудне й неприємне, на що ми так звикли заплющувати очі.

Залишається тільки дивуватися творчій відвазі цього самотнього й недужого чоловіка. Який мучився астмою, боявся заходити до ліфта й запалювати газову плиту!

Дехто з критиків вважає найзначнішим твором письменника його тритомний “Щоденник”. Можна з цим погоджуватися чи ні, це, зрештою, справа смаку, але одне видається безперечним: “Щоденник” був би сьогодні надзвичайно корисною лектурою для українських читачів, особливо – інтелігенції, зануреної в бурхливі потоки національних та державотворчих проблем. Дуже потрібно нам нині вчитися як слід у ті спокійні, глибокі, тверезі. часом – парадоксальні, часом – просто жорстокі слова. Що їх говорив колись Вітольд Гомбрович своїм польським колегам по перу, своєму народові. І про те, що “жодна славна історія не замінить вам самосвідомості, зрілості. глибини, ніщо не спокутує ваших гріхів”. І про те. що “Бога перетворюють на пістолет, з якого збираються застрелити Маркса… ”І про те, що “опиняючись поряд з Польщею, поляк стає манірним і неприродним”, а тому – “оскільки саме Польща зробила нас такими, які ми є, то, щоб бути справжнім поляком, слід перестати носитися зі своєю “польськістю” й стати. нарешті, самим собою”

Учімося бути самим собою й давати раду самі собі – ось, гадаю, головний урок Вітольда Гомбровича.

Опубліковано: журнал ВСЕСВІТ, 1990, № 8.

Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини

Туризм Гуцульщини - Туризм і Культура