ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ТА НОВИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ


М.Б.КУШНАРЬОВА, М.Ю.РЯБЧУК, О.В.ІРВАНЕЦЬ

Поширення глобалізаційних тенденцій та новітніх інформаційних технологій у сучасному світі має об’єктивний, універсальний характер і спонукає всі національні культури активно достосовуватися до цих процесів. Глобалізація має як позитивні (об’єднавчі тенденції, які ведуть до взаємодії різних культур, стандартизація, що полегшує культурний обмін, інтенсифікація світових потоків інформації) аспекти, що спричиняють дедалі тісніше поєднання культур та збагачують їхнє спілкування, так і негативні, причому негативні аспекти (культурна уніфікація, ментальний колоніалізм, примітивізація смаків, споживацтво і конформізм).

Глобалізація матеріальних та культурних ресурсів є невід’ємною рисою розвинутої модерності Але деякі критики схиляються до думки, що і модерність, і глобалізація мають розглядатися не просто як чергові етапи світової історії, а як деструктивні й безповоротні процеси, що їх рушійною силою є економічні інтереси так званого “Першого Світу”. На їхню думку, глобалізація – це не “потік подій”, а всесвітня система експлуатації. Один з найгостріших критиків, шведський соціальний антрополог Джонатан Фрідман вважає, що сучасна світова система грунтується на “транснаціональних корпораціях і глобальних механізмах інвестицій та фінансових спекуляцій” і додає: “з’явилася також нова глобальна класова структура, міжнародна еліта, що складається з дипломатів, державних лідерів, представників допомогових та інших міжнародних організацій, як-от ООН, які разом грають у гольф або посмоктують коктейлі, гуртуючись у такій собі окремій культурній когорті. Це середовище перетинається з іншою міжнародною елітою – арт-ділерами, керівниками мас-медіа та інших культурних індустрій, які безпосередньо займаються медіа-репрезентаціями, створюючи картину світу та “картинки для світу”.

Важливим є зауваження Фрідмана про те, що різні еліти в цій світовій системі співпрацюють, аби забезпечувати свої спільні інтереси. Услід за іншими критиками (як-от Герберт Шіллер), Фрідман стверджує, що транснаціональні корпорації використовують сучасні комунікаційні технології, аби зміцнити своє глобальне економічне й культурне панування. Згідно з цим поглядом, світ перетворився на один великий ринок, яким правлять сили глобального капіталізму. Конкуренція проникає всюди, від військової справи, релігії, міжнародної торгівлі та наукових відкриттів до популярної музики і поштових шлюбних агентств.

Звичайно, всі ці тенденції таки мають місце. У престижних університетах розвинених країн студенти змагаються за дипломи з таких спеціальностей, як “Глобальний менеджмент”. У світовому виробництві й торгівлі переваги одержують ті корпорації та країни, які використовують агресивні міжнародні ринкові стратегії. Найпотужніші країни мають величезний вплив на рішення таких міжнародних структур, як Міжнародний Валютний Фонд, Світовий Банк та Світова Організація Торгівлі. Натомість молоді економіки мусять інтегруватися до глобальної інформаційної інфраструктури, якою також маніпулюють світові наддержави у власних політичних й економічних інтересах. Великі корпорації дивляться на країни “третього світу”, як джерело дешевої робочої сили та ринки збуту, а ці країни, прагнучи привабити капітал, аби не відставати у всесвітній гонитві за доларом, жертвують власними культурними вартостями у своїх міжнародних економічних проектах та в зовнішній торгівлі. Західний раціоналізм, індивідуалізм та конкуренція нині у всьому світі вважаються ключем до економічного успіху. Увесь світ засвоює “північні” уявлення про час і власність. Комерціалізується все – від їжі й сексу до релігії, у глобальному масштабі.

Загальновизнаний авторитет з питань екології доктор Майкл Маркс, виконавчий директор “Коаліції за прибережні тропічні ліси” (Сан-Франциско, Каліфорнія), стверджує, що наслідки глобалізації становлять велику загрозу:

“Глобалізація є дуже тривожним явищем. Адже завдяки їй зростають темпи нищення екосистем, аби задовольнити невситимі апетити великих корпорацій та їхніх власників.

Моя стурбованість глобалізацією була б меншою, якби можливим був просто культурний і мистецький обмін, без поширення певних культурних вартостей, або якби культури, що беруть участь у цьому обміні, грунтувалися на глибокій пошані до всіх живих істот, як це було в багатьох тубільних культурах. Та, на жаль, глобальний культурний обмін неодмінно передбачає поширення певних вартостей. Західна культура, котра, як панівна, найбільше поширюється й “продається” по всьому світу, трактує всю природу, по суті, як не більш ніж склад природних ресурсів, що їх слід добувати, обробляти, продавати й споживати. Продаючи американську культуру, ми водночас продаємо американський бізнес, який, у свою чергу, торгує товарами, що посилюють руйнування навколишнього середовища.

Ті, хто радіє глобалізації популярної культури, не помічають, на жаль, як цей культурний матеріал сприяє пануванню корпорацій і допомагає корпораціям руйнувати життєві системи, необхідні всім нам. По суті, популярна культура нині виконує щодо корпорацій таку саму роль, яку свого часу виконували релігійні місіонери для своїх церковних організацій та урядів. Поширюючи релігію, місіонери також поширювали свою культуру та її вартості. Обожнювані ікони поп-культури – це місіонери наших днів. Вони продають не лише свою власну продукцію (компакт-диски, телепередачі, комп’ютерні ігри, футболки та інше), але також (свідомо чи ні) – продають систему вартостей Західної економіки (матеріалізм, споживацтво й марнотратство). Наприклад, відеокліпи на “MTV”, що показують розкішні будинки і автомобілі, шикарне вбрання тощо, навіюють думку студентам, скажімо Індонезії чи Малазії (країн з багатющими природними ресурсами), що, імітуючи американську культуру, вони отримають таку саму розкіш”.

Зрозуміло, що страждають не лише тропічні ліси чи озоновий шар у повітрі. Серед тих, хто висловлює глибоку стурбованість “людськими наслідками” глобалізації – знаменитий польський соціолог Зигмунт Бауман. Тверезі думки Баумана нагадують нам про те, що поступ відбувається зовсім не егалітарним шляхом; що характер розвитку сучасних комунікацій служить радше бізнесовим, аніж гуманітарним цілям, зміцнюючи соціальне розшарування замість того, щоб творити суспільну гармонію і єдність1.

Отже, ми стикаємося з неприємним парадоксом, якому не видно вдалого розв’язання. Модерність і глобалізація існують, - це факт. Цих явищ не можна ані скасувати, ані повернути назад. Не применшуючи важливості гуманітарних проблем, усе ж слід сказати: не всі наслідки глобалізації можна передбачити, і не всі вони є негативними. Країни, культури, економіки, корпорації, суспільні рухи тощо мають або інтегруватися у глобалізований простір, або ігнорувати його, аби самоізолюватися. Звичайно, інтеграція передбачає компроміси. Однак ігнорування чи самоізоляція багато в чому означають самознищення. Економічна самодостатність і культурна ізоляція уже стали цілком безперспективним шляхом для будь-якого суспільства, що збирається поліпшувати свій життєвий рівень.

Хоча такі форми популярної культури, як телепередачі, фільми і поп-музика очевидно виражають певні культурні вартості, але практично не буває такого, щоб аудиторії в різних кінцях світу однаково й буквально сприймали ці популярні форми і вартості, однаково трактували їх та використовували як взірці. Будь-яка символічна репрезентація – це не те саме, що інтерпретація і використання. Cимволічні форми часом породжують наслідки, непередбачені відправниками послань, а то й цілком протилежні їхнім намірам. Деякі культурні продукти набувають великої популярності в одних районах світу, але зовсім відкидаються в інших. Регіональне поширення культурних форм здебільшого відбувається краще, ніж глобальне, бо культурна й мовна спорідненість забезпечує краще розуміння й поцінування, аніж це можливо для культурної форми, яка не зустрічає резонансу2. Для сучасного, тісно пов’язаного світу, це особливо слушно.

Одні культурні групи ніколи не є простими наслідувачами інших культурних груп. Потік популярної культури з одних країн до інших породжує, звичайно, чимало подібностей, але зберігає глибокі відмінності. Типовим результатом глобальної культурної взаємодії є поява гібридних форм. Символічні культурні репрезентації, напливаючи з різних боків завдяки мас-медійним та мікрокомунікаційним технологіям, піддаються критичному опосередкуванню і соціальному й культурному переприсвоєнню у тих контекстах, де їх отримано.

Більше того, чимало наслідків модернізації та глобалізації мають позитивний характер, і це характерно не лише для нинішніх часів. Томас Соуел зауважував: “Хтось може оплакувати прихід масового готового одягу з європейських і американських фабрик на зміну барвистим місцевим тканинам у багатьох країнах. Можна жалкувати за тим, що на зміну місцевим традиційним напоям приходять імпортні газовані содові напої, або що люди полишають тубільні музичні інструменти, обмежуючись слуханням американської поп-музики з японських транзисторів. Але той, хто засуджує всі ці явища, водночас засуджує сам процес культурного взаємообміну, який людство проходить вже тисячоліттями”.

Чи мусимо ми споживати лише те, що зроблене в нашій власній країні? А як бути з обміном ідеями? Чи всесвітній потік інформації щодо демократії та верховенства закону – це також погано? Чи краще усвідомлення всіма прав жінок або тубільних народів послужило погану службу тим жінкам, чоловікам та дітям, що зазнають гноблення? Усі національні та всесвітні рухи, в тому числі екологічні та правозахисні, потребують підтримки, яку може забезпечити лише символічна потужність процесів масової комунікації.

Передумовою таких процесів є глобальне усуспільнення. Завдяки посередництву мас-медіа у кожного є “значно більше сучасників”, як сказав Ульф Ганерц3. Під “сучасниками” він має на увазі “тих, про кого ми знаємо, що вони живуть у наш час, про кого формуємо якусь думку, і на кого можемо якось впливати, хоча можемо ніколи з ними не зустрітися”.

Глобалізація породжує також спільні для багатьох емоційні переживання. Глобалізовані мас-медіа нерідко посилюють емоційні зв’язки і породжують “електронне співпереживання й таке уявлення про Іншого, в якому значно більше від ідеї про спільну природу всіх людей, аніж від виплеканих культурних відмінностей між ними”4.

У своїй книжці “Зіткнення цивілізацій” (1996), яка викликала чимало відгуків, далеко не завжди прихильних, американський політолог Семуель Гантінгтон на підставі історичного матеріалу стверджує, що політична, економічна, ідеологічна і культурна потужність Заходу, особливо США, поволі зникає. На його погляд, “ми є свідками ‘кінця доби прогресу’, коли панували західні ідеології, і настання ери, в якій численні й різноманітні цивілізації співіснуватимуть, взаємодіятимуть і конкуруватимуть одна з одною, пристосовуватимуться одна до одної”. Він стверджує, що, завдяки християнству, плюралізму, індивідуалізму й верховенству права Захід зумів створити “модерність”, здійснити світову експансію і стати об’єктом заздрості всіх інших суспільств. Але це домінування Заходу, мабуть, добігає кінця. “Хоча Захід та Японія й далі домінують у передових технологіях, однак міжнародний ринок уможливлює торгівлю цими технологіями по всьому світу. Це означає, що Захід і Японія цілком можуть втратити усі конкурентні переваги, що їх забезпечує технологічне домінування”.

Багато сучасних науковців доходять висновку, що всесвітній обіг образів, ідеологій та культурних стилів, забезпечуваний індустрією масових комунікацій та існуванням “багатонаціональної культури”, насправді живить творчість, зменшує однорідність й посилює культурне різноманіття. Неуникним, глибоким і беззаперечним наслідком глобалізації є диверсифікація символічної влади, її контекстів та способів культурного використання.

Глобалізація зовсім не означає, що планету захопить якесь всесвітнє над-суспільство, основане на новітніх технологіях, й винищить усі місцеві суспільні системи і культури. Всупереч усепроникним технологіям, ми не стали й ніколи не станемо єдиним народом. Такі потужні гомогенізуючі чинники, як англійська, китайська, арабська та інші панівні мови, військова техніка, “Інтернет”, реклама та мода, міжнародні мас-медіа та авіалінії справляють вплив на свідомість і культуру в усіх куточках світу. Згадані зони впливу безперечно породжують деякі стандартизовані вартості та практики. Але дія цих політичних, економічних і культурних чинників у різних культурних контекстах зовсім не є однотипною. Взаємодіючи з місцевими умовами, вони завжди породжують різноманітні й динамічні наслідки. Мови є яскравими зразками лінгвістичної гібридності та культурних запозичень. Подібно до того, як телепередачі, фільми і популярна музика у жодному суспільстві не перетворюють своїх споживачів на пасивних лохів, так і контроль над передачею інформації по всьому світу зовсім не забезпечує автоматичного наслідування чи послуху. Навпаки, постачаючи культурно-насичені символічні ресурси, телебачення, “Інтернет” та інші мас-медіа відкривають або розширюють можливості для роботи культури в будь-якому напрямку – винахідливості, креолізації або ж самообмеження.

Сили модернізації та глобалізації змінили обличчя культур світу і вплинули на політичні й економічні відносини. Місцеві способи життя й мислення зовсім не зникають перед лицем зовнішніх культурних впливів. Хоча глобалізація є незворотною, але глобальне не замінило й не знищило локального. Саме поняття культури передбачає існування відмінностей. Британський соціолог Ентоні Сміт зауважує: “Якщо під ‘культурою’ розуміти спосіб життя спільноти, або ж набір вірувань, стилів, вартостей та символів, тоді можна говорити лише про культури, а не про культуру взагалі; бо як спосіб життя спільноти, так і набір вірувань тощо, передбачають існування цілої множини або ж універсуму різних способів і наборів. Отже, ідея ‘глобальної культури’ неможлива на практиці”5.

Більшість дослідників, вважає, що національні держави найближчим часом не зникнуть, хоча вони й піддаються випробуванням і змінам. Національні держави все ще забезпечують демаркацію важливих ідеологічних, суспільних і культурних відмінностей. Процес європейської інтеграції показує, наскільки складно уніфікувати та об’єднати різні нації й культури. Якщо національна держава занепадає в певних аспектах, як легітимне місцеперебування для суспільних організацій, що прийде їй на зміну? Американський антрополог Арджун Аппадураї запитує: “якщо національна держава зникне, тоді які механізми забезпечуватимуть захист меншин, мінімальний рівень демократичних прав і свобод та можливості розвитку громадянського суспільства?”6.

У сучасному світі, де комунікаційні технології, різноманітність символічних форм та необмеженість кібер-простору кидають виклик традиційним уявленням про простір, географічна територія усе ж зберігає чимале значення. Міжетнічні територіальні конфлікти тривають у Югославії, Ефіопії, Палестині, Іспанії, Індії, Шрі-Ланці та інших місцях. Тубільні народи і племена в Новій Зеландії, Мексиці, Австралії, Гватемалі, на Гавайях та в інших місцях теж зосереджуються на проблемах володіння землею та її розподілу. Колоніалізм, рабство, війни та масові імміграції залишили по собі чимало “розколотих суспільств” (Гантінгтон), у яких людські спільноти, що походять з різних цивілізацій, співіснують на тій самій території з більшим чи меншим рівнем дискомфорту. Прикладами цього є зростання мусульманських громад у західноєвропейських країнах, або ж латиноамериканських чи азіатських громад у Північній Америці.

Сепаратистський рух в Канаді є яскравим прикладом того, як географія, політична легітимність та мас-медіа часом взаємодіють і посилюють одна одну в націоналістичній боротьбі. Сепаратисти з франкомовної провінції Квебек вже багато років намагаються створити незалежну національну державу. Їхня національна уява одержала потужний імпульс до розвитку, коли в 1952 році у рамках федеральної державної телесистеми “Сі-Бі-Сі” з’явився перший франкомовний телеканал. Цей телеканал, з його привабливим культурним змістом, протягом багатьох років посилював і стимулював сепаратистські нахили багатьох франкомовних канадців. Поява дедалі численніших культурно-спеціалізованих телеканалів, у тому числі кабельних і супутникових, франкомовні радіо та преса, відео і поп-музика разом з “Інтернетом” та іншими інформаційними технологіями, забезпечують ще більші можливості для франко-канадців, уявляти себе членами альтернативної, інтерпретативної спільноти, - символічної нації, яка, за їхніми сподіваннями, колись перетвориться на політичну. Сучасні нації залежать від засобів масової комунікації у забезпеченні такої символічної присутності й тяглості.

В так званій ісламській революції в Ірані 1979 року мас-медіа також відігравали важливу роль і досі залишаються ключовим чинником. Фундаменталістське повстання значною мірою було викликане реакцією на поширення Західної культури. Разом з урбанізацією, зростання соціальної мобільності та рівня освіченості інтенсифікували комунікаційні процеси і споживання продукції мас-медіа, “розширили зв’язки із Західною та іншими культурами, підірвали традиційну сільську культуру і родові зв’язки, що породило відчуження та кризу ідентичності”. Однак ісламська держава, народжена революцією, подібно до всіх тоталітарних режимів, взявши під свій контроль державні мас-медіа, зіткнулася з труднощами при намаганнях керувати іранською культурою. Супутникове телебачення доступне на території Ірану, і хоча супутникові антени заборонені, усе ж багато представників середнього класу знаходять способи, як приймати супутникові телесигнали. Внаслідок цього іранському державному телебаченню довелося поліпшувати й урізноманітнювати свої передачі, аби привабити глядачів. Та й у так званому кібер-просторі іранському урядові довелося розробляти таку політику щодо “Інтернету”, яка б дозволила йому використовувати інформаційні технології для поширення релігійних догматів і для ефективної інтеграції у світову економічну систему. Але такий розвиток подій дав іранцям можливість доступу до веб-сторінок, які пропагують “вільний Іран”, порнографію, або новини західних каналів, або якийсь інший політично чи культурно неприйнятний матеріал.

Проблема балансу між відкритістю і протекціонізмом у глобалізованому комунікаційному середовищі гостро постала перед багатьма національними урядами, але особливо у таких країнах, як Іран, де обмеження досить суворі, а економіка досить бідна. Подібні проблеми нещодавно визріли у В’єтнамі, де виявилося неможливим зупинити анти-комуністичну пропаганду, правозахисні матеріали і порнографію. Такі країни, як Іран чи В’єтнам, не можуть ані ігнорувати, ані заборонити нові інформаційні технології, бо економічний розвиток залежить від швидкої передачі інформації. Але відкриваючи нові технологічні шляхи для економічних цілей, вони водночас відкривають надзвичайно широкий і невхопний публічний простір. А ці нові, породжені “Інтернетом” медіа-сили, починають соціально й культурно взаємодіяти з традиційнішими мас-медіа.

Арджун Аппадураї займається саме тими різновидами глобальної економічної та культурної діяльності нашого часу, які створюють загрозу для національних держав. Його аргументи грунтуються на положенні, що культура завжди гетерогенна, завжди набуває багатьох різних форм. Аппадураї виділяє п’ять чинників, які, на його погляд, визначають динаміку сучасного глобального культурного різноманіття. Він називає їх “вимірами” (scapes, за аналогією з landscape, тобто ландшафт, тому це слово можна перекласти ще й як “-шафти” – прим. перекл.). Аппадураї стверджує, що завдяки цим п’яти вимірам культурна однорідність і культурне панування стають неможливими. Цими вимірами або ж -шафтами глобальної культури є: етно-шафт (ethnoscapes), техно-шафт (technoscapes), фінан-шафт (finanscapes), медіа-шафт (mediascapes) та ідео-шафт (ideoscapes). Кожне з цих понять пов’язане з певним видом руху. Наприклад, етно-шафт означає людські потоки між різними регіонами світу, в тому числі: туристів, іммігрантів, біженців, вигнанців, гастарбайтерів тощо. Техно-шафт означає поширення індустріальних технологій через національні кордони. Наприклад, Індія, Китай, Росія та Японія експортували технології до Лівії, де будувався величезний металургійний комбінат. Фінан-шафт означає глобальні механізми переміщення фінансів. Прикладом цього може бути надходження іноземних інвестицій через Світовий Банк до Бразилії на фінансування енергетичних і транспортних проектів. Аппадураї заперечує, що все це служить лише інтересам світових політичних, економічних, культурних наддержав, і натомість стверджує, що взаємини між етно-шафтами, техно-шафтами і фінан-шафтами є “взаємосуперечливими і глибоко непередбачуваними, бо кожний з цих ландшафтів має власні обмеження та стимули і сам по собі служить обмеженням чи параметром для руху в інших ландшафтах”.

До цих взаємосуперечливих чинників додаються ще два взаємоспоріднених поняття – медіа-шафт та ідео-шафт. Медіа-шафт означає не лише інфраструктуру сучасних мас-медіа, але й поширювані ними образи. Використовуючи ці образи, глядачі можуть будувати культурні “наративи Іншого”. Наприклад, певним чином показуючи африканську культуру на європейському телебаченні, мас-медіа постачають символічні ресурси, які дають можливість людям уявити життя на африканському континенті. Поняття ідео-шафт також стосується образів, але обмежується лише їх політичним аспектом – ідеологічними контурами культури. Ідео-шафт відображає “партійні” позиції в боротьбі за владу та розподіл політичних ресурсів у державі. Артикулювання і поширення ідеологій завжди залежить від контексту, тому ідеологічні зони, окреслювані такими поняттями, як права та свободи, відповідальність, рівність, дисципліна, демократія тощо, утворюють ідео-шафти різної конфігурації та значущості у таких різних країнах, як Куба, США, Шотландія, Південна Африка, Перу, Норвегія і Таїланд.

Вплив п’ятьох шафтів на культуру полягає не в їхній гегемоністичній взаємодії, глобальному поширенні чи уніфікуючому ефекті, а в їхніх відмінностях і суперечностях – в їхній “неузгодженості” (диз’юнктурі). Комунікаційні технології посідають фундаментальну роль у цій аргументації. Мас-медіа значно більшою мірою поширюють культурне різноманіття, аніж стандартизують його. Усупереч теоріям культурного та інформаційного імперіалізму і похмурим глобалізаційним пророцтвам, глобальний ринок не є простим об’єктом для захоплення транснаціональними корпораціями. Нестабільність валют, корупція, недосконалість законів, ризикованість великих інвестицій, місцева конкуренція та насиченість ринків – усе це заважає становленню економічного й культурного панування.

Отже, глобалізацію найзручніше представити, як складну сукупність людських, матеріальних і символічних потоків, що взаємодіють й урівноважують один одного, породжуючи різноманітні та різнорідні культурні настанови й практики, які неухильно, хоча й по-різному, модифікують узвичаєні вектори суспільної, політичної та культурної влади. Хесус Мартін-Барберо говорить про це так: “стабільний, передбачуваний темп гомогенізуючого розвитку перебивається супротивним темпом глибинних відмінностей і культурних розривів”7.

Першим кроком до формування нових культурних територій буває детериторіалізація. Це поняття означає “втрату ‘природних’ зв’язків між культурою та географічною і соціальною територією”8. А на погляд Ентоні Гідденса, детериторіалізація – це викорінення людей чи символічних форм, із тих місць, де, на наш погляд, вони мають бути. Детериторіалізація – це часткове руйнування культурних структур і стосунків, середовищ і репрезентацій.

Міграції великих груп людей з “третього світу” до розвинених країн свідчать про соціальне викорінення, що спричиняє значні культурні розриви і культурні адаптації – це одна з основних і часом досить небезпечних форм детериторіалізації. За такими великими переміщеннями людей часто стоять економічні спонуки. Африканська й азіатська работоргівля минулих століть у колоніях Північної Америки, Бразилії та у Карибському регіоні, була породжена пошуками дешевої робочої сили. Сьогодні ринок ручної праці приваблює бідних іммігрантів до багатших країн.

Фонд народонаселення ООН називає сучасну імміграцію “гуманітарною кризою нашої доби”, оскільки злидні, війни і перенаселеність змушують великі маси людей переміщатися на території, уже зайняті іншими народами. Албанські біженці з Косово у Македонії, що ховаються від дощу й холоду під благенькими пластиковими накриттями –один із найсвіжіших образів цієї трагедії, поширений у всьому світі завдяки мас-медіа. Політичні біженці з районів військових конфліктів (В’єтнам, Чилі, Сомалі, Камбоджа та ін.) теж мігрують по всьому світу.

Культурна детериторіалізація – це глибоко людське явище. Детериторіалізація може бути всеохопною і жахливою. Забрати у великої групи людей їхню, мову, звичаї, релігію та музику, як було зроблено з африканськими рабами в США, - це рівнозначне культурному вбивству. Однак культура не вмирає, навіть за умов всебічного придушення. Адаптуючись, вона виживає у змінених формах. Культурне викорінення має наслідки не лише для тих, кого викорінюють. Наприклад, турецькі гастарбайтери в Німеччині сформували етнокультурні взаємини з німцями, всередині власної спільноти, а також із тими, хто залишився на батьківщині. Ці три зони культурних взаємин діють одночасно, і в усіх трьох величезну роль відіграють сучасні комунікаційні технології: і в тому, що турки дізнаються про німців (а німці, хоча й меншою мірою – про турків); і в тому, як турки в Німеччині зберігають свою турецьку ідентичність; і в тому, як вони будують контакти з людьми і культурою своєї батьківщини. Подібне становище виникає скрізь, де утворюються великі іммігрантські громади.

Не всяка міграція буває небажаною чи спричиненою політичною або економічною необхідністю. Так звана “втеча мізків” (brain drain), тобто еміграція на Захід високоосвічених і кваліфікованих фахівців із таких країн, як Індія, Китай, Тайвань, Іран і Бразилія показує, як глобалізований ринок спонукає навіть порівняно заможних людей добровільно залишати свою батьківщину. Наслідки цього можуть бути драматичними. Як зауважує Томас Соуел “у цілих регіонах планети значна частина торгівлі та промисловості сформувалася завдяки широкомасштабним міграціям. Наприклад, китайців – до південно-східної Азії, індійців – до східної Африки, а німців та італійців – до Бразилії та Аргентини”.

Термін транскультурація означає процес, в якому культурні форми буквально переміщуються у часі й просторі, вступаючи у взаємодію із іншими культурними формами і середовищами, що призводить до взаємних впливів, появи нових форм і змін у середовищах. Такий синтез часто спричиняється переміщеннями великих груп людей з одних країн до інших. Не слід розуміти транскультурацію просто як наслідок переміщень населення. Чимало культурних перехресть утворилися завдяки мас-медіа та культурним індустріям. Деякі з найзначніших і найобширніших культурних територій та рухів – то якраз медіа-опосередковані, символічні терени та міграції.

Мас-медіа та їхні образи часто об’єднують чимало людей, які ніколи не бачили один одного. “Інтерпретативні спільноти” – це порівняно анонімні групи людей, які інтерпретують конкретний матеріал мас-медіа, поділяючи при цьому чи то захоплення ним, чи то погляд на нього. Усе це – аудиторії, об’єднані радше спільними ідентичностями і дискурсами, аніж спільними демографічними характеристиками.

Сучасні технології по-новому відтворюють основні осі культурної віддаленості – простір і час. Це особливо очевидно щодо фізичного простору. Але комунікаційні технології також спричиняються до нових уявлень про час і нових способів його використання. Фотографія і кіно, аудіо та відеозапис, а також досконалі сучасні системи зберігання й пошуку інформації забезпечують нам доступ до символів, що складають культурну історію. Електронні медіа-технології дозволяють зберегти культуру такою мірою, якої ніколи не могли б забезпечити засоби друку, тим самим удоступнюючи її для творчих інтерпретацій. Сучасна людина може сприймати й використовувати на свій лад культурну символіку у нових часо-просторових обставинах, значно розширюючи сукупність особистих уявлень і понять та соціальних використань. Перемішування традиційного з модерним стає цілком доречним і практичним. За допомогою комунікаційних технологій “архіви” символічних культурних форм стають доступними для творчого використання й перетворення.

Сучасні “інформаційні магістралі” проходять через контексти, як культурного виробництва, так і культурної рецепції, і прямують у багатьох різних часо-просторових напрямках водночас. Деякі жанри, образи і сюжети здобувають загальний відгук і швидко поширюються в різних культурних просторах.

Транскультурація породжує культурні гібриди – сплави культурних форм. Гібридні форми і жанри набувають популярності майже автоматично. Згадаймо хоча б про поширення у світ реп-музики. Вийшовши з чорних гетто американських міст, реп-музика та хіп-хоп-культура переможно крокують світом, впливаючи на багато місцевих різновидів поп-музики.

Концепція “коренізації” допомагає зрозуміти, як відбувається транскультурація та гібридизація. “Коренізація” означає, що запозичені культурні елементи набувають місцевих рис у процесі утворення культурних гібридів. Екзотичне, незнане та іноземне – одомашнюється. Незнайомі музичні ритми і естетичні настанови репу присвоюються місцевими музикантами, при цьому звучання одомашнюється, “коренізується”. Індонезійський, гонконгський чи іспанський реп виконується місцевими мовами, а тексти відображають місцеві реалії. В результаті виходить гібрид, який сполучує риси “чорної” американської та індонезійської, китайської чи іспанської культур. Подібні гібриди ніколи не виникають на основі “чистих” культурних форм. Культура чорношкірих американців сама є результатом впливу африканських і європейських культур, а культури Індонезії, Гонконгу та Іспанії також мають довгі та складні історії культурних перемішувань. Вони були гібридами, задовго до того, як зустрілися.

Хоча транскультурація, гібридизація і “коренізація” можуть призводити до взаємної трансформації культур, викликаючи значні творчі зусилля обох задіяних сторін, однак на цих трансформаціях нерідко відбивається нерівність владно-економічних взаємин між культурами, що взаємодіють.

Велику увагу до можливостей і обмежень транскультурації, гібридизації та “коренізації” виявляють міжнародні рекламні компанії. Аби збільшити свої прибутки, вони застосовують три основних стратегії: “запозичення” (коли ідея береться з одного ринку і використовується на іншому ринку без змін); “адаптація” (коли запозичена ідея пристосовується для іншого ринку, але зберігається її суть та основні операційні елементи); “винахід” (коли дослідження показує, що запозичення та адаптація не спрацюють, тоді для певного ринку розробляються цілком нові ідеї). У глобалізованому світі, де існують високорозвинені маркетингові та рекламні стратегії, слід завжди ставити запитання: на чиїх умовах, для яких цілей і на чию користь відбувається формування культурних гібридів?

Основні висновки

Повертаючись до української ситуації, маємо констатувати: Україна, на жаль, навіть по дванадцяти роках незалежності залишається культурною колонією Росії – переважно пасивним споживачем вироблених у колишньому імперському центрі культурних продуктів та постачальником периферійних культурних кадрів та сирого («екзотичного») культурного матеріалу. Як наслідок, Україна стикається з процесами глобалізації та поширення нових інформаційних технологій великою мірою як російська провінція – через посередництво Москви, російської мови й культури (починаючи від переважно російськомовних комп’ютерних програм, що підсвідомо закладають уявлення про «модерність» російської мови й культури та «парохіальність» української, – і до непропорційно великого місця, що відводиться в дискурсі українських мас-медій третьорядним російським культурним подіям та героям на противагу місцевим чи світовим). Зокрема, на українському ринку обсяг книжок, виданих в Росії, у кілька разів перевищує обсяг вітчизняного виробництва, за різними оцінками, від 2/3 до 9/10 українського книжкового ринку складає імпорт з Росії. Із 150 назв фільмів, що демонструються в Україні – лише 2-3% - українського виробництва, решта – іноземні, переважно – американські комерційні фільми. Записи українських виконавців займають менше 10% музичного ринку, в той час як 50% його становлять записи російських, решта – західних виконавців. Причиною цього є не тільки й не стільки недостатня (начебто) якість місцевих культурних продуктів та їхня (начебто) неконкурентоздатність, скільки упереджене ставлення споживачів до місцевого, успадковане від колоніалізму й підживлюване досі панівними московським і місцевим москвоцентричним дискурсами.

Однак це зовсім не означає, що мусимо демонізувати глобалізацію, зокрема у культурній сфері, як такий собі тотальний наступ невибагливого маскульту. Агресивний маскульт несе справді певні загрози, але йому не можна протидіяти системою заборон, що роблять заборонений плід іще солодшим. Протиставити нівеляційним, дегуманізуючим, впливам чужоземного маскульту слід повноцінну – модерну, функціональну, багату й різноманітну – національну культуру. При цьому її в жодному разі не слід ототожнювати лише з «високим», «елітарним» мистецтвом. Культура – це «весь спосіб життя», і тому вона має бути представлена усіма видами й жанрами, зокрема популярними, а сучасна національна культура - наприклад в Україні - то не лише «магістральна» культура етнічних українців, але й багатюща спадщина всіх етнічних груп та спільнот, що тут живуть; це й повнокровні культурні взаємини зі світом.

«Глобальна культура, – пише польський культуролог Казімєж Кшиштофек, – становить загрозу лише обмеженому суспільству, котре саме через свою обмеженість здатне лише на бездумну імітацію, а не творче засвоєння й винахідливість у всіх сферах життя... Під загрозою опиняться ті народи, що піддадуться почуттю культурної меншовартості, себто свої цивілізаційні невдачі припишуть відсталості своєї культури. Якщо національна культура не захистить себе сама в умовах відкритості й конфронтації цінностей, жоден штучний захисний механізм їй не допоможе».

Українська культура, яка тривалий час зазнавала обмежень та утисків, безумовно, потребує протягом певного перехідного періоду істотних протекціоністських заходів з боку держави. Важливо, однак, підкреслити, що ці заходи не можуть і не повинні мати дискримінаційного характеру щодо інших культур, вони не повинні грунтуватися на заборонах, а навпаки – на системі пільг для національної культури. Така практика не суперечить демократичним засадам: у західних демократіях її широко застосовують для підтримки меншинних культур і залагодження заподіяної їм історичної несправедливості.

Подолання негативних аспектів глобалізації, представленої у сьогоднішній Україні великою мірою через посередництво далеко не передової в економічному, політичному, та й культурному плані Росії, виглядає можливим за умови послідовного здійснення на державному рівні ефективної й цілеспрямованої культурної політики. У найзагальніших рисах вона повинна бути спрямована на максимальне ототожнення у свідомості громадян понять «українського» та «модерного» (а не переважно «фольклорного» й «традиційного»). Іншим завданням є створення професійного менеджменту, який міг би у найоптимальніший для української держави спосіб пов’язати регіональний, національний та глобальний контексти, який би узгоджував інтереси різних культурних спільнот між собою та із зовнішнім світом. Обмежені ресурси мають спрямовуватися насамперед на

(а) інформатизацію суспільства;
(б) засвоєння іноземних (насамперед англійської) мов;
(в) оперативне представлення наймодерніших культурних подій та явищ світу в Україні
(г) представлення якісної модерної української культури у світі через заохочення перекладів, веб-сайтів, фестивалів, виставок, стажувань.
Українська культура є достатньо сильною і життєздатною, аби подолати колоніальні недуги і стати важливим чинником формування європейського образу України у світі і європейської дійсності у самій Україні.

_____________________________________
1 Bauman, Z. Legislators and Interpreters. Cambridge, UK, 1989.
2 Tomlinson, J. Cultural Imperialism. Baltimore, 1991.
3 Hannerz, U. Cosmopolitans and locals in world culture. London, 1990.
4 Там само.
5 Smith, A. Towards a global culture? London, 1990.
6 Appadurai, A. Disjuncture and difference in global cultural economy. London, 1990.
7 Martin-Barbero, J. Communication, Culture and Hegemony. Newbury Park, 1993.
8 Garcia Canclini, N. Cultural Hybrid, 1989.

Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини

Туризм Гуцульщини - Туризм і Культура