© З.Босик, 2010 - ISBN 978-966-452-054-3
Родинна обрядовість: Трансформація та архетипові мотиви весільної обрядовості Середньої Наддніпрянщини - Монографія

Культура глобалізованого світу: на шляхах збереження плюралізму

У середині минулого століття притаманні бурхливому індустріальному розвитку суспільств уніфікаційні тенденції з техніко-технологічної та соціополітичної царини поширилися й на культурну, де набули вигляду вестернізації — наступу гомогенної маскультури на культури національні. Щодалі більше такі тенденції викликають занепокоєння не лише науковців, а й фахівців найрізноманітніших галузей. Не акцентуючи різницю між сучасним феноменом глобалізації та подібними процесами, характерними для індустріальної доби, прибічники радикально песимістичного погляду на глобалізацію вбачають у ній тотальну загрозу культурному розмаїттю людства і передрікають, що "на соціокультурні засадничі принципи незахідних регіонів планети глобалізація здійснює не менш руйнівний уплив, аніж на їхню економіку або екологію" [1, 41].

Нині серед прихильників такого, забарвленого апокаліптичними фарбами, бачення глобалізації можна зустріти авторитетні в науковому світі імена С. Аміна, З. Бжезинського, Л. Бентона, А. Гіршмана, А. Страуса тощо. Ототожнення інтеграції (що є, безперечно, визначальною ознакою глобалізації) та уніфікації (нерозривний зв’язок якої з сучасними інтеграційними тенденціями не є очевидним і беззаперечним) справді дозволяє припускати, що "всесвітня вестернізація, точніше — квазівестернізація (оскільки незахідні народи як такі, споживаючи комерційні культурні сурогати, зовсім не долучаються до фундаментальних основ високої культури Заходу) призводить до культурно-цивілізаційного нівелювання людства. Руйнуючи традиційне соціокультурне підґрунтя, квазівестернізація насаджує фрагментарні, поверхневі стереотипи. Останні, суперечачи місцевим традиціям, переносяться без того додаткового культурного супроводу, яким урівноважуються на Заході" [2, 34]. "Результатом процесів глобалізації в царині культури є уніфікація національних культур, здійснювана на ґрунті західних зразків" — в унісон стверджує молдовський фахівець у галузі культурної глобалістики Є.М. Квілінкова [3, 145]. Вестернізація з такого погляду виступає як "культурний імперіалізм" західного світу [4, 5], який може призвести й призводить до негативних наслідків, зокрема, до зникнення культурної багатоманітності у світі — згадаймо, лишень, відоме твердження Кеєса Дж. Хамелінка про те, що внаслідок глобалізації "через культурну синхронізацію, що не має історичних прецедентів, вражаюче розмаїття світових культурних систем зменшується" [5; 3].

Якщо зважати передусім на лавиноподібну експансію маскультури, то очевидним видається й те, що "культурний імперіалізм" заходу є "монологічним диктатом культури гегемона" [6] й поглинанням ним решти локальних культур, під час якого властиві спільнотам норми, цінності, вірування, моделі соціального буття зникають під тиском сучасних мас-культурних квазівідповідників. "Однакові в усіх кінцях світу смаки, мода, стиль естрадного виконання; однакові — так, що й не відрізнити, з якої вони країни, — серіали, мультфільми, вікторини, шоу" — такою небезпідставно постає в уявленні сучасника уніфікований й культурно гомогенізований за західними й — вужче — американізованими зразками світ [7, 22].

Однак не лише уніфікація є глобалізаційною загрозою номер один культурному буттю спільнот. У світовому інтелектуальному середовищі набуває поширення думка, що, руйнуючи традиційні й самобутні форми культури й нівелюючи культурні ландшафти людства, глобалізація вимиває ґрунт для культурної, а отже й етнонаціональної самоідентифікації особистості. Започатковане речником глобалізації С. Гантінгтоном уявлення про зв’язок між глобалізаційними процесами та втратою етнокультурної ідентифікації [8], нині поділяє значна частина науковців, чиї фахові інтереси зосереджуються в культурологічній, історичній, філософській, психологічній та навіть у медичній царині – проблема впливу культурної уніфікації на самопочуття особистості в останні роки жваво обговорюється нині навіть психіатрами [9; 10; 11]. Гомогенізація культур на планеті, стверджують лікарі, "веде до втрати індивідуальної й культурної ідентичності" [12, 24]. За висновком Д. Бгугри, "акультурація, викликана глобалізацією, може призводити до втрати первинної культурної ідентичності, сприяючи, тим самим, розвиткові деяких психічних захворювань" [13, 168].

Поширення новітніх засобів зв’язку, ті можливості безпосереднього й водночас справді "всесвітнього" спілкування, що вони несуть із собою, руйнація будь-яких комунікативних кордонів також викликають побоювання у зникненні, разом із ними, культурної визначеності спільнот і особистості. Подібні оцінки глобалізаційного впливу є на сьогодні настільки поширеними, що ввійшли навіть до навчальної літератури. "Надмірно активне спілкування й запозичення, — зазначає О.І. Кравченко, — небезпечне втратою культурної самобутності. …Відбувається це внаслідок акультурації й асиміляції" [14, 248].

Особливо футурологічно-глобалізаційні жахи прижились у посттоталітарних країнах Східної Європи, які, щойно звільнившись від тоталітарної уніфікації й переживаючи культурне відродження, підсилено гостро переживають нову — не важливо, явну чи уявну — уніфікаційну загрозу. "Про реальність утрати культурної ідентичності в результаті процесів глобалізації говорять представники інтелігенції не лише нечисленних, а й великих народів. …Питання полягає не в тому, чи є сенс докладати зусиль для збереження своєї національно-культурної самобутності, а в тому, що необхідно зберегти спадок, отриманий нами від предків, які зберегли його впродовж віків" [15, 4—5].

Відтак "ключовим питанням культурної глобалізації постає співвідношення уніфікації й розмаїття культур" [16, 3]. Чи має перспективу таке розмаїття у світі, що глобалізується, стає єдиним? Адже "утворення глобальних систем — це феномен, що виникає не на ґрунті цінностей суспільства" [17, 190]. А отже, за визначенням, протистоїть культурі, закоріненій у ціннісних, — більше — сакрально-ціннісних вимірах людського життя.

Слід, однак, зазначити, що на противагу песимістичному баченню культурних наслідків глобалізації, в рамках якого питання про умови й можливості збереження культурного плюралізму світу навіть не постає, визріває й виважено поміркований підхід до оцінки впливу глобалізаційних процесів на культурну сферу. Відомий російський провідник всесвітнього екуменічного руху Яків Кротов у роботі "Цивілізація" [18] наголошує, зокрема, на необґрунтованості ототожнення глобалізації з гомогенізацією культури. Таке ототожнення, на думку мислителя, спричинене безапеляційно ворожим ставленням до глобалізації як такої. Аналогічну позицію поділяє й постать, вельми авторитетна у науковому світі, — перший віце-президент Російського філософського товариства О. М. Чумаков, який зазначає, що глобалізація "не скасовує ані культурного розмаїття, ані специфічних особливостей цивілізаційного розвитку тих чи тих регіонів" [19]. Позитивні перспективи збереження й самозбереження культурних локусів вбачаються у розвитку діалогічних стосунків між ними, в постійній їхній культурній взаємодії, обміні інформацією та перекладі феноменів однієї культури на мову іншої.

У цьому напрямку йдуть інтенсивні наукові пошуки, в контексті яких вже напрацьовано ґрунтовні концепти. До них належать, передусім, теорія "глобальної ойкумени" У. Ганнерса й суголосна їй концепція Ш. Айзенштадта. "Глобальна ойкумена", за У. Ганнерсом, є регіоном постійної взаємодії локальних культурних утворів. Попри перманентне розширення і втягування до її "кордонів" найавтохтонніших, раніше культурно замкнених спільнот, вона зберігає складну асиметричну структуру "множинного конгломерата з різними спеціалізованими та регіональними центрами", які еволюціонують у різних напрямах. Процес глобалізації, — висновує У. Ганнерс, — може розвиватися за чотирма основними напрямками, де альтернативою трьом негативним сценаріям культурної взаємодії — "глобальної гомогенізації", "сутурації — насичення" та "периферійної корупції", наслідками яких є розмивання культурних відмінностей, може протистояти сценарій глобалізації без вестернізації (сценарій "визрівання"). За такого сценарію в "глобальній ойкумені" здійснюється рівноправний діалог та обмін інформацією між великими культурними метрополіями і численними периферійними культурами. Метрополії (а до них У. Ганнерс відносить США (в галузі науки, новітніх технологій і масової культури), Францію (в царині формування тенденцій моди на одяг і виробництво делікатесів), Японію (у сфері корпоративної культури, а також регіональні центри — Мексику для Латинської Америки, Ватикан для католицького світу, Єгипет для арабського та священні міста Кум і Мекку — для ісламського) виступають як стимулятори розвитку периферії, які власними "культурними інтервенціями" сприяють збагаченню місцевих культур. Локальні культури через механізм "розкладання" привнесених культурних тем на форму (стиль, техніку) й зміст (сенс, сюжет) трансплантують у себе транснаціональні мотиви й абсорбують їх за власними ціннісними зразками, власними смаками й потребами. Привнесена інокультурна форма цілком може бути наповнена змістами культури-рецепієнта, що збагатить останню. Водночас інтерпретація привнесених цінностей і зразків периферійними культурами сама модифікує спільний для ойкумени культурний потік і забезпечує, таким чином, зворотній зв’язок між периферією та метрополією, яка, своєю чергою, зазнає культурного впливу. Відтак культурній уніфікації протистоїть процес "гібридизації" ("креолізації") культур [20].

Знавець історії культур Ш. Айзенштадт, спираючись на виявлені ним закономірності розгортання культурного діалогу і стародавніх, і сучасних цивілізацій, доходить висновку про всеохопний характер гібридизації культур, що триває впродовж усієї історії людства. Гібридизація, за Ш. Айзенштадтом, є способом і повсякчасним результатом взаємозбагачення й розвитку й варіативності культур. Глобалізація ж не виключає такого наслідку.

Однак саме не виключає, а не забезпечує його, оскільки зазначені вище загрози вона не виключає також.

У граничному вираженні глобалізаційні загрози описуються в координатах протистояння цивілізації і культури — як наступ першої на другу [21, 11], де цивілізації приписується деструктивний, демонічний характер і активне начало у пробудженні руйнівних сил глобалізації, тоді як культура виступає в пасивній ролі явища, що страждає від глобалізації й примушується нею до змін, руйнівних для основ самої культури [22].

У будь-якому разі і за будь-якого, навіть найоптимістичнішого сценарію, "для багатьох народів, що опинилися перед лицем неоднозначного та суперечливого явища глобалізації, гостро стоїть питання збереження своєї національно-культурної самобутності, національної ідентичності" [23, 144]. У таких умовах як ніколи актуалізується питання умов збереження та можливостей і меж трансформації культури взагалі й традиційної народної культури, зокрема.

Загальна криза системи цінностей, що її констатують сучасні філософи й культурологи, є природною для епохи кардинальних зрушень у структурі людського буття — і, зокрема, у період зміни індустріального етапу розвитку суспільств на постіндустріальний. Спричинена не стільки глобалізацією як процесом багаторівневої й усеохопної інтеграції людства у загальносвітову єдність, скільки фундаментальною зміною архітектоніки комунікативних властивостей людського суспільства, щодо якої сама глобалізація виступає лише наслідком, вона є епіфеноменом чергової світоглядної трансформації. Отож її неможна трактувати лише й виключно в негативних тонах: вона мусить мати і має амбівалентний характер. Криза системи цінностей "не тільки поклала під питання існування людства, а й посилила рух від культу війни й насильства до культури світу й толерантності, до визнання спільних цінностей усього людства й кожної особистості, до розуміння пріоритетної ролі культури й культурної спадщини, необхідності діалогу й партнерства, поширенню ідей ноосферної коеволюції суспільства й природи" [24, 330]. Однак і за такого її розуміння не меншає актуальність і життєва значущість виявлення умов збереження й самозбереження етнонаціональної культурної спадщини.

Чи існують у глибинах самої культури певні іманентні їй запобіжники, що убезпечують збереження конститутивної для неї системи цінностей, соціонормативних зразків, закодованих в обрядах і звичаях того чи того народу? Що й яким чином утримувало культурні ландшафти етносів у їхніх власних межах в часи бурливих світоглядних зрушень? Ці питання вочевидь висуваються сьогодні на порядок денний й привертають підсилену увагу дослідників. Таким чином, в умовах революційних світоглядних змін традиційна народна культура щодалі більше постає об’єктом дослідження науковців найрізноманітніших галузей. Тим більше зрозумілою є увага до неї у країнах, посталих після розпаду тоталітарних систем, вплив яких на традиційну культуру відбився найнегативнішим чином.

Бурхливий розвиток досліджень української традиційної культури в цілому та обрядовості окремих регіонів країні, що набирає сили з часу отримання Україною незалежності, результувався сьогодні в низці яскравих робіт. До таких, безперечно, належить і представлена читачеві робота Зої Олександрівни Босик, здійснена в річищі сучасних світоглядних пошуків. Дослідження З. Босик являє собою оригінальну й зрілу спробу відповіді на провідне серед найактуальніших питань сьогодення в царині культурології — питання можливостей і механізмів збережуваності і самозбережуваності культурних здобутків певних спільнот, співвідношення їхньої ригідності й лабільності. Напрям, у якому працює автор, суголосний магістральним напрямам розвитку світової культурологічної й — ширше — світоглядної думки.

Оригінальним є те, що для дослідження такої фундаментальної проблеми з усього масиву феноменів світової культури об’єктом своєї розвідки авторка обирає лише традиційну весільну обрядовість одного з культурних регіонів України. Однак аналіз динаміки конкретного культурного явища, яким виступила весільна обрядовість Середньої Наддніпрянщини, здійснений крізь призму співвідношення загального й особливого, виявив плідність обраної методології та її евристичні можливості й застосовуваність для досліджень на іншому предметному полі. У цьому сенсі можна сказати, що авторка однією з перших у країні послідовно втілила теоретично розроблену С. Б. Кримським програму дослідження явищ української культури. "Компаративне зіставлення традиційних форм весільної обрядовості на різних етапах її існування", обране нею як методологічний засіб, дозволило виявити певні семантичні константи, що зберігаються за будь-яких змін і є фактично універсальними. Те саме порівняння уможливило й виявлення етнонаціональної специфіки проявів загально культурних констант у вигляді локальної системи домінацій і преференцій архетипових мотивів.

Методологічно плідним виявилося й здійснене авторкою зіставлення архетипу як інваріантної структури й архетипового мотиву як способу виявлення архетипу в конкретно-історичних умовах. Ґрунтуючись на самоочевидному й загальновизнаному факті істотних змін у структурі і формах традиційної весільної обрядовості, науковець не задовольняється цією констатацією, а філігранно, з опертям на власний польовий матеріал демонструє, у чому полягають такі зміни.

Однак і не це є головним у дослідженні. Хоч би як оцінювати спосіб, у який дослідниця сягає центральних висновків своєї роботи про існування двох типів трансформаційних процесів, беззаперечною є її заслуга в постановці й власній концептуальній розробці відповіді на питання, що є, видається, сьогодні провідними у розв’язанні суто практичного завдання — збереження етнокультурного розмаїття людства: що і яким чином забезпечувало тяглість культурних традицій в умовах глобальних світоглядних змін? Чи лише так звана інертність самої традиції? Чим забезпечено саму інертність, якщо неспростовним є й факт змінюваності виявів самої традиції?

З. О. Босик дає свою відповідь на ці запитання. У роботі елегантно, із залученням широкого масиву фактографічних даних, доведено: за всіх атрибутивних, знакових і структурних зміни весільної обрядовості її архетипова структура, що виявляє себе в домінації певних архетипових мотивів, залишається незмінною. Звідси випливає висновок про існування двох типів трансформаційних процесів у сфері обрядової культури. Перший з них, що триває перманентно, не виходить за межі, за означенням самої авторки, "спонтанних часово-просторових "локальних флуктуацій" атрибутивних елементів обрядовості". Заснований на локальних атрибутивних "відхиленнях" і "коливаннях" в межах панівного світогляду, він забезпечує "варіативність" обрядовості "вшир", за просторовим виміром. Цей процес може мати більше чи меншу інтенсивність залежно від соціально-політичних умов, однак за будь-яких з них не спричиняє змін в етнонаціональній архетипіці.

Другий процес, дія якого забезпечує пристосовуваність незмінної архетипової структури обрядовості до світоглядних зрушень, уможливлено пластичністю самих архетипових мотивів. Під таким кутом зору виявляє нові й цікаві можливості інтерпретації загальновідомий й неодноразово відзначений в літературі факт "накладання" семантичних і символічних констант, належних різним світоглядним системам: архаїчній і християнській, християнській і радянській, модерній і постмодерній.

Висновки, до яких доходить З. О. Босик, надзвичайно важливі не лише в теоретичному сенсі. Важливі вони й для розробки відповідної культурної політики держави як системи практичних заходів, спрямованих на збереження, розвиток та примноження національної культурної спадщини. Не штучна "консервація" й "резервація" фольклорних зразків, відірвана від магістрального шляху взаємодії і взаємозбагачення культур (за визначенням У. Ганнерса й Ш. Айзенштадта, їхньої "гібридизації"), але цілеспрямоване й систематичне створення умов, з одного боку, взаємодії традиційного сакрально-ціннісного, художнього та ігрового складників культури, а з другого, — вільного, не стисненого будь-якими ідеологічними рамками функціонування самої обрядової культури, — такою є стратегія побудови державної культури політики як вона вимальовується в концептуальних розробках авторки.

Монографія торкається широкого кола культурологічних, філософських, гуманітарних, науково-історичних проблем і, без сумніву, слугуватиме сприятливим джерелом для роздумів науковців і фахівців з культурної політики держави. Робота містить також широкий і ексклюзивний фольклорний матеріал і є цікавою та корисною для студентів і викладачів українознавства, фольклористики, етнографії тощо.

МЕТЕЛЬОВА Т.О.,
кандидат філософських наук,
доцент, старший науковий співробітник
Інституту європейських досліджень
Національної академії наук України


  1. Павленко Ю. В. Глобальні протиріччя та цивілізаційна природа України Павленко Ю. — // Людство на межі тисячоліть: діалог цивілізацій: Матеріали наук.-практ. конф. 23.05.2003. — К. : Нац. акад. упр., 2003. — С. 31—42.
  2. Коппель О. Цирфа Ю. Уплив глобалізації на розвиток локальних цивілізацій: ключові аспекти / О. Коппель, Ю. Цифра. — // Віче. — 2010. — № 17. — С. 33—35.
  3. Квилинкова Е. Н. Роль Государства В Культурном Развитии Трансформирующихся Обществ. / Квилинкова Е. — // administrarea publika in statele aflate in tranzitie in contextul proceselor de globaliyare si integrare. Materiale ale conferentei internationale teoretico-practice din 5 aprilie 2005. Chisinau, 2005. — P. 143—150.
  4. Толстоухов А.В. Україна і виклики постіндустріальної доби / Толстоухов А.В. — // Політичний менеджмент. — 2003. — № 3. — С. 3—12.
  5. Hamelink C. J. Cultural autonomy in global communications : planning national information policy. — N. Y. : Longman, 1983. — 143 р.
  6. Самохвалова В. И. Культура, цивилизация, глобализация / Самохвалова В. — // Выступления участников круглого стола. 2003. / — Режим доступа : www/russianglobalclub.сom
  7. Чегодаева М. Массовая культура и религия. / Чегодаева М. — // Истина И Жизнь. — №7-8. — 2005. — 48 с.
  8. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. — М. : Аст, 2003. — 603 с.
  9. Bhugra D., Littlewood R. Colonialism аnd рsychiatry. - oxford university press in new delhi, new york, 2001. — 264 р.
  10. Kelly S, Charlton J, Jenkins R. Suicide deaths in England and Wales, 1982 —1992 : the contribution of occupation and geography. Popul Trends 1995; 80 р. — Р. 16—25.
  11. Kelly, B. D. Globalisation and psychiatry. Advances in Psychiatric Treatment, 9. — 2003. — Р. 464—470.
  12. Там само. Kelly S, Charlton J.,… — Р. 24.
  13. Там само. Bhugra D., Littlewood R. …— Р. 168.
  14. Кравченко А.И. Культурология: Учебное пособие для вузов.— 3-е Изд. М. : Академический Проект, 2002. — 496 с.
  15. Квилинкова Е. Н., Сакович В. А. Национальная культура и глобализация / Квилинкова Е., Сакович В. А. — // Славянские чтения. Вып. 3. Материалы научно-теоретической конференции. — Кишинев, 2005. — С. 61—70.
  16. Падалка Н. В. Глобализация как феномен современной культуры (философско-антропологический аспект) : Дис. ... канд. филос. наук : 09.00.13 : Санкт-Петербург, 2004. — 162 с.
  17. Кисс А. Глобализация / Кисс А. — // Глобалистика. Энциклопедия. (Ред. — Сост. И. И. Мазур И А. Н. Чумаков). — М. : Радуга, Диалог, 2003. — 1328 С.
  18. Кротов Я. Цивілізація. / Кротов Я. — // Режим Доступа : http://кrotov.info/yakov/5_hist/61/globaliza.htm
  19. Чумаков А.Н. Единство и взаимобусловленность понятий "культура", "цивилизация", "глобализация" / Чумаков А. — // Выступления участников круглого стола. — 2003. — www/russianglobalclub.com
  20. Штомпка П. Социология социальных изменений / Пер, с англ, под ред. В. А. Ядова. — М. : Аспект Пресс, 1996. — 223 с.
  21. Метельова Т. О. Цивілізація як категорія культурно-цивілізаційного аналізу / Метельова Т. О. — // Культурно-цивілізаційний простір Європи і Україна: особливості становлення та сучасні тенденції розвитку. — К. : Університет "Україна", 2010. — 405 с.
  22. Чумаков А. Н. Метафизика глобализации: культурно-цивилизационный контекст. — Москва: "КАНОН +", 2006. — 516 с.
  23. Квилинкова Е. Н. Роль Государства В Культурном Развитии Трансформирующихся Обществ. / Квилинкова Е. — // administrarea publika in statele aflate in tranzitie in contextul proceselor de globaliyare si integrare. Materiale ale conferentei internationale teoretico-practice din 5 aprilie 2005. Chisinau, 2005. — P. 143—150.
  24. Яковец Ю.В. Глобализация и взаимодействие цивилизаций. — М. : ЗАО "Изд-во "Экономика", 2003. — 441 с.
Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини

Туризм Гуцульщини - Туризм і Культура