© З.Босик, 2010 - ISBN 978-966-452-054-3
Родинна обрядовість: Трансформація та архетипові мотиви весільної обрядовості Середньої Наддніпрянщини - Монографія

Розділ 1. АРХЕТИПОВІ МОТИВИ ВЕСІЛЬНОЇ ОБРЯДОВОСТІ ЯК ПРЕДМЕТ КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1. Українська весільна обрядовість як предмет наукових досліджень

Українське весілля як культурний феномен давно перебуває в полі зору дослідників. Деякі відомості про давні форми шлюбу слов’ян зафіксовані ще в літописах. Першу писемну згадку про шлюбні стосунки на українських землях подає "Повість временних літ", де наведено особливості шлюбного обряду древлян. Повідомлення про шлюбні звичаї східних слов’ян Київської Русі дають підставу припускати, що за своєю будовою традиційний весільний звичаєво-правовий комплекс ХІХ — поч. ХХ ст. залишився близьким до традиційної весільної обрядовості ХІ—ХІІ ст. Виникнувши в первісному суспільстві, весільні обряди та пісні створювались і шліфувались колективним автором — народом — упродовж віків: тексти варіювалися, вносилися доповнення або скорочення в обрядові дійства, з’являлись нові прозові діалоги й монологи, пісенні тексти.

Із XVI ст. звернення до української обрядовості й, зокрема, до весільного обряду набуває цілеспрямованого характеру — від перших випадкових записів Я. Ласицького (1581) та здійснених у наступних століттях записів Г. Л. де Боплана (1650) [23] й Г. Калиновського (1777) [102] до більш системних робіт XIX століття, коли світ побачила низка спеціалізованих праць із цього питання: "Сватання, весілля і родини у люду руського на Русі Червоній…" (1805 р.) І. Червінського, "Українське весілля" (1835р.) Й. Лозинського, "Малоросійське весілля" (1877 р.) І. Кульжинського та "Малоросійське весілля" (1897 р.) О. Марковича. Цінні з фактологічного боку, ці дослідження та фахові описи української весільної обрядовості дають змогу простежити еволюцію обряду, повніше уявити пережитки давніх шлюбних звичаїв, побачити зміни у весільній обрядовості наприкінці ХІХ століття.

Попри описовий, фактичний характер, ці роботи — вагоме джерело знань з автохтонної української весільної обрядовості. Весільні обряди, звичаї, пісні відображені в тогочасних літературних творах І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка і пізніше — у творах О. Кобилянської, І. Франка, Т. Шевченка.

Особливо цінні з фактологічного боку дослідження та фахові описи української весільної обрядовості вчених середини ХІХ ст. М. Костомарова [115; 116], А. Ніколаєва, В. Навроцького [169] О. Терещенка [218] та ін. Описи весілля друкувалися на сторінках періодичних виданнь "Киевская старина", "Этнографическое обозрение", "Матеріали до українсько-руської етнології", "Губернские ведомости", "Киевский телеграфъ". До цього періоду належать також і матеріали товариства дослідників Волині.

Вагомим кроком у розвитку етнографічної науки було заснування Російського географічного товариства (РГТ). Уже в першому його збірнику були вміщені матеріали про весільну обрядовість українців за авторством А. Іваніці [91] та І. Морачевича [167]. РГТ належить ініціатива етнографічної експедиції, що під керівництвом П. Чубинського працювала в 1870-х роках в Україні. Ось лише один факт, що свідчить про вагомість її внеску: упродовж тільки двох років — 1869—1870 її керівником П. Чубинським було записано 1943 весільні пісні [251]. Праці П. Чубинського є важливою сторінкою у вивченні весільної обрядовості українців.

У період від 60-х років ХІХ ст. поряд із подальшим збиранням, систематизацією й вивченням етнографічного матеріалу з’являються й перші аналітичні роботи з родинної обрядовості. Це, зокрема, праці І. Гальки, О. Потебні [58, 259—271; 188; 189; 190;], Іл. Свенціцького, Є. Сіцінського, М. Янчука, Хр. Ящуржинського [269], що мають неабияке пізнавальне значення для дослідження історії походження української традиційної весільної обрядовості. Не в останню чергу під впливом етнографічних програм РГТ, що в другій половині ХІХ ст. поширюються в Україні, з’являються докладні етнографічні описи весілля, зокрема за ред. В. Іванова, також матеріали П. Литвинової-Бартош [143], А. Малинки [152] та ін. праці, які не втратили актуальності.

Вагомий внесок в етнографічне вивчення українського етносу відомого фольклориста й етнографа О. Кольберга. Його монографії "Pokucie" (1882—1891) дають широку картину побуту, звичаєвості та обрядовості українського населення [291]. Тоді ж деякі українські обряди описано і в працях інших польських учених Я. Бистроня, Г. Бігеляйзена, А. Фішера. Весільні звичаї Галичини зафіксовано публіцистами та етнографами Й. Лозинським та поляком І. Любичем-Червінським [280]. У журналі "Киевская старина" за 1898 р. вміщено опис весілля галичанина І. Червінського російською мовою, вперше надрукований ще 1805 р. у польському журналі. В українському перекладі стаття опублікована в книзі "Весілля" [247].

Наприкінці XIX — поч. XX ст. спостерігається значний сплеск етнографічних досліджень, які певною мірою торкалися й весільної обрядовості українців. Якщо від самого початку дослідження української обрядовості зобов’язане передусім етнографічними розвідками, то в цей період накопичення фактичного матеріалу зреалізувалося в узагальнюючих аналітичних працях, присвячених сімейній обрядовості українців. Варто згадати І. Беньковського, Хв. Вовка, М. Драгоманова, І. Галько, В. Гнатюка, Б. Грінченка, М. Дучинського, Ф. Колессу, В. Кравченка, А. Кримського, О. Малинку, В. Навроцького, Я. Новицького, М. Павлика, В. Ястребова.

Методологічна основа досліджень весільної обрядовості цього періоду, як зазначає М. Маєрчик [149], упродовж тривалого часу зберігається в межах еволюціонізму та міфологізму. Обидва підходи спільні в тому, що вивчення й систематизація зібраного матеріалу здійснюються в діахронній перспективі, самий же ритуал тлумачиться як збереження й репродукування певних пережитків минулої соціальної дійсності.

Інтерпретації ж весільного обряду схематично можна звести до двох основних ліній. Перша з них, започаткована ще О. Потебнею [149, 13] і дослідниками міфологічної школи, має романтично-символічне забарвлення. З погляду представників цієї дослідницької концепції, весільні сюжети відбивають залишки давнього релігійно-міфологічного світогляду. Друга лінія розвивалася у річищі позитивістського підходу і розглядала обряд у першу чергу, як відображення не світоглядних явищ, а певних історичних реалій, соціальних інститутів та суспільних відносин. Учені, що працювали у цьому напрямку, шукали історичні типи і форми шлюбу, зумовлені тими чи тими суспільними відношеннями, які знайшли своє відображення у весільному обряді. Через це містерійні, містичні та міфологічні інтерпретації весільного сюжету переважно відкидалися або заперечувалися. Відтак, досить поширеним є погляд на весільне дійство як на сімейно-побутову психологічну народну драму, основним конфліктом якої, за В. Охримовичем, є "боротьба двох родів" [178, 380].

Певною мірою "над сутичкою" перебуває М. Грушевський, зауважуючи, що деякі дослідники, "приймаючи реальні пережитки за реальні форми життя, допускали існування в українських племен, навіть і в Київську добу, сексуальної сумішки, цілком реальної умички дівчат і т. д. Все й тоді, без сумніву, існувало не тільки як обряд, а як реальні форми життя пройшло задовго перед розселенням" [67, 310]. Таким чином, М. Грушевський намагався дотримуватися синтетичної парадигми, висловлюючи двоїсту позицію щодо аналізу весільного сюжету: з одного боку, він розглядав весілля у світлі соціологічної школи, спираючись на праці Хв. Вовка та В. Охримовича, з іншого — висвітлював ідеї релігійно-міфологічного підходу та поетичної символіки за дослідженнями О. Потебні, М. Сумцова, Х. Ящуржинського.

Справа в тому, що наприкінці XIX ст. з очевидністю виявилися зрушення в змістовно-ідейній серцевині ритуалу: головний традиційний сюжет весільного обряду, що виник в екзогамічну епоху, відображає плавний перехід від боротьби двох родів, спочатку чужих та ворожих один одному (на перших двох етапах весілля), до їхнього примирення та родичання. Отже, М. Грушевський зазначав: "...Різні ідеї, які кореняться в релігійних поняттях, зв’язаних з родом як культовою групою, змушують родичів розглядати вихід дівчини з роду матері і перехід її до роду молодого, як акт насильний, котрий ставсь без їхньої волі і згоди, так що при всіх дійсних прикметах добровільності заключеного подружжя або обидві сторони з роду молодої і молодого, або тільки одна — а саме рід молодої — мусять симулювати свій гнів, своє бажання помсти за довершене насильство і т. д." [67, 263—264]. Така ключова ідея протягом тривалого часу яскраво виявляла себе у більшості весільних обрядодій, які, у свою чергу, підтримували функціонування відповідних вербальних компонентів.

Зауважимо, що врахувати найцікавіші надбання обох зазначених парадигм і дозволяє, на наш погляд, розгляд українського весілля крізь призму його архетипіки, котра ґрунтує та просякає собою все ритуальне дійство, утворюючи базові "крокви" обряду, його "наскрізну конструкцію".

Першим же, хто започаткував усебічне наукове вивчення українського весілля, був М. Сумцов [207; 211—213], чиї роботи мають неабияке пізнавальне значення щодо питань історії походження української традиційної весільної обрядовості. І хоч окремі його думки про фактор запозичення античної весільної обрядовості мають дискусійний, часом помилковий характер, внесок ученого у вивчення весільного обряду вагомий. Він визначив і значення фактичного матеріалу весільної обрядовості, який, хоч би як широко був описаний у рамках етнографічних розвідок, до сьогодні потребує поглибленого культурологічного дослідження.

Праці М. Сумцова стали теоретичним підґрунтям для наукової розробки проблем весіллязнавства в галузі слов’янської фольклористики. Вони ж заклали основу для етнологічних досліджень весільної обрядовості В. Охримовича [178], чиї роботи присвячено висвітленню еволюції сім’ї на фольклорно-етнографічних джерелах Хв. Вовка [51], Є. Кагарова [98—100]. У радянський період ідеї М. Сумцова знайшли свій відгук і розвиток у працях Н. Здоровеги [87], В. Борисенко[24—27] та ін.

Хв. Вовк розглядає українську весільну обрядовість в генеалогічному контексті, знаходячи чимало її паралелей у світовому фольклорі. На час виходу його праці "Студії з української етнографії та антропології" вона була одним з найґрунтовніших досліджень у світовій та українській етнології. У фундаментальному дослідженні, присвяченому українському весіллю, Хв. Вовк писав: "Звичаї народу, який, зберігаючи консервативний дух, властивий ритмічній літературі та пісні, переходив од одної релігії до іншої, від одного соціального ладу до іншого, мають на собі відбиток усіх етапів його розвитку" [51, 219]. Видатному українському етнографові вдалося простежити еволюцію весільного обряду, виявивши риси давніх суспільних формацій, указавши на сліди впливу історико-економічних обставин, розкривши нашарування давніх міфологічних, етичних, побутових норм українців.

Ще в першій третині XX ст. в українській етнографії мали місце спроби виявити семантичні й структурні перегуки між обрядами родинного циклу. У такому аспекті родинну обрядовість досліджували, зокрема, В. Данилів, Є. Сіцинський, Хр. Ящуржинський. Такі спроби перегукуються з інтенціями методологічних пошуків структуралізму й, зокрема, його предтечі А. ван Геннепа [59], який перевів площину дослідження в синхронний зріз, що відкрило шлях новим методологічним пошукам. Визнаючи беззаперечну наукову цінність спроб В. Даниліва, Є. Сіцинського, Хр. Ящуржинського, треба все ж відзначити відсутність на той час відповідної теоретичної бази, що позначилося на рівні аналізу матеріалу.

У 20-ті рр. ХХ ст. формується новий напрям у дослідженні весільної обрядовості, пов’язаний з посиленою увагою до трансформації весільних обрядів і спрямований на визначення чинників, що впливають на ці процеси. Так, визначенню їх економічних факторів присвячено роботи С. Квєтко. У загальнокультурному контексті розглядається українська традиційна весільна обрядовість у творах І. Крип’якевича [122].

Широтою і глибиною опрацювання теми відрізняються пізніші (у 30-ті роки ХХ ст.) розробки українського вченого К. Черв’яка, репрезентовані монографією "Весілля мерців" [244] та науковими статтями [245; 246], де автор упритул наблизився до основних проблемних вузлів важливої для нас теми, однак репресії й ідеологічні радянські чистки припинили на той час будь-який подальший поступ в означеному напрямку.

Загалом, зниження активності досліджень ритуалів у радянську добу пов’язано з негативною ідеологічною оцінкою народознавчих досліджень у цілому та обрядовості, зокрема, що дедалі більше табуювала вивчення архаїчних пластів народної культури. Однак навіть у такій несприятливій ідеологічній атмосфері інтерес до української народної обрядовості та методологічної основи її досліджень не згасає. К. Копержинський [113], висловлюючи своє бачення наукової методики українознавчих та етнографічних досліджень, обґрунтовує необхідність застосування порівняльно-історичного підходу, зіставлення фактичного матеріалу, зібраного щодо різних народів, аби "… сягнути глибини психології народної свідомості" й зробити правильні висновки з етнографічних даних. У цьому сенсі автор високо цінував праці М. Грушевського, зокрема, "Історію української літератури" [113, 109].

У середині — другій половині минулого століття вивчаються проблеми розвитку весільної обрядовості за радянських часів. З огляду на зазначений раніше чинник ідеологічного тиску і не схвальне ставлення з боку влади до українознавчих досліджень, ґрунтовні роботи в цьому напрямі, що змогли побачити світ у той період, є для нас особливо цінними. До таких належать монографічні дослідження В. Борисенко (яку разом з Б. Борисенко справедливо вважають засновниками української школи весільної обрядовості), Н. Гаврилюк, Н. Здоровеги, О. Кравець, М. Шубравської. Вагомий внесок в цьому напрямі належить роботам таких відомих в Україні та за кордоном авторів, В. Давидюк, І. Денисюк, М. Дмитренко, В. Качкан, Л. Копаниця, С. Мишанич, Ф. Погребенник, О. Правдюк, О. Таланчук.

Так, в історико-етнографічному дослідженні О. Кравець "Сімейний побут і звичаї українського народу" [118] відведено значне місце характеристиці весільної обрядовості українського народу і становленню радянської сімейної звичаєвості кін. ХІХ — поч. ХХ ст.

У монографії та інших працях Н. Здоровеги порушено важливі питання походження української весільної обрядовості. Автор розглядає історичні форми шлюбів в Україні, знаходить паралелі обряду в інших східнослов’янських народів, простежує тенденції розвитку нового весільного свята [87].

Значних успіхів у вивченні обрядового весільного фольклору, взаємодії пісні й обряду досягли фольклористи, підготувавши низку теоретичних досліджень, зокрема О. Дей [74], Г. Сухобрус [215], О. Правдюк [192] та інші, окремо вийшли фундаментальні томи "Весілля та Весільні пісні" — видання серії "Українська народна творчість". Деякі компоненти українського весілля в загальнослов’янському контексті розглянуто в праці словацького вченого Я. Комаровського [284]. Історико-порівняльній характеристиці сімейної обрядовості українців і білорусів, болгар і українців присвячено дисертаційні роботи А. Воденичарової [52] та Г. Пашкової [180].

Проблеми співвідношення традицій та інновацій, притаманні періоду радянської обрядовості, включаючи власну еволюцію радянської обрядовості та специфіку різних етапів її становлення, а також особливості сімейно-побутових обрядів радянського періоду можна певною мірою констатувати та аналізувати, зокрема, завдяки залученню певної низки монографій того часу, присвячених урочистостям та обрядовості цього періоду вітчизняної історії [86; 105; 106; 176; 195; 199; 202; 204; 206; 207; 212].

Остання третина минулого століття позначилася виходом у світ яскравих у концептуальному плані дослідницьких робіт Н. Велецької [34], О. Курочкіна [127; 129; 131], А. Топоркова [224], В. Топорова [225—227], К. Чистова [248—250], в яких структура та зміст весільного обряду проаналізовано як послідовність взаємопов’язаних дій певного ритуального значення, досліджено типологію весілля, символіку та семантику окремих весільних обрядів, зв’язок весільної обрядовості й архаїчних вірувань, сакралізацію явищ природи (води, вогню тощо) й предметів господарської діяльності. Весілля вивчається як ритуал, що складається з обрядових циклів, а обряд, як складова ритуалу — з елементів [248]. Досліджуються також структурні особливості варіативності традиційного весільного ритуалу та характер його пережиткових елементів [214; 248—250].

В останні десятиліття радянського періоду вийшло чимало статей, брошур інформаційно-описового характеру про проведення урочистої реєстрації шлюбу в тій чи тій місцевості. Становлення і розвиток радянського весільного обряду теоретично обґрунтоване в працях та статтях В. Горленка [62], С. Зубкова [62], В. Келембетової [105], О. Кравець [117, 99], Б. Попова [184] та ін.

Важливими в науково-методологічному плані є також дослідження радянських учених того періоду — істориків, етнографів — з інших союзних республік [89; 171; 214; 222; 223; 227; 248—250]. Помітною в цьому ж розрізі працею в галузі радянського святотворення в Україні є книга Ю. Єльченка "Новому человеку — новые обряды" [83]. Процеси обрядотворення на Україні, проблеми утвердження й узагальнення набутого досвіду висвітлено в статтях М. Орлик [176], С. Стеценка [206].

Існує також ряд робіт, присвячених вивченню регіональних особливостей української обрядовості. На думку фольклористів, варіативність місцевих традицій стимулювалася багатьма причинами: "функціонуванням їх в межах первісних замкнутих контактних соціальних груп, міграційними та асимілятивними процесами, особливостями етнічної історії локальних груп, етнокультурною ситуацією і, нарешті, самим варіативним характером традиційної культури" [234, 4].

Особливо важливий для вивчення української весільної обрядовості науковий доробок В. Борисенко. Здійснений В. Борисенко порівняльний аналіз весільних обрядів майже всіх регіонів України уможливив визначення меж їхньої регіональної варіативності. Серед них найбільших здобутків дослідниці слід відзначити розробку типології українського весілля, виявлення його інваріанта та виділення чотирьох регіональних обрядових підтипів — центрального, поліського, карпатського та південного, а також визначення функцій головних весільних персонажів, дослідження символіки весільного печива тощо. Розглядаючи регіональну варіативність традиційного весільного ритуалу, В. Борисенко наголошувала й на можливому субрегіональному членуванні виділених нею регіонів та потребі їх подальшого вивчення.

Регіон Середньої Наддніпрянщини здавна приваблює дослідників різних напрямків — етнографів (Л. Артюх, Г. Бондаренко, О. Боряк, Н. Гаврилюк, О. Курочкін), фольклористів (В. Гнатюк, С. Кітова, Ф. Колесса, К. Квітка), археологів (В. Дяченко, С. Сегеда, М. Селівачов), культурологів (В. Греченко, Б. Ступарик, І. Чорний) тощо. У вивченні цього регіону першочергове значення належить етнографічним матеріалам, упорядкованим Г. де Бопланом, М. Грушевським, М. Драгомановим, Д. Зеленіним, В. Кравченком, Є. Синицьким, П. Чубинським, а також польськими дослідниками Т. Стецьким, А. Брикчинським.

Не меншу увагу в дослідженні традиційної регіональної обрядовості приділено й упродовж останніх десятиліть, коли побачили світ роботи О. Боряк, М. Буйкової, О. Воропая, Н. Гаврилюк, В. Горленка, С. Грици, Л. Єфремової, Р. Кіся, О. Кравця, О. Курочкіна, В. Кушніра, В. Наулка, Г. Пашкової, Н. Петрової, А. Пономарьова, Г. Скрипник, Р. Чмелика. Вчені проаналізували різні аспекти сімейної обрядовості українців та їхні особливості, досліджувані через регіональну специфіку.

Зростання інтересу до української культури національної загалом та народної культури українців, зокрема, характерне для незалежної України, підживлює й наукову увагу до цих феноменів. Щодалі більше з’являється цікавих оригінальних робіт аналітичного й теоретичного ґатунку. Значним явищем є поява досліджень генеалогічного зв’язку основних персонажів міфології українського народу з іншими проявами його традиційної, здійснених М. Ткачем [220].

У контексті нашого дослідження особлива увага приділяється роботам молодих дослідників — І. Щербіни [257; 258] та І. Несен [172], роботи якої присвячено дослідженню весільної обрядовості українського Полісся. Праці І. Несен відзначаються комплексним підходом до аналізу регіональних особливостей шлюбного дійства у контексті загальноукраїнської традиції. Дослідниця розроблює концепцію інваріанта як основи обрядової моделі та її факультативних елементів, проблему весільної семіосфери — знаковості часового і просторового аспектів, семантиці головних ритуальних груп (атрибутів та учасників). Варто відзначити й публікації Т. Гаєвської [57], для якої предметом дослідження є соціально-політична, історико-культурна і духовна ситуація функціонування української обрядової культури в умовах утвердження державної незалежності. Автор виявила своєрідність ціннісних змістів обрядових компонентів українського національного світу в історичній ретроспективі і в сучасних умовах. У роботах О. Ліманської [144—146] проаналізовано зв’язок становлення календарно-обрядових форм духовної культури з еволюцією міфологічної світоглядної системи давніх русичів та їхню трансформацію під впливом церковної християнської традиції. Вплив християнізації на еволюцію обрядової сфери України в контексті дослідження процесу трансформації масових свят українців від їхніх архаїчних до сучасних форм аналізує також Л. Малоока [154].

За постановкою проблеми найважливішими для нашого дослідження були, зокрема, праці А. Байбуріна [5; 6], В. Балушка [7—10], О. Курочкіна [125—131], Г. Левінгтона [134], Н. Лисюк [139—141], Г. Литвиненко [142] та М. Маєрчик [149]. У роботах останньої розглянуто українські обряди родинного циклу як обряди переходу, відстежено їх структуру й механізми дії та запропоновано структурно-семантичне дослідження статусу переходової (лімінальної) особи, проаналізовано способи моделювання цього образу. Зроблено спроби класифікації структури обрядів переходу на матеріалі української традиційної культури.

Важливий фактичний матеріал з досліджуваного нами регіону містять праці Ф. Климчука [109], В. Косаківського [114], В. Нолла [174], Т. Пірус [181]. Ритуальний характер українських народних ігор є предметом наукової уваги В. Балушка [7—10], О. Курочкіна [125—131], В. Старкова [205], О. Чебанюк [241—243].

Окремі аспекти функціонування архетипів в українській народній обрядовості, зокрема, вияв мотиву світового дерева, містяться у працях А. Гури [68], Г. Івакіна [90], М. Маєрчик [149], М. Моздиря [165; 166], М. Поповича [185; 186], В. Ятченка [267]. Архетипові мотиви прикрашання та функціонування рушників відображено в працях О. Босого [30, 31], О. Самари [198]. Значний інтерес з погляду методологічної важливості становлять для нас останні публікації дослідників молодої плеяди, зокрема, роботи О. Смольницької [201] стосовно архетипів Аніми і Анімуса, де за допомогою компаративістського методу проаналізовано два блоки архетипових уявлень: західноукраїнський і архаїчний кельтський.

Багатство накопиченого польового досвіду та узагальнюючих емпірію концептів засвідчує: традиційне весілля не є невичерпно дослідженим із погляду його архетипіки, зокрема функціонування в ньому конкретних архетипів та міфологем. Досі практично недослідженою є традиційна народна обрядовість українців як джерело особливостей національної культуротворчості в цілому. Її аналіз під цим кутом зору дозволив би виявити й тенденції її змін, напрямки її трансформацій та відповідно будувати державну культурну політику. То ж ця галузь української обрядової культури є сферою, що потребує подальшого комплексного культурологічного дослідження.

Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини

Туризм Гуцульщини - Туризм і Культура