© З.Босик, 2010 - ISBN 978-966-452-054-3
Родинна обрядовість: Трансформація та архетипові мотиви весільної обрядовості Середньої Наддніпрянщини - Монографія

Розділ ІІ. СПЕЦИФІКА ФУНКЦІОНУВАННЯ АРХЕТИПОВИХ МОТИВІВ В СИСТЕМІ УКРАЇНСЬКОЇ ВЕСІЛЬНОЇ ОБРЯДОВОСТІ


2.3. Коровай як атрибут українського весілля:
архетиповий мотив вічного повернення або священного кола

Розглянуті нами вище константи народного духу відігравали, як переконливо доводить В. Ятченко, "роль тих каналів, крізь які людина усвідомлювала свої перші акти співдій з вищими світовими силами… Архетипи як явища сфери колективного підсвідомого, найглибші пласти психіки, що репродукують позасвідомі архаїчні душевні порухи у вигляді слабко окреслених образів, вростаючи в структури культурного досвіду конкретних соціумів, перетворюються на етноархетипи… В тих пластах української міфологічної спадщини, які найповніше конденсують в собі архаїчні шари світогляду (замовляння, обрядові пісні, загадки) з боку сконцентрованої в них смисложиттєвої символіки, є такі архетипи й етноархетипи: Аніма, Анімус, бик (тур), вогонь, вода, ворота, гора, дерево, дитина, змія, камінь, квітка, міст, поле, Місяць, Сонце, тин, птах, тінь... Архетипи й етноархетипи постали істотною передумовою формування метафізичного виміру світоглядних уявлень людей архаїчних цивілізацій. Рівночасно перед людиною поставала складна проблема оновлення архетипічних образів, організації їх у структури, котрі б дозволяли сприймати й трансформувати архетипи як текст" [267, 7].

Якщо весільна архетипіка складає глибинний підмурок або неявний наскрізний каркас всього весільного дійства, то маніфестацією цього глибинного визначального шару виступає атрибутика весільної обрядовості.

До весільної атрибутики належать основні компоненти здійснення ритуального обрядодійства, які містять у собі символічний зміст. Атрибутикою весільної обрядовості, а також символічними знаками згоди під час сватання в різних регіонах було: пов’язування рушника, обмін хлібом, розламування хліба, подавання води сватачеві, частування сватів; знаками відмови — піднесення гарбуза, повернення хліба тощо.

На сучасному етапі з унесенням новацій у весільну обрядовість атрибутика зазнає помітних змін, втрачаючи архаїчні й традиційні риси, форми й змісти. Традиційний обряд весілля українців у відносній повноті компонентів та використання атрибутики побутував до 30-х років ХХ ст. майже без змін. У наступні десятиліття нігілістичне ставлення до народної культурної спадщини призвело до штучної перерваності ланцюга спадкоємності. Відбулася трансформація використання традиційної атрибутики у весільній обрядовості або й повна її втрата. Коровайний обряд майже зникає разом із дівич-вечором. Починають замовляти весільне печиво у хлібопекарнях і в переважній більшості тільки коровай. Відсутній обряд виття гільця і плетення вінка молодій. Принаймні найдавніші атрибути весілля — весільний хліб і деревце довгий час залишалися найстійкішими. Символічного значення набуває обряд покривання молодої. Повністю зникають з обрядовості головні убори: в молодої — очіпок і в молодого — шапка. Рідше використовується "шабля" (букет). Втрачені обрядодії зі свічами на порозі, за столом, тільки використовуються свічі під час вінчання в церкві.

Отже, традиції зазнали змін з унесенням новацій у весільну обрядовість, що призвело до часткової втрати архаїчної весільної атрибутики. Зламана структура обрядовості спричинила також утрату багатьох традиційних компонентів весілля, що негативно відбилося на морально-естетичній функції урочистості, на еволюції духовності народу. Більш докладно, на якому етапі і в яких місцевостях атрибутика зазнала найглибших трансформацій та як відбувалися зміни ритуальних дійств ми розглянемо в третьому розділі нашого дослідження.

Можна стверджувати, спираючись на досить багатий та різноманітний польовий матеріал, що печення короваю та відповідно коровайні пісні були тим об’єднуючим ядром весілля, у якому зосереджувалося все можливе семантичне поле значень хліба. Чому саме короваю як атрибуту весілля судилася стати стрижнем архетипового значення, навколо якого огортається все весільне дійство, можна зрозуміти, виходячи з самої природи того, що зветься ритуальним символом. Зміст того, що відбувається при цьому, зводиться до того, що в принципі весь ритуал може бути "згорнутий" або зведений до процесу створення ритуального символу і дій над ним. Мабуть, кулінарний код обряду є найбільш поширеним та виразним: практично не зустрічаються ритуали, структура яких не передбачає приготування пригощань і їх розподіл серед присутніх. І безсумнівно, жодні інші страви чи харчові вироби національної кухні так не пошановуються і не поціновуються в українців як печиво. Складний шлях проходить печиво від окремої зернини до виготовлення традиційного продукту і композиційного його використання в ритуальних дійствах весільної обрядовості. Весільне печиво, таке як коровай, дивень, калач, лежень, качки, голуби, борони, барило, шишки, верчі тощо, набуває в ритуалі культурно-символічного змісту.

Коровай як культурний символ ритуалу, за віруваннями наших пращурів, характеризує оновлення всесвіту. Його виготовлення — це велика майстерність, мистецтво, глибинна етнофілософія. Можна стверджувати, що тут отримуємо нагоду навіть фізично долучитися до традиційного втілення архетипового мотиву Мандали, або Самості — базового, найважливішого з архетипів теоретичної концепції К. Г. Юнґа. Розвиток Самості, за К. Г. Юнгом — головна мета людського життя, а основний символ архетипу самості — мандала в її численних різновидах: абстрактний круг, німб святого, вікно-розетка тощо. Отже, мандала — це архетиповий образ "священного кола", існування якого ми простежуємо впродовж тисячоліть. У цьому образі втілено взірцеву захисну функцію — і то не тільки від видимої загрози будь-якого напрямку, а й від невидимої небезпеки, яку завжди несе зіткнення протилежностей. Водночас цей образ уособлює і включає в себе не тільки зіткнення протилежностей, а й їхнє примирення, в тому числі й вічне сполучання протилежності Чоловічого і Жіночого в єдиному організмі — сім’ї. Символ "священного кола" як архетиповий символ, що знаходить відповідність і відгук у людській душі, та дарований ним захист сприймається людиною під час весільного обряду як "благодать". Тому на короваях, як правило, зображують колоски, зірки, голубочки, тобто символи єдності макрокосму й мікрокосму.

Весільне печиво вирізняється багатством форм, видів і назв: коровай, шишка, лежень, дивень, калач, верч (для обдарування гостей); борона, барило (дари для батьків молодих) та ін. Скажімо, дивень — це також коровай, який готували і випікали закоханим. Він символізує обручку для молодого подружжя. Дружки співають для молодої: "Дивись, Галино, на білий світ /Крізь дивень і калач /І свого сокола побач!"

Лежень — також обрядове весільне печиво. Його виготовляли так само, як і інші види весільного печива, і шанували молодят, сватів весільних гостей.

Шишки поширені як весільні борошняні вироби, готують їх із того тіста, що й короваї. За формою вони нагадують і символізують небесні зірки. На весіллі співають: "Та печи, мати, калачі, /Та печи, матінко, на меду, /Я ж тобі дружечок наведу. /Та печи, матінко, з шишками, /Не сама я йду — з дружками".

Випікали і інші види печива. І з сивої давнини для приготування тіста використовували борошно, яйця, масло, сметану, хміль, мак, мед тощо. "Я на коровай йшла, /Коробку яєць несла...". Сам коровайний обряд долучає велику низку ритуалів з використанням культурних символів весільного печива.

Майже в усіх частинах українського передвесільного періоду і власне весілля, післявесільних обрядодій (і регіон Середньої Наддніпрянщини тут не є винятком) спостерігаємо обов’язкову присутність весільного печива, з яким здійснюється ціла низка ритуалів. Скажімо, під час сватання хлопець, що надумався одружитися, запрошує двох статечних чоловіків у старости. Вони беруть із собою буханець хліба і надвечір разом з хлопцем ідуть до молодої. Коли підходять до хати, один зі старостів тричі стукає у двері чи вікно, далі заходять до хати, кладуть хліб-сіль на стіл, вітаються. Старости замінювали хліб на знак згоди.

Заручини — наступна дія в українському весіллі. На Київщині, у призначений для заручин час, батьки й родичі молодого, зайшовши з хлібом до хати молодої, сідали до столу. Старший староста брав рушник і накривав ним хліб, потім клав на хліб праву руку нареченого, на неї лягала рука нареченої, а потім усіх близьких та родичів. Зав’язуючи рушником покладені на хліб руки, староста проголошував: "Не в’яжеться вузол, а в’яжеться слово. Хто цей вузол розв’яже, той дасть сто рублів на церкву...". Після цих слів він розв’язував рушник, а наречена перев’язувала рушниками старостів і обдаровувала всіх присутніх родичів молодого хустками, полотном, сорочками.

В усіх цих церемоніях значне місце посідає благословення молодих хлібом. Тим часом молоді, кожний собі, б’ють перед батьками по три низьких поклони, а тоді батьки дарують їм хліб, складений з двох буханців, з’єднаних докупи, а також сніп жита — символ родючості.

Власне весільний період починається із запросин. Використання печива в цій дії також посідає важливе місце. Молода з дружками йдуть запрошувати, обов’язково з шишками, за сонцем. Зустрічним звичай зобов’язує кланятися. Зайшовши до хати, кажуть: "Просили батько, просили мати, і я прошу вас на весілля...". Молода залишає в кожній хаті шишку.

На Київщині, коли молодуха, запросивши і повечерявши в свекра, повертається з дружками додому, батько й мати беруть до рук хліб. Молодуха кланяється їм, кожному по три рази, а потім усій родині своїй. Батько, мати й родина благословляють її хлібом. Звите гільце встановлюють у хлібину, в деяких місцевостях — у хрестовину. Хлібина і хрестовина, відтак, є солярними символами.

Однією з основних частин весільного обряду є випікання короваю. На його виготовлення запрошують парну кількість жінок (буває й непарну), які добре живуть з чоловіками. Починають заміс після благословення батьків. Розчиняють коровай у п’ятницю, а в суботу місять і печуть. "П’ятниця — починальниця, а субота — коровальниця".

Зранку сходяться сусідки, молодиці, родички. Несуть борошно, цукор, мед, сушку, яйця, бо не годиться йти з порожніми руками. Печуть два короваї або лежень і коровай та інші види печива. У порожню діжу на дно установлюють навхрест чотири запалені свічки, накривають віком із діжі, по краях віка прив’язують чотири свічки запалені, і поміж цих свічок, викладають вироблений коровай. Діжу чи посудину, у якій випікають весільне печиво, установлюють на ослін застелений кожухом. Молоко і борошно насипають одночасно... Під час приготування короваю всі ритуальні дії супроводжуються піснями, починаючи з благословення: "Благослови, Боже, /І отець, і мати, /Своєму дитяті /Коровай зобгати, /Цей день звеличати".

Згадується хліб у колосі та стозі: "Годі, ой годі пшениця, /Ой сім літ у стозі стояти, /Ой пора з тебе почати /Галі короваю бгати". На коровай використовують щонайкращі продукти: "Ніхто не вгадає, /Що в нашому короваю є, /Із трьох корів масло, /Щоб ріс коровай прекрасно, /Із трьох криниць водиця, /Щоб світила нам зірниця". "Годі пшенице-ярице, у мішку стояти, /Ой пора вже пора з тебе коровай бгати". "Ой піду я до Дунаю, /Ой стану і подумаю, /Чи воду брати, чи мені коровай бгати, /Чи мені у Дунай брести, /Чи мені коровай плести, /А чи мені воду носити, /А чи мені коровай ліпити, /Краще буду шишки ліпити, /Щоб на гору воду не носити, /Ой покличем Ганну удайну, /Щоб нам коровай удався. /Срібним обручем обіклався, шишечками обіслався". Коли місять коровай, то співають про високу майстерність коровайниць та їхню пригожість: "Ніхто не вгадає, хто в нас коровай бгає: /Чи з села — селяни, чи з міста — міщани; /Чи з Києва — київниці, чи хороші молодиці". "Ніхто не знає, хто коровай убгає, /Чи жінки із міста, чи із нашого тіста, /Чи із села селяниці, якби гарні молодиці". Коли ліплять, усі стоять навколо столу — "Щоб коровай не сів, щоб високий був". Прикрашають коровай голубцями, шишками, колосками. Тісто після виготовленого короваю ще лишається і з цього тіста виробляють борінки, барильця тощо перед тим, як саджати коровай у піч. Роль кучерявого, як правило, доручають, братові молодої або її близькому родичеві. Дають помело і він вимітає: "Ой дай батько помело, /А ти матінко, що було...", "Ой помела, сваточку, помела, /Щоб твоя борода печі не мела, /Ой, щоб твоя борода, та ціла була", "Кучерявий піч замітає, /А пелехатий в піч заглядає, /Чи хороше вимітає". Коли хлопець тричі махне помелом у печі, — саджають коровай.

Як посадили коровай у піч, старша коровайниця йде красти солому, запалює цю солому з лампадки і загнічує коровай, співають: "Янголи прилітають у піч заглядають, /Ой присвітіть короваю, янголи божі злітають, /У піч заглядають, крилічками махають, /Коровай наш доглядають. /Янголи коровай збережіть, /Янголи коровай не спаліть, /Щоб ми, мужнії жони, та не були в соромі". Потім коровайниці беруть діжу без тіста і піднімають, тричі добре вдаряючи об стелю: "Ми тісто місили, /Ми в діжі місили, /Руки й ноги потомили, /Тепер хочемо відпочити, /Горілочки попити". Виносять надвір на тік діжу. Наливають піввідра води в ту діжу, а поруч кладуть куля, беруть два ціпи і молотять. Сніп беруть із зерном, а як нема, то без зерна молотять. Молотять ціпом цей куль і поливають водою із діжі, поки не виллють усю воду. Виходять батько і мати із хати і запрошують коровайниць до столу: "Піч стоїть на стовпах, /Діжу несемо в руках, /Поцілуймося, молодії коровайниці" (зап. від Лукії Василівни 1927 р. н., с. Дубівка Таращанського району Київської області).

Після цього, весільна мати пригощає коровайниць горілкою, дає закусить і просить цих коровайниць на весілля. Трохи випивши і закусивши, коровайниці розходяться, а старша з них (близька родичка) залишається доглядати коровай та вийняти його з печі. Спечений коровай прикрашають, і він стоїть на столі біля молодих, поки його не поділять: "Короваю раю, /Я тебе вбираю, /У червонії квіти, /Щоб любилися діти".

Поділ короваю — найурочистіша частина весілля, відбувається як у молодого, так і в молодої. Дружко чи боярин, просить благословення коровай краяти. Після благословення, ріжучи коровай, він накликє рідню і гостей: "Ми пшеницю пололи, /Руки, ноги покололи, /А ви думайте гадайте /Короваю нам дайте", "Ми пшеницю пололи, /Руки, ноги покололи, /Думайте, гадайте, а лежня нам дайте".

Весільне печиво відіграє величезну роль майже в кожному акті наступної дії весільного ритуалу. Коли домовляються з попом про вінчання, то йому обов’язково залишають калач. На Київщині, коли молоді повертаються додому з церкви, їм заступають дорогу — тобто знайомі виходять із хат з хлібом і кладуть його на стільці посеред дороги перед звінчаною парою. Молодий стає, цілує хліб, платить гроші тому, хто поставив хліб, і йде далі. Перед хатою молодої жде сім’я молодої знов-таки із короваєм на столі.

За тим, яким удається коровай (чи не розтріскався, не запав посередині, чи легко коровайницям його вимішувати, чи гарно загнітився) можна говорити про долю молодого подружжя. "Ніхто не вгадає, /Що в нашому короваї є: /Із семи ланів пшениця, /Із семи криниць водиця, /Із семи курок яйця, /Що нанесли місяця марця" (Зап у 2000 р. від О. Л. Панчук у c. Іванівцях Барського р-у Вінницької області).

Порівнюючи коровайні традиції, притаманні різним селам Київщини, спостерігаємо досить колоритні локальні особливості:

Так, у селі Тростинка коровай випікали у п’ятницю або в суботу та запрошували на коровай парну кількість коровайниць. Починали заміс короваю чотири коровайниці і далі ліпили в основному чотири коровайниці. Вчиняли в діжі, а на діжі виробляли коровай. Виліплені із тіста пару голубів у коровай вкладають навхрест. Таким чином кладуть всередину гроші, сирі яйця, накривають коржем; на наступний корж викладають чотири варенички з сиром і знову коржем накривають, зверху прикрашають шишками — скільки вміститься. Посередині викладали одну велику шишку, потім підв’язували його поясом з тіста. Після того, як посадять коровай у піч, то встановлювали навхрест зверху над діжею чотири свічі, підв’язані рушником і одну ставили всередину діжі. Коровай у печі печеться, а чотири коровайниці носять діжу за сходом сонця. Підкидають діжу під стелю, вдаряють об сволок і в цей час навхрест цілуються. Всі ці дії виконуються тричі. Випечений коровай виймали з печі і клали на солому охолонути, а потім на домотканий рушник і виносили у комору. Коровай клали бувало й на вишитий рушник. Коровай не прикрашали. Ділили коровай брати молодої у молодої і навпаки — у молодого. Випечені верчі прикрашали калиною, барвінком. "Верч" — це довга хлібина, печена у молодого, порізана зубцями, а в молодої круглий калач з дірочкою посередині. Верчі ділять, коли приносять снідання.

У селі Пінчуки коровай випікали у молодого і в молодої. Випікали в суботу. Вчиняла тісто старша коровайниця. На коровай ліпили голуби, вареники з маком, квітки, шишки, калачі, гроші, сирі яйця клали в коровай. Укладали все в тісто зверху. Всього клали по-двоє. Клали срібні гроші, щоб багаті були. Коровай клали на стіл на рушник. Прикрашали коровай барвінком, калиною, підперізували червоним поясом, стрічкою. Крім короваю випікали ще шишки й лежень. Носили діжу підкидаючи під стелю, навхрест цілуючись при цьому. Аналогічно все відбувалося і в с. Гребінки.

А у селі Розкопанці коровай випікали у п’ятницю. Запрошували коровайниць тільки парну кількість. По короваю зверху викладали парно виготовлені із тіста голуби, і колоски пшениці. Шишок по короваю не робили. Виготовляли борони, барило. Зверху коровай прикрашали барвінком із калиною.

Коровай у селі Дибинці в молодого розрізають навпіл. Коровай прикрашений калиною, барвінком, на короваї лежать дві ложки, також перемотані заполоччю. Половину короваю залишають у молодого, а половину повертають до молодої. У молодої місили і випікали качку, а в молодого — коровай. Це стверджують слова пісні: "Привезли вам качку, дайте нам прачку". Звичайний хлібину випікали подібною до качки. Форма качки: хвостик і крильця посічені, дзьобик і очі вставлені з гіркого перцю. До качки пекли двох каченят. На качку клали дві ложки, перев’язані червоною ниткою, прикрашали калиною. Коровай у молодого прикрашали зверху парними голубчиками й шишками. Борони випікали хрещеним батькам. Уздовж борони роблять шишечку і голубчика. Лежень робили з тіста — це довгий хліб, зверху прикрашений голубчиками, шишками, підперезаний понизу.

У селі Синиця коровай випікали і в молодого, і в молодої у п’ятницю або в суботу рано. Крім короваю, пекли у молодого борону, а в молодої барило. По короваю викладали виліплені голуби, тільки парне число — і колоски пшениці. Коровай не оперізували тістом.

Відзнакою села Саварка є те, що коровай прикрашали по кутах птахами, шишечками посередині і між птахами — колоски. Всередину клали гроші і сирі яйця. Підперізували косицею з тіста і випікали. Втім випечений коровай калиною, барвінком не прикрашався. А пекли шишку таку, як коровай, і її прикрашали барвінком, калиною. Коровай розрізали навпіл у молодого і в молодої, тобто обмінювалися половинками короваю. Випікали шишки, коровай, борони, барило. Руки коровайницям під час замісу тіста та виготовлення печива не зв’язують.

У селі Побережка запрошується непарне число коровайниць. Перед тим, як почати випікання короваю, запрошені молотять куль (житній, пшеничний), потім цей сніп розділяють на дві частини, уквітчують його квітами, барвінком, прив’язують на довгі палиці, притуляють з двох сторін воріт — аби видно було, де гуляють весілля. Далі аналогічно все відбувається, як у селі Тростинка. Проте ставлять зверху діжі п’ять свічок, звитих докупи, а одну велику притуляють на ніж, залишений на дні діжі. У всіх згаданих селах запрошують дядька "кучерявого" вимітати піч. Коровай убирали хрещені матері молодого й молодої колосками, барвінком, калиною, цукерками.

В обряді випікання короваю добре фіксуються дії, пов’язаних з миттям рук після вимішування тіста та ритуального виливання води на тік. Майже в усіх селах добре збережено коровайний пісенний цикл.

Розглянувши в такий спосіб процес виготовлення весільного хліба, можна зробити певні узагальнення. Коровай у всіх селах круглий, крім села Дибинці, де випікають у молодої качку з каченятами. Головні прикраси по всьому полю короваю і в центральній частині — завжди елементи зі знаковими навантаженнями (втілення щастя, долі) у всіх селах, за винятком сіл Саварка, Синиця, де коровай прикрашали колосками. В усіх селах Київщини випікали шишки. В селах: Пінчуки, Тростинка, Гребінки, Яцьки випікали коровай і лежень, у селі Тростинка — ще й верчі. У селах: Дибинці, Саварка, Синиця випікали борону, барило. Принцип непарності чисел у кількості коровайниць простежується в с. Побережка. Щодо кількості короваїв на означеній території, то випікалися вони молодій і молодому.

Привертають до себе увагу й звичаї у селах Дибинці, Пінчуки прикрашанням короваю двома ложками зв’язаними заполоччю. Подібний звичай поширений і на Полтавщині: "весільного понеділка в коморі дружко з матір’ю готують пиріжки, зв’язують їх попарно заполоччю (тридев’ять — 27), складають у миску, яку обв’язують двома рушниками. Також обв’язують заполоччю хлібину і все це відносять до сватів" [150, 144]. На Черкащині під час весілля можна побачити зв’язані стрічкою ложки молодих (с. Дубіївка, Черкаська обл.). Мотив єднання, парування є одним з домінантних у корованих обрядодіях. Він, водночас, тісно пов’язаний із захисними функціями короваю як мандали, "священного кола" та такими ж функціями рушника та червоного пояса або ж ниток (як-от у селі Пінчуки, де весільний коровай клали на рушник і підперезували саме червоним поясом). "Найпоширенішими символічними предметами, якими оперізували обрядову атрибутику на весіллі, були червоні вовняні нитки, червоні стрічки та пояси. Простежуються апотропейні властивості і самого червоного кольору як магічного засобу відганяти злі сили від учасників весільної процесії. Обперізування хліба, короваю, весільних шишок теж актуалізує варіанти захисного магічного кола" [30, 180]. Назагал, усі предмети весільного обряду так чи інакше "виконують одночасно кілька символічних призначень і виділити однозначно кілька символічних функцій, і виокремити однозначно головну з них неможливо" [30, 180].

Отже, кожен із названих різновидів випікання короваю є етапом підготовки до власне весільного дійства (котре в зазначених селах припадає на неділю) та з’єднується з цим наступним етапом за допомогою обрядодії об’єднуючого, очисного та оберегового змісту. Притаманна короваю архетипова форма Мандали виступає немов би символічним гарантом такого магічно-захисного змісту.

Відповідно до української казки, що її наводить О. Потебня, шанування хліба — свого роду нагорода за ті муки і страждання, що їх він зазнав: "Його молотили, мололи, місили, в печі пекли і потім вже поклали на стіл" [189, 411]. Для порівняння можна навести загадку з розгадкою "хліб": "Ріжуть мене /В’яжуть мене /Б’ють нещадно /Колесують мене: /Пройду вогонь і воду /І кінець мой — /Ноги і зуби". Життя зерна — аналог життя героя ритуалу: протипоставмо, закопування насіння в землю і попадання чоловічого сім’я в жіноче лоно; проростання зерна і народження людини; обробка зерна (його б’ють, подрібнюють, труть і т. п.) і "обробка" героя (його теж "розчленовують"). Врешті-решт із природного продукту виходить культурний символ, а з "природної" істоти — справжній чоловік. Зерно — один із тих символів, які пронизують всю товщу обрядового універсуму. Зерном ворожать, ним обсипають ("обсівають") молодих.

Випікання весільного короваю має як міфологічний підтекст і другий план — оновлення світу. Характерним є те, що обряд починається зі "знищення" зерна — помелу на домашніх жорнах. У будинку нареченої цю дію виконують її дружки на чолі з "маршалком", а в будинку нареченого — свахи, які, узявшись за вертикальну палицю на жорнах, "замовляють коровай" — закликають всю рідню з благословення Бога приступити до його виготовлення. Розмелювання зерна символізує знищення людини і світу в їх колишньому стані, що зжив себе. Разом з тим розмелювання — одна з операцій з перетворення жертовного матеріалу на їжу.

Обов’язкове звернення до рідні з проханням зібратися для приготування короваю набуває особливого сенсу у зв’язку з головною ідеєю весільної "офіри" — збільшення в обсязі, зростання, розширення, при тому, що, як зауважує В. Топоров, іменник "рід" і дієслово "рости" пов’язані між собою і етимологічно [226, 34]. Ця ідея реконструює і на інших рівнях: пошуку продуктів, приготування опари.

У подальших діях беруть участь не тільки всі представники роду, а й Бог, ангели, стихії, які допомагають носити воду, замішувати тісто, розкочувати і всаджувати коровай у піч. Для того, щоб коровай вдався, необхідні ще й ті учасники, котрі покликані стежити за порядком, співати пісні і пити вино, — тільки в цьому випадку сакральна технологія приготування короваю вважалася повністю дотриманою.

Важлива особливість кулінарного коду — зв’язок з піччю і вогнем. Піч — місце перетворень, свого роду трансформаційний тігль. Йдеться не тільки про перетворення сирого, неїстівного, природного у варене (печене), готове, культурне. Дотик до печі перетворює чужу людину на свого: "Хто на печі сидів, той вже не гість, а свій", як зафіксовано в словнику В. Даля [72, 92]. Разом із тим в особливих ситуаціях саме через піч "своє" могло перетворитися на "чуже". Наприклад, іноді в очікуванні приїзду нареченого забивали отвір пічної труби, аби "єретики" не перетворили весільну процесію на вовків.

Однак у найголовнішому сенсі сакральність печі визначається тим, що вона є вівтарем, жертовником ("Піч у будинку — те саме, що вівтар у церкві: у ній печеться хліб"), і як усякий вівтар перебуває в центрі світу. Уявлення про піч як про точку перетину двох світів поширюється й на її атрибути. Зокрема, поліна дров метафорично співвідносяться з ідеєю світового дерева як сполучної ланки цих світів. Ця ідея стає особливо актуальною при приготуванні ритуальних блюд, для чого потрібне спеціальне дерево.

Особливе значення надається моменту, коли коровай саджають у піч. Коровайник, що зробив цей акт (аналог зачаття), зобов’язаний зламати хлібну лопату, фалічна символіка якої цілком очевидна [6, 214]. Перебування короваю в печі, його "утробне зростання" супроводжується піснями й танцями, загальною веселістю, випивкою і закликами до короваю рости вище. "Вийся, короваю, /Ще вище від гаю, /Як душа по раю, /А рибонька по Дунаю" [251, 247].

Витягування готового хліба уподібнюється пологам. Особливий успіх провіщали "важкі пологи", коли для того, щоб висунути коровай, потрібно було розібрати піч. Прагненням забезпечити такий успіх, мабуть, можна пояснити, з одного боку, грандіозні розміри ритуального хліба, а з іншої — неухильне дотримання ритуальних розпоряджень, що забезпечують його зростання, розбухання. Цей процес має першою чергою космологічний сенс — заповнення первинної порожнечі, наповнення простору.

Аналогіям між приготуванням хліба і креаційним актом сприяє те, що в печі холод змінявся теплом, пітьма — світлом, м’яке (напр., тісто) набувало певної твердості. Показовим є прагнення додати випеченим виробам форми птахів, тварин, рослин, що "брали" участь у заповненні первинної порожнечі, аж до складних композицій, що відтворювали окремі фрагменти світобудови або універсум у цілому.

Слід зазначити, що загальна тенденція до космологічної теми звучить у цьому досить виразно, отже ієрогамічний підтекст, що ми його розглядали раніше (у параграфі 1 цього розділу), є дуже рельєфно присутнім. Дуже цікаво описує коровайну ієрогамічну символіку, а також процес випікання короваю М. Довнар-Запольский: "Запікають таку картину: стоїть наречена по коліна у короваї і в правій руці тримає підняте догори плаття й сорочку. Наречений стоїть таким саме чином напроти нареченої й тримає в правій руці ріпу. Довкола зображення тварин: свиня верхом на свині, півень на курці і таке інше. Над цими фігурами — сонце, місяць та зірки. Вийнявши коровай з печі, в нього встромляють вила дерев’яні, в аршин величиною, і покривають його простирадлом. Крім того, ще печуть разом із короваєм окремі пироги циліндричної форми" [78, 153]. Як зазначає С. Лащенко, можна припустити, що "складна символіка короваю відсилала, в тому числі, й до певного узагальненого уявлення про містичне поєднання, таємничий "космічний" коїтус та ту його "неможливу" копію, що оприлюднювалася й звертала на себе увагу натовпу (не випадково в назві короваю деякі фахівці вважають доцільним вбачати етимологічний зв’язок з назвою корови — *korva, яка символічно уособлювала Молоду, та суфіксом — (a)jь, що сприяв оформленню *korva в *korvajь, надаючи слову можливості символічного втілення "корово-бичачої" (В. Топоров) конструкції, як двоїчного символу бісексуальної природи)" [132, 26].

Фалічна символіка "шишок" в українському весіллі є доволі очевидною. Сексуальні мотиви не затуляють, а радше підкреслюють головну тему — оновлення світу і новий "перерозподіл світових сил".

Світ у його новому стані поки що нічий, нейтральний, неосвоєний. Відповідно, ще не визначено і положення людини (членів соціуму) на цьому світі. Один зі способів засвоєння і закріплення нового статусу світу й людини в ньому — поділ об’єкту, що символізує світ у цілому, між тими, хто залучений до ритуалу. "При обрядовому розподілі кулінарного символу (одного з варіантів образу універсуму) кожен учасник ритуалу (і реальний, і уявний) отримує свою частину цінностей цього світу, свою частку життєвої сили. Звідси — винятково висока семіотичність ритуальної трапези, яка є формою жертвопринесення, обміну, перерозподілу цінностей і затвердження нових зв’язків і відносин" — так, послуговуючись парадигмальними настановами структуралістської семіотичної теорії, узагальнює ритуальний сенс сакрального розрізання короваю А. Байбурін [6, 218]. Більш розгорнутої характеристики ми надамо коровайній символіці у наступному розділі, аналізуючи її крізь призму динамічних тенденцій в обрядовій культурі.

Отже, слід визнати, що в українському весільному обряді, типовим прикладом якого є в цьому розрізі обряд, що побутує на Середній Наддніпрянщині, коровай і супутня йому випічка становить не лише атрибут обряду, а й центральний символ, до якого, як до центру чи точки семіотичного перетину, стягуються інші символічні обрядодії. Такий атрибут-символ відсилає до центральних архетипів та архетиповіх образів усієї весільної обрядовості — ієрогамії (а через неї й до Сизигії), Мандали, Світового Дерева тощо.

Культурологічний аналіз фактичного матеріалу Середньої Наддніпрянщини дозволив встановити, що складові весільного обряду цього регіону, як і українського весільного обряду загалом, відсилають до міфічних першопочатків і першопредків. Весільний обряд Середньої Наддніпрянщини, як і будь-який інший лімінальний обряд, — це моделювання майбутнього, що здійснюється через відтворення сакрального "минулого".

Виявлено основні архетипові мотиви весільного обряду Середньої Наддніпрянщини та їхній зв’язок з архетипами, якими є:

— Сизигія та безпосередньо пов’язані з ним Аніма й Анімус. Цей мотив є стрижнем весільної обрядовості й виявляє себе в ієрогамічному відсиланні до міфічного прасюжету відпочаткової внутрішньо напруженої цілісності єдиного й нерозчленованого та відтворенні низки бінарних опозицій, а також у трансвестійній та трикстерній атрибутиці весільного дійства, в якій самі контраверсійні члени опозиції виявляють своє тяжіння до перетворення на власну протилежність;

— архетиповий мотив Ієрогамії виражає себе не лише в солярній та іншій космологічній атрибутиці (з символікою Світового Дерева та Мандали включно), а й у зв’язку символіки і атрибутики весільного дійства з магічною напругою священного шлюбу.

Ці мотиви розкриваються у весільній обрядовості Середньої Наддніпрянщини в кількох групах ритуалів, що належать до різних часів їх формування і пов’язані з різними міфологемами — з уроборчими міфологічними сюжетами, з мотивом андрогінізму та відгомоном сюжету Великої Матері.

Дослідження складників атрибутики (рушників, гільця, букету) весільної обрядовості дозволило викрити регіональні особливості мотиву Світового Дерева на Середній Наддніпрянщині. На відміну від функціонування цього архетипового образу в інших культурних регіонах України, тут Світове Дерево організовує й маркірує простір зображення як передусім охоронний і означає протиставлення "свого" і "чужого" простору, а отже моделює захищеність внутрішнього простору від усіх проявів зовнішнього. Домінанта охоронної функції, поєднана з сизигійною функцією злиття й перетворення протилежностей на одне ціле, яскраво виражена й у коровайних обрядах. Числовий символізм весільної атрибутики Середньої Наддніпрянщини має свої локальні особливості і дозволяє констатувати присутність у весільній обрядовості цього регіону найархаїчнішого, дохристиянського світоглядного складника.

Центральним атрибутом українського весільного обряду (доволі типовим приклад якого становить обряд Середньої Наддніпрянщини), є коровай і супутня йому випічка. Функції короваю в обрядодії не вичерпуються центральним його статусом: він становить і її центральний символ, до якого, як до центру чи точки семіотичного перетину, стягуються інші символічні дії. Коровай як атрибут-символ, таким чином, відсилає до центральних архетипів та архетипових образів усієї весільної обрядовості — Ієрогамії (а через неї й до Сизигії), Мандали, Світового Дерева тощо.

Зіставлення випадкових на перший погляд регіональних особливостей весільної обрядовості Середньої Наддніпрянщини, під кутом виявлення специфіки прояву притаманних їй архетипових мотивів, дозволило з’ясувати, що кожен з них за необхідністю апелює до інших, "викликає" їх і відлунює в них. Разом усі вони складаються у виструнчений та цілісний архетиповий ансамбль весільної обрядовості. Дозволив він і виокремити різні історичні шари проблиску цих архетипових мотивів, що зазвичай накладаються один на одного, однак можуть і функціонувати окремо.

Водночас, не менш вираженою є лімінальна складова весільного обряду Середньої Наддніпрянщини, пов’язана з символікою проходження крізь смерть та відродження вже в новій якості. Архетиповий мотив Смерті та Вічного Відродження характерно виражає себе як наскрізний стрижень досліджуваного ритуального дійства. Його вияви спостерігаємо й в уроборчих мотивах, відтворюваних на всіх етапах весільного дійства.

Таким чином, традиційний весільний обряд Середньої Наддніпрянщини — це ієрархічно виструнчений ритуальний комплекс, цілісна система сакральних і соціально-юридичних договорів, які упорядковують світ людини під час одруження на духовному і матеріальному рівнях. Ця система постає безперечним відлунням архетипових змістів, задіяних у весільній містерії.

Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини

Туризм Гуцульщини - Туризм і Культура