© З.Босик, 2010 - ISBN 978-966-452-054-3
Родинна обрядовість: Трансформація та архетипові мотиви весільної обрядовості Середньої Наддніпрянщини - Монографія

Розділ ІІІ. ТЕНДЕНЦІЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ОБРЯДОВОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ: ОБРЯДОВІСТЬ — МИСТЕЦТВО — ГРА


3.2. Традиційний весільний обряд та динаміка його трансформації:
символіка весільного та післявесільного етапів

Весілля — найвищий кульмінаційний момент весільної обрядовості. Власне весілля починалося в неділю в хаті кожного з молодих. Там існував звичай проводити весілля в домі молодого і в домі молодої, влаштовували великий весільний обід у кожного. Цей акт обряду протягом ХХ ст. набуває трансформаційного змісту і відбувається вже за домовленістю родин.

Весілля починалося з підготовки до нього — з дотримання коровайних ритуалів.

Усі пов’язані з короваєм обрядодії всуціль пронизані поетичними коровайними піснями. М. Сумцов навів численні приклади обрядового використання хлібних зерен не лише у слов’ян, але у багатьох інших народів [213]. Він першим систематизував увесь слов’янський матеріал, виявивши релігійно-магічну сутність обрядового хліба та його пісенні образи. Хліб — це водночас і священний центр, навколо якого вибудовується тілесне й фізичне життя народу, і символ родючості. Останній сенс закликаний підсилити продуктивне джерело весільної обрядовості. Побачити перегуки між значеннями символу хліба в обрядовості і пісенності можна на прикладі, що його наводить П. Литвинова-Бартош. Хліб, з яким йшли сватати дівку на Чернігівщині, мусів мати зліпок (знак, що хліб злипся у печі з іншим хлібом): так "годиться", щоб під час сватання "вдача була" [143, 72]. Семантика такої обрядової деталі прозора: до хліба, що має значення сім’ї, роду, "припікається" частина іншої хлібини, тобто, іншого роду. Натомість "хлібина" роду молодої має відповідно зменшитись. Символічний мотив відсікання від хлібини скибки наявний у весільній пісенності українців: "А в городі черешенька з ягідками, /Прийми мене, мій батеньку, з дружечками. /— Як украю скибку хліба, не притулю, /Звінчалася моя доня, не прийму я ..." (Київщина) [46, 187].

Відкраяна скибка весільного хліба належить родові молодого: молода стає своєю у родині чоловіка і гостею у родині рідних батьків: "Відкраяна скибка хліба, /Вже й не прикладу, /— Дитя моє заручене /За гостя прийму" [48, 191]. Символіка короваю як роду з новим членом, як "новоспеченого" роду яскраво проявляється в ритуалі поділу короваю, який символізує перерозподіл долі (хлібного наділу) між членами нового роду. Про важливість такої дії в канві усієї весільної обрядовості свідчить те, що цей ритуал зберігся донині у місцях, де продовжують пекти коровай, і відбувається з особливою урочистістю.

Поширеним у багатьох районах був раніше звичай молоти муку на жорнах безпосередньо перед обрядом випікання, учасниками якого були парубки і дівчата. О. Потебня у своїх "Поясненнях..." тлумачив символічний паралелізм "мука — з пшениці, з дівки — молодиця" [189, 13]. Дослідник дійшов висновку, що укладання шлюбу "може бути поставленим у залежність від збору пшениці" [165, 13]. Жнива, зокрема, порівнюють з весіллям, а молотьбу зерна чи мелення крупи — зі статевим актом, напр., як у весільних піснях: "На печі молотив, /На припечку віяв, /Не кажи, дівчинонько, /Що я тобі діяв" [48, 617], або: "Таки, мати, мельник, /Таки, мати, добрий, /Таки, мати, хороший, /Меле гречку без грошей" [48, 618].

Власне на еротичний характер (а відповідно такий, який забезпечує плідність) звичаю молоти муку безпосередньо перед печенням короваю вказував і Хв. Вовк у праці "Шлюбний ритуал та обряди на Україні" [51, 245].

Отож, вплетення обрядового обмолоту муки в коровайний обряд мало багато символічних конотацій, які підтримували живе образно—символічне мислення народу. Проте у ХХ ст. цей обряд зникає: муку купують у крамниці чи на базарі. Спрощується процес власне готування весільного хліба, гублячи при цьому багато значущих нюансів. Напр., воду, у якій мили руки коровайниці, обов’язково виливали під солодку яблуню, вишню, "щоб вишня родила, щоб Галя Миколу любила" [24, 52], так, по-перше, утримувався живий символічний зв’язок між поняттями смаковим "солодкий" та абстрактним "кохання", а, по-друге, зберігався механізм контагіозної магії. У ХХ ст. традиція печення хліба з обряду часто перетворюється на звичайне готування святкового столу.

Найбільш архаїчний варіант коровайної обрядовості, що зберігся на Чернігівщині й Волині до початку ХХ ст. полягав у тому, щоб коровай виносити у супроводі музик до комори. На Південній Київщині коровай не виносили до комори, а ставили його на столі в хаті, де він був усе весілля. Коровайницям за роботу дарували хустки, шишки. Крім короваю випікали ще лежні, калачі. Їх різали на другий день весілля, після шлюбної ночі, і обдаровували ними весільних гостей, переважно дівчат, які приносили молодій сніданок. Випікали ще спеціальні калачі, "гребінь" — для матері молодої, "борону" — для батька молодої.

Коровай готували днів за три до весілля, іноді зранку напередодні весілля, в суботу (зокрема, за дослідженнями автора в селах Пінчуки, Тростинка Васильківського р-ну та села Дубівка Таращанського р-ну Київської обл.). Коровай був обов’язковим при першому шлюбі, вдовам і вдівцям коровай не пекли. Коровайницями були жінки, які самі щасливі в шлюбі, дівчата та вдови не допускалися. Весь процес від замішування тіста до випікання самого короваю супроводжується обрядовими піснями. Пекли два короваї: один у домі молодої і другий — у молодого. Вироблений коровай саджали у піч. Для цього запрошували чоловіка — "кучерявого" вимітати піч. Після цього чоловік, який саджав коровай або старша коровайниця стукали лопатою в чотири стіни, а всі інші брали діжу і з нею танцювали по хаті вдаряючи тричі об стелю (щоб добре виріс і хорошим вдався коровай). Усі цілувались, обнімались, коровайниці мили руки і тією водою всі вмивалися ("щоб молоді любились").

Як було показано в попередньому розділі, коровайне дійство містить у собі міфологічно-магічний заряд підтримання структури світобудови в належному стані й водночас моделювання його бажаного майбутнього. Ось як "підтримувалася структура мікрокосму" у весільній обрядовості і, зокрема, в її "коровайних" традиціях с. Пінчуки Васильківського району Київської області, що їй присвятила окреме дослідження автор цих рядків (записано мовою інформаторів).

На весілля випікали коровай, шишки, лежень. Шишки пекли раніше не завжди в суботу; як далека родина, то випікали і за тиждень або в п’ятницю. Коровай печуть з піснями (в молодої коровай і лежень, а в молодого тільки коровай). Покритка, вдова, розвідниця, "нечесна", та що мала два, три шлюби, та, що в неї діти мруть, — не можуть бути коровайницями (місити й пекти коровай). Саме головне, щоб було не менш як чотири коровайниці, а потім, скільки може запросити хазяйка: — "Ганнусина (Іванова) мати /Та й по вулиці ходить /Та й сусідочок просить: /— Ой сусідочки, мої голубочки / Та й прошу вас до хати, /До свого дитяти /Хорошенько коровай вбгати".

Випікали в один день у молодого і в молодої. Коровайниці коли приходили — цілувалися, вмивалися. Серед них вибирали старшу коровайницю — це була родичка чи сестра, чи хтось із рідних. Вона тільки командувала, а ліпили інші. Казала, скільки треба чого класти — яєць, муки, грошей...

Перед вчиненням коровайниці просили благословення у господарів, кажучи: —"Благословіть, отець і мати, коровай вчиняти!". — "Хай Бог благословляє! В добру пору та щасливу годину". Тоді співають: "Благослови, Боже, /Пречиста Госпоже, /І отець, і мати, /Своєму дитяті / Коровай зобгати. /І в другий раз /У божий час. /— Благослови, Боже, /Пречиста Госпоже, /І отець, і мати, /Своєму дитяті /Коровай зобгати. /І в третій раз /У божий час. /— Благослови, Боже, /Пречиста Госпоже, /І отець, і мати, /Своєму дитяті /Коровай зобгати".

Розчиняли в ночвах, діжі. Діжу носили по хаті, підкидали до сволока. Підкидаючи діжу, коровайниці цілувалися навхрест. Підкидали діжу пусту до стелі, а тоді давай місити коровай. До першого замісу приступала старша коровайниця і ще одна з нею, тоді звали уже всіх скільки було, співали: "Добра та весела година! /Та зійшлася, з’їхалася вся родина, /Та знесли, звезли сім корців на коровай, /Хвалити Бога, буде з пшениці коровай. /Та зійшлися гості на коровай, /Хвалити Бога, буде щедрий коровай. /Горщик масла принесли на коровай, /Хвалити Бога буде масляний твій коровай. /Меду ми принесли на коровай /Хвалити Бога, буде медяний твій коровай"; "Пречиста до церкви ходила, /Свата за руку водила: /— Ходім, ходім, свате, з нами, /Та до нашої, та до нашої хати, /Коровай бгати. /Сваха коровай місить, /А пречиста ліпить, /А ангели воду носять, /Бога господа просять. /— Ой, допоможи нам, Боже, /Випікати тісто гоже".

Треба місити, поки не буде від діжі відставати, далі співають: "Та ніхто не вгадає, /Що в нашому короваю є. /Із семи та криниць води, /Із семи та пшениць муки, /Із семи корів масла /Та яєць півтораста.

Як молода "покритка" або свахи наперед знають, що молода "нечесна", то співають при короваєві: "Я на коровай ішла, /Коробку яєць несла, /Перестріли мене хлопці /Та побили яйця в коробці. /І зробили ж мені біду, /З чим же я на коровай піду? /Коровайниці п’яні, /Коровай зіпсували. /Перснями золотенькими, /Ручками та біленькими. /Черевата коровай місить, /А черево до колін висить. /А боярин підбігає, /Черево підіймає".

Досить тісто місити, треба коровай ліпити.

— "Благословіть, мати, в добрий час коровай ліпити!"

— "Староста, пані підстароста, благословіть молодим коровай ліпити!

— Бог благословить"! — кажуть тричі.

Співають: "Благослови, Боже, /Пречиста Госпоже, /І отець, і мати, /Своєму дитяті коровай ліпити....".

На коровай ліпили голуби, вареники з маком, квітки, шишки, калачі і гроші клали в коровай, і сирі яйця. Все зверху у тісто впихали. Всього клали по—двоє, гроші клали срібні, щоб багаті були. Казали:

— "Як попадуться гроші, коли ділять коровай, той, кому попалися, багатий буде".

— "Як молодим яйця, то будуть діти щасливі".

— "А як калач, то будуть зажиточні, щасливі".

— "А як голуби, то будуть жити в парі, пара буде щаслива".

— "Варенички, щоб діти водились".

І шпильку клали, то кажуть: "Пристібають молоду до молодого, щоб не розходились".

Співають пісень: "Ой хорошії наші коровайниці! /Коровай бгають, сиром накладають, /Маслом приливають. /Ніхто не вгадає, /Хто в нас коровай бгає. /Чи з села селяни, /Чи з міста міщани, /Чи з Києва київниці, /Хто ці коровайниці? /Любі, милі наші коровайниці /Коровай робили, /Шишок наліпили /І в піч посадили — /Весь світ звеселили /Наші коровайниці".

Як гуртом ліплять коровай і шишки, співають: "Коровайниці з міста, /Не ховайте в карман тіста: /Поки пора прийде, /То в кармані тісто зійде.

Як коровай росте, так і щастя буде рости у молодих. Крім короваю і шишок, в с. Пінчуки випікають ще й лежень. Завжди його розрізали останнім, коли не вистачало короваю дівчатам на снідання.

Звертаються коровайниці: — "Благословіть, пані мати, коровай у піч саджати". — "Хай Бог благословляє!" — кажуть тричі.

Кладуть коровай на обичайку (*обичайка — це таке велике деко коровай пекти) і на цій обичайці великій несуть до печі удвох, щоб не одна душа, щоб у парі жили. Тоді ставлять на лопату, кличуть "кучерявого" (*кучерявий — це чоловік, якого запрошують, коли печуть коровай, щоб з печі вимітав жар; його вимазують сажею, вдягають фартух, зав’язували хустку) — "Нехай до печі йде та піч вимітає, щоб нашим молодим весело та щасливо жилося". Співали: "Кучерявий піч вимітає, /А пелехатий заглядає, /А пелехатий заглядає, /Чи хороше піч вимітає".

Далі просять благословення у батьків коровай випікати, кажучи: "Благословіть, батько й мати, в добрий час коровай випікати!"

— Благослови, Боже, (3) /Моєму дитяті /Гарний коровай випікати, /І рум’яний, і гладенький, /Як вік молоденький.

Коли на лопату покладуть, несуть до печі співаючи: "Чи далека доріженька до печі, /Дайте мені пиріжечка під’їсти, /Щоб найменшу доріженьку знайти, /Дайте мені Василенька підпиратися, /Дайте мені до печі добратися.

А тоді садовлять у піч коровай, співаючи: "Піч наша регоче, /Короваю хоче, /Шишки печуться, /На коровай дмуться. /А причіпок усміхається, /Короваю дожидається. /Піч наша регоче, /Короваю хоче. /А припічок посміхається, /Короваю дожидається. /А в нашої печі /Золотії плечі, /Орлинії крила, /Щоб гарно гнітила".

Коровай посадять у піч, щоб не пригорів, співають: "А на печі Телевай сидить, /А у печі коровай сидить. /— Уставай, Телевай, /Доглядай коровай, /Щоб не засмалився, /Щоб не засушився, /Щоб хозяйськії дочки /Не дали нам доганочки".

Після того, як поліпили коровай, коровайниці беруть пусту діжу, кладуть ножі в неї навхрест і співають: "Чотири ножі в діжі /Та чотири коровайниці, /Що хороший коровай бгали, /Сиром посипали, /Маслом — поливали, /Поливали сиром та маслом, /Аби з долею щастям".

Носили учотирьох діжу, тоді нею стукали у стелю, у сволок підстукували. Після того, як поносять діжу, поки коровай печеться, її миють. — "Ой піч наша на стовпах, /А діжу носять на руках. /— Пече, наша, пече, /Спечи нам коровай грече. /Коровай красний, /Як на небі місяць ясний". Далі співають: "Ой де то ділася Ганнусина мати, /Нехай ввійде до хати, до світлиці /Та внесе склянку водиці, /Щоб помили руки коровайниці".

Входить мати, заносить воду, примовляє: — Ось вам, молодиці, /З криниці водиця. /Так, як весело вам співалося, /Щоб так весело молодим /Все життя склалося. /Скільки вам руки мили, /Мили та витирали, /Щоб стільки наші молоді /Діточок мали.

Потім миють руки, умиваються, хто є в хаті — усіх умивають. Співають: "Ой мамо, матусю, /Налий води в мисю, /Ми ручки помиєм, /Під вишеньку виллєм.

Виходять на подвір’я, миють руки, воду виливають під вишню або любе фруктове дерево, а миску "на щастя, на здоров’я" розбивають, танцюють. Потім заходять у хату.

Після війн, які відбувалися до середини ХХ ст., багато дітей залишалося напівсиротами або сиротами. Якщо у молодої немає батька або матері, співають: "Ой ходила та Ганнусенька /По крутій горі, /Набачила селезенька /На бистрій воді. /— Пливи, пливи, селезеньку, /По бистрій воді /Та прибудь, прибудь, мій батечку, /Прибудь до мене! /— Ой рад би я, дитя моє, /Прибути до тебе, /Та насипали сирої землі /На груди мої. /Ой кланяйся, дитя моє, /Дядькам і тіткам, /Нехай дають порядочок, /Як своїм діткам. /Да ой кланяйся, дитя моє, /Чужій чужині, /Нехай дають порядочок /Бідній сироті. /— Та ой кланялась, та мій батечку, /Не раз і не два, /Ніхто не дасть порядочок, /Як Вас тут нема!"

Коровайниці виймають з печі коровай, лежінь та шишки, які вже попеклися. Встановлюють на столі. Дівчата, які зійшлися на дівич-вечір, вбирають коровай, співаючи: "Короваю-раю, /Я тебе вбираю, /В червонії квіти, /Щоб любилися діти".

Коровай викладають на хустку або на рушник, підперезують його червоною стрічкою. Дівчата наряджають, а батько молодої запрошує коровайниць за стіл вечеряти. Пригощає чаркою, дякує, запрошує на весілля. А мати роздає шишки "від молодої" і в дарунок за роботу дає по хусточці. Коровайниці цілують матір і молоду, дякують, співаючи (кожен куплет проспівується двічі): "Ой матінко, та й не будем разом, /Бо я в тебе, бо я в тебе /Та й ненадовго. /Щоб я в тебе та й до пори доспала, /А в свекрухи, а в свекрухи /Та й не дрімала. /Бо свекруха — не рідная мати, /Не дасть мені, не дасть мені /До пори доспати. /Буде ж мене раненько будити, / Загадає, загадає ділечко робити, /Загадає ділечко робити. /— Ой матінко, моя зозуленько! /Збудеш мене, збудеш мене /В неділю раненько. /— Коли доню? Коли доню? /— Як задзвонять, як задзвонять, /Як задзвонять дзвони гостенько.

Розходяться і уклінно дякують: "Помагай, Боже! "

Коровай має добре випектись, не пригоріти, по ньому прогнозували майбутнє життя молодих. Існувало повір’я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, тріснутий — віщує розлучення, а покручений — лиху долю.

Коли виймали випечене з печі, закінчували оздоблення короваю. По-перше, його клали на рушник чи хустку, обперізували червоною стрічкою, потім рясно обкладали зверху барвінком і калиною, клали попарно колоски жита і дві ложки, обгорнені червоною заполоччю.

Занепад традицій, пов’язаних із печенням ритуального хліба, частково відбувався ще в ХІХ ст., коли поступово втрачав актуальність звичай приготування спільного короваю (цікаво, що до початку ХХ ст. такий спосіб випікання обрядового хліба зберігся у районах добре збереженої обрядової культури — Поліссі та Карпатах [24, 48—49]). Десакралізація змісту хліба виражає себе навіть у новій рецептурі. У деяких місцевостях традиції печення весільного короваю ще дотримуються, проте такий звичай вже має змодифікований вигляд. Готує коровай не гурт жінок, а кухарка. Відповідно перестають функціонувати та забуваються з часом коровайні пісні, що активізували багату символіку хліба, представляли символічне наповнення образів пшениці, жита, муки тощо.

Поступове зникнення цієї традиції спостерігається й на Середній Наддніпрянщині: "Коровай тепер мало де печуть дома, а більше купують у місті, а вдома печуть тільки паляниці й шишки" [24, 82].

У селах Пінчуки та Тростинка Васильківського району Київської області сьогодні значна кількість родин весільне печиво, й коровай, зокрема, випікає не вдома — батьки молодих замовляють випічку в селі Кодаки Васильківського р-ну Київської обл.

Відтак зазначимо, що хоч коровайні ритуали на Середній Наддніпрянщині збереглися здебільшого в автентичному вигляді, сьогодні вони значною мірою тяжіють до зникнення. Однак, у цілому випікання весільного короваю супроводжуване спеціальними ритуалами здебільшого залишається важливою частиною весільного обряду. Якщо ж згадати, що коровайна обрядовість передусім містила в собі семантику охоронних функцій, як і атрибутика вишиваних власноруч весільних рушників, прикрашеного гільця, шаблі тощо. Зазначимо, що динаміка традиційної весільної обрядовості Середньої Наддніпрянщини впродовж досліджуваного періоду демонструє поступове "вимивання" семантичного шару, пов’язаного з охоронними смислами. Водночас збіднення зазнають інші семантичні шари, що конотують з коровайною обрядовістю — сенси забезпечення родючості, єдності нововиниклого мікрокосму сім’ї (що конотують з архетипами Аніми й Анімуса).

Посад молодих, що також відбувався у передвесільний день, багато дослідників вважають кульмінацією українського весілля. Обрядовість посаду проходила надзвичайно урочисто і в домі молодого і в домі молодої. Напр., ХІХ — поч. ХХ ст. проведення посаду було різне за часом — або в суботу вранці, коли молоді відправлялись на село запрошувати на весілля, або, найчастіше, в суботу ввечері, або й у неділю вранці перед шлюбом. За дослідженнями В. Борисенко, ця частина весілля зазнала певних композиційних змін ще на поч. ХХ ст., коли "в окремих районах України (на Східному Поділлі, частково на Київщині) спостерігається інновація звичаю. Наречений після повернення з церкви залишається на обід в нареченої і сам вже не йде за своєю родиною..." [24, 74].

Десакралізація посаду молодих виявляється зокрема в інноваціях облаштування самого місця посаду. Ранні записи весільного обряду наголошують на тому, що молоді мали сидіти на вивернутому догори вовною кожусі. Образ вовни незмінно асоціювався із багатством. Проте в ХХ ст. "...подекуди кожух як обрядовий елемент фіксується тільки весільною піснею, а в реальних діях (при розплетенні коси, посаді молодих) замінюється на подушку, рядно" [24, 102].

Властивою частиною обрядодії посаду є й розплетення коси молодої. Розплетини проходили перед весіллям або в день весілля. Розплетення молодої відбувалося надзвичайно урочисто в присутності рідних, сусідів, дружок. Молоду садили на стілець, покритий кожухом іноді подушкою. За традицією косу розплітав найчастіше брат або старша дружка, яка й прибирала голову молодій.

Обрядовість розплетення коси надзвичайно цікава тому, що зберегла навіть до ХХ ст. пережитки доби матріархату. Майже у всіх записах є згадка про те, що косу розплітали брат, дядько (брат матері), мати, сестри, дружки. Про батька в обрядовості розплетин згадується рідко. — "А брат сестрицю розпліта /Де ж він квітки подіва /Поніс на торжок не продав /Меншій сестриці подарував". Цей звичай символізував дівочу чистоту: розплітають косу рідні, а не чужі руки. У ХХ ст. цей акт обрядодійства набуває суто формального значення.

У ХІХ ст. в українську народну весільну обрядовість увійшла традиція церковного шлюбу — вінчання. Це, однак, не завадило збереженню народних традицій, і перед відправленням до церкви молодий з молодою, тримаючись за хустку старости, обходили тричі навколо столу, кланялись батькам, які благословляли дітей до шлюбу. Після чого йшли до церкви урочисто, без музики та пісень.

До ХХ ст. обрядовість вінчання, як свідчать записи дослідників, відбувались окремо, і зовсім незалежно від весільної народної обрядовості. Зберігалася традиція, за якою молодий після шлюбу повертається до свого дому, молода — до свого. Слід зазначити, що у ХХ ст. вінчання в церкві, поступово вростаючи в канву ритуалу, набуло юридичної сили, стало природною складовою весільної драми. Вінчання починає відбуватися у весільну неділю, що знаменує зростання його ваги.

Водночас церковна обрядовість укладання шлюбу впродовж усього радянського періоду зазнавала постійних заборон, і лише в його останнє десятиліття була легалізована й легітимізована. Імовірно через довгий час існування цієї обрядодії в майже нелегальному статусі однієї традиції виходу до вінчання на теренах Середньої Наддніпрянщини так і не склалося. Молоді зазвичай вінчалися в день весілля. Спеціальних пісень було мало. Траплялося, що молодий з молодою йшли до церкви в присутності дружки і боярина. Поверталися так, як і йшли, без пісень. Спеціальної обрядовості не було також при зустрічі молодих після церковного шлюбу, церемонія якого кінчалася хіба що обідом, але то був звичай більше традиційний. Весільні походи молодого до молодої і навпаки лягли в основу творення обрядовості походу до церкви, урізноманітнюючись місцевими традиціями.

Так, напр., в с. Лисанівці, неділя розпочиналася з приготування молодих до шлюбу — церковного вінчання і розпису в сільраді. Батьки благословляли дітей хлібом, окроплювали водою: "Окропляй нас батько, свяченою водою, доброю годиною", і з почтом (бояр, дружок, свах, старостів) виряджали до церкви. Батьки не йшли до церкви на ритуал вінчання.

Вінчання також могло супроводжуватися пісенними конотаціями: — "Йшла Марусенька до вінця /Сіяла розсаду з рукавця /Рости, рости, розсадо з качання /Бо йде Марусенька до вінчання".

Повінчаних молодих, після їх повернення з церкви, у воротах зустрічають батьки з житнім хлібом та водою. Виконавши всі церемонії, молодих ведуть до хати, і саджають за стіл. Отже, після церковного шлюбу починалося власне весілля.

Весільні події починаються з того, що молодий збирає своїх бояр, дружб, неодружених хлопців, свах (заміжніх жінок), світилок. Кількість весільних чинів залежала від заможності родини та від кількості гостей. Існувала традиція посилати вранці у цей день музик до молодої, які грали їй "на добридень". Після цього вона починала збиратися до шлюбу. Де розплетини були в день шлюбу, спочатку виконувалась ця обрядовість, а якщо вони відбувались напередодні, молоду всеодно урочисто прибирали.

Поїзд молодого, збираючись до нареченої, обходить тричі навколо столу. В обрядодіях, що здійснювалися по відході молодого за молодою, найчастіше спостерігається магічна складова, пов’язана з древнім аграрним культом слов’ян, у якій головну роль виконувала мати. В ХІХ ст. найчастіше мати виходила у вивернутому кожусі, благословляла сина й обсипала весільний поїзд зерном пшениці, вівса, цукерками, грішми, горіхами, сушнею, кропила свяченою водою.

Весільна обрядовість, яка супроводить приїзд молодого до дому молодої, зберігає пережитки "умикання" нареченої, її купівлі, а також відбиває особливості договірного весілля. Молодого та його дружину не відразу впускали до хати молодої, вимагали викупу. Молода в цей час сиділа на покуті, біля неї сидів брат, який "охороняв" її, у нього бояри молодого купували молоду.

Після обдарування двох родів, роздачі короваю подекуди приступали до покриття голови молодої. Обряд покривання молодої в ХІХ ст. відбувався за часом по-різному, іноді відразу після приїзду молодого за молодою, ще перед роздачею короваю, іноді після весільного обіду: подекуди обряд покривання відбувався уже в домі молодого.

Найбільш типовим і поширеним був звичай покривати молоду в домі молодої. З неї знімали головний убір, сама молода чи свашки давали всім присутнім, а особливо дружкам, стрічки (бинди) з голови молодої. Молода при цьому плакала. За третім разом свахи покривали молоду. Уже в середині і особливо під кінець ХІХ ст. — молодій одягали очіпок, а зверху пов’язували хусткою. Обряд покриття голови молодої засвідчував, що вона з дівочої громади переходила до громади жінок і, крім того, під владу чоловіка.

Всі обряди юридично закріплювали єднання двох родів і створення нової сім’ї. Примирення наставало за весільним обідом або переважно за вечерею, бо, як свідчать давні записи весіль, молодий приїжджав за молодою пізно.

До весільного столу подавали традиційні страви: борщ, юшку з м’ясом, печеню, капусту, кашу. Приготування їх залежало від місцевих традицій народної їжі.

Свахи зі сторони молодого піснями закликали молоду готуватися до далекої дороги, співали жалібних пісень до батьків, які зостануться без дочки, нагадували молодій, що скінчилося безжурне життя у рідної матері, пророкуючи важку долю в домі чоловіка. Бояри виносили придане молодої і складали його на віз. Основним приданим була скриня. Мати, а іноді бояри, давали донці хліб і до ніг клали чорну курку. По дорозі до молодого молодь обов’язково робила перейму, часто хлопці села, якщо хлопець був із іншого села, чинили шкоду, виймали шпиці з осей, розпрягали коней тощо. Перед двором молодого або перед порогом весільний поїзд перевозили або переводили через вогонь.

Молода після зустрічі молодих матір’ю молодого, ввійшовши до хати, кидає під піч курку. Ці обряди являють собою пережитки домашнього вогнища.

У хаті молодих зустрічає мати і батько, вони разом благословляють молодих. Після цілої низки церемоній молодих готують до шлюбної ночі. Ця частина весільного обряду традиційно має назву комори й збереглася в Україні протягом вельми тривалого часу, а на селах — до 30-х років ХХ ст. [87, 123]. Молодих відводили до комори провести першу шлюбну ніч. Цей обряд позначився на змісті окремих пісень: "Ой мамочко, у комору ведуть. /Не бійся, там меду дадуть. /Ой мамочко, воно як качалка. /Не бійсь доню, буде з тебе хазяйка".

З огляду на важливість для нашого дослідження тези про забезпечення спадкоємності традицій навіть в умовах світоглядних "струсів" наскрізністю їхніх архетипових складників, потрібно звернути увагу, як у випадку обряду комори конотують й взаємопереплітаються християнські й архаїчні образи й мотиви. Відомо, що св. Іоанн Златоуст підкреслював комплементарну (взаємодоповнюючу) природу шлюбу і цнотливості: "Хто чорнить шлюб, той зменшує і славу дівування. Хто вихваляє його, той робить дівування ще чудовішим і блискучішим" [Св. Иоанн Златоуст, De virginitate, 10, в PG 48, 540]. Проте не менш сакральною вважалась чистота та незайманість і в контексті дохристиянських уявлень: своєрідним регулятором дівочої цноти був в давнину так званий звичай "комори". Перша шлюбна ніч весільного церемоніалу мала підтвердити перед свахами молодого дівочу цнотливість. Якщо її не виявлялося, то в батьків привселюдно обмащували двері та ворота дьогтем, співали сороміцьких пісень. І навпаки, "чесній" дівчині виявлялась висока шана: під супровід величальних пісень, батьків і всю її родину частували наливкою, виготовленою із ягід калини як символ дівочої чистоти. Так, напр., на Київщині під час традиційного весілля, за свідченням інформантів під час наших польових досліджень, якщо дівчина виявилася "чесною", посилали брата по батьків молодої, співаючи: "Калина, мати, калина, доброго роду дитина. Вона по ночах ходила, за собою калиноньку носила". І водночас: у с. Пінчуки, наприклад, свахи просять благословення, співаючи: — Благослови, Боже, /Пречиста Госпоже, /І отець, і мати, /Ганнусю покривати... /— Зробили ми діло, /Аж чоло впріло: /З хліба — паляницю, /З дівки — молодицю.

Накладення народної дохристиянської та суто християнської моделей сакралізації цнотливості створювали вельми колоритні та цікаві з дослідницького погляду історичні прецеденти примхливої взаємореференції архетипових мотивів, як то поєднання, напр., в одному весільному віршованому рядку згадування язичницького Туру поруч із образом Пресвятої Діви. З цього питання існують вельми цікаві та переконливі розвідки вітчизняного вченого І. Денисюка. Переплітання образів Тура й Діви, Роши й Діви і т. ін. — це поєднання християнських і дохристиянських архетипів в єдиний мотив. Однак, таке накладання та взаємореференція дохристиянських та християнських мотивів цноти, безумовно, містили свої специфічні суперечності та парадокси. Напр., у с. Пінчуки, коли з комори виносили сорочку молодої, завішували ікони. Наречену садили на кадівб, брат або приданки розплітали їй косу і мазали волосся маслом або медом. Обряд посаду нерідко з’єднувався з покриттям: свахи покривали голову нареченої білою позначкою — серпанком, зверху якою надягали весільний вінок. Оскільки дівчина після "комори" втрачає цнотливість, своє захисне магічне коло, тому голова має бути покритою: коса заміжній жінці була ні до чого, бо ніколи з відкритою головою вона не ходила — вважалося, що непокрита, простоволоса жінка має властивості відьми, у неї утворюється зв’язок з нечистою силою. Зазвичай зав’язував голову молодої під час традиційного весілля на Київщині молодий, а вона віддавала своє вбрання його сестрі, якщо така є. Коли знімають з молодої вінець, фату, то кому з неодружених дівчат одягнуть першому, той цього року і одружиться; хто другий — то другим. Якщо хтось довго не йде заміж, то йдуть на весілля і стережуть той момент — роздягання молодої, щоб одягнути першому вінок. Отже, тут, як бачимо, загалом знову починають домінувати відверто язичницькі конотації. І таке накладання образів, породжених різними світоглядами, забезпечено передусім їхньої спільною архетиповою основою.

Починаючи з останньої чверті XIX ст. фіксується поступове зникнення комірного обряду. Послаблення традиції, суворості в дотриманні усіх букв народного закону фіксуємо в ремарках типу: "У давні часи бувало й так, що коли молодий через що-небудь не втне "зробити калини" молодій, то якщо молода згоджувалась, то робив се старший дружко (теперечки замість дружка се роблять свахи)" (Чернігівщина, Східне Полісся, 1900) [143, 93].

Уже наприкінці ХІХ — поч. ХХ ст. від обрядовості комори фактично залишилося високо моральне поняття про виховання молодої, коли весілля кінчалося щасливо. Якщо молода виявлялася нечесною, веселощі припинялися і починали співати пісні, що ганьбили рід молодої. Коли молода зізнавалась у своїй нечесності, весільна обрядовість продовжувалась, тільки не було парадності, радості, співали багато сороміцьких пісень. Якщо ж весілля завершувалося щасливо, починались веселощі. На ранок запрошували батьків дівчини до родини молодих. Матері несли хліб, прикрашений барвінком, калиною, обв’язаний червоними вовняними нитками, підфарбовану в червоний колір горілку, оздоблену колосками жита. Якщо дівчина зберегла свою дівочу честь, то веселощі не мали меж. Тут знову починався банкет, обдарування молодих, яке супроводжувалося піснями. Переважала червона символіка.

В останню чверть ХІХ ст. І. Франко констатує: "Обрядові сцени, наприклад, звані "Погане весілля", збереглися ще в деяких місцевостях України, в той час коли в Галичині залишилися з них де-не-де лише невиразні сліди..." [234, 40].

Про весільні звичаї 1880 років інформатор повідомляв: "погане весілля" буває дуже рідко: я була 16 раз у світилках і 13 раз у свахах і такий, що молода не чесна, був тильки один. Тепер то вже стало частіше" (Чернігівщина) [42, 96]; про 1890 роки — "Нигарних, мабуть, більш молодих; типер стало таке шо... А прежде-то, звісно, гарних було більш" (Вороніжчина) [37, 152]; на це вказує також дослідник сучасної пісенності Покуття [85, 9].

Наприкінці ХІХ — поч. ХХ ст. свідчення про поступове зникнення комірного обряду та випадання його "сороміцького" (наскрізь символічного) репертуару з активного побутування в різних регіонах України з’являються в багатьох коментарях до весільних "комірних" пісень. Напр., у примітках до пісень еротичного змісту, записаних приблизно у перше десятиріччя ХХ ст. і надрукованих у "Матеріалах до української етнології", знаходимо: "Цю пісню хоч і співають, але дуже рідко, а в послідні часи майже перестали співати" (Запоріжжя, 1919) [39 72].

Багато записів дають змогу пересвідчитися в тому, що протягом певного часу цей обрядовий ритуал відбувався формально, "розігрувався". Наприклад на Берестейщині десь приблизно на початку ХХ ст. спостерігаємо таке: "Колись, поки молодуха в винку, то водили молодих "спати" в клуню. Можуть ше й в молодушиного батька. Вони там ни лажєцьця спати і ни роздіваюцьця, оно постоєть чи посидєть. На минутину їх завидуть в клуню, зачeнєть там, двери зачинєть. Пожартують, очeнєть двери да й видуть назад" [109, 259].

Обряди, пов’язані з "коморою" загалом (не залежно від того, чи весілля "добре", чи "погане") у ХХ ст. виходять з активного побутування й, там де ще зберігається їхній відголос, перетворюються на винятково формалізовані й схематизовані імітативно-ігрові сцени. У досліджуваному регіоні в такому вигляді вони збереглися й до сьогодні.

За схемою традиційного весілля, поширеного наприкінці XIX — поч. XX ст. у понеділок після першої повесільної ночі дівчата-дружки несли молодій снідання. Молода пригощала їх лежнем, калачом привезеним од батька. У цей же день відбувалася й обрядодія ходження до води молодих, своєрідне посвячення, благословення і очищення. Ця обрядовість до початку ХХ ст. збереглась на території всієї України у більш чи менш вираженій формі. З часом ця обрядовість трансформується, молода приносить воду додому, нею вмиває всіх гостей і вмиваються молоді. Традиції очищення водою віками намагалася витіснити церква.

Весільна обрядовість у понеділок надзвичайно різноманітна. Перезва переходила з дому молодої до молодого. Фактично йшов рід молодої. Загальноприйнятим було, що все весілля супроводжувалось піснями, ритуальними танцями. Жодне весілля не відбувалося без троїстих музик (скрипка, цимбали, бубон, решето, пізніше гармошка).

На сьогодні майже зникла низка "перезвяних" обрядових пісень, пов’язаних із "коморою" спільними символічними мотивами. Ритуали "комори" та "перезви" були наповнені багатьма символічними діями, які сприяли утриманню в народній образно-символічній пам’яті стрункої системи знаків любовно-шлюбного, еротичного та продукуючого змісту. Зокрема, довгий час українське естетичне образомислення під час виконання обрядів еротичного змісту послуговувалося символом зайця. Ще в 1960 роках фіксовано подільський "приданський" звичай "доїння зайця" (його опудала), який супроводжувався "недвозначними грубуватими жартами та натяками" (Вінниччина, Східне Поділля) [44, 420—422]. Паралельно в тому ж регіоні поширеними були "комірні" та "понеділкові" пісні, що залучали цей образ, напр., серед фіксацій Г. Танцюри знаходимо "весільну пісню у "гарний понеділок": — В коморі, коло скрині, /На білій перині /— Там було крику і виску: /Надушив заєць лиску" [217, 249].

Серед записів другої половини ХХ ст. на продукуючу семантику згаданого образу не натрапляємо. Отже, явище випадання "комори" та "перезви" з весільного обряду "перекинуло" великий масив "комірних" та "понеділкових" пісень з багатою еротичною символікою зі статусу пісень активного вжитку до творів, що залишились у фольклорній пам’яті народу і поступово вмирають з її носіями.

У вівторок відбувалася так звана циганщина. Це традиційне весільне гуляння, яке збереглось до ХХ ст. Збереження обряду, насамперед, пов’язане з його видовищністю. Втім це традиційне театралізоване дійство сьогодні побутує вже в дещо змодифікованому вигляді: на сьогоднішній день тут переважає не ритуальний зміст перевдягань, крадіжок, бешкетів, що лежали в основі циганщини, а першою чергою естетично-розважальна функція. Помітним є розширення ролей та рольових дій і реплік у межах цього обряду. Серед дійових осіб з’являються образи лікаря, міліціонера тощо, тобто ті персонажі, професійна діяльність яких дає широке поле для пародіювання, створення гротескних картин.

У середу, четвер, п’ятницю відбувались "перезивки", коли гостювали у молодого, дружка у родичів. У суботу в батьків молодої і молодого збиралися всі родичі. Якщо в батька женився останній син або в матері виходила заміж остання дочка, то вили вінки і надягали на голову батька або матері. В неділю справляли "великі пироги". Молода їх сама пекла і разом з чоловіком везла до своїх батьків. Ці обрядодії здебільшого також зникають через скорочення самого терміну весільного обряду.

Загалом, для весілля ХХ ст. специфічні зміни у структурній канві обряду (зникнення або ж об’єднання деяких ритуальних ланок весільного обряду; скорочення окремих весільних обрядодій; збільшення питомої частки весільних обрядів розважального характеру).

Скорочення весільної драми могло відбуватися шляхом випадання окремих традиційних ланок. З весільного обряду можуть "вимиватися" як ритуали, що традиційно супроводжувалися піснями, так і ритуали без пісенних коментарів. Зникнення перших безпосередньо впливало на символічну систему. Разом з обрядом з активного побутування випадали або, у кращому випадку, "мігрували" до іншого обряду весілля пісні, прив’язані до зниклого обряду. Такі ритуали зберігають символічну традицію на рівні словесних діалогів, на рівні дій з обрядовими реаліями, що більшою чи меншою мірою актуалізують знакову семантику весільних компонентів тощо.

Зокрема, у записі весілля з Покуття (с. Далешів Городенського пов.) знаходимо згадку про те, що раніше "у коровай до молодої свашки тай несли когута, а когутові клали на шию позолочений вінок з барвінку, а як ішли назад, то їм давали курку за когута" [38, 13]. Такий обмін домашніми птахами ілюструє весільну ситуацію, у якій родини обмінюються дітьми. Так у народній свідомості підтримуються символічні асоціації "півень — молодий", "курка — молода", характерні і для обрядових пісень. На Чернігівщині натрапляємо на схожу ситуацію: молодий, йдучи домовлятися з попом про шлюб, брав півня. До того ж, до такого повідомлення додано цікаву примітку інформатора: "...саме півня, а не курку, оттого, що то півень, а то парубок!" (Східне Полісся) [143, 80].

Відтак, зі зникненням окремих ланок весільної обрядової поліфонії (не важливо, чи мають вони пісенний супровід) руйнується усталена система народних значень і позначень.

Таким чином, підсумовуючи низку трансформаційних зрушень весільної обрядовості українців, зазначимо, що для сучасного весілля характерні зміни у структурній канві обряду, типові для весільного обряду інших регіонів України: зникнення/об’єднання деяких ритуалів весільного обряду; скорочення й схематизація окремих весільних обрядодій; розростання весільних розважальних обрядів.

У сучасному весіллі найактивніше відбувається трансформація функціонального навантаження обрядодій — зсув акцентів з магічної та правової функцій на розважально-ігрову, видовищну. Очевидним є жартівливий, несерйозний, а подеколи й імітативний характер поширених і досі на весільних урочистостях звичаїв "утікання", "ховання" молодої чи інсценізоване її викрадення. Деякі обрядодії й ритуали набули винятково імітативного характеру (комора).

Паралельно зі зникненням обрядодій, що постулюють агресивні стосунки родів, у ХХ ст. виходять з живого побутування й суголосні словесні тексти. Обрядові модифікації визначають зміни в наповненні пісенного супроводу, що, у свою чергу, "корегує" образний світ українського весілля: функціональні зсуви вплинули на музичну тональність та ідейно-емоційну забарвленість окремих символів.

Попри це, можна констатувати, що здійснювані (здебільшого стихійно, силами аматорів і ентузіастів) заходи з відродження традиційної обрядовості приносять свої плоди: на сьогоднішній день спостерігаються певні тенденції обережної реконструкції та відродження старовинних обрядів, що стимулюється також постійним зростанням цікавості та захвату наших сучасників змістом власних народних традицій.

Крім того, збіднілість арсеналу шлюбної символіки, атрибутики й обрядодій, що її спричинило випадання з весільного ритуалу багатьох обрядових ланок, навряд чи можна трактувати як незворотний занепад народної обрядовості й свідчення не менш незворотних світоглядних змін. Збереження архетипової основи традиційної обрядовості здійснювалося й здійснюється її безперечним впливом на мистецькі процеси й консервацією їх в дозвіллєво-розважальній сфері. Це, своєю чергою, забезпечує зворотній уплив мистецтва (і не лише на рівні фольклорних пам’яток і традицій) та дозвіллєвих практик на процеси відродження традиційної обрядовості в умовах, коли зникають перешкоди для її існування.

Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини

Туризм Гуцульщини - Туризм і Культура