Більченко Є. В.,
кандидат педагогічних наук, доцент,
доцент кафедри культурології
НПУ імені М.П. Драгоманова

Мета-проблематика кожної науки – рефлексія її суб’єктами методології, методики і предметних основ власної парадигми – запорука її інституціалізації та світоглядного утвердження у соціокультурному просторі. На тлі амбівалентних тенденцій сучасного дискурсу гуманітаристики до інтеграції та водночас спеціалізації різних галузей знань виникають нові науки, що перебувають у динаміці свого розвитку, на стадії становлення і уточнення об’єкту, предмету і методів. У кожної з них виробляється власна світоглядна "амбіція", яка спонукає їх вимагати свого визнання та інституціалізації. На цьому тлі чи не найбільш показовою є наука "культурологія", що протягом тривалого часу намагалася піддати концептуалізації власне методологічне обличчя, вирвавшись з історіографічно-описового емпірично-просвітницького дискурсу краєзнавчо-музейного характеру. Починаючи із моменту офіційної інституціалізації культурології 1949 р. її фундатору Л. Уайту доводилося відстоювати автономний статус "science of culture" як науки про символічний континуум, що займає зазор між внутрішньою суб’єктивністю та зовнішньою соціальністю, відокремлюючи її від зазіхань, відповідно, психології та соціології, – випадок хрестоматійно відомий, але, тим не менш, визначальний щодо програмування усієї подальшої наукової "долі" культурології. Справді: очевидна "чужість" та "іншість" культурологічного знання на тлі традиційних суспільно-історичних дисциплін перетворилася у свого роду апріорну даність, подолання якої вимагає відмови від певних упереджень.

Мета-наукові рефлексії в культурології (назвемо їх пласт умовно "мета-культурологією") можна розглядати як своєрідні механізми психо-логічного захисту від цих упереджень, що покликані розв’язати проблему фахової ідентифікації культуролога. Остання носить скоріше негативний характер: порівнюючи свою науку з дотичними дисциплінами за діалогі-чною схемою самопізнання через пізнання Іншого, культурологу очевидно простіше сказати, чим його наука не є, аніж чим вона є. У подібному скептичному негативізмі вловлюється апофатичний умонастрій, який, тим не менш не є ознакою деструктивності культурологічного розуму, але є відправним пунктом сходження до онтологічних основ, що дозволяє неупередженим феноменологічним поглядом розглянути проблему "як вона є", у первинності перед-поняття, або, як говорив В.С. Біблер, – "точок подиву" щодо "світу вперше". Саме на цьому, наприклад, побудовані діалоги Григорія Сковороди, наприклад, його знамениті роздуми про те, чим не є людське щастя, в "Розмові п'яти подорожніх" [1, 334].

Окрім того, складність метакультурологічної рефлексії пов’язана з парадоксальним соціокультурним статусом культурології як науки, яка претендує на світоглядний чинник розвитку сучасного суспільства, що, з одного боку, відповідає її філософській природі, а з іншого – суперечить її намаганням декларувати себе як принципово "неідеологічну" галуз. Ви-хідне співвідношення між тяжінням до аксіологічних оцінок та альтернативним йому тяжінням до неупереджених феноменологічних описів містить збірне поняття "культура", що, будучи об’єктом культурології фіксує номінальну абстрактну єдність досягнень людей, уявлення про яку ґрунтуються на світоглядних узагальненнях конкретних пам’яток. Звідси – взаємний жест сходження/несходження від історії культури як емпіричної конкретної багатоманітності фактів та темпоральної послідовності подій – до теорії культури як виявлення загальних принципів і першооснов буття – у конструюванні структури культурології як єдності історичного та теоретичного блоків. Акцент на історії культури визначає соціально-антропологічну, а на теорії культури – філософсько-психологічну орієнтації в культурології [2, 103-104].

Коливання культурології між зовнішнім, емпірично-описовим, зрізом соціології та історії культури з одного боку, та внутрішнім, світогляд-но-семантичним, дискурсом філософії культури і культур-психології віддзеркалюють глибинний конфлікт у її лоні зорієнтованої на класичні ідеали позитивізму та природничих наук технократична-сцієнтистської, квазіінженерної тенденції на дослідження інституціолізованих форм і статусів культурного життя ("соціальна культурологія") – та зорієнтованої на некласичні принципи феноменології, семантики і герменевтики гуманітарно-гуманістичної інтуїтивно-цілісної тенденції до виявлення його прихованих смислів і образів ("філософська культурологія"). Соціальна орієнтація переважає нині у спрямованої на Захід "науковій" петербурзькій школі культурології, філософська ж – традиційно відрізняє українську екзистенційно-антропологічну "кордоцентричну" її варіацію, але у єдності слов’янська культуролога складає специфічну єдність, що протистоїть західним студіям культури.

Ситуація ускладнюється реальною відсутністю в академічному дискурсі західного світу дисципліни під назвою "культурологія", історична доля якої після невдалого експерименту Леслі Уайта цілком визначається зникненням терміну (а з ним і самої парадигми) з дискурсу гуманітарної науки і освіти Заходу, де натомість залишилася своєрідна культурологічна "тінь" у вигляді аморфних етнографічно-етнологічно-антропологчно-лінгвістично-мистецтвознавчих "cultural studies". Дрейф терміну "культурологія" до слов’янського гуманітарного дискурсу, де він остаточно філософізується, "забуваючи" про свою соціально-культурно-антропологічну праоснову та набуваючи семантично-семіотичного забарвлення, мимоволі провокує західних дослідників бачити слов’янську culturology як мотив Чужого. Показовою у цьому плані є доповідь відомого сарагоського професора Бенно Хюбнера "Чужість культурології – рефлексія з іншої (західної) точки зору", виголошена на І Міжнародній науково-практичній конференції "Культурологія в просторі гуманітарної комунікації" (24-26 вересня 2010 року, м. Київ), унікальність якої полягала якраз у тому, що даний форум являв собою першу (!) в Україні спробу концептуалізувати мета-проблематику культурологічної науки, включаючи питання самоідентифікації культурології на пострадянському просторі [3]. У доповіді висловлювалося відверте побоювання, що в Україні (як і в Росії) впроваджена в науково-освітній дискурс "дивна" (з західної точки зору) академічна дисципліна ризикує зайняти звільнену з крахом імперії homo sovieticus ідеологічну нішу марксизму-ленінізму. Більше того: культурологія імпліцитно звинувачувалася в перейманні універсалістсько-етноцентричної імперської ідеології, подібної ідеології гумбольтівських "наук про культуру" у переднацистської та нацистської Німеччині, покликаних під виглядом "космополіта" виховати агресивного національного "вовка" [Там само]. Не можливо не визнати часткової правоти викладених у роботі зауважень, які фіксують притаманну сучасній слов’янській культурології тенденцію до пансофії – претензії на певну універсальну пояснювальну силу через експансійно-еклектичне поглинання в собі різнопарадигмальних концептів гуманітаристики на ґрунті глобалістських амбіцій сучасного суспільства.

Подолання даної тенденції можливе за умов критичного аналізу своєрідних архетипічних фігур, що виникли на тлі "культуролого-фобії/філії" – міфологем культурологічної ментальності, – що, будучи стереотипами загальної духовної налаштованості професійної спільноти культурологів, затьмарюють її наукове та філософське самовизначення. Відповідно, метою даного дослідження є розкриття мета-проблематики сучасної культурології на пострадянському просторі у контексті процесу її ідентифікації у некласичному дискурсі гуманітаристики ХХІ століття. Реалізація поставленої мети спирається на два взаємопов’язаних завдання:

  • Виокремити ключові міфологеми культурологічної ментальності та співвіднести їх з провідними проектами культурного буття людини, які панують у сучасному інформаційному світі: глобалізмом (універсалізмом) та мультикультуралізмом (партикуляризмом).
  • Виявити на підставі знання предметних основ культурології характерні риси специфічної наукової культурологічної методології, що засвідчує її автономний онтологічний статус у матриці класифікації наук.

Почнемо з реалізації першого завдання. Підвищена увага інформаційного суспільства до проблем діалогу активізувала дослідження статусу Іншого як концепту некласичного світоглядного дискурсу. Щодо проблеми співвідношення Самості та Іншого – національного і світового начал, космополітизму та етноцентризму, принциповості як відданості Своєму і толерантності як відкритості Чужому – новітня філософська думка розподіляється на два табори з про-тилежними світоглядними установками: універсалізм та партикуляризм, що віддзеркалюють, відповідно, або тотальну установку на пошук базових основ людського існування у вигляді загальнолюдських цінностей (універсалій культури), або релятивну установку на ствердження окремих множинних істин (етнокультурних архетипів). Зазначені позиції віддзеркалюють усвідомлення спільного або відмінного серед багатоманітності культур світу.

Тотальність і релятивація як методологічні жести на соціально-ментальному рівні втілюються у двох ключових проектах розвитку культури: "глобалізм" та "мультикультуралізм". У першому випадку мова йде про об’єднання людства на основі сучасних інформаційних технологій. У другому – про збереження ізольованої замкнутості окремих людських спільнот на осевої лояльності (невтручання). Є ще третій різновид культурного проекту: партикуляризм в масці універсалізму, або синдром "універсальних своїх" (Б. Вальденфельс) – різновид універсалістського етноцентризму, що проповідує під виглядом космополітичних ("загальнолюдських") цінностей приватні норми своєї культури з метою розширення їх по ойкумені. Усі зазначені напрями у крайніх виявах призводять до кризи ідентичності особистості. Так, крайнощі універсалізму тягнуть за собою небезпеку масовості, стандартизації, уніфікації, центрації навколо певної панівної культури (європоцентризм, америкоцентризм). Крайнощі же релятивізму призводять до девальвації переконань внаслідок розчинення самості в Іншому ("самі собі чужі" у Ю.Крістєвої).

Дискусія проекту глобальної культури з проектом мультикультуралізму позначається на тенденціях розвитку культурології та культурологічної ментальності у ХХІ ст., яка так чи інакше вбирає в себе архетипи цих доктрин. Внаслідок цього "вбирання" можемо говорити про наявність, як мінімум, трьох міфологічних образів культурології з відповідними типами ментальності: універсалістська культурологія, партикуляристська культурологія, універсалістсько-партикуляристська культурологія, або культурологія "універсальних своїх". Причому, дані міфи виявляються на двох рівнях: структурно-методологічному (морфологія науки) і змістовно-предметному (зміст досліджуваного нею матеріалу).

Універсалістська культурологія (у Б. Хюббнера позначена терміном-неологізмом – "культуроЛОГія" – з акцентом на "Логосі"-знанні, а не на нації-культурі) свідомо чи підсвідомо будується на архетипі злиття частковостей (культур, традицій, парадигм) в єдине компромісно-уніфіковане ціле. Така культурологія на методологічному рівні говорить про "інтегративну, синтетичну" природу своєї науки, а на рівні предмета – про єдине тіло "світової культури", "ноосферу", "інформаційне (трансперсональне) поле", тощо. Ідейно універсалістська культурологія тяжіє до класичної етики, властивої для ліберальної думки, і часто вступає у взаємодію з релігієзнавством і богослов'ям. При цьому прагнення-культуролога-унверсаліста методологічно узгодити всіх і вся часто призводить до розмивання власної концептуальної позиції.

Партикуляристська культурологія (хюбнерівська "КУЛЬТУРоло-гія") як феноменологічна і постмодерна реакція на тотальність, будується на архетипі відділення одиничностей і деталей, що виявляється, з одного боку, в галузевому підході до тлумачення змісту культурології (вона ото-тожнюється з конкретною парадигмою: частіше за все, з естетикою, істо-рією мистецтва, народознавством), а з іншого боку – з прагненням у якості предметного центру досліджуваного матеріалу поставити "національну культуру", її "автентичність", унікальність і самобутність. Це мимоволі відсилає до проблем патріотичного виховання і нерідко призводить до редукції культурології в етнокультурологію, що в Україні сходить до традиційної провінційно-романтично-просвітницької белетристики (в дусі "українська культура і цінності державотворення"), про утопічність і "хуторянство" якої попереджав ще М.П. Драгоманов.

Третя міфологема культурології – універсалістсько-партикуляристська культурологія – є посиленою і прихованою модифікацією другої і висловлює прогрес імперського етноцентризму, замаскованого під космополітизм, що представляє собою особливу небезпеку для професійної ідентифікації культуролога, ризикує постати таким собі новим homo sovieticus, або homo russianus у світлі дії органічного для великоросійського світу православно-візантійського імперського міфу. До речі, саме такою бачать культурологію багато західних філософів, побоюючись її перетворення на інструмент войовничого великодержавного націоналізму Росії.

Критичний аналіз міфологем універсалізму і партикуляризму мож-ливий через звернення до прикордонних теорій, які діалектично синтезу-ють моністичну тотальність і плюралістичну сингулярність. Однієї з них є діалогічна філософія, розкриття впливу якої на оригінальну методологію культурології у єдиному інтердискурсивному просторі становить друге завдання нашого дослідження. Доцільність застосування діалогістики як основи методології культурології визначається специфікою її предмета, яким є ціннісно-смисловий аспект культурної діяльності; смисли буття людства – інформаційні, емоційні та експресивні значення, які об’єктивуються у відповідних культурних об’єктах як у своїх знаках. Знаки, набуваючи додаткових смислів і значень, перетворюються у символи та складають поліфонічні знаково-символічні комплекси, що інтерпретуються як "тексти".

Отже, намагаючись збагнути сутність культурології, ми повинні ма-ти, як мінімум, три вихідних поняття: "смисл" як певний зміст, "текст" як зовнішня форма його вираження та "інтерпретація" як спосіб прочи-тання першого і другого. Дані категорії засвідчують органічний зв’язок культурології та філософії діалогу. Адже "діалог" у буквальному своєму перекладі з давньогрецького "dialogos" ("dia" – наскрізний рух, проник-нення, "logos" – слово, мовлення, смисл) означає "взаємопроникнення смислів". Носіями культурних смислів є люди і тексти, що однаково мо-жуть бути учасниками діалогу. Інтертекстуальний діалог – взаємодія знаків, зокрема вербальна інтеракція (дискурс), що бере свій початок від давньогрецького принципу змагальності ("агон") і нині репрезентується розробками постструктуралізму в мовно-семіотичному дискурсі. Інтерсуб’єктивний діалог – взаємодія значущих сенсів, виражених в емоційно-психічному світі індивідів, ідея якого має глибокі культурно-історичні витоки від цілісного космологічного світовідчуття традиційних культур Сходу до сократівської Софії та християнської любові-агапе, але концептуалізації набуває у філософській культурі Заходу 1920-х рр., зна-менуючи поворот від картезіанського гносеологічного до етико-діалогічного суб’єкта, здатного до трансцендування за межі власної тота-льності.

Особливої значущості набуває проміжний вид діалогу – звернення особистості (Читача) до тексту (Автора) як до одухотвореного екзис-тенційного Іншого (Ти) в історичній перспективі. Діалог особистості і тексту постає основним механізмом здійснення діалогу культур: адже внутрішні світи Автора і Читача тексту не обов’язково синхронізовані у часі і можуть репрезентувати різні культурні традиції. Основним же механізмом здійснення діалогу особистості і тексту є внутрішній діалог: Читач повинен роздвоїтися на "Я" поза текстом (емпіричне Его) та "Я" у тексті (духовно-естетичне Его). Саме внутрішній діалог як спосіб реалізації інтерактивної взаємодії особистості і тексту культури лежать в основі стратегії герменевтичної інтерпретації ("розуміння") як ключового культурологічного методу. "Розуміння" завжди передбачає "вчитування" у "підтекст" тексту, занурення у його глибинні, невисловлені імпліцитні шари, схоплювання і відтворення його потаємної інтонації, яка трансформується і варіюється відповідно з думками і почуттями інтерпретатора. Як пише Г. Гадамер, "інтерпретатори говорять про те, що існує між рядками" [4, 152].

Отже, полісемантичне розуміння терміну "діалог" як простору взає-мопроникнення смислів дозволяє говорити про діалогічність предмета та методу культурологічного дослідження, про їх внутрішнє кореспонду-вання: між предметом і методом, між тим, що досліджується і тим, як досліджується, у культурології встановлюється органічна глибинна єдність. Предметом культурологічного аналізу є діалог смислів різних культур, які сприймаються як численні Інші і вимагають толерантного ставлення, а способом їх вивчення є діалог дослідника з текстом відповідної культури. Діалогістика як основа формування сучасної методології культурології стає актуальним пізнавальним принципом і утверджується у якості наріжного каменя некласичної наукової картини світу.

Герменевтичний діалог у дискурсі культурології має свою специфіку: він передбачає досить складне завдання – побачити за конкретною багатоманітністю явищ духовного буття людини приховану у них смислову матрицю, картину світу, ментальність. Здійснення зазначеного завдання визначає сучасну структуру семіотичного аналізу, який передбачає конструювання своєрідного "дерева культури", що складається з вищого (знаково-символічного), середнього (комунікативного) та нижчого (генетичного) рівнів. На першому – знаково-символічному – рівні знаходяться вербальні і невербальні тексти культури – створені у її межах матеріальні і духовні цінності, які несуть прихований смисл. Цим прихованим смислом виявляється другий – комунікативний – рівень – місце перебування картини світу, ідеологічних і ментальних рис культури, "душі культури" (О. Шпенглер). Остання, у свою чергу, виростає із нижчих, глибинних семантичних шарів в структурі культурної активності, які фіксуються на третьому – генетич-ному – рівні. Тут перебувають прообрази культури – архетипи. Завдання культуролога як інтерпретатора символіки текстів полягає у декодуванні ментальності, картини світу та архетипів на основі тлумачення видимих, текстуальних, виявів культури. Потрібно зазначити, що ступінь варіативності культурних смислів "конусоподібно" зменшується мірою наближення до коренів "дерева культури": тобто на рівні "генів" культури закладаються загальнолюдські смисли – універсалії культури, що піддаються численним історичним і регіональним варіаціям у вигляді структур дочірнього порядку різного ступеня віддаленості від архетипічного центру на ментально-текстуальних рівнях. Завдяки введенню до наукового обігу культурології такої "дендроцентричної" ієрархії у культурологічному підході до герменевтичної інтерпретації вдається поєднати установки на єдність і багатоманітність культур. Цей синтез визначає світоглядне значення культурології у викладеній вище дискусії універсалізму та партикуляризму як прикордонного типу наукової ментальності, що орієнтується на ідеал діалектичної єдності самості та іншості, втілений у транскультурній ідентичності культуролога як діалогічного суб’єкта.

Висновки з висловленого вище. Проблема мета-культурології як проблема самоідентифікації культуролога здійснюється у контексті протистояння західного (позитивістського, емпіричного, соціально-культурно-антропологічного) та слов’янського (семантичного, духовно-аксіологічного, філософського) дискурсів культурології. Їх бінарність зумовила появу міфів культурологічної ментальності (універсалістського, партикуляристського та універсалістсько-партикуляристського), що виражають поле напруження між суспільними проектами глобалізму та мультикультуралізму. Критичний аналіз культурологічних міфів ґрунтується на знанні предмета і методологічних засад сучасної культурології, що перебувають у смисловій конвергенції і реалізуються в контексті діалогічної філософії як взаємодія культурних смислів (предмет) та герменевтична взаємодія інтерпретатора із семіосферою тексту культури (методологія). Завдяки діалогізму сучасної культурології у її дискурсі досягається зняття напруження між універсальним та партикулярним початками буття.

Використані джерела

  1. Сковорода Гр. Твори: У 2 т. / Григорій Савич Сковорода – К.: АТ "Обереги", 1994 – Т.1.: Поезія. Байки. Трактати. Діалоги. – 528 с.
  2. Більченко Є., Івасюк О. Культурологія як наука: міф чи реальність? / Євгенія Більченко, Оксана Івасюк // Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. – Серія 7. – Релігієзнавство. Філософія. Культурологія. – № 21(34). – К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2009. – С. 102-108.
  3. Huebner B. My strangeness with culturologia – reflections from another (western) point of view // Benno Huebner. – Режим доступу до ресурсу: http://ntsa-ifon- npu.at.ua/ publ/konferenciji/vistup_profesora_benno_khjubnera_na_konferenciji_pgk_3/2-1-0-18
  4. Ґадамер Г.-Ґ. Читання і перекладання / Ганс-Ґеорґ Ґадамер ; [пер. з нім. В. Бабича] // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика: вибрані твори / пер. з нім.; упор. і вступ. сл. Д. Наливайка. – К.: Юніверс, 2001. – 145-152.
Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини

Туризм Гуцульщини - Туризм і Культура