Кравченко О. В.,
кандидат історичних наук, доцент
Харківської державної академії культури

Невідповідність того, що відбувається в соціальному та політичному житті держави тим прогнозам, які були зроблені ще на початку 90-х рр. ХХ ст., непередбачуваність подальшої траєкторії руху суспільства, швидке "старіння" наукових та аналітичних формул, покликаних прояснити зміст подій та явищ, змушує розширювати спектр явищ, які б могли сприяти глибшому усвідомленню сучасності. В їх числі дедалі частіше опиняється культура, яка для багатьох несподівано демонструє значно більшу соціальну ємність, ніж той. безумовно важливий для її визначення зміст, який пов’язаний з художньою творчістю, мистецтвом, естетикою. Оскільки складні об’єкти дослідження породжують складну систему знань про них, що змушує шукати інші, ніж вже апробовані, дослідницькі інструменти для усвідомлення культурного процесу.

"Політизація" культури так само, як і "окультурення" політики на наш погляд, приховує небезпеку спрощення їх реального змісту і позбавляє самостійного понятійного статусу. Враховуючи вищесказане, потрібно визначити той методологічний простір для аналізу обох категорій та дослідження явищ, які вони передбачають. Ці категорії завжди були і залишаються незручними для дослідника. Їх надзвичайна насиченість іноді взаємовиключними змістами, змушує вибирати: або рухатися слідом за визначеннями і пробувати знайти відповідність між уявним та дійсним, або відмовитися від звичних підходів і спробувати балансувати у просторі інтерпретацій. В числі тих методологічно гібридних напрямів, які можуть бути результативними, на наш погляд є культурологія. Культурологічний підхід не зводиться до якогось одного методу, а представляє широкий репертуар інтерпретативних технік, які можуть бути гнучко застосовані щодо розмаїття культурних презентацій та репрезентацій. Ми пропонуємо саме такий погляд на культурну політику, як співзвучний її модерному минулому та постмодерному сьогоденню.

Слід мати на увазі, що наукові методи у соціально-гуманітарних науках мають свої особливості, мотивовані специфікою об’єкту дослідження, який пов’язаний з вагомістю людського чинника, тобто його суб’єктної множинності. Теоретична експлікація понять передбачає їх підпорядкування правилам спеціалізованої інтелектуальної процедури і неминуче вимагає вирішення проблеми різноманітності варіантів усвідомлення. Розбіжності у сприйнятті та оцінці чимало залежать від рівня рефлексії та сфери актуалізації змісту визначеного категоріями. "Культура" та "політика" функціонують як в офіційному дискурсі, так і в побуті; як в спеціалізованому науково-експертному середовищі, так і в практичному повсякденному вжитку. Обидві категорії мають широкий діапазон варіативності, оскільки спираються, з одного боку, на ментальні структури, які акумулюють у відповідних мовних нормах колективний досвід, а з іншого – на принципи наукової абстракції, з їх дисциплінарними обмеженнями і невідповідністю реальному прототипу. Зрештою, лише сприйняття понять у їх функціонуванні, з урахуванням не тільки розмаїття заданих ними змістів, а й конкретних ситуацій їх використання, тобто те, що у сучасній науці називається дискурсом, дає можливість встановлення бодай тимчасової відповідності теорії та практики.

Аби спробувати обійняти певну дослідницьку позицію і виявити основні дискурсивні практики щодо культурної політики, треба привернути увагу до того, що усі три поняття, які для нас представляють інтерес – культура, політика, культурна політика,– є лінгвістичними запозиченнями. Тому одним з питань, яке виникає, є з’ясування адекватності використання цих дефініцій щодо характеристики конкретних ситуацій та явищ у вітчизняній суспільній практиці. Проблема перекладу є однією зі складових вітчизняного постколоніального наукового дискурсу про політику та культуру. Зокрема в англійській мові є два поняття, які можуть вважатися еквівалентними щодо українського терміна "політика": politics та policy. "Politics" – це сфера взаємовідносин різних соціальних груп та індивідів у використанні інститутів публічної влади задля реалізації своїх суспільно значущих інтересів і потреб. "Policy" – "напрям дій, прийнятий і дотримуваний владою, керівником, політичною партією та інше" [3, 370]. І хоча обидва змісти не завжди взаємно виключають одне одного, усе ж передбачають певні відмінності.

Отже культурна політика може сприйматися як суспільна діяльність, яка спрямована на встановлення контролю та використання ресурсу з боку влади щодо культури. З іншого боку – культурна політика може розглядатися як культурна діяльність, яка відповідає певному плану (програмі, стратегії), на кшталт зовнішньої політики або економічної, соціальної тощо. Тобто в одному варіанті культурна політика є різновидом боротьби за владу та формою її реалізації. В іншому – це намір, мета, та спосіб їх реалізації. Дещо спрощуючи та схематизуючи обидві позиції можна зафіксувати в першому випадку важливість культури як форми соціальної активності (діяльності), в другому – як змісту діяльності. І в одному, і в іншому контексті спільною є наявність певного інтересу до культури, зумовленого уявленнями про її значимість, можливість вирішення через неї (завдяки їй) певних суспільних завдань.

Як поняття, що не мають сталого змісту, вони можуть бути усвідомлювані у розмаїтті тих ситуацій та процесів, які виявляються актуальними для характеристики конкретного соціального середовища. Адже мова іде не про механічне поєднання двох цілком самодостатніх категорій, а про моделювання нового змісту, який має відповідати стану суспільної свідомості, якщо брати до уваги соціальну природу гуманітарного знання. Можливим є звернення до них в контексті універсальних проблем людини та суспільства. Зважаючи на етимологію понять "культура" і "політика", їх розгляд у площині соціогуманітарних підходів виглядає цілком органічним.

Важливим ракурсом культурної політики є проблема культури та влади (культури як влади або влади як культури). Важко однозначно відповісти на питання про те, що у цій взаємозалежності є первинним: і культура і влада пов’язані з комунікацією; і культура, і влада втілюють і реалізують певні норми життєдіяльності. Ключове, сполучна ланка тут – поняття і явище норми, конкретний зміст якої і визначається культурою. І культура, і влада встановлюють межі, відокремлюють нормальне від ненормального, соціальне від асоціального. Функціонально вони забезпечують внутрішню диференціацію та інтеграцію групи, продукування та використання спільних цінностей, мови, як умови цілісності та структурованості спільноти і водночас її відмежованості від інших. Культурно-значуще і владно-організоване є умовою соціальності. Культура і влада не стільки взаємопов’язані, скільки є по-суті проявами одного і того ж – людського. Тому культура є не тільки політичним ресурсом, а й його джерелом. Наочним прикладом влади-культури є пострадянська історія, коли питання про мову або історію виявляється по-суті політичним питанням – питанням боротьби за домінуючу символічну позицію у публічному владному полі, а сама мова та історія стають її інструментами. Ця, далеко не випадкова обставина не може мати своєю основою лише суб'єктивні наміри та розрахунки. З іншого боку, зміст не може існувати без форми, і норма у відповідності до поняття повинна бути санкціонована. Культура як соціальний феномен може існувати тільки в організованій, впорядкованій спільноті. Постмодерністські тези про фундаментальні зв'язки культури, мови і влади є вірними, але висновок з них має бути протилежний[ ] Позбутися влади в культурі неможливо не зруйнувавши її саму.

Так само, як і поняття культура та політика, культурна політика розкриває свій змістовний потенціал і у більш конкретному смисловому полі: як характеристики явищ, похідних від історичної, етнічної, соціальної, психологічної динаміки людини і суспільства. Наприклад, це стосується понять " держава", "народ", "нація", "громадянство", "право", "ідеологія" та ін. Виходячи з того. що історичний фокус модерної політичної та культурної практики фокус зійшовся в феномені нація, маємо звернутися до цього контексту, як актуально для України. Нашим завданням є визначення частини того спектру теоретичних аспектів практик репрезентації національного в культурі, які асоціюються з культурною політикою. Словосполучення "національна культурна політика" стало звичним саме в процесі виникнення та усвідомлення нації в Європі, коли культура та політика стали розглядатися як суттєві складові формування соціального порядку. Власне культурна політика, як спосіб мобілізації та маніфестації культурного арсеналу новацій в процесі утвердження нових норм суспільних відносин, була затребувана і реалізована під час здійснення перших європейських національних проектів. Це поняття моделює той зміст культури, який притаманний громадянським відносинам, що змінили феодальні ієрархії в Європі. Тому в цій редакції культурна політика може асоціюватися або з моделями націєтворення, або з варіантами їх політичного оформлення.

В різні історичні часи Європи поняття нація набувало того змісту, який не суперечив ідеї визначеності групи: чи то студентського братства, чи то церковної партії, чи то адміністративних одиниць, чи то представників елітних верств суспільства. Ні мовний, ні географічний, ні релігійний, ні тим більше політичні чинники не були визначальними для встановлення національної приналежності. Проте кожен з них потенційно міг бути таким. Л. Грінфельд пропонує наступну схему еволюції поняття нація: "natio"– група іноземців; средньовічні університети "nation" – співтовариство однодумців; церковні ради "nation" – еліта; населення Англії "nation" суверенний народ; інші країни та народи "nation" – окремий народ [1]. Застосування поняття нація щодо всього населення Англії в ХVI ст. американська дослідниця оцінила як початок ери націоналізму [2, 6]. І хоча цю революцію було помічено сучасниками не відразу, впродовж XVII – XVIII ст., усе ж, поняття "нація" приживається в європейських мовах (в першу чергу в англійській та французькій) у його новому значенні – народ, тобто населення певної країни. Тоді ж, в процесі формування централізованих держав з їх новими ідеологічними та соціальними стандартами нація дедалі більше асоціюється з політичною практикою. Найбільш переконливою презентацією нації стала велика французька революція кінця ХVIII ст.

Проте в розумінні сутності нації, так само, як в усвідомленні культури, різні регіони Європи також розрізнялися. Ідеться і про мовну традицію адаптації та інтерпретацію самого слова "культура", і про різні практики реалізації його важливих змістів. Так, наприклад, якщо для французького або англійського істеблішменту домінантним виявився громадянський контекст, то для німецьких інтелектуалів, а згодом і слов’янських, нація виявилась більш пов’язаною з культурою. як втіленням "духовності", містифікованій у їх філософських традиціях. На початку ХХ ст. німецький історик Ф. Майнеке запронував навіть розрізнення націй на "Kulturnation" и "Staatnation". Таким чином отримала легітимність складна діалектика етнічного та громадянського в національних проекціях культури. В одних випадках культурна політика усвідомлюється як політична модернізація етнічного, в інших – як політична лібералізація етнічності. Національний формат культурної політики змушує акцентувати увагу в першу чергу на державі, як її суб’єкті. основною інтригою. яку має розв’язати культурна політика в трикутнику держава – нація – етнічність, – це проблема культурних прав і свобод людини. І це дає можливість інтерпретувати її зміст в категоріях ідеології.

На той час практика оціночного використання ідеї нації, і відповідно досить суб’єктивоване розрізнення народів на "історичні" та "неісторичні", тих, хто має право на самовизначення і тих, хто цього права має бути позбавлений, вже мала чималу традицію. До цього, як відомо, попри намагання взагалі проігнорувати ідею нації, залучилися і класики "наукового комунізму". Втім, навіть без додаткової смислової акселерації передових та відсталих народах, визначення відмінності шляхів формування нації, стало одним з перших варіантів конструювання культурної нерівності. Згодом, в процесі реалізації ново-імперських проектів ці ідеї стали політичною реальністю і заклали нову парадигму культурної політики. З часом культурна реакція на багатовікове домінування європейців на Сході стане приводом для формування постколоніального дискурсу. В контексті глобалізації, коли державний суверенітет ставиться під сумнів, питання культурного імперіалізму та культурного колоніалізму постає в новій редакції: спроможності національних держав сформулювати та захистити свою національну специфіку, перш за все культурну. З іншого боку виникає проблема глокалізації, як внутрішньодержавної полікультурності, коли актуальним стає питання задоволення політичних претензій культурних груп (етнічних, релігійних, гендерних), а з іншого – свободи самоідентифікації людини. Фокусом цих питань стала політика мультикультуралізму, яка останнім часом, навіть після очевидного її провалу в країнах Європи, пропонується в якості альтернативи неіснуючому "державному націоналізму" в Україні.

З точки зору соціального функціонування культурна політика може бути представлена як управлінська проблема певної сфери (галузі) суспільної діяльності, або як вирішення культурних проблем політичними засобами, або як боротьба з владу за допомогою культурного арсеналу суспільства. У перехресті цих вимірів виявляється роль держави (меншою мірою – інших політичних акторів) в культурному житті суспільства, точніше – культурна місія держави. Давно вже звичним є уявлення про державу як механізм забезпечення культурних потреб різних суспільних груп та людини. Проте набагато важливішою та відповідальнішою є його роль в підтримці певних стандартів соціальної солідарності. І в цьому вона може бути представлена як альтернатива культурній традиції. Власне кажучи, потреба в культурній політиці з’являється внаслідок кризи традиції та пошуку ефективних способів її заміщення.

Сучасна українська культура є одним з найцікавіших об’єктів дослідження, щодо якого поки що нечасто застосовуються ефективні способи аналізу. Культурний рельєф України є досить невиразним, про що опосередковано свідчить відсутність стереотипів сприйняття країни за кордоном. Проблема полягає навіть не в тому, що Україну не знають або погано знають в Європі, частиною якого, як твердять вітчизні та зарубіжні політики, вона є. Набагато більш актуальним є те, що країна не потрапляє в сферу культурного інтересу європейців. Попри етикетні дипломатичні жести, Україна не сприймається як співучасник творення європейського простору, а українці залишаються "несподіваною нацією" з досить розмитими культурними характерниками. Оскільки кризовість та внутрішня культурно-політична суперечність стали чи найбільш характерним складовими рисами образу суспільства, виникає потреба не лише у їх фіксації проявів, а й в усвідомленні сутнісних характеристик тієї процесуальності, яка з ними пов’язана. Багато в чому модель, яку ми розглядаємо як реальну, можна вважати сконструйованою, тобто результатом певного типу культурної політики. Незавершеність національного культурного проекту України багато в чому пов’язана з відсутністю потрібної суспільної артикуляції тих пластичних ситуацій, які здебільшого отримують негативну оцінку у контексті історії, але без аналізу їх функціонування сьогодні. Культурна динаміка, навіть у метисних формах етнічності, ігноруванні мовних норм, амбівалентності історичної свідомості очевидно не є тимчасовою ознакою недосконалості. Ми маємо рахуватися з ними, як з суттєвою культурною характеристикою ситуації, усвідомлення якої є запорукою ефективних політичних практик опанування нею. Маємо виходити з презумпції правомірності всього, що є значимим в системі культурних координат України, і що потребує для початку адекватного його сприйняття, наприклад, в танскультурній перспективі.

Отже словосполучення "культурна політика" моделює досить складний зміст, оскільки кожне з понять, що його утворюють, має широкий теоретичний діапазон і передбачає розмаїття суспільних форм їх втілення. Будь-які спроби узагальнити в одному визначенні увесь спектр ситуацій, в яких є виправданим використання поняття "культурна політика", неминуче будуть дискусійними. Поки що спроби повноцінно синтезувати найбільш поширені з числа напрацьованих наукою підходів до культурної політики не дають переконливого позитивного практичного результату. Очевидно це зумовлено ємністю самої категорії, яка апелює до широкого кола антропологічних та соціальних проблем, надзвичайно складною історією його функціонування у різних культурних та політичних системах; очевидною операційною гнучкістю поняття та його модифікацій; обмеженістю наукової технології, яка передбачає абстрактно-логічну побудову знання і не в змозі адекватно визначити розмаїття реальних культурних форм; необхідності штучного обмеження змісту категорії заради збереження методологічної цілісності дослідження; відсутністю кореляції між певними науковими стратегіями, теоретичними позиціями, способами аргументації, які апелюють до різних форм людської практики. Як і кожна зі дефініцій – складових поняття "культурна політика" вона може бути розглянута і на рівні поширених побутових асоціацій, і у вигляді стереотипів певних професійних груп, які пов’язані з різного роду культурними практиками, і в рафінованому академічному варіанті чітко визначених категорій та теорій. З історичної точки зору культурна політика є, безумовно, модерним фокусом проблеми влади та культури. Знаходячись у широкому соціальному обігу, поняття "культура", "політика", "культурна політика", як і будь – які інші категорії, втрачають свою визначеність і припускають множинність ситуацій, у яких вони виглядають доцільними, незалежно від ступеню прив’язки до референта. Відповідно, і та суспільно значима практика, яка фіксується формулою "культурна політика", передбачає досить широкий змістовний спектр. Отже, застосування категорії "культурна політика" так само як і понять "культура" і "політика" викликає необхідність враховувати як дослідницьку практику, з її вимогами до аргументації та аналізу, так і більш широкий соціальний контекст, у якому цей теоретичний інструментарій використовуються для досягнення певної мети або обґрунтування певної позиції окремими суб’єктами діяльності.

Використані джерела

  1. Бурдье П.Социология социального пространства / Пер. с фр.; общ. ред. и послесл. Н. А. Шматко. – Москва : Инст. експеримент. соц.; СПб.: Алетейя, 2007. – 288 с.
  2. Гринфельд Л. Национализм. Пять путей к современности / Лия Гринфельд. – М., ПЕР СЭ. – 2008. – 528 с.
  3. Кілієвич О. Англо-український ґлосарій термінів і понять з аналізу державної політики та економіки./ О.Кілієвич. – К. : Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2003. – 510 с.
  4. Фуко M . Надзирать и наказывать / Пер. с фр. В. Наумова под ред. И. Борисовой. M. : Ad Marginem, 1999. – 480 с.
  5. Greenfield L. Types of European Nationalism. – Nationalism / J. Hutchinson and A. Smith, eds. – Oxford-New York :Oxford University Press, 1994. – P.168.
Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини

Туризм Гуцульщини - Туризм і Культура