Садовенко С. М.,
канд. пед. наук, доктор філософії (Ph.D.),
старший науковий співробітник,
заступник директора з науково-технічної роботи УЦКД,
доцент НАКККіМ

"Всі дорослі були спочатку дітьми,
тільки мало хто з них про це пам’ятає".

Антуан де Сент-Екзюпері

Упродовж багатьох століть український народ безупинно творив своє, тільки йому властиве, духовне середовище, наповнюючи його унікальними ритуалами, обрядами, звичаями – тими прикметами, "по яких розпізнають народ у сучасному, а і його історичному минулому... Звичаї, як і мова виробилися протягом усього життя і розвитку кожного народу" (О. Воропай). "Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має звичаї та традиції, що виробилися протягом багатьох століть і освячені часом. Звичаї, традиції, обряди – це втілені в рухи й слова світовідчуття, світосприймання та взаємини між людиною та природою, між людиною і людиною. А ці взаємини та світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру народу" [1]. Відтак, без знання і розуміння традиційної народної культури, фольклору, як її складової, неможливе самоусвідомлення приналежності до свого народу – того визначального і неодмінно притаманного людині, що називається національною свідомістю і гідністю.

Аналіз фольклору вимагає врахування реального змісту навколишньої дійсності й людської діяльності, його суб'єкта (носія), соціального змісту, форм побутування і функцій тощо. Такий підхід стає можливим, якщо розглядати фольклор як відображення картини світу, що змінюється разом зі зміною соціально-історичних реалій. Гідним уваги є розуміння фольклору не тільки як виду мистецтва, а, насамперед, як народної мудрості, що формує духовний світ, духовну культуру всього народу й окремої людини, як втілення знань, цінностей, норм життя різних спільнот, соціальних груп та індивідів.

Українська народна казка, як елемент вітчизняної культури, перш за все її естетичної складової, та як феномен вітчизняної народної етнопедагогіки має неоціненне значення в сучасній педагогічній практиці і є багатогранним матеріалом у загальному розвитку особистості, формуванні її здібностей та становленні естетичної культури. Казка, як дієвий могутній засіб всебічного виховання, що віддзеркалює ментальність українського народу, "відтворює історичне тло, на якому формувалася і деформувалася національна самосвідомість мас", вводить "в ситуації емоційного співпереживання, виховує естетичний ідеал" [2].

У Європі існувала довга усна традиція, пов’язана з казкою, що привернула значну цікавість етноантропології. Крім того, багато відомих авторів, письменників (Шарль Перро (Франція), брати Грімм (Німеччина), Олександр Афанасьєв (Росія) та ін.) збирали традиційні казки і на їх основі створювали нові казки.

З року в рік цікавість щодо казки зростає. Казки розказують дитині, щойно вона починає розрізняти слова. Вивчення казок входить до шкільної програми, а студенти є слухачами курсу фольклористики або історії усної народної творчості, де певна кількість годин обов’язково присвячена казкам. Художники пишуть полотна на казкові теми, письменники – літературні твори, композитори – музику. Видавництва друкують казки різних епох і народів, а режисери за мотивами казок ставлять кінофільми. Однак, сьогодні в Україні бракує наукових розвідок, спрямованих на використання казки у навчально-виховному процесі, зокрема, з дітьми дошкільного і молодшого шкільного віку.

Будь-яка казка зорієнтована на соціально-педагогічний ефект: викликає активну роботу дитячої думки, організовує пам’ять, уяву, фантазію, виховує музично-творчі здібності, художній смак, формує зв’язне мовлення, допомагає малюкам уточнити уявлення про навколишнє середовище, навчає, виховує, вчить, попереджає, спонукає до діяльності, стимулює розвиток малечого організму і навіть лікує.

Виховання засобами народної казки особливо впливає на становлення духовного світу особистості у дошкільному і молодшому шкільному дитинстві. Казка створює умови для формування внутрішньої потреби малят у неперервному вдосконаленні й реалізації своїх можливостей. Засобами народних та авторських казок, зокрема музичних та з музичними вставками, створюються комфортні психолого-педагогічні умови, за яких формування і розвиток розумових і музично-естетичних здібностей дошкільнят та молодших школярів стане усвідомлено творчим процесом.

Однак, як справедливо зазначають В. Шейко і М. Александрова, сучасний етап розвитку культури характеризується низкою кризових феноменів і тенденцій національно-культурного і глобального масштабу [3], які торкнулися усіх сфер сучасного суспільного буття. У реаліях сьогодення, у період найфундаментальніших викликів глобалізаційних процесів традиційна народна культура з її ужитковими прагматичними цінностями сприймається подекуди в ракурсі далекого історичного минулого, а накопичені естетичні цінності усвідомлюються як категорія суто музейна, неспроможна увійти в обіг сучасного життя.

Отже, в контексті культурних реалій на початку третього тисячоліття, коли культура під впливом необхідності модернізації культурного і мистецького просторів та стрімких змін у потребах суспільства зазнала і зазнає суттєвої трансформації актуальним постає питання як сучасним українцям сприймати в сьогодення народжене разом з народом, передане від покоління до покоління і залишене нащадками культурно-історичне надбання, яке є однією з найдавніших форм духовної культури українського народу. Безумовно, це одна з основних проблем, над якою необхідно працювати не тільки сучасним закладам освіти, культури і мистецтва, а і науковим установам – розкриваючи прийдешнім поколінням зміст традиційних народних звичаїв, свят, обрядів, ритуалів тощо, вивчаючи, популяризуючи, тим самим відроджуючи та зберігаючи їх. Тому навчити дітей глибоко, естетично повноцінно сприймати саме казку, осмислювати, міркувати над її психологією, філософією, співвідносити почутий (чи самостійно виконаний) текст казки з власними уявленнями і цінностями – ось, на нашу думку, визначальне завдання виховання казкою.

В Японії існує звичай: влаштовуючи дитину до першого класу, батьки приводять її на співбесіду до вчителя, який у їх присутності перевіряє готовність дитини до навчання в школі. Завжди наприкінці співбесіди дитині пропонується проспівати 10-12 японських пісень. Якщо малюк справляється і з цим завданням , то батьків вітають із зарахуванням його до першого класу школи. Втім, бувають рідкі випадки, коли учитель говорить батькам, що дитина не готова до навчання, батьки мають зробити відповідні висновки, належно підготувати дитину до вступу до національної школи і привести на співбесіду тільки на наступний рік. А при вступі до вищих навчальних закладів молоді японці поряд з іншими науками повинні знати кілька сотень пісень свого народу! [4] Викладач починає співати перший куплет, а вступник – наступний. На глибоке переконання академіка І.А. Зязюна (про це він висловлювався неодноразово на нарадах, конференціях), якби кожен з українців знав хоча б триста з півмільйону існуючих українських пісень від початку до кінця, тоді б ми знали історію нашого народу, наші звичаї і нашу культуру.

Очевидно, буде вкрай благотворним, якщо сучасні діти будуть читати (а не тільки дивитись мультфільм чи кінофільм по телевізору!), знати, більше того, вміти продемонструвати у вигляді драматизації, театралізації 10-12 українських (і не тільки!) народних казок, зокрема, музичних та пісенних вставок з казок, в яких вкладено досвід наших предків, підмічено, запам’ятовано і передано нащадкам своєрідні "підказки" оточуючого світу.

А ще хочеться пишатися великими українцями і нагадати пріоритетні здобутки українського народу в галузі тієї чи іншої науки, освіти, культури і мистецтва. Основоположником педагогічної науки в Росії і "вчителем російських учителів" був Новгород-Сіверський українець К.Д. Ушинський. Найвидатнішим російським письменником був і залишається М.В. Гоголь з Полтавщини, композитором – П.І. Чайковський з Черкащини, а художником – Ілля Рєпін з Харківщини. Неможливо уявити світову фізику і медицину без українця Івана Пулюя, що відкрив катодні промені, а світову математичну науку – без полтавця Михайла Остроградського. Початок розвитку космічної ери поклали українці Едуард Ціолковський, Юрій Кондратюк, Сергій Корольов та інші видатні вчені України [5].

Справді, український народ володіє великим духовним багатством і творчим потенціалом, прагненням до життя і діяльності. Саме системі освіти в Україні, через національну спрямованість навчально-виховного процесу належить сформувати у нового покоління українців національну самосвідомість, кращі якості національного патріотизму, культуру спілкування, мовну культуру.

Особлива мова дитячого фольклору, казок несе в собі багатий світ почуттів, переживань, настроїв, думок людини, відбиває моральні ідеали, народну мудрість і є духовною пам’яттю культури нашого народу.

Російський письменник (знову ж таки українського походження!) К. Паустовський писав: "Людина, що не знає рідної мови – дикун". За допомогою української народної казки малята зможуть краще взнати і вивчити рідну мову – мову нашого народу, яка серед двох тисяч мов світу Всесвітнім конгресом краси мов у Парижі ще у 1934 році була визнана за своєю милозвучністю третьою в світі!

"Виховувати – значить долучати дитину до світу людських цінностей" – ця теза має стати справжньою метою або навіть девізом навчально-виховної роботи з дітьми. Виколисуючи дошкільнят на матеріалі українського фольклору, зокрема, казках, шляхом їх вивчення та використання на заняттях і в повсякденному житті, ми розвиваємо у дітей позитивне емоційно-ціннісне ставлення до вітчизняної культури, до національних культур інших народів, виховуємо змалечку відчуття відповідальності за збереження української національної культурної спадщини.

Неможливо зрозуміти казку, більше того дати їй визначення, без попереднього з’ясування важливих рис і відзнак, що їй властиві. Щоби це зрозуміти, необхідно вивчити середовище, та, хоч би побіжно, розглянути той поетичний обшир, в якому народилась і жила казка і які особливості за довгі століття свого побутування вона увібрала в себе у фольклорному дивосвіті.

Народні казки та пісні-казки – словесно-поетичні або музично-поетичні твори, в яких навколишній світ розкривається за допомогою фантастичних образів та тварин. Це продукт дорослої творчості для дітей. Твори цього жанру із дорослого фольклорного середовища ввійшли в дитяче світосприйняття і стали повністю дитячим продуктом. Народна казка є ефективним засобом розвитку пізнавального інтересу в роботі, бо вона для дитини дошкільного віку є чимось реальним, тим, що допомагає їй в доступному обсязі пізнавати дорослий світ почуттів та переживань.

Як відомо, орієнтовно до середини ХІХ століття термін "казка" використовували в багатьох значеннях – від назв різноманітних документів (наприклад, списки населення, показання в суді, звіти), деяких суто літературних прозових, віршованих, окремих фольклорних творів (билини) до справді казок в сучасному їх сенсі.

Перша згадка власне казок у пам’ятках писемності дослідники відносять до 1649 року – часу датування грамоти Верхотурського воєводи Рафа Всеволожського, в якій отримують осуд "люди", що "сказки сказывают небывалые" [6].

Втім, дослідники стверджують, що термін "казка" у прямому його значенні зустрічається вже в російсько-англійському словнику – щоденнику Ричарда Джемса, та навіть ще раніше – в граматиці Лаврентія Зизанія [7]. У згаданому словнику слово "казка" наводиться в сенсі видумки, небилиці, твору, в який не вірять, а в другому – байки і казки фігурують як рівнозначні поняття [8].

Казки відносяться до розповідного народнопоетичного або писемно-літературного твору про вигадані події, вигаданих осіб, іноді за участю персоніфікованих чи фантастичних сил. В них відображені різночасові вірування, погляди та уявлення народу у формі структурованої, хронологічно послідовної сюжетної оповіді, яка має чітку композиційну будову, яскраво виражене протистояння (добра і зла, світла і тьми, що завершується перемогою добра або світла). Казки належать до найдавніших витворів людського духу і сягають у глибину далеких від нас часів, яких не сягає жодна людська історія [9].

Казки є джерелом стійких народних афористичних традиційних висловлень, так званими формулами ініціальними та фінальними, які відразу настроюють слухача (читача) на вигадку, приміром: "Сказала б казки – не вмію, сказала б приказки – не смію, сказала б небилиці – так багато плутаниці. Ну, казки, хоч і не вміючи, а треба казать", "Кому казка, а кому бубликів в’язка", "Живуть, і хліб жують, і постолом добро возять".

Варто зауважити, що традиційними для казок є початки, наприклад: "Це було за царя Гороха, як було людей трохи". Узвичаєними є і вставки в середині казки: "Скоро казка мовиться, та не скоро діло робиться", а також – кінцівки казки: "І я там був, мед, вино пив, по бороді текло, а в рот не попало".

Українська народна казка – одна з найяскравіших сторінок української народної історії. Українські казки – це невичерпний світ фантазії, гумору, народної мудрості.

Вперше українські "Народні казки", вибрані для дітей, побачили світ у 1907 році. Їх упорядкував "Лицар Духу", письменник, укладач всім відомого чотиритомного "Словара української мови", збирач і публікатор народної творчості, громадський діяч і просвітитель Борис Грінченко (1863-1910 рр.). Склавши іспит на народного вчителя, він працював у сільських школах і попри матеріальну скруту жив активним духовним життям: збирав пісні, казки й перекази, складав книгозбірню для сільських дітей і сам створював рукописні книжечки для них, писані друкованими літерами. За граматикою та читанкою Б. Грінченка вчилася і його донька Настя й учні (згодом, 1911 року, вже по смерті Б. Грінченка, його дружина М. Грінченко (М. Загірня) видала "Рідне слово", де використані його рукописні книжки). Просвітницька ідея спонукає Б. Грінченка до перекладів з Г. Гейне, Й.В. Гете, В. Гюго, А. Франса, О. Пушкіна, Ф. Шіллера, до створення життєписів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, до публікації численних популярних збірок та фольклорних творів для масового читача ("Колоски", "Мудра дівчина", "З народного поля", "Думи кобзарські" та ін.). Серед них і була збірка "Українські народні казки, вибрані для дітей" (видана вперше, як ми зазначали, 1907 року, згодом витримала не одне перевидання).

Українські народні казки закликають дітей бути добрими, щирими, лагідними. З самого раннього дитинства діти мають знати, що герої казок: "Коза-Дереза", "Козел та Баран", "Гуси-Лебеді", "Як лисиця вчилася літати", "Кіт і Лисиця", "Кіт – сірий лоб", "Півник и Курочка", "Теремок", "Рукавичка", "Кривенька Качечка", "Кузьма Скоробагатий", "Лисиця и Журавель", "Лисиця і Заєць", "Лисиця і Рак", "Ведмідь и Лисиця", "Ведмідь і Собака", "Ведмідь липова нога", "Пан Коцький", "Курочка Ряба", "Колобок" та багато інших, є українським фольклором, українським духовним історичним та матеріальним надбанням давніх українців.

Казка визначається як один з основних жанрів народної творчості, вид художньої прози, епічний, переважно прозаїчний твір чарівного, авантюрного чи побутового характеру усного походження з настановою на вигадку, або порівняно коротка розповідь про фантастичні події та персонажі, такі, як феї, гноми, велетні тощо [10].

М. Грушевський у Першому томі "Історії української літератури" [11] визначає казку як "оповідання фантастичне, без виразної моралізуючої цілі". У Першому томі Етнографічного збірника (розпочатого під редакцією М. Грушевського в 1895 році) І. Франком було запропоновано систематизацію прозової традиції, яка стала підґрунтям подальшої систематики українського етнографічного матеріалу.

На думку М. Грушевського, "годиться все-таки розрізняти певні групи, які відповідають певним моментам його розвитку. Се казки про звірів; казки про космічні сили; казки про надприродні пригоди ("про щастя"); оповідання про подвиги, осягнені людськими здібностями; оповідання демонологічні. Дарма, що всі сі групи – як все в природі – тісно сплітаються між собою: перевага того чи іншого мотиву дає місце певній групі казок в еволюції сеї повісті".

Казки являють собою жанр художньої народної прози: епічні оповідання алегоричного, повчально-розважального, чарівно-фантастичного, героїчного або побутового змісту з установкою на вигадку. Термін "казка" вперше зустрічається в сімнадцятому столітті і позначає ті види усної прози, для яких у першу чергу характерним є поетичний вимисел, гра фантазії.

Однак, цей основний принцип художнього методу казок не заважає їм тримати зв’язок з дійсністю. "У всякої казки є елементи реальності" [12]. Отже, казка змінюється разом з дійсністю, що її породжує. А тому в казках, що народились за часів феодалізму, характерними образами є цар, царевич, король, лицар. При капіталізмі для казок стало характерним відображення контрасту багатства та бідності, збільшується зацікавленість казкарів до теми грошей. Тому в цих казках в якості героя з’являється купець.

Власне казки поділяються на такі основні масиви: казки про тварин, героїко-фантастичні (чарівні) казки, соціально побутові казки та небилиці, кумулятивні казки.

Казки про тварин – це спостереження людини над життям природи і передача взаємин між тваринами, птахами. В алегоричній формі казки про тварин висвітлюють суспільні явища, побут людей. Це найдавніші казки, тому в них помітні сліди різних епох – від первісного суспільства до наших днів. Відомими українськими народними казками про тварин є: "Курочка Ряба", "Колобок", "Рукавичка", "Коза-Дереза", "Котик і Півник", "Солом’яний бичок", "Пан Коцький", "Півник і двоє Мишенят" та ін. [13].

Чарівні (героїко-фантастичні) – це також дуже давні казки. В них герой-богатир перемагає різноманітні сили зла, тобто в чарівних казках органічно поєднується героїчне і фантастичне, тому вони можуть ще визначатися як героїко-фантастичні. Відомими українськими народними казками цієї групи є: "Телесик", "Кривенька качечка", "Котигорошко", "Дивна сопілка", "Летючий корабель", "Царівна-Жаба", "Яйце-райце", "Ох!", "Козак Мамарига" та ін.

Побутові (соціально-побутові). Основна частина цих казок сформувалася за часів феодалізму, а отже ці казки за походженням є не такими давніми, як дві попередні групи. Побутові казки мають оптимістичне спрямування, закликають до боротьби за справедливість, показують житейські реалії, а основний пафос в них спрямований на утвердження добра і соціальної справедливості. Найвідомішими побутовими (соціально-побутовими) казками є: "Язиката Хвеська", "Семиліточка", "Дідова дочка й бабина дочка", "Правда і кривда", "Названий батько" та ін.

Народні казки зробили великий вплив на писану літературу. "Казками і темами казок здавна користувалися літератори всіх країн і всіх епох", – писав М. Горький.

А ще цікавим є те, що і творця казок, і виконавця називають казкарями. Талановиті виконавці, імпровізуючи казки, вносять у їх зміст і форму чимало свого, індивідуального. Серед них відомими казкарями є Р. Чмихало, К. Дерев’янченко.

Письменниками-казкарями на Україні були Г. Квітка-Основ’яненко ("Мудра дівчина"), І. Франко ("Лис Микита"), А. Шиян та ін. В Росії – О. Пушкін, П. Єршов ("Горбоконик"), М. Салтиков-Щедрін (сатиричні казки), П. Бажов, С. Маршак та ін. Популярними є казки французького казкаря Ш. Перро, датського Г.-Х. Андерсена, італійського Дж. Родарі та ін. [14].

Термін "казка" походить від слова "казати" (казки розказуються). Водночас казки широко використовують пісні, приказки й прислів’я, загадки й замовляння.

Казки з пісенними вставками в українській народній творчості представляють найдавнішу фольклорну верству.

Пісні з казок – це такі музично-поетичні або рецитовані твори, які відіграють основну інтерлюдійну функцію в композиційному розгортанні казкового сюжету і без яких сюжет не може розвиватися. Тематика невеликих за обсягом музично-поетичних вставок з казок повністю підпорядкована загальному сюжету.

В українських казках формувалися дві групи пісенних вставок. Перша – пісенного характеру, друга – речитативного.

В піснях з казок переважає речитативна мелодика, говірковий тип мелодичного розвитку з елементами співності (О. Смоляк).

Не варто забувати те, що казка – це завжди натяк. Всім нам відомі слова Олександра Пушкіна про натяк у казці. Дійсно, казка – це не моральна сентенція. У казці має бути саме натяк, ідеологічна директива, актуалізація особистісного трактування сюжету й індивідуальне осмислення його змісту.

Тому одним із завдань виховання казкою є вміння знайти і сформулювати цей натяк і зрозуміти в чому саме полягає урок.

Натяк може полягати в тому, що використовувати українські народні казки повною мірою для розвитку особистості дітей в сім’ях та в системі дошкільного виховання можна за напрямками, зокрема: моральне виховання, географічна подорож, виховання доброти, мовна зарядка, розвиток мислення та уяви, казкова математика, казка і екологія тощо. А казка з музично-поетичними вставками, а також музичні казки допоможуть розвинути музичні здібності вихованців.

У процесі формування музичних здібностей у дітей дошкільного віку важливою є ідея щодо компенсаторних можливостей здібностей. Мова йде про ймовірність надзвичайно широкої компенсації одних здібностей іншими, внаслідок чого відносна недорозвиненість певної здібності зовсім не виключає можливості успішного виконання тих видів діяльності, що найбільш тісно пов’язані з проявами вроджених здібностей. Відсутня здібність може бути компенсована іншими, більш сформованими у людини (Б. Теплов, Д. Флейвелл).

Окремі здібності не просто співіснують одна з одною. Кожна здібність змінюється, здобуває якісно іншого характеру залежно від наявності і ступеню сформованості інших здібностей. Відображаючи системну організацію мозку, міжфункціональні зв’язки та діяльнісний характер психічних функцій, окремі здібності мають складну структуру.

Як зазначав у цьому сенсі Л. Виготський, "кожна наша "здібність" працює насправді в такому складному цілому, що, взята сама по собі, вона не дає й приблизного уявлення про дійсні можливості її дії. Так, коли ми досліджуємо людину зі слабкою пам’яттю в ізольованих умовах, на відміну від людини з гарною пам’яттю, вона може запам’ятовувати краще просто в силу того, що пам’ять ніколи не виступає сама по собі, але завжди в тісному співробітництві з увагою, загальною установкою, мисленням – і сукупна дія різних здібностей може виявитися зовсім незалежною від абсолютної величини кожної окремо" [15].

Українська нація вважається однією з наймузичніших у світі. А отже, процес засвоєння національного музичного фольклору дітьми дошкільного віку ґрунтується на наявності у них загальномузичного інстинкту, природних схильностей, що закладені генетично. Синкретичні жанри дитячого музичного фольклору створюють умови для природного формування музичних здібностей у дітей з раннього віку, позитивно впливають на підвищення інтелекту, становлення й творчу самореалізацію особистості. Музично-естетичне виховання, засноване на використанні фольклорних здобутків, має універсальний характер, може ефективно використовуватися в роботі з дітьми різного віку та ступеню розвитку. Вплив засобами дитячого музичного (пісенного) фольклору активізує центри уваги, пам’яті, мислення, мовлення, водночас гармонізує особистість.

Тому стає зрозумілим чому в казках частіш за все є пісенні вставки, які потім виконуються дітьми як самостійні пісеньки.

Враховуючи великий позитивний вплив українського фольклору на формування інтелекту та розумовий розвиток особистості, питання своєчасного виявлення музично-творчих нахилів та розвитку музично-творчих здібностей у дітей дошкільного віку казковим та пісенно-ігровим дитячим фольклором залишаються актуальними і сьогодні, а отже потребують характерологічної уваги.

Народні казки і в сьогодення є найефективнішими з точки зору розвитку у дітей активного спілкування, вивчення рідної мови, народних традицій і звичаїв, емоційного прояву, є ефективним видом пізнання життя, оточуючого світу та свого "Я" в ньому. В казковій формі чи з використанням елементів казки, без напруги, поповнюється новими враженнями емоційна сфера дитини, розширюється певне коло уявлень про навколишній світ, накопичується життєвий досвід, збільшується словниковий запас, розвивається мова, з’являється бажання виказувати свої погляди, устремління до виконавської діяльності.

Таким чином, казки (народні, авторські, або складені на основі дитячого фольклору), пісні-казки допомагають дітям оволодіти вміннями і навичками, збільшити об’єм природної та музичної пам’яті, інтелекту, сприяють вихованню духовності, формуванню особистості на ідеях гуманізму. У процесі музично-ігрової діяльності в казці створюються умови для розвитку музичних здібностей, які стають важливим фактором впливу на виховання загальної і пізнавальної активності, образно-асоціативного мислення, уяви, здібностей до інтерпретації.

Значне емоційно-моральне навантаження у виховній роботі з дошкільнятами несе колективне виконання та музикування: театралізація (драматизація), хорове, інструментальне, вокально-групове (ансамблеве). Воно дає можливість формувати етичні почуття особистості: співпереживання, співчуття, доброту, розвиває емоційне сприйняття естетики навколишнього світу та цінностей духовної культури. А головне – розвиток та самореалізація особистості проходять природно, вільно, як потреба у самовираженні, із збереженням свободи і у процесі музично-творчо-ігрової діяльності дошкільнят.

Народні казки, як важливий засіб інтелектуального та духовного зростання, мають дивовижну здібність формувати у дітей та молоді національну культуру, розвивати творчий підхід, виховувати творчу фантазію, дають можливість проявляти власні творчі можливості. Активним засобом розвитку творчої самореалізації є творчі завдання. Особливості казок, пісень з казок, пісень-казок, як і всього українського дитячого музичного фольклору, їх природність, спонукають дітей до творчих дій, активізації ініціативи, емоційної чутності. В таких умовах найбільш повно розкриваються творчі можливості.

Базування процесів виховання та мистецького навчання дітей дошкільного та молодшого шкільного віку на народних казках, традиціях, святах, звичаях, обрядах, музично-ігровому фольклорі є визначальним чинником формування національної культури, духовного світу, соціальної поведінки та особистісних цінностей особистості, розвитку музично-творчих здібностей.

Казка поруч з нами завжди. Головне її побачити і у тому, як маленькі розумники щиро милуються вранішньою росинкою або тішаться грайливим цвіркотінням ластівки, і у тому, як вони "розмовляють з тваринами", і в звичайних, на перший погляд, іграх – в усьому можна знайти казку. Важливо тільки захотіти!

Використані джерела

  1. Шкода М.Н. Традиції і свята українського народу. – Донецьк: ТОВ ВКФ "БАО", 2009. – 384 с.: іл.. – С. 3.
  2. Ступарик Б.М. Школі – національне виховання молоді (вибрані статті). – Івано-Франківськ: Плай, 2005. – 304 с.
  3. Шейко В., Александрова М. Культура та цивілізація в історико-культурній думці України в добу глобалізації: Монографія / Шейко Василь, Александрова Марина. – К. : Ін-т культуро-логії АМУ, 2009. – 312 с. – С.8.
  4. Щербань П.М. Формування національної самосвідомості в сім’ї: Наук.-метод. розробка на допомогу лектору-викл. нар. ун-ту українознавства. – К.: Т-во "Знання" України, 2006. – 116 с. – (Б-ка українознавця). – Бібліогр.: с. 113-114. – С. 79.
  5. За П.Щербанем: С. 84.
  6. Савченко С.В. Русская народная сказка. История собирания и изучения. – Киев, 1914.
  7. Русские сказки в ранних записях и публикациях (ХVІ–ХVІІІ века). – Л.: Изд-во "Наука", 1971. – 288 с. – С. 3.
  8. Лаврентій Зизаний. Грамматика словенска. Вильно, 1596 (раздел: "Лексис, сиреч речения").
  9. Садовенко С.М., Босик З.О. Пам’ятка-запитальник на допомогу збирачам української усної народнопоетичної творчості: Методичні рекомендації / Світлана Садовенко, Зоя Бо-сик. – Вид. 2-е / перероб. З 1-го вид. та доп. – К: НАКККіМ, 2010. – 140 с. – С. 63.
  10. Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії [Електронний ресурс]. / Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%B7%D0%BA%D0%B0
  11. Грушевський M. C. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. Т. l./Упоряд. В. В. Яременко; Авт. передн. П. П. Кононенко; Приміт. Л. Ф. Дунаєвської. – К.: Либідь, 1993. – 392 с. ("Літературні пам’ятки України").
  12. Ленин В.И. Полн. собр. соч., 5 изд., т.36. – С. 19.
  13. За М. Дмитренком: Українські народні казки / Упоряд., передмова Миколи Дмитренка. – К.: Видавець Микола Дмитренко, 2004. – 384 с. (Серія "Народна творчість". – Кн. 6). – С. 3-6.
  14. Лесин В.М., Полинець О.С. Словник літературознавчих термінів. – 3-е вид. перероб. і доп. – К.: Вид-во "Рад. школа", 1971. – С. 177-178 – (Казка).
  15. Выготский Л.С. Педагогическая психология / Под ред. В.Давыдова. – М.: Педагогика, 1991. – 480 с. – С. 230.
Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини

Туризм Гуцульщини - Туризм і Культура