Cтепура М. Є.,
здобувач кафедри теоретичної та
прикладної культурології НАКККіМ

Серед інтегративних галузей наукового знання, пізнання та осягнення особливе місце займає історична культурологія, яка має своїм об’єктом історію та культуру української спільноти, України, українства і, перш за все, давню історію м. Києва. Враховуючи різноманітність методів-підходів (наукових, філософських, культурологічних, археологічних, освітніх, акмеологічних, аксіологічних, системно-функціональних) щодо україністики, всі вони вивчають спільноту, Україну як цілісний феномен буття у його історичному та культурному розгортанні. Україністика як наука та навчальна дисципліна за теорією М. Грушевського, сформувалася поступово і, головним чином, протягом XIX ст. у тісному зв’язку зі становленням і розвитком класичного, некласичного і посткласичного типів науки, особливостями культурно-історичного, громадсько-політичного та освітнього процесів в Україні. Чинниками, які впливали на становлення україністики класичного типу в XIX ст. були романтизм, народність, проблеми мови, збереження старожитностей та культурно-історичної спадщини українського народу. Так, мова і природа, фольклор і писемна література, етнографічні, демографічні особливості, економіка, суспільство, культура, історія, ментальність українського народу стають предметом наукового вивчення (дослідження, пізнання) в класичній історії української культури [1, 3–15; 2. 73]. Водночас, історія української культури некласичного типу пройшла шлях від поглибленого дослідження конкретних наук до об’єднання їх як сукупності українознавчих (українська мова, література, культура, історія, географія України) або як комплексно-міждисциплінарного утворення на основі інтеграції переважно гуманітарних та природничих наук [3, 6–9].

Україністика постнекласичного типу характеризується цілісністю, здатністю до оновлення, що розширює спектр змістових підходів (філософсько-світоглядних, релігійних, соціокультурних, психологічних, історико-наукових, геополітичних, соціополітичних, економічних); аналізує архетипно-символічний, аксіологічний, акмеологічний, міфологічний зміст і, перш за все, на основі історико-документальних та архівних джерел [1, 6]. В цьому контексті особливого значення набуває архівна україністика як наука та навчальна дисципліна. Філософський та культурологічний аспект україністики потребує розв’язання актуальних національних та державотворчих проблем в Україні, проблем ідентичності та самоідентифікації українців, специфіки процесу розвитку сучасному культури та актуальних питань із життя української спільноти від найдавніших часів до початку XXI ст. [10, 109–112; 11, 926].

Базовими архівами для дослідження історико-культурної спадщини м. Києва є наступні: ЦДІАУ (Центральний державний історичний архів України в м. Києві), ЦДАВОВУ (Центральний державний архів вищих органів влади України); ДАК (Державний архів міста Києва); ДАКО (Державний архів Київської області); ІР НБУВ (Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського). Одним із відомих дослідників історії та культури м. Києва є Ковалинський В. В., який у серії видань "Київські мініатюри" (Вип.1. – К., 2002) висвітлив невідомі та маловідомі сторінки київської минувшини [7, 35–42]. Автор спирається на широке коло архівних документів, які водночас є цінним джерелом щодо вивчення національної української культури другої половини XVIII – початку XIX ст., зокрема й м. Києва. Це видання логічно доповнює іменний та тематичний покажчик, де представлено важливі історіографічні та архівні факти. Всі ці матеріали є основою для проведення культурологічного дослідження.

За повнотою відображення різних історико-культурологічних питань матеріали у фондах вищезазначених архівів доцільно розподілити на такі основні групи: 1) розпорядчі документи вищих органів державної влади Росії (царські укази та грамоти, укази Сенату та Синоду), що регламентували внутрішнє культурно-мистецьке життя м. Києва цього періоду; документи державних установ України-Гетьманщини та України-Малоросії; 2) справи, що репрезентують різноманітність культурно-мистецького життя доби пост гетьманщини (організація київської та полкової військової музики; навчання при полкових школах; хорові та інструментальні капели у дворянсько-поміщицькому середовищі); 3) матеріали стосовно особистих справ українських виконавців (співаків, музикантів, регентів, композиторів), які перебували на службі Україні та за її межами (насамперед, у Придворній імператорській капелі, російських магнатів; в структурі Академії наук та Академії мистецтв Росії).

Значну кількість джерел з досліджуваної тематики опубліковано у серійних археографічних виданнях: "Акты, относящиеся к истории Южной и Западной Россіи", "Архив Юго-Западной Россіи", "Памятники, изданные Временною комиссиею для разбора древних актов". В них знайшли відображення деякі особливості тогочасного культурно-мистецьких відносин між Україною та Росією, сторінки музичного побуту нащадків гетьманів та козацької старшини, а також культурно-музичного життя м. Києва другої половини XVIII – першої половини XIX ст.

Особливе значення для розкриття теми мають документи, зібрані М. Петровим у п’ятитомному виданні "Актов и документов, относящихся к истории Киевской Академии", яке містить найповніші біографічні відомості про багатьох нащадків гетьмансько-старшинського середовища. Значну групу джерел щодо мистецького життя м. Києва представив Ф. Титов у "Памятниках православия и русской народности в Западной России в XVII–XVIII вв.". Окремий комплекс документів складають законодавчо-розпорядчі акти державних органів Росії, вміщені в багатотомному виданні "Описание документов и дел, хранящихся в архиве Св. Синода", в яких також знайшли відображення деякі питання просвітницької діяльності представників українського шляхетства та цікаві відомості щодо їх культурно-мистецьких зв’язків. Також до культурологічного обігу доцільно введення літописних та історико-хронікальних творів XVIII ст. України, як наприклад: "Літописна повість про Малу Росію та її народ та про козаків взагалі" Олександра Рігельмана у 4-х частинах (нап. 1778–1786 рр.) – відома як повна систематична історія України від найдавніших часів до 1786 року, до якої додано історію запорізьких козаків, етнографічний опис та матеріали до історії побуту українського народу і, насамперед – козацько-гетьманської верхівки та їх нащадків.

Історико-культурологічні матеріали представлено у фонді Київської духовної консисторії (ф.127, од.зб. 12987; 1700–1919 рр). Київська духовна консисторія була створена близько 1700 року. У 1789 році її перейменовано на Київську духовну декастерію, з 1832 р. – знову іменовано Київська духовна консисторія. Була адміністративним органом православної церкви у межах єпархії, якій належала адміністративна, виконавча та судова влада. Ліквідована у березні 1919 року. Серед справ цього фонду, де висвітлено окремі сторінки української культури цього періоду наступні: клопотання колишнього півчого імператорської придворної капели Романа Жуми про зарахування його до капели митрополита (1753 г.); справа про відрядження "лучших певчих" студентів Київської духовної академії до російської посольської церкви м. Кенігсберг (1760 р.); справа про відрядження ієродиякона Києво-Кирилівського монастиря Сильвестра та монаха Досифея півчими у Петербурзький Олександрійський монастир (1773 р.).

У фонді Київської губернської канцелярії (ф.59, од. зб. 9996; 1709–1781 рр.) представлено актові документи київського музичного цеху, відомості про перебування імператриці Єлизавети Петрівни у м. Києві (1744 р.) та список співаків Києво-Печерської лаври, які присягали на вірність імператриці Єлизаветі Петрівні (1755 р.). Завдяки цим документам виявляється можливість методом реконструкції відтворити тогочасні форми культурно-музичного життя в Україні, а також імена вихованців Києво-Могилянської академії середини XVIII століття.

Значний комплекс справ ф. 59 присвячено різним сферам життєдіяльності українських співаків у складі придворної імператорської капели (у Петербурзі), серед них: Федір Петров (1741 р.), Іван Божич, Іван та Федір Середа, Іван Андрієвський, а також майже цілісно збереглася справа про набір співаків з України до петербурзької придворної капели, яку здійснював І.Андрієвський (1758 р.) та справа про відбір співаків солдатом київського гарнізону Київського полку Іваном Чернігівським (Чернігівським) (1764 р.). Заслуговують увагу й окремі справи, які фрагментарно висвітлюють культурно-мистецькі події в Україні другої половини XVIII ст., як наприклад: справа про капельмейстера Цинкова (м. Полтава, 1789 р.); клопотання сина придворного живописця С. Магницького (1785 р.); справа про надання "жалованья" архітектору Квасову (1765 р.), трубачу Ямбургського полку Глаткову (1766 р.); про українця Д. Артилевича, який навчався малярській справі при Києво-Софійському монастирі (1769 р.) та багато інших.

Серед архівних справ Канцелярії Київського військового, Подільського і Волинського генерал-губернатора (ф.442, од.зб.278601, 1796–1916 рр.) виділяється указ Сенату про умови продовження терміну перебування за кордоном художникам, які виїхали з України (24.10.1834 р.). Важливим джерелом щодо вивчення культурно-музичного життя м.Києва кінця XVIII – початку XIX ст. є архівні матеріали щодо функціонування канцелярії Київського військового губернатора (ф. 533). Серед документів цього фонду виділяється справа щодо клопотання доньки колишнього придворного живописця Коссовского Анни про надання їй паспорту на вільне проживання в Росії (1803 р.) та архівні матеріали ф. 442 (Канцелярія Київського військового, Подільського і Волинського генерал-губернатора), зокрема, указ Сенату від 24 жовтня 1834 року про умови продовження терміну перебування за кордоном художникам, які виїхали з України (1834 р.).

Архівні джерела доцільно доповнюють наукові видання, які об’эктивно висвітлюють історико-культурний період другої половини XVIII – першої половини XIX ст. в Україні: М. Маркевича "История Малороссіи" у 5-ти томах (1869 р.), Г. Кониського "История Русов или Малой России" (1896 р.), О. Лазаревського "Описаніе старой Малороссіи" у 3-х томах (1893–1895 рр.), М. Грушевського "История України-Руси" (Т.IX-X, 1899 р.), Д. Бантиш-Каменського "История Малой Россіи" (1897 р.), а також праці вчених діаспори: І. Крип’якевича, Н. Полонської-Василенко, О. Оглобліна, П. Чубатого, Б. Крупницького та ін. Важливими джерелами дослідження також є монографічні праці М. Костомарова, В. Антоновича, М. Максимовича, Д. Дорошенко, О. Васильчикова та багатьох ін., присвячені історичним постатям гетьмансько-старшинського середовища та їх нащадків.

Так, до важливих особливостей української національної культури другої половини XVIII – початку XIX ст. належить розмаїття на теренах колишньої України-Гетьманщини професійних форм культури та освіти, які грунтувалися на національних засадах. На основі вивчення архівних джерел виявляється можливість методом реконструкції відтворити форми культурно-освітнього та мистецького життя м. Києва другої половини XVIII – середини XIX ст., які є складовою національної української культури цього періоду і потребує подальших науково-теоретичних та історико-культурологічних досліджень.

Використані джерела

  1. Горенко Л. І. Культура як українознавство : [Методичний посібник для самостійної роботи студентів очної, заочної та дистанційної форми навчання, аспірантів, докторантів, слухачів курсів (факультету) підвищення кваліфікації з українознавства] / Горенко Л. І. – К. : МЕФ, 2003. – 156 с.
  2. Горенко Л. І. Духовна культура / Горенко Л. І. // Філософія : [Словник-довідник : Навчальний посібник] / [Надольний І. Ф., Черушева Г. Б., Пархоменко В. В. та ін.]. – [2-е вид., доп., випр. і перероб.]. – К. : "Видавництво Дельта", 2009. – C. 73.
  3. Горенко Л. І. Архівна україністика другої половини XVIII–XIX ст. (за матеріалами фондових колекцій ЦДІАК України в м.Києві) / Горенко Л. І. // Сіверщина в історії України : [Збірник наукових праць] / [С. А. Слєсарєв (голова), О. М. Титова (заст. голови), С. І. Білокінь, Л. О. Гріффен та ін.] / Національний заповідник "Глухів", Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК. – Київ-Глухів , 2010. – Вип. 3. – С. 6–9.
  4. Горенко Л. І. Українознавчі пріоритети національної освіти XVIII – першої половини XIX століття: концепції, проекти, перспективи / Горенко Л. І. // Українознавство. – 2009. – Номер 3. – С. 143–148.
  5. Енциклопедія етнокультурознавства (понятійно-термінологічний інструментарій, концептуальні підходи) / В. Г. Кремень, Ю. І. Римаренко, В. Г. Чернець, Ю. С. Шемшученко. – [У 2-х частинах, 6 книгах]. – [Вид. 2]. – К. : ДАКККіМ, 2002. – Ч. 2. – Кн. 1. – 442 с.
  6. Калакура Я. С. Методологічний інструментарій українознавця. В кн. Калакура Я. С. Історичні засади українознавства / Калакура Ярослав Степанович. – К. : НДІУ, 2007. – С. 21–30.
  7. Ковалинський В. В. Київські мініатюри / Віталій Васильович Ковалинський. – К. : Вид-во "Літопис", 2002. – Книга перша. – 320 с. ; іл.
  8. Кононенко П. П. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства / Кононенко П. П. // Українознавство : [Навч. посібник]. – К. : Заповіт, 1994. – 234 с.
  9. Кононенко П. П. Українознавство третього тисячоліття / Кононенко П. П. // Українознавство в системі освіти Буковини : [Науково-методичний вісник]. – Чернівці : Технодрук, 2006. – C. 7–8.
  10. Кононенко П. П. Українознавство : проблеми методології // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства / [За загальною редакцією професора П. П. Кононенка] ; [Відповідальний редактор О. Б. Ярошинський]. – К. : Міленіум, 2003. – Т. І : Українознавство : теорія, методологія, практика. – С. 109–114.
  11. Усатенко Т. П. Українознавство // Енциклопедія освіти / [Акад. пед. наук України ; головний ред. В. Г. Кремень]. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – С. 926–927.
Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини

Туризм Гуцульщини - Туризм і Культура