Чернова К. О.,
доктор соціол. наук, ст. наук. співр.
КНУ ім.Тараса Шевченка,
провідний наук співр. УЦКД

Вивчення історії виникнення поняття "гендер" засвідчило, що воно з моменту свого первісного вживання мало ряд суттєвих трансформацій, що з часом обумовило значне розширення його смислового наповнення й значення. Причому, перекочувавши колись у сферу соціально-гуманітарного знання, поняття „гендер", що розуміється як складний соціокультурний конструкт, який містить у своєму складі розбіжності в ролях, поведінці, ментальних та емоційних характеристиках між чоловіками і жінками, що конструюються суспільством, швидко затвердилось у своєму науковому статусі і на сьогодні знайшло своє достатньо широке розповсюдження в межах вирішення його актуальних проблем. Крім того, розширене значення терміну "гендер " саме як базової категорії соціально-гуманітарного знання відкрило нову пізнавальну перспективу – виникнення власне гендерних досліджень і становлення гендерного підходу як фундаменту для нових теоретичних побудов.

Аналіз вивчення вітчизняної літератури переконливо свідчить про те, що гендерна концепція і гендерний підхід стали враховуватись українськими дослідниками із значним запізненням. При цьому, з початку 90-х років двадцятого століття проблема врахування і втілення ідей гендерного підходу в соціально-гуманітарні науки та вітчизняну систему освіти стають предметом гострих дискусій. У кожній з цих сфер гендерний підхід розвивався з великими труднощами, оскільки серйозні перешкоди на шляху здійснення гендерного аналізу соціальної дійсності були пов’язані з нерозвиненістю категоріально-термінологічного апарату, відсутністю чіткого розуміння співвідношення жіночих і гендерних досліджень, їх концептуальних засад, а також з відсутністю спеціалістів у галузі гендерної теорії та практики. В силу цього адаптація ідей гендерних досліджень у вітчизняній науковій та освітній практиці проводилася лише окремими ентузіастами.

На сьогоднішньому етапі трансформації нашого суспільства можна простежити підвищений інтерес до соціокультурних чинників в житті українського соціуму. Найбільш ґрунтовно термін "соціокультурний" проаналізував П.Сорокін, який вважав, що соціологія досліджує соціокультурні явища у всіх різноманітних типах зв’язків. Він підкреслював той факт, що не існує чіткої демаркаційної лінії між суспільством і культурою, а є лише одна соціокультурна реальність.

Оскільки жіночі дослідження на базі феміністських груп безпосередньо передували гендерним, досі значна кількість гендерних курсів присвячена ширшому висвітленню проблем жінок, а також їх участі в історії, політиці та науці. Наприклад, у Єльському університеті (США) читають курси "Жіноче здоров'я", "Жінки і наука", "Жінки в японській історії" тощо, які виправляють однобокість попередніх підходів до суспільних дисциплін [1, 496].

Як відомо, гендерні дослідження в Україні були започатковані у 1990-х роках ХХ ст. літературознавцями та соціологами. Так, зокрема, в системі наукових досліджень протягом 1993-95 рр. активно здійснювалась діяльність щодо вивчення становища й статусу жінок, що в подальшому виокремилась в окремий напрямок "жіночих досліджень". Активний розвиток таких "жіночих досліджень" призвів до виникнення гендерних відносин, започаткування гендерних досліджень та їхньої інституалізації, яка відбулась протягом 1995-2002 рр.

Українське суспільство при загальному егалітарному настрої є за своєю суттю патріархальним із відповідним розподілом гендерних ролей та соціальних функцій.

Підтвердженням того, що держава Україна налаштована на комплексні гендерні зміни, є прийняті у 2005 р. Закон України "Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків", Указ Президента від 26 червня 2005 р. "Про вдосконалення діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків" та ін.

Зазначимо, що поняття "влада" носить змінний характер та нерозривно пов’язане з поняттями статусу і ролі.

В Україні переважна частина досліджень гендерних відносин ініціюється і здійснюється міжнародними організаціями та їх представництвами (Програмою рівних можливостей ПРООН в Києві, ОБСЄ, МОМ, Британською Радою, Human Rights Warch та іншими), чи вітчизняними організаціями за рахунок міжнародних грантів (наприклад, Харківський центр гендерних досліджень – Фонд МакАртурів, Київський міжнародний інститут соціології – проект НаУКМА з Норвезьким інститутом міжнародних досліджень, Українсько-канадський проект "Громадська думка населення України про демократизацію", громадська організація "Жіночі перспективи" – Міжнародний фонд "Відродження" тощо) [2, 14].

В Україні також не проводилося масштабних соціологічних досліджень на гендерну тематику на замовлення органів державної влади чи політичних партій. Дослідження гендерних відносин в Україні здійснюються переважно на замовлення міжнародних організацій чи громадського сектору. Лідером серед представництв міжнародних організацій, які замовляють гендерні дослідження, виступає Програма рівних можливостей ПРООН в Україні [2, 14].

Так, зокрема, однією з основних цілей діяльності "Програми рівних можливостей та прав жінок в Україні" є підтримка Уряду у виконанні програм гендерної рівності та впровадження відповідного законодавства для посилення національного механізму впровадження гендерної рівності на національному, регіональному та місцевому рівні. Загальним результатом реалізації цього компоненту повинні стати політичні зобов’язання щодо впровадження національного механізму забезпечення гендерної рівності, а також наявність правових та фінансових інструментів забезпечення законодавства та програм із впровадження рівності [3]. До речі, один з двох дорослих у світі загалом вважає, що жінки не мають рівних прав з чоловіками, хоча ще 20 років тому близько 130 країн світу схвалили Конвенцію про усунення всіх форм дискримінації щодо жінок. Думка дорослих громадян України подібна: лише 55% опитаних вважають, що жінки й чоловіки в Україні мають рівні права. До того ж чоловіки переконані в цьо¬му значно частіше (65%), аніж жінки (47%) [1, 174].

Вагому роль у формуванні та реалізації гендерної політики відіграє ефективне управління гендерними процесами з боку держави і, насамперед, створення відповідних законодавчих ініціатив. Як учить світовий досвід, найефективніший спосіб закріпити більш-менш пристойне представництво жінок у владі – законодавчі гарантії. В одних країнах жіночі квоти передбачено в Конституції, в інших – у законах про партії чи виборчому законодавстві (як у Фінляндії, де обумовлено, що у виборчих списках має бути не менш як 40% кандидатів однієї статі). Серед 21 країни світу, де можуть похвалитися чоловічо-жіночим рівноправ’ям, у 17 – квотування за статтю закріплено законодавчо.

В Україні жіночі квоти вже кілька років намагаються провести че¬рез парламент, але безрезультатно. Закон "Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків" (діє з 1 січня 2006 року) не поставив крапки в дискусії про забезпечен¬ня жіночого представництва у владі. В ньому – жодного слова про "жіночі" відсотки у виборчих списках [4, 63].

До речі, аналіз гендерних диспропорцій у владних структурах України свідчить про те, що у Верховній Раді першого скликання було майже 3% жінок, другого – 5,7%, третього – 8,1%. Результати парламентських виборів 2002 року побили рекорд, щоправда, із знаком мінус: до ВР пройшло лише 5,1% жінок. У парламенті п'ятого скликання їх кількість збільшилася до 8,2%. Тоді до Верховної Ради чоловіків балотувалося вчетверо більше. Різниця 80% проти 20% не на користь кандидаток збереглася і на дострокових виборах. Деякі з учасників виборчих перегонів ("НУ-НС" та Блок Литвина) не пропустили до першої п'ятірки списку жодної жінки.. Жіночих облич у новому парламенті наразі 37, або 8,2%. "Найжіночнішими" є Партія регіонів та БЮТ – у них по 12 жінок. "НУ-НС", за результатами виборів, провів до парламенту сім жінок, комуністи – п'ять, Блок Литвина – одну. Верховна Рада вже кілька скликань поспіль ніяк не може вибратися з другої сотні списку зі 189 країн, які моніторить на "жіночність" Міжнародний парламентський союз. Хоча поступ усе-таки є: із: 52-го місця у 2003 році нині пе-ремістилася на 105-те [4, 63]. До речі, за радянських часів Верховна Рада УРСР теж не могла похвалитися чоловічо-жіночою "зрівнялівкою", але кількість жінок була пристойнішою, ніж тепер – близько 36% [4, 63].

Отже, виходячи із вище зазначеного, можна констатувати про поки що недостатнє підвищення рівня представництва жінок в політичній та адміністративно-управлінській діяльності; гендерні диспропорції у владних структурах України зумовлені високим рівнем скорочення кількості жінок на вищих рівнях органів державної влади й відмовою від квот для жінок. А тому нагальною постає проблема щодо необхідності активного й системного впровадження гендерної паритетності у сфері державно-управлінських відносин; більш широкого використання гендерних підходів щодо створення на рівні державної політики відповідної матеріальної та моральної бази для активізації участі жінок в процесі управління.. Необхідними постають питання напрацювання адекватних політичних рішень, спрямованих на дотримання принципу гендерної паритетності та активне використання креативного потенціалу жінок і чоловіків.

Використані джерела

  1. Основи теорії гендеру: Навчальний посібник. – К. : "КЛАС", 2004. – 536 с.
  2. Т. Марценюк. За яких умов можлива успішна гендерна політика? Інституційна модель дослідження і регулювання гендерних відносин у Швеції та в Україні // Збірник доповідей Міжнародної науково-практичної конференції "Гендерні перетворення в Україні: осмислюючи стратегію і тактику" / Упоряди.: О. Плахотнік, Л. Гуслякова. – Х. : Райдер, 2009. – 120 с.
  3. 3.http://gender.undp.org.ua/index.php?option=com_content&view=category&layout=blog&id=20&Itemid=68&lang=ua.
  4. Довідка журналу "Віче". – 2008. – № 1. – С. 63.
Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини

Туризм Гуцульщини - Туризм і Культура