Пам’ятка-запитальник на допомогу збирачам української усної народнопоетичної творчості: методичні рекомендації / Світлана Садовенко, Зоя Босик. – Вид. 2-е / перероб. з 1-го вид. та доп. – К.: НАКККіМ, 2010

Українські календарно-побутові звичаї та обряди


Історично доведено, що складний і тривалий шлях розвитку пройшли українські календарно-побутові звичаї та обряди. Саме таку назву вони отримали через зв’язок з календарними циклами (зима, весна, літо, осінь), які пов’язані з аграрно-господарськими роботами, від яких безпосередньо залежав побут наших предків.

Серед сучасних церковних дат точкою відліку зимового циклу є день Введення в храм Пресвятої Богородиці (21 листопада /4 грудня). З цього дня у хліборобському розумінні починає спочивати земля, яку не можна копати аж до Благовіщення (25 березня /7 квітня). По всій Україні з цього дня починали розучувати колядки, виготовляти «вбрання» для колядників і переряджених.

За народною традицією до Введення дівчата та молодиці мали закінчити терти льон і коноплі. Цього дня, за народним повір’ям, надзвичайно активною є «нечиста сила», особливо відьми, які можуть чаклунськими діями відбирати молоко у корів. Саме тому, майже по всій Україні, люди вдавалися до різноманітних оберегів: обсипали подвір’я і хліви маком-самосівом (видюком), обкурювали зіллям худобу, мастили вим’я корів маслом, часником, а на дверях хлівів малювали хрести.

Дехто і сьогодні вважає такі дії забобонами, навіть чаклунством і магією. Однак, це лише часткове і далеко не точне їх тлумачення, яке необхідно продовжувати досліджувати. Збирачам фольклору варто пам’ятати, що звичаї та обряди українського народу складалися на давній світоглядній основі, а чаклунством чи магією займалися лише одиниці.

З днем пам’яті великомучениці Катерини (24 листопада / 7 грудня) пов’язувалися звичаї «кликати Долю», ворожити на щасливе заміжжя. Дівчата цього вечора збиралися на вечорниці, де варили пшоняну кашу, і виходили до воріт «кликати Долю». Багато ворожінь на щасливе заміжжя виконували в ніч на 13 грудня, до дня пам’яті Андрія Первозданного (30 листопада /13грудня). Після ворожінь влаштовували вечорниці, на які сходилися і парубки, після чого починалися різноманітні розваги, з яких найпоширенішою була «Калита».

Різними обрядовими дійствами відзначали в народі церковні свята: пророка Наума (1/14 грудня), мучениці Варвари (4/17 грудня), преподобного Сави (5/18 грудня), Миколи Чудотворця (6/19 грудня), святої Анни (9/22 грудня).

Все, що у Введенні чи наступних святах зимового циклу зароджене, то найповніше розкривається в обрядових дійствах, пов’язаних з Різдвяними святами: Святвечір (Багата кутя) святкувалася (24 грудня / 6 січня). Кутю, цього вечора, готували із зерна і заправляли медом та маком. До святої вечері господиня готувала 12 пісних страв. Святого вечора вносили в хату «святки», тобто «дідуха». Після Святої вечері розпочиналося Різдво.

Різдво (25 грудня /7 січня) – винятково багате, веселе, радісне й велике свято, що вирізняється від подібних свят інших народів своєю особливою обрядністю, багатством фольклору, найглибшою прихованістю стародавньої передісторичної культури. Це свято є нашим документом глибокої доісторичної дійсності не лише вірувань, світогляду, але й наших культурних, політичних та економічних зв’язків і взаємин із всесвітом.

У Різдвяних та новорічних звичаях не лише підноситься високорелігійне і загальнолюдське почуття. В них глибоко виявляються колективно-громадське та національне почуття єдності, любов до праці, проявляються людські бажання, мрії, надії та найвищі чесноти – шанування людини, її пам’яті, розділення радості з іншими людьми та найкращі щодо них побажання.

Відомо, що багато змін зазнали наші предковічні традиції цього свята, проходячи часово-просторові зміни, які відбувалися аж до часів незалежності в Україні. Характерно, що в основі різдвяних звичаїв і нині збереглося все те, що було пов’язано в ті далекі часи з хліборобським господарством, з пастушеством. Також яскраво виступають у народних звичаях істотні риси українця – працьовитість, гостинність, чесність, доброта, співучість; єдність, святість родини; шанування пам’яті померлих тощо.

Одвічний мотив родинного благополуччя тісно пов’язувався з обрядом колядування. Ходили ряджені парубочі ватаги колядників бо (нагадуємо, що дівчата не ходять). В Україні з незапам’ятних часів вважалося: коли прийде у хату на велике свято першим хлопчик, то усе буде успішно, добре й прибутково. Тому цих віншувальників у всіх хатах вітали дуже радо, з любов’ю.

За походженням колядки поділялися (і тепер цей поділ зберігся) на народні й церковні. Щодо їх виконання – існують колядки дорослих, «громади молодців-хлопців», дівчат та дитячі. Для першої групи найбільш характерні хліборобські мотиви. Співалися колядки для господаря та його дружини, хлопців та дівчат. Саме таке розмаїття мотивів колядок, адресування їх персонально кожному членові родини вирізняє український обряд колядування. До числа найдавніших належать українські колядки, в яких побутували казково-фантастичні мотиви. А ті, що виконувалися під час Різдвяних свят безпосередньо у церквах, переважали біблійно-релігійні мотиви з оспівуванням Божого дитяти, страждання і мук Богородиці.

Вечір під Новий рік (31 грудня /13 січня) називали «другою колядою» або «Щедрим вечором» (Щедра кутя). У цей вечір, що до вечері під Новий рік, подавалися й м’ясні страви, яких не вживали на «Святвечір». У багатьох місцевостях у цей вечір молодь ходила «маланкувати». За церковним календарем, це день преподобної Меланії. Перевдягалися в ряджених, а один хлопець у Меланку.

Щодо «водіння кози», переодягання та маскування, «подорожування Василя з Маланкою», то цей маскарад-ліцедійство частіше проводиться на Новий рік і рідше у ніч на «Маланки». Маланка переходила від хати до хати, співаючи з музиками Маланчину коляду. Під вікнами щедрувальники – вже й дівчата, вітали господарів з Новим роком, бажали їм усяких гараздів. За ці вітання щедрувальників щедро обдаровували.

А вже вранці на Новий рік (1/14 січня) – день, присвячений Василю Великому, ходили по хатах «посівальники». Хлопці-підлітки, зайшовши до хати, посівали зерном і приказували: «Сію, сію, посіваю, / З Новим роком всіх вітаю!». Дуже поширеним був звичай спалювати в цей день на городі, в садку чи на воротах сміття, що виносили з хати.

Не менш важливим був і вечір напередодні Водохреща 5/18 січня (Голодна кутя). Цього вечора чільне місце посідали кутя і узвар.

Перш ніж сісти до вечері, хату обкурювали ладаном і зіллям, скроплювали всі її закутки свяченою водою, заїдаючи при цьому ритуальним печивом – паляницею чи пирогом. На стінах усіх приміщень вивішували паперові хрестики або малювали їх крейдою чи тістом, замішаним на освяченій у церкві воді. Після такого обходу зачиняли двері й, помолившись, сідали вечеряти. Набрану опівночі воду зберігали за образами.

З водою пов’язані обряди, приурочені до Богоявлення, Йордану або Водохрещ (6/19 січня). Після ранкового богослужіння в церкві процесія вирушала до річки чи водоймища. Тут попередньо прорубували ополонки, ставили з криги хрест. Саме Йордан-Водохрещі – це торжество, присвячене святителю давнини – воді, вигнанню зими та вшануванню і прискоренню приходу весни. Випускання голуба, чи іншого птаха під час освячення води, нині окуте християнським духом, а в давнину було провісником неба, прильоту птахів, прискорення приходу весни. Вірування, що у новорічну ніч та у Водохрещенську відкриті бувають небеса для весни й води, що скоро підуть на землю «дрібні дощики», залишили свої сліди у фольклорі.

Отже, у зимовому циклі відбувається зустріч і проводи. Зустріччю предків починалися найважливіші зимові свята (Святвечір), а закінчувались проводами (Водохреще). Вечори в цьому проміжку вважалися святими. У цьому циклі було найбільше обрядових дійств, якими намагалися забезпечити здоров’я, щастя і достаток. Переважна більшість із них була спрямована на вшанування покійних предків. До циклу зимових українських традиційних свят належать різдвяно-новорічні свята: «Святвечір», «Різдво» «Щедрий вечір», «Меланки», «Новий рік», «Голодна кутя», «Водохреще». Цінні ці традиції тим, що вони, хоч і в значно зміненому вигляді, а все таки в основі своїй дійшли до нас із глибокої давнини, з передхристиянських часів, з доби родового побуту. Нині не всі розуміють і цінують велику вагу й значення цих традицій. Це тому, що вони у нас уже мають характеру святкових розваг та молодіжних забав. Не всім відомо те, що ці звичаї пройшли крізь віки і донесли до наших часів характер духовного життя наших предків, їх віру, вірування, світогляд, образ матеріального життя, ідеали, бажання, мрії. Варто знати, що ці звичаї допомагають нам усвідомити свою історичну самобутність, психіку предків сивої давнини і показують послідовний розвиток старовинної української культури, її початкові види.

Весняний цикл календарного циклу обрядів дещо здеформований християнським календарем. Починається він від дня Євдокії (1/14 березня) і триває аж до Вознесіння (15/28 травня). Саме Стрітення (2/15 лютого) є своєрідним містком від зимового до весняного циклу. Подекуди в Україні на Стрітення ще ходили ввечері переряджені з колядою. Вранці йшли до церкви освячували свічки, після чого ними підкурювали хворих людей, худобу. Влітку їх запалювали під час грози. Освячували цього дня й воду, яку використовували для кроплення пасіки, і під час пристріту – від хвороби, спричиненої «поганим» оком. Ще відчутніші мотиви у день Віднайдення голови Івана Хрестителя, Обретіння (24 квітня /9 березня). Цього дня птахи повертають голови до своєї домівки. Але за народним календарем весна починалася від дня преподобної мучениці Євдокії (1/14 березня) або Явдохи.

Справжні весняні мотиви, найповніше виражені в обрядах, приурочених до Благовіщення, Великодня, Юрія, які звучали від дня Сорока святих мучеників (9/22 березня). З цього дня розпочиналися вулиці – своєрідне весняне дозвілля, і починали співати веснянки. Вуличні зібрання з Благовіщення за традицією тривали до Семена (1/14 вересня). У цей день пекли до сорока коржиків «птахів» – «жайворонків». Відбувалася урочиста зустріч птахів. Щодо давнини, то очевидно, в цей обряд було вкладено зміст ушанування предків. Однак вже згодом на нього нашаровувалися інші обрядодії, що ми називаємо «проводами зими», «зустріччю весни», «закликанням весни». М’ясопусна неділя залежала від того, скільки тижнів м’ясниць – пори зимових весіль – випадало того чи іншого року. Після неї наставав тиждень, за яким починався Великий піст, що тривав сім тижнів – аж до Великодня.

Після М’ясопусної неділі з понеділка розпочинався сирний тиждень або Масляна. Останню неділю перед Великим постом називали Сиропусною. Кожен день цього тижня був заповнений різноманітними звичаями, які нині вже дещо призабуті. Вранці першого дня Масляни заміжні жінки збиралися в чиїсь хаті або в корчмі. Одна з них виймала поліно і клала на стіл, інші жінки сповивали поліно, як ляльку. Це означало, що народився «Колодій». Після доброго частування, залишивши «Колодія» в шинку, жінки ходили від хати до хати, де були неодружені парубки чи дівчата, і прив’язували їм або їхнім батькам «колодки». Це могла бути цурпалка, кольорова стрічка, хустина – своєрідне покарання за те, що не одружилися протягом недавніх м’ясниць. Ту відзнаку ніхто не смів з себе зняти, поки не дасть викупу. В деяких регіонах викупним подарунком за колодку була писанка на Великдень.

Основна їжа запустів – вареники, сир, масло і яйця. Супроводжувалися вони танцями, оскільки вже з наступного дня і аж до Великодня, танцювати було гріхом. За традицією, кожен з цих семи тижнів мав свою назву і свої звичаї. Перший день пісного тижня називали Жилавим понеділком або Чистим, оскільки цього дня жодних страв не готували. Перша субота Великого посту присвячувалася церковному поминанню покійних. А першу неділю Великого посту називали Збірною. Від цього дня молодь починала «збиратися на вулиці». Четвертий тиждень Великого посту називали хрестопоклонним. А середу цього тижня називали середопістя або хрестцями. П’ятий тиждень називали похвальним. Шостий тиждень – вербний, квітний. Протягом цього тижня уникали сіяти льон, коноплі, городину, бо все «буде ликувате, як верба». У неділю, яку називали «Вербною», святили вербові гілки. Сьомий тиждень, яким закінчувався Великий піст, називали в народі чистим, білим, страсним або живим.

Чистий четвер був прологом до великодніх свят, які разом з Благовіщенням є кульмінацією весняного святкового циклу. Великого значення надавали і страсним свічкам, які під час відправи Страстей у церкві тримали протягом усього богослужіння. Із запаленими свічками намагалися повернутися додому, де ними випалювали хрести на сволоках – «щоб лихе хату обминало». Потім сідали до так званої «прощальної» вечері. В Чистий четвер улаштовували «прощальну вечерю». На цю вечерю готували ті страви, які найбільше полюбляли «діди» (покійні предки).

На Великдень раненько, з укладеними ще в суботу до кошиків припасами, поспішали до церкви. Після «благовісту» відбувалося урочисте посвячення пасок. Первісно Великдень – це було свято весняного сонця і природи, що оживала, відроджувалась від довгого зимового сну. Тепер Великдень починається (після Великого посту) з Вербної неділі, коли в церкві на вранішній службі освячують і роздають гілки верби (лози). І тепер це свято визначає християнське величне свято Воскресіння Ісуса Христа.

У давнину найбільшими забавами у великодні дні були дівочі хороводи у супроводі весняних обрядових пісень. У різних місцевостях їх називали по-різному: в східних районах – веснянками, а в Галичині – гаївками, гагілками, ягілками. Давніше починали їх співати від так званої Збірної неділі чи Благовіщення. Виконання їх припадало на період Великого посту, коли заборонялося влаштовувати громадські ігрища. Тому й веснянкові танки, хороводи «пристосовувалися» до святкових великодніх днів. Переважна більшість веснянок і гаївок нагадувала драматизовану гру, своєрідний театралізований хороводний діалог. Найбільш поширеними у веснянках вважалися весільні мотиви. Головний їх зміст – залицяння, сватання, щасливе чи нещасливе одруження, протиставлення милого нелюбові тощо.

Крім веснянок, майже повсюдними в Україні були «гробки», «Провідний понеділок», «Провідний вівторок», «Провідна неділя», «Проводи». Практично весь тиждень був сповнений поминальних молитов. І сама назва означала, що народ проводжав Великодні свята. Але прямий зв’язок з Великоднем у народному календарі мали ще два важливі тижні – Переполовеніє, або Рахманський Великдень і Вознесіння, або Знесіння чи Ушестя. Обидва ці дні, як і Великдень, мають рухомі дати. Переполовеніє завжди припадає на середу.

Як і «Хрестці» під час Великого посту, воно розділяє на дві рівні частини період від Великодня до Трійці, чи Зелених свят.

Щодо знайомства з весняними звичаями та обрядами варто згадати ще два важливі весняні свята, які завжди мають точно визначену дату. Перше з них – Благовіщення Пресвятої Богородиці (25 березня / 7 квітня). З цим дуже важливим церковним святом пов’язано чимало різноманітних звичаїв та обрядів. Згідно з народними повір’ями, на Благовіщення прокидається земля, яка до цього часу відпочивала.

Після Божого благословення пробуджується природа. Вранці повсюдно в церквах відбувалися великі богослужіння. У центральних і східних районах України після церковного богослужіння дівчата біля церкви починали весняні хороводи у супроводі веснянок, які завершували на Ушестя.

Турботою про сімейний достаток, врожайність нив, приплід худоби і здоров’я членів родини сповнений день святого Юрія (23 квітня / 6 травня), якого вважали покровителем хліборобства і скотарства. З-поміж усіх святих саме Юрію народні повір’я доручають «відкривати» небо, випускати росу, тепло, закосичувати квітами землю. Про це часто співається і в колядках, і у веснянках. Важливими компонентами юр’ївської обрядовості були ритуальні вогні і трапези. У низинних районах на день Юрія перевагу надавали традиційним обходам полів та влаштуванням трапез «на житах». Під час трапез співали, пританцьовували, часом качались по ниві.

Завершувався весняний обрядовий цикл важливим церковним святом – Вознесінням. Воно припадає на сороковий день після Христового Воскресіння, щорічно у четвер. Його ще називали Ушестям. У східних районах України на Ушестя пекли обрядове печиво – «драбинки». З ними дівчата на виданні влаштовували дівочу гостину, де співали пісень – здебільшого з весільними мотивами. У поліщуків Ушестя пов’язане з проводами весни. Це був останній день, коли молодь виконувала веснянки.

Пізніше цих пісень вже не співали. Вознесіння служило ще однією датою «проводів» і завершення весняного обрядового кола. У народнопоетичному календарі, особливо весняному, приховано доволі багато старих, архаїчних останків. Саме до глибоких змістом і давністю, мистецьких неперевершених народних творів, ще далеко дохристиянської доби, належать численні обрядові пісні наших далеких предків, зокрема весняного циклу – веснянки-гаївки. Вони мають у своїй основі анімістичний світогляд та віру в духи-душі лада, в покійників. Природа в їх уяві мала душу, розуміла людину; а людина, за їх вірою, на основі анімістичного світогляду могла впливати на природу, та надприродні сили на добро собі за посередністю магії – магічних слів-формул та магічних дій, а злі сили відхиляти від себе і не давати їм робити зло. Саме велич природи, стихійні її сили, численні незрозумілі її явища – викликали в народі й радість і страх, а все це витворило уявлення про світлі сили, сили добра, а поруч, – і про темні сили, сили зла. З цього логічно-послідовного містка і виникла віра у світлі сили й у темні сили та боротьбу цих сил, що й породило пізніше дуалізм. Таке вірування властиве всім народам первісної культури і виникло за кілька тисячоліть до Народження Христа.

Отже, виникли ці колективні обрядові поезії в глибокій давнині саме в часи перемоги тепла над холодом, весни-літа над зимою, і наповнені вони красою природи, теплом життєдайного сонця, радістю весни, воскреслої Матері-Землі.

Щодо основних фігур то у хороводних рухах, фігурах, ритмі та міміці веснянок-гаївок приховані багаті образи, численні поняття, вірування, чаклування та глибока символіка дохристиянської обрядовості. Усі рухи тісно пов’язані з рештою дій, з словами-співами (формулами), з численними весняними обрядами, Великого Дня (Великодня), включно з орнаментикою писанок. У дослідженні рухів – водіння веснянок-гаївок, хлоп’ячі та дитячі ігри, натяки про Сонце, шанування покійників, чарування високого врожаю, чаклування щасливого одруження, збільшення роду новонародженими, приплід худоби, «відхід у вирій старих» членів роду-родини – усе це ми знаходимо не тільки у словах, співі, певному мотиві, ритміці, в орнаментиці писанок, але й у вогнях Великодньої ночі, у нічній відправі. Найголовніша фігура-образ у водінні веснянок-гаївок – коло, яке знаменує Сонце, хвалу йому, його благання-чаклування. Свято весни унаочнює пробудження життя – рослин, птахів, тварин, людей, які радіють початку нового життя в природі. Веснянки, хороводи різняться за часом виконання: одні починають співати на Благовіщення, а другі лише на Великдень.

У веснянках-гаївках поєднано пісню (слово), ритм, рух, танець, міміку та гру з частими повтореннями. В них закладено зміст про те, що в ті часи шлюб вважався священною дією, непорушною і глибокою вірністю подружжя. Протягом віків архаїчні слова в зразках уснопоетичної творчості змінювались, відбувалось їх осучаснення. Проте усні народні твори дійшли до наших часів із збереженням їх провідної думки, ідейності, світоглядних особливостей, що є найістотнішим і найціннішим.

Літній цикл, як і весняний, заповнений хліборобськими турботами, насамперед доглядом за посівами, не мав чітко окреслених меж. Початок літнього циклу означено днем Івана Богослова, який припадає на 8/21 травня. Його пов’язували з періодом, коли на дубах з’являлося листя, тобто з днем Теодора (16/29 травня), але з-поміж урочистостей літнього обрядового циклу важливими були Зелені свята. За церковним календарем вони обмежені двома днями – неділею і наступним понеділком. Спочатку йшла Свята неділя, або Зіслання Святого Духа. Ще називали її П’ятидесятницею – п’ятдесятий день після Великодня. Після неї – понеділок, присвячений Пресвятій Трійці. Але в народі рамки цього свята дещо ширші. Вони охоплюють період між сьомим і восьмим четвергами після Великодня. Власне сьомий тиждень називали Зеленим, Клечальним, або Русальним. Звідси і четвер на цьому тижні мав таку назву.

На Русалії відбувалися ігри з піснями, танцями, перерядженням. Усі компоненти й мотиви обрядовості Зелених свят цілком співпадають з обрядовістю українців як зимового, так і весняного циклів. Ще й тепер в них проглядає прадавня світоглядна основа обрядовості наших предків. Тому від «русального Великодня» і до Івана Купала (24 червня /7 липня) в обрядовому дійстві чітко проступають поминальні мотиви. Звичай поминати покійних на Зелені свята одночасно пов’язаний з віруванням в русалок. Русалки в українській народній уяві – дівчата або молоді жінки, переважно – утоплениці. До цієї категорії духів належать і мертвонароджені діти чи ті, які померли до хрещення. За народними повір’ями, їхні душі сім літ блукають манівцями, а в Зелені свята випрошують під вікнами, щоб їх бодай після смерті охрестили. Найчастіше місцем їхнього перебування вважалася річка чи ставок. У місячні ночі вони виходять на берег, розчісують довгі коси, гойдаються на деревах чи водять свої хороводи. Русалок в народі боялися і чекали. Вони ж виходили з води на поля, коли починали квітувати жита, тобто в період Русалій. Згідно з народними повір’ями, від них залежала доля врожаю. Саме тому в обрядових дійствах Зелених свят відбито мотиви вшанування чи відлякування русалок, тобто їх «зустріч» і «проводи». «Зустріч русалок» починалася в Зелений четвер. На Поліссі жінки вивішували в цей день на деревах, на жердках полотно, одяг, на вікна викладали свіжоспечений хліб, а дівчата у лісі справляли «русалчин Великдень». У Троїцький четвер відбувалися «проводи русалок». Основна суть «проводів» – позбутися тих «непрошених» гостей, які приходили на Зелені свята. В одних місцевостях русалкою була гарна дівчина з довгим волоссям, в інших – обходились без перерядженої. Усі учасниці «проводів» вбирали на голови вінки і йшли з піснями в поле, до річки чи на кладовище. Дійшовши до призначеного місця, скидали з себе вінки і розбігалися. У всіх цих обрядодійствах простежується зв’язок з культом предків. Вірили в те, що русалки сприяють родючості нив. Після Трійці давнім і найбільш емоційним літнім торжеством є Купальське свято або Івана Купала (24 червня /7 липня). У давнину купальські розваги займали у часі тривалий період.

Про це свідчать і купальські пісні, які співали з перших днів Петрівки аж до святкування дня апостолів Петра і Павла (29 червня / 12 липня). Однак кульмінаційна точка цього святкування припадала на період літнього сонцестояння. За період християнізації наших предків прадавнє купальське торжество поєдналося зі святом Івана Хрестителя. Якщо попередні свята були опосередкованими етапами підготовки до жнив, то купальська обрядовість є її заключним етапом. Цього вечора збираються дівчата й парубки, плетуть собі вінки з зілля і підперізуються зеленими стеблинами полину, чорнобилю, запалюють вогонь і, взявшись за руки, ведуть навколо нього хороводи, співають пісні, у яких згадується Купало. Потім стрибають через вогонь.

У період підготовки до святкування дівчата збирали польові квіти і пахучі трави, плели декілька вінків.

Хлопці дбали про купальське деревце, солому і дрова для вогнища. Як тільки хлопці встановлювали купальське деревце, дівчата прикрашали його квітами та кольоровими стрічками. Його називали «купайлицею», «купайлом», «гільцем», «вільцем». Відомі також назви «марена», «марина». Основна урочистість починалася з ушанування деревця, на якому запалювали свічки. Дівчата водили навколо «купайлиці» хоровод. Поки дівчата урочисто співали купальських пісень, парубки розпалювали багаття, яке підтримували протягом усієї купальської ночі. Потім влаштовували біля вогню громадську вечерю. Деревце розламували і несли на городи, розкидали по грядках, щоб городина краще росла, а дівчата ховали під подушки, щоб суджений наснився.

Залишки від деревця, опудала, спалювали або топили в річці. Фіналом свята було ворожіння на вінках. Дівчата пускали по два вінка. Один вінок загадували на себе, а другий – на хлопця. Не всі купальські дійства дійшли до наших днів. Загубилися обрядодійства, які мали зв’язок з періодом літнього сонцестояння чи поворотом Сонця на зиму. Однак збереглися рештки давнього ритуалу освячення купальського вогню.

Також збереглася народна основа купальських обрядів: звичай запалювати купальські вогні, влаштовувати дівочі ворожіння, збирати цілющі трави. Найбільш стійкими на всій території України були народні вірування в цілющу силу купальського зілля. Тому під час купальських торжеств скрізь було поширено збирання різноманітних лікарських рослин.

Заключними етапами літнього обрядового циклу були звичаї, приурочені до церковних святих Петра і Павла (29 червня /12 липня), Прокопа (8/21 липня), Кирила (15/28 липня). Серед них важливим у народі було свято апостолів Петра і Павла. До цього дня колись майже по всій Україні починали зажинати жито – справляли «зажинки». Часом до Петра вже пекли перший хліб з нового врожаю. У більшості випадків з цим днем пов’язували закінчення літньої пори. З цього приводу побутує народна мудрість – «Як по Петрі, то й по теплі».

У день великомученика Прокопія (8/21 липня) уникали важких робіт. В народі вважали: хто в цей день працюватиме, того може вбити грім. Таким же «громовим днем» був і день святого Кирила, або князя Володимира (15/28 липня). Закінчувався літній цикл днем пророка Іллі (20 липня /2 серпня), в народі – Іллі, який, згідно з повір’ями, відав громами і блискавками – казали: «святий Ілля літо кінчає». Отже, лише Зелені свята і купальські зберігають ядро прадавньої обрядовості літнього циклу.

Головними моментами осіннього циклу були звичаї, приурочені до завершення збору врожаю та повернення худоби з пасовищ. В обрядах осіннього циклу фрагментарно відображена головна селянська турбота – забезпечення родючості полів, плодючості худоби, продовження людського роду, що й підкреслює основну ідею осіннього обрядового циклу. Цей період розпочинається від перших серпневих днів (день пророка Іллі) і сягає до дня святого Пилипа (14/27 листопада), після якого настає зимовий піст – Пилипівка, що триває аж до Різдва. Вже перший день серпня, присвячений преподобній Мокрині, визначає погоду на прийдешню осінь.

Народна мудрість каже: «Свята Мокрина осінь приносить». До одних із важливих осінніх свят належить день пам’яті мучеників Макавеїв – у народі його називали Маковія, Першого Спаса, Спаса на воді (1/14 серпня). Цього дня у церкві освячувалися квіти і трави. 15/28 серпня відзначали Успіння Пресвятої Богородиці. Ще в народі цей день називали Першою Пречистою. В цей день також приносили до церкви освячувати різне зілля, обжинкові вінки жита, пшениці, найчастіше – льону й конопель. Обрядові дійства цих свят своєрідний відгомін дохристиянських обрядів, які припадали на пору збирання меду, фруктів, збіжжя. Свідчать про це й відповідні народні назви Спасів: перший – медовий, другий – яблучний, третій – хлібний (нині – горіховий). До них приурочені обжинкові звичаї й обряди.

Жниварська обрядовість розпочиналася зажинками, тобто початком жнивної пори. Припадали вони на час святкування дня апостолів Петра і Павла (29/12 липня). В давнину зажинки були важливим народним святом. Першого снопа, званого «зажинком», «воєводою», урочисто приносили додому і ставили у світлиці, де він стояв аж до кінця жнив. Хазяїн частував женців або сусідів безпосередньо в полі, або вже потім удома.

Зажинковий ритуал розпочинався зверненням господаря до Бога: «Господи, помагай!». Перехрестившись, зачинали жнива. Завершальним актом були обжинки. Вони сприймалися більш урочисто: женці в’язали останнього снопа і плели з колосків обжинкові вінки. Їх прикрашали квітами та стрічками. Вродлива й працьовита дівчина несла такий сніп і вінок до села у супроводі всіх женців. Ця жниварська процесія обходила сільські двори, вітаючи господарів із закінченням жнив в супроводі обжинкових пісень.

Важливо відзначити одне із найдавніших обжинкових дійств «завивання бороди», що гарно оспіване в обжинкових піснях. Дожинаючи ниву, женці залишали на полі до десятка незжатих стеблин з колосками. Їх заламували на схід сонця, перев’язували в кількох місцях червоною стрічкою; місцями цю «бороду» або «обжинок», прикрашали квітами; щоб стебла не падали, їх підпирали палицею. Навколо «бороди» прополювали траву, клали під стебла клаптик полотна – білу хустину, а на неї окрайчик хліба і сіль. Власне останній сніп і нажинали із недожатого клаптика ниви, де й залишали на «бороду». Його теж урочисто несли з поля додому, де він необмолочений стояв до Різдвяних свят.

В обжинковому обряді нині багато чого немає. Зате збереглася назва останнього снопа – «дід», «дідух». Очевидно, така назва походить від того, що він призначався для діда – покійного предка. Оскільки покійні предки на Святвечір відвідують живих, то і їхній сніп повинен бути на видному місці.

Отже, обжинковий сніп, борода, яка залишалася в полі призначалися для покійних предків. Саме в цьому обряді простежуються дійства такі, як і в інших святкових циклах – «зустріч» і «проводи». В них повторюються ті ж поминальні, весільні чи інші мотиви, які властиві річному обрядовому колу. Їх не можна віднести до чітко визначеної дати, бо залежали від часу дозрівання злаків. Але були приурочені до церковних дат – святкування Маковія, Спаса, Успіння Пресвятої Богородиці.

Важливим був і день преподобного Симеона Стовпника на який припадає початок церковного року (1/14 вересня). До нього були приурочені давні звичаї ремісників, присвячені вшануванню вогню, при якому працювали впродовж довгих осінніх вечорів. Цього дня відбувалося урочисте запалювання: «свічки», «каганця», «посвіту», «лучника». В день Семена закінчувалася молодіжна «вулиця», починалися вечорниці. На «Михайлове чудо» – день чуда архангела Михаїла (6/19 вересня) святкувань не влаштовували, але намагались уникати важких робіт в полі чи вдома. Не можна було орати, сіяти, обмолочувати снопи, складати сіно, вирубувати капусту тощо.

Великим святом був і день Різдва Пресвятої Богородиці (8/21 вересня). У народі його називали Другою Пречистою. Дівчата цього дня до сходу сонця молилися до Богородиці з проханням подати їм добрих і багатих женихів.

У день Воздвиження Чесного Хреста (14/27 вересня) повсюдно дотримувалися посту. Вважалося, що цього дня в певних місцях земля «роздвигається» і ховаються в ці отвори плазуни на зиму – до Благовіщення. Тому цього дня категорично забороняється йти до лісу чи в поле.

З Покровом Пречистої Богородиці (1/14 жовтня) найчастіше поєднані весільні мотиви. З цього дня починалася пора осінніх весіль. На Покрову дівчата на віддані молили Богородицю швидше послати їм щасливу долю.

Поминальні мотиви характерні дню пам’яті апостола і євангеліста Луки (18/31 жовтня). Вони чітко виражені у відзначенні суботи, яка передувала цьому дню. Цього дня робили обіди та щедро обдаровували жебраків, немічних, калік. Всі заборони цього дня виражені в мотивах поминання предків. Ці поминання приурочувались до субот, які передують дню великомученика Дмитрія Солунського (26 жовтня / 8 листопада), та Собору архангела Михаїла (8/21 листопада).

Святкування починалися відправами в церкві, а завершувалися святковою трапезою вдома. Місцями після відправи панахиди влаштовували спільні обіди біля церков. Для цього готували переважно страви, які любили «діди», тобто традиційні для даної місцевості святкові страви. Для умилостивлення «родителів», на пошану їх, протягом року, під час найбільших свят сонячного циклу, улаштовувались трапези; під час цих великих свят та пошану божественних сил природи чільне місце займав і культ покійників-предків. Саме християнська церква прийняла цей благородний звичай і встановила «задушні дні» – вшанування-поминання покійників: в суботу перед м’ясопусною неділею; друга, третя і четверта суботи Великого посту; субота перед Зеленими святами; субота перед святом святого Дмитрія.

Таким чином, українське суспільство свято зберегло ті тисячолітні традиції «культу предків», ту пошану «дідів», «бабів» і влаштовуються їм найбільші трапези і нині в найбільші християнізовані свята як Різдво, Зелені свята, Зелена субота; Проводи та Дмитріївська субота. Наші пращури вірили, що людина, коли помирає, не відходить від роду-родини, а залишається у тім же роді, чи родині, як опікун-добродій. Тому покійників треба шанувати, жити з ними в злагоді, умилостивляти їх, догоджувати їм. Але ми на цілорічному культі покійників зупинятися не будемо. Ще за церковним календарем святкується день Кузьми-Дем’яна (1/14 листопада), день безсрібників і чудотворців. Цього дня закінчуються польові роботи, починаються морози і наближається зима. Святі були покровителями ковальства (могли викувати не лише залізо, а й пам’ять) і охоронниками від змій.

Завершувалося осіннє обрядове коло передріздвяним постом, званим Пилипівкою. На день смерті апостола Пилипа (14/27 листопада) влаштовували заговини, «запусти». Ходили в гості до родичів, кумів, сусідів. Наступного дня ті, що спільно влаштовували «пилипівські заговини», приходили, як і в перший день Великого посту, «полоскати зуби». Тобто в осінньому циклі, який завершував річне календарно-обрядове коло, знову повторюються мотиви, властиві і для інших циклів. Так формувалося безперервне циклічне обрядове коло святкових дат з різними атрибутами і символами, але одними і тими ж мотивами.

Отже, маємо уяву про календарний цикл обрядовості, його основні форми, які необхідно й використовувати для забезпечення науково-пошукової роботи. Відтак можна складати загальні, тематичні короткі програми, що сприятимуть виявленню та фіксації польового матеріалу народнопоетичної творчості та про те чи інше явище народної культури.

Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини

Туризм Гуцульщини - Туризм і Культура