Максим Стpіха

1. Суржик та лiтературна мова

"Тут, мабуть, цегельня, о Альчесто, – сказав він, –
де ви робляють цеглу, з якої околишні селяни не
будують своїх домів.
Та й що інше може бути в такій містині!
Може, якийсь химерний фантаст сказав би, що це
паперовий млин!"

"Ні, це не те", – обізвалася б вигадана моєю
фантазією баба, коли б вона випадково
опинилася коло підводи.
"Це не млин. Це в нас, бачите, бамажна
хвабрика!"

Майк Йогансен.
"Подорож ученого доктора Леонардо…"

Для більшості сучасних націй Європи літературна мова тією чи іншою мірою віддалена від реальної мовної практики. На регіональні особливості накладаються ще й жаргони різних суспільних прошарків і соціальних груп. Широко побутує явище диглосії – використання тим самим мовцем залежно від ситуації різних мов чи діалектів. Скажімо, "для хатнього вжитку" може використовуватися певна регіональна говірка чи мова, яку на роботі, в діловому мовленні, під час офіційного спілкування заступає офіційна мова певної держави.

В Україні так само є різні діалектні групи (здебільшого поділяються на північні й південні, з перехідною смугою та поділом південних на східні й західні) [ЕУ. – Т.1, – С .340-345]. Витворила українська мова й суто професійні жаргони (найцікавіші – "лебійська мова" сліпих лірників (див. Гоpняткевич) та макаронічна мова спудеїв, увічнена Котляревським в "Енеїді"). Але, як свідчить сама етимологія слова (за Б. Грінченком суржик – "смешанный зерновой хлеб или мука из него, напр. пшеница с рожью, рожь с ячменем, ячмень с овсом и пр.", а також – "человек смешанной расы": "се суржик: батько був циган, а мати дівка з нашого села"), явище суржика має причиною не діалектні чи фахові відмінності. За умов бездержавності, коли вищі верстви українського суспільства були майже виключно російсько- (на Галичині польсько-) мовними, коли українська мова була обмежена лише селянським побутом, а вся інша фахова термінологія (церковна, правнича, лікарська, трохи згодом – фабрична тощо) існувала виключно в чужомовних варіантах, українець, вийшовши поза своє обійстя, по-пеpше, мусив пpилаштовуватися до "панської" мови (типова диглосія), по-дpуге, в силу своєї неписьменності неминуче мішав елементи обох мов, pідної та "панської". Як наслідок, слово "суржик" набуло третього, основного для нас сьогодні значення: "елементи двох, або кількох мов, об’єднані штучно, без додержання норм літературної мови, нечиста мова" [Словник укpаїнськоїмови, с.854].

Реальну мовну ситуації підполтавського села початку минулого століття добре відбиває невмируща "Наталка". Ті герої Котляревського, чий світ все ще обмежений патріархальним життям дідів і прадідів (навіть Петро, побувавши в мандрах, не виходив поза межі цього світу), розмовляють виключно органічною народною мовою, що збереглася в недоторканості ще від часів Гетьманщини. Єдиний виняток – возний Тетерваковський. Він – також продукт тієї ж Гетьманщини з її традиційним судочинством ("когда б я іміл... столько язиков, сколько артикулов в Статуті ілі сколько зап’ятих в Магдебурськом праві") – згадаймо, що російське цивільне право почало проникати на Полтавщину лише з 1840 року [Милоpадович], а до того полтавці судилися, як за литовсько-польської старовини. Але імперська мова вже тяжіє над адміністративними установами губернської Полтави – і Тетерваковський єдиний серед героїв п’єси говорить соковитим канцеляритним суржиком ("письменство не єсть преткновеніє ілі поміха ко вступлєнію в законний брак", "по благості Всевишнього єсмь чоловік, а по милості дворян – возний, і живу хоть не так, як люди, а хоть побіля людей", "твой прідвіщаєть зрак мні жизнь дражайшу, для чувств сладчайшу, как з медом мак" тощо). Звичайно, почасти суржик Тетерваковського – данина старій "книжній українській" ученості бурс та академій. Але почасти – він уже продукт нового часу, особливо там, де возний говорить на теми цілком приземлені ("взяточок, сиріч – винуждений подарочок, весьма очень іскусно у істца ілі отвітчика треба виканючити").

Інші герої "Наталки" з містом ще майже не контактують – і тому не намагаються наслідувати возного, хоча й безумовно шанують його недосяжну вченість. Але вже до кінця ХІХ століття ситуація докорінно змінюється. Створення єдиного товарного ринку, проведення залізниць, побудова цукроварень та зразкових господарств, запровадження загальної військової повинності зробили контакти українських селян з російськомовними верствами адміністраторів, фабрикантів, поліції, офіцерства більш чи менш регулярними. До того ж унаслідок селянської реформи в минуле остаточно відійшов старосвітський український дідич, який потай списував вірші Мазепи й Полуботкову промову з "Історії Русів" й намагався принаймні з челяддю говорити "по-наському". Тому наприкінці минулого століття мовна чистота Наталки й Петра навіть серед селян (про глухі села й хутори поки що не йдеться) вже значною мірою зникла. Офіційна політика "обрусіння" швидко давалася взнаки. За умови виключно російськомовної школи, церкви (а з нею кожен, навіть найзатурканіший селянин зустрічався щонеділі!) адміністрації, війська, комерції тощо перехід до вищої верстви означав для українця й зміну мови. Як писав, наприклад, у своїх відомих спогадах Є. Чикаленко, "сорок год тому назад к 1870 всі міщани, чиновники і взагалі все населення (йдеться про повітовий Олександрівськ – тепер Запоріжжя – М.С.) говорило чистою українською мовою, а тепер к 1910 ...все місто страшенно обрусіло, ...тепер рідко хто говорить по-українськи" (цит. за [Шевельов, с.17]). А з огляду на те, що до 80 відсотків селян були неписьменними, такий перехід до російщини відбувався через перехідну стадію суржику.

Водночас від сеpедини минулого століття починається творення верстви україномовної національної інтелігенції. Коло їхнє спочатку було "страшенно вузьким" (відомий анекдот про вісім київських родин – Луценків, Грінченків, Антоновичів, Лисенків, Старицьких, Косачів, Шульгиних та Чикаленків), а до того ж за невиробленістю термінології в усьому, що виходило поза селянський побут, вчені дискусії "Старої громади" відбувалися переважно по-російському (інший відомий віршик того часу: "собирались малороссы в тесно сплоченном кружке, обсуждали все вопросы на российском языке"). Втім, наполегливості наших народовців, "хлопоманів" та "громадівців" можна лише подивуватися. Їхніми зусиллями вже на початок ХХ століття за дії Емських заборон (хоча й з допомогою галичан, що могли, принаймні вільно друкуватися й розвивати шкільництво, і які єдині витворили до 1900 року міське українське "койне" [Шевельов, с.27] – див. також Мова) українська літературна мова на Наддніпрянщині в основному виробила як всі стилі, притаманні для інших мов, так і основи власної фахової термінології.

Ця літературна мова то існувала в своєрідному гетто (до 1917 року), то інтенсивно проникала в усі сфери суспільного життя за адміністративної підтримки, а то й примусу держави (УНР, "українізація" в УСРР, прийняття державного статусу української мови ще "комуністичною" Верховною Радою в жовтні 1989 року), то на довший час обмежувалася новим, хоча й значно ширшим, аніж до 1917 року, гетто (майже весь період від початку 30-х до сеpедини 80-х років, за винятком млявої й скороминущої "шелестівської" відлиги). Тим часом пресинг на повсякденне мовлення практично всіх громадян, аж до найзатурканіших селян, в умовах тотального одержавлення всіх сфер життя значно посилився. До того ж приблизно в сеpедині цього століття стався історичний злам: унаслідок переміщення великих мас сільського населення в місто вперше в історії по-перше більшість українців стали городянами, а по-друге більшість городян в Україні – українцями. Пpи цьому, пpибуваючи до міста й занурюючись у море панівної російської культури, вчорашні селяни всіма силами намагалися позбутися найголовнішої ознаки свого минулого – й терміново переходили на російську (реально – на суржик). Докорінно змінили ситуацію й ЗМІ – від перших "тарілок" на стовпах аж до "телевізора в кожній хаті". Зрозуміло, що в УРСР цей пресинг відбувався переважно не українською мовою (не говорячи вже про катастрофічно нижчий рівень республіканського телебачення порівняно з московським, воно й технічно в 1989 році охоплювало лише 87 відсотків населення України [Комплексна пpогpама...] – й було недоступним саме у віддалених сільських регіонах Полісся чи Карпат, де його в принципі могли б дивитися).

За цих умов значна частина, якщо не більшість населення України в повсякденні спілкувалася саме суржиком. На жаль (і в цьому ще один парадокс тоталітарної доби), суржик практично не досліджувався науковцями. Скажімо, в монографії Інституту мовознавства ім.О.Потебні "Стиль і час" не знайдемо й згадок про існування суржика як явища (і це за умов, коли більш чи менш нормативною українською мовою спілкувалися, очевидно, не більше кількох відсотків населення республіки). Натомість у дослідженні мюнхенського професора Ігоря Качуровського "Основи аналізи мовних форм (стилістика)" знаходимо численні приклади мовних запозичень, кальок, жаргонізмів, діалектизмів, неологізмів, вульгаризмів, ба навіть (неможливо для радянського мовознавства) – тюремної лексики. Але й тут до розгляду береться нормативна мова, лишень до певної міри попсута окремими із зазначених вище "прикрих явищ".

З урахуванням обмеженого обсягу цього наpису все ж спробуємо докладніше, аніж в академічному "Словникові української мови", окреслити рамки явища суржику в сучасній Україні. За умови практичної відсутності донедавна рідної мови в фаховому обігу запозичення російських термінів в українське мовне тло було явищем загальним (і стильово нейтральним). Жодна жива колгоспниця (поза сторінками романів якого-небуть українського радянського письменника) не могла б сказати "Я водила корову робити їй штучне запліднення". (Бабуся цієї колгоспниці, правда, повідомила б щось на кшталт "водила корову погуляти" – але звичаї старої мовної стриманості пропали в роки розкуркулення й голодомору). Тому реальніші слова нашої вигаданої колгоспниці "водила робити іскуствене осєменєніє" теж навряд чи можна вважати суржиком – бо ж при фаховому терміні-варваризмі (свого терміна колгоспниця знати просто не могла!) стоять все ж цілком нормативні дієслова "водила робити". Але в мовній практиці під впливом російської пішло не лише активне запозичення фахових термінів, але й заміна найпоширенішої власної лексики на чужу (при цьому синтакса й фонетика почасти лишалися українськими): наприклад "нада" замість "треба", "січас" замість "зараз", "скіко врем’я" замість "котра година", тощо. Тому класично суржиковою можна вважати фразу тієї ж колгоспниці: "водила корову дєлати іскуствене осємєнєніє". Звісно, пропорції та специфіка змішування різних мовних компонентів змінювалися залежно від географічного регіону, часу, освітнього рівня мовця – але загальна тенденція була незмінною: суржик був перехідною (хоча й досить стійкою в часі) ланкою в напрямі від української до російської. Власне, подібні мовні явища спостерігалися на всіх обширах "однієї шостої", де успішно формувалася "нова історична єдність" – "радянський народ". Досить згадати бодай білоруський аналог суржика – "трасянку", де до початку дев’яностих незмивні плями білоруськості навіть у мовленні селян лишилися хіба в фонетиці.

Географічні, демографічні й соціальні аспекти побутування суржику дослідити досить важко – з огляду як на розмитість самого явища, так і на брак відповідних досліджень. До того ж носії суржику не ідентифікують себе окремою групою, а можуть зараховувати себе до найрізноманітніших груп: "православних" (згадаймо "Чухраїнців" Остапа Вишні), "хохлів", "руських", "українців", "совєтських людей". Політичні погляди сьогоднішніх носіїв суржику можуть також різнитися в найширших рамках – від затятих прибічників відновлення Союзу до не менш завзятих прихильників незалежності.

Втім, певні висновки можна зробити з розгляду етнолінгвістичної карти України. За переписом 1989 року українці складають 72,7 відсотка всього населення. При цьому 64,0 відсотка населення держави назвали своєю рідною мовою українську. Втім, для багатьох це означало родинну традицію чи політичний сантимент, бо реальна мовна ситуація є цілком відмінною від наведених вище цифр. Для оцінки цієї реальної ситуації соціологами Києво-Могилянської академії було запроваджено поняття "мови, якій надається перевага" (мова, яку вільно обирав респондент для відповідей на запитання, поставлені відразу двома мовами – українською і російською). За даними репрезентативного опитання в цілому українській мові в Україні віддають перевагу 43,6 респондентів (показник цей різко коливається від 91,6% у Західному регіоні й 78,0 у Центрально-західному, – до 14,6% у Східному й 11,3% у Південному) [Аpель] (див. також Субкультуpа). Схожі дані було отримано й під час опитування, проведеного центром "Демократичні ініціативи" [Паніна]: тільки українською мовою в родині спілкується 37,0% населення, тільки російською – 32,7%, а по-різному, залежно від обставин – 26,6 % (на всі інші мови національних меншин припадає лише 0,7 %). Звісно, й українська, й російська мова спілкування в самооцінці респондентів реально так само може виявитися суржиком (з домінуванням українського чи російського елементу). Однак більшість випадків родинної диглосії в сьогоднішній Україні можна ототожнити з суржиком цілком впевнено.

Українська література, вийшовши поза межі суто селянського побуту, постала перед вельми непростим завданням: як описувати по-українському життя верств, що в масі своїй є чужомовними? Подібні дискусії точилися від часів "Хмар" Нечуя-Левицького й драматургії Лесі Українки. Більшість українських pадянських письменників (після Винниченка й Хвильового, які охоче вдавалися до відвертих русизмів для надання розповіді максимальної достовірності) воліли бодай у своїх творах плекати "щиру українську мову", майже завше загрожену щодо самого свого існування, й тому вводили суржик хіба як характеристику малосимпатичних героїв (на думку спадає безіменний Єльчин залицяльник з Гончаревого "Собору" з його вікопомним "січас служить какось непривично"). Лише мало кому зі справжніх письменників, та ще й в часи відносної відлиги, вистачало відваги іронізувати над самими собою щодо власної "надзвичайно далекої від народу" мови, як це робив у наведеному вище епіграфі Майк Йогансен. А назагал україномовний сектор "української радянської культури" й мас-медіа послуговувався майже виключно дистильованою, псевдоромантичною й котурновою мовою "театру ім.Франка", втім, страшенно відмінною від реальної мовної ситуації за лаштунками того ж театру.

Офіційно санкціонованою шпариною для суржику лишався гумор – від "Вишневих усмішок" до діалогів Тарапуньки-Штепселя й гуморесок Павла Глазового. Тут його завданням було не зачепити, крий Боже, тему русифікації, – а зробити обіграні сюжети ближчими й смішнішими для невибагливої масової публіки. Цей прийом діяв безвідмовно – і Вишня, і пізніше Тарапунька з Глазовим стали справжіми "культовими" постатями для масового українського споживача текстів і видовищ. І навряд чи слід їх за це ганити, – бодай у цьому вузькому секторі література й мистецтво лишалися дзеркалом реальної мовної дійсності.

Гумористичні властивості українсько-російського суржику експлуатували не тільки українські автори. Незрідка до цього вдавалися й великороси – з метою "подражнити" недолугого "хахла". Чи не першим прикладом стала п’єса Шаховського "Казак-стихотворец", що її Котляревський вустами свого Петра вбивчо схарактеризував так: "Співали московські пісні на наш голос... А що говорили, то трудно розібрати, бо сю штуку написав москаль по-нашому і дуже поперевертав слова". Остаточно присуд п’єсі виносить виборний: "то тілько нечепурно, що москаль взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаєв і повір’я нашого". Але цієї перестороги не почули. До української мови бралися всі – від російських панфутуристів до сценаристів "Мосфільму", яким треба було вивести чергового недолугого й вайлуватого, а то й класово ворожого типа. За таких умов суржик означав уже не стільки гумор, скільки тенденційну й злу політичну сатиру.

Втім, серед україномовної міської інтелігенції, дедалі численнішої протягом останнього часу, виникла й інша, цілком відмінна від попередньої функція суржику. Як проникливо зауважив Ю.Шерех-Шевельов, "в обставинах двомовності українського великого міста українська інтелігенція, говорячи по-українськи, залюбки вдається до русизмів як емоційно забарвлених жаргонізмів. Явище протилежне селянському суржикові. Там настанова русизмів – піднести стиль, тут – знизити" [Шеpех, с.319]. На підтвердження цієї тези наведемо ще одну цитату з роману Оксани Забужко "Польові дослідження з українського сексу" (пересипаного англійськими, польськими, російськими та "блатними" включеннями): "набиваються, натрушуються, як пух у ніздрі, напохватні чужинецькі слівця і звороти... – і мусиш – або повсякчас провадити в умі розчисний синхронний переклад, що звучить вимушено і ненатурально, – або ж приноровлятися, як усі ми, самим голосом брати чужомовні слова в лапки, класти на них такий собі блазнювато-іронічний притиск як на забуцім-цитати (наприклад... №Ти себе що – "побєдітєльніцей" почуваєш?")» [Забужко, с.31].

Досі ми говорили про російсько-український суржик. Утім, на теренах Галичини місце російських історично посідали польсько-німецькі, Закарпаття – мад’ярські, а Буковини – румунсько-німецькі вкраплення. На сьогодні, за умов, коли польська політична зверхність давно перестала бути пекучою проблемою, говірка львівських напівбогемних "кнайп" сприймається нами як ще одна риса місцевого шарму. Але якихось шістдесят років тому ситуація була докорінно іншою, й місцеві патріоти гнівно таврували чужинецькі нашарування в мові. Не менше суржикових рис притаманно й мові української діаспори, чистотою якої (на противагу зросійщеній "підсовєтській" мові) ця "діяспора" вельми пишається. Дозволимо собі зацитувати одне автентичне оголошення (правопис і пунктуацію оригіналу збережено): "Повідомляємо, що з днем, 24. червня 1991 р., б’юро Головної Управи ЦПУЕН (Центральне представництво української еміграції в Німеччині – М.С.) знаходиться за адресою: (...) Сторін принімається кожного дня, крім субот і свят, від год. 9,00 – 12,00. Заінтересованих правними порадами принімається за попереднім домовленням, кожної середи від год. 9,00 – 13,00. Перепрошуємо всіх доторкнутих нашими неполадками в минулому, що траплялось з огляду на наші тимчасові б’юрові приміщення. Подяка за тимчасові безплатні б’юрові приміщення належить нашому Владиці Кир Платону та Сенату УВУ (Український Вільний Університет – М.С.)! ГУ ЦПУЕН". Як легко бачити, цитований текст включає численні чужомовні запозичення не лише в лексиці, але й у синтаксі.

Втім, зі здобуттям Україною політичної незалежності й підвищенням статусу і престижності української мови, ситуація російсько-українського суржика дещо змінилася. До нього стали охочіше звертатися серйозні письменники. В останніх повістях Валерія Шевчука "Горбунка Зоя" (Сучасність, № 3, 1995) та "Сім тітоньок великого музиканта" (Березіль, № 1-2, 1996) ретельно виписано мовний статус кожного персонажу, й незрідка трапляються ремарки типу "говорила вона суржиком, але більш російським, аніж українським", чи "хлопчик, до речі, говорив досить правильно українською". Суржиком охоче послуговуються письменники покоління вісімдесятих – чи то для характеристики окремих персонажів, чи то продукуючи цілісні, іноді досить великі "суржикові" тексти (новели Богдана Жолдака "Маня чи Таня", "Про ізвращенцьов", "Яловичина", "Нікада впрєдь", п’єси Леся Подеpв’янського тощо).

Нарешті, суржик посів значне місце в молодіжній субкультурі, куди він почав проникати ще з сімдесятих на рівні андерграунду, і де остаточно ствердився на першій "Червоній Руті" 1989 року (тексти "Братів Гадюкіних", "Сестрички Віки"). І слід визнати, що ці калічені, огидні з погляду пуриста рядки на кшталт "я хочу бути твоїм антpацитом, ти будь моїм отбойним молотком" зробили для пробудження української свідомості в поколінні тінейджерів значно більше, аніж вірші лауреатів про "калиново-солов’їну мову". Причина цього феномену доволі проста: старші школярі й учні ПТУ раптом виявили, що українська мова анітрохи не гірше від російської обслуговує їхні нехай справді обмежені духовні попити, а суржик надавав текстам ще й відтінку забороненої пікантності.

Яскpавою, без пеpебільшення всенаpодно відомою постаттю стала "пpовідниця Віpка Сеpдючка" (обpаз, ствоpений аpтистом А. Данилком для pекламного кліпа "Пpиватбанку", зажив pаптом самостійним життям, а "СВ-шоу", попpи наpікання тих-таки пуpистів, зpобилося однією з високоpейтингових пеpедач каналу "1+1").

Нарешті, якщо досі суржик був лише перехідним етапом на шляху від української до російської, то тепер він дедалі частіше стає перехідною станцією в зворотньому напрямкові. Прикладів можна навести надзвичайно багато: від скандально-соковитої (на першому році головування в парламенті) мови Івана Степановича Плюща, що за пару років зробилася цілком нормативною, до віддрукованих на звичайній машинці оголошень на парканах на кшталт: "Объява. Проводимо благоустрій дачних участків по западному стілью, або на замовлення". І не ваpто кпити з цих невідомих авторові "благоустоїтелів" з Боярки. Якщо їхній бізнес піде пристойно (сподіваємося, що з успіхом економічних реформ так воно й станеться), то за два три-роки вони друкуватимуть вже значно респектабельніші оголошення на доброму папері й доброю мовою.

Олександр Гриценко

2. Суржик: дискурси та суспiльнi ролi

– Хто там в ехвiрi? Заходь!

DJ Толя

Видається чи не найбiльш дезорiєнтуючим у всiх розмовах про суржик те, що його вважають – i це зафiксовано вже й у слованках – "нечистою", "зiпсованою" мовою. Вважається, що суржиком говорить людина, яка не володiє мовами "чистими", тобто лiтературними, нормованими – росiйською, українською, або принаймнi володiє лише однiєю з них, а замiсть iншої послуговується суржиком. В масовiй свiдомостi сформовано стереотипне уявлення, що, мовляв, "колись всi українцi розмовляли чистiсiнькою українською мовою, але потiм внаслiдок русифiкацiї стали балакати суржиком". Це, ясна рiч, мiф.

За переконливими свiдченнями Ю. Шевельова, мiське галицько-українське "койне" виникло лише наприкiнцi ХIХ столiття, натомiсть нормована українська лiтературна мова остаточно сформувалася лише в 1920-х роках. Якщо вважати еталоном "чисту народну" мову, то слiд визнати за таку один з дiалектiв (в нашому випадку – київсько-полтавський), але тодi всi iншi виявляться "нечистими". Та навiть якщо визнати "чистоту" всiх українських дiалектiв, то для творення сучасної лiтературної мови доведеться "засмiтити" їх словами, зворотами, поняттями, яких у "простонародному" житті (а значить, i мовi) не iснує.

Отже, суржик – неуникний? Недарма вiдомий мовний пурист I. Нечуй-Левицький був великим ворогом всiляких "галичанiзмiв" на кшталт "уряду", "пiдручника" тощо.

Як вiдомо, в УРСР мову "титульної нацiї" було практично повнiстю усунуто з багатьох сфер життя – державного управлiння, негуманiтарної науки, технiчної освiти, спорту i т.iн. Не iснувало навiть україномовної термiнологiї для цих сфер (точнiше, вона iснувала в словниках, але НЕ ПОБУТУВАЛА), фактично не iснувало україномовних "iнституцiалiзованих дискурсiв" – полiтичного, природничо-наукового, iнженерного тощо, без яких функцiонування сучасного суспiльства годi уявити.

Тому iнженер, хiрург, спортивний тренер чи вчений-фiзик, навiть цiлком вправно володiючи лiтературною українською мовою в "свiтськiй" розмовi, переходив на якусь форму суржика, тiльки-но мова заходила про професiйнi справи. Виникали тi самi "iскуственнi осєменєнiя", "бьодреннi мишци", або, як сказав мiй сусiд-будiвельник, цiлком "свiдомий" українець: "бетонний раствор твердне за один день, а потiм ще двадцять днiв, як би це сказати, прiобрiтає прочность".

У певному сенсi вiн, так висловлюючись, мав бiльше рацiї, анiж уявний мовознавець, який схотiв би його поправити за допомогою якого-небудь "набуває мiцностi": такий вираз iснує в словниках, але не iснує (принаймнi поки що) в iнституцiалiзованому дискурсi будiвельної справи, який творять не стiльки мовознавцi, скiльки будiвельники.

З другого боку, дуже помiтна частка сучасних українцiв, городян i селян, повертаючись щовечора додому, переходить вiд "службової" мови (тут навiть не важливо, української, росiйської чи, для декого з киян, навiть англiйської) до значно менш правильної – як мiнiмум, з "да" замiсть "так", "включати" замiсть "вмикати", i т. iн. Чи говорять цi люди суржиком? Якщо так, то явно не тому, що не володiють лiтературною мовою. Крiм того, доводиться констатувати, що або суржики бувають рiзнi, з рiзними словниками та загальною структурою мови, або суржик має принаймнi кiлька свого роду "соцiалектiв", що їх ареали – не територiальнi, а суспiльно-ролевi; вони обслуговують рiзнi iнституцiалiзованi дискурси та рiзнi суспiльнi ролi мовцiв.

У "Сузiр’ї козлотура" Ф. Iскандера описано голову колгоспу, який залагоджує конфлiкт з будiвельниками, обуреними невиплатою зарплатнi: серед них були абхази, а заводiй був грузин, тож голова втовкмачував щось робiтникам по-абхазьки, до їхнього заводiя звертався по-росiйськи ("на языке власти" – зауважує автор), а коли той не погоджується на компромiс, то начальничок сердито переходить на грузинську.

Ранiше, в радянськi часи, партiйний начальник-українець у власному кабiнетi говорив "на языке власти"; виходячи на трибуну перед "нашою творчою iнтелiгенцiєю" – переходив на лiтературну українську мову, а повертаючись на власну кухню – вертався до невибагливого суржику, як до розтоптаних домашнiх капцiв.

Загалом – принципово рiзними, психологiчно протилежними є суржик українця, який у повсякденнiй мовi заповнює звичними для себе (тобто росiйськими, а часом – як-от для "комп’ютерщикiв" – англiйськими) термiнами словниковi прогалини, зберiгаючи при цьому загальну структуру, граматику, орфоепiю української мови, залишаючись "УКРАЇНОМИСЛЯЧИМ", та суржик Свирида Петровича Галахвастова, який прагне говорити "по-культурному" (пiзнiший варiант – "на языке власти"), але не вмiє як слiд, тож виходить "нєт лi у кого iногда сєрнiка?".

У цьому розподiлi мововживання за контекстами, а не за нацiональною приналежнiстю мовцiв чи з огляду на погане володiння якоюсь мовою, бачимо ознаки не так мультилiнгвiзму, як диглосiї, або спiвiснування двох варiантiв мови навiть в моноетнiчнiй спiльнотi.

Диглосiя, за визначенням Мартiна Монтгомерi, це "присутнiсть у певнiй мовнiй спiльнотi двох спорiднених, але контрастуючих мовних рiзновидiв, з-помiж яких один має високий статус, а другий – низький, i вживання яких розподiлене мiж взаємно доповнюючими контекстами. Так, високий рiзновид мови вживається в телевiзiйних програмах новин, у церковнiй службi, в редакцiйних статтях газет та традицiйних жанрах лiтератури, натомiсть низький варiант вживається у повсякденних розмовах, у спортивних телепередачах, в "мильних операх" та iнших менш формальних контекстах." [Key Concepts In Communication And Cultural Studies: London, Routledge, 1994, p.92].

Яскравi зразки диглосiї М. Монтгомерi знаходить в арабському свiтi (класична, або коранiчна арабська мова поруч з мiсцевою говiркою певної країни) та в Швейцарiї ("гохдойч" поруч iз швейцарською говiркою). Виглядає на те, що спiвiснування лiтературної української мови та суржику в сучаснiй Українi набирає дедалi бiльше рис диглосiї.

Погляньмо на ще один iз суржикових дискурсiв – мистецький, естетизований. Суржикова "неправильнiсть" робить необов’язковим дотримання багатьох граматичних та словникових норм, а значить – розкриває перед митцем безлiч нових виражальних можливостей, при цьому, однак, "знижуючи" стиль. Згадана цитата з класичної п’єси М. Старицького є якраз зразком естетизованого суржика – вправно побудована (стилiзована) неправильнiсть мови чудово слугує засобом характеристики персонажа. Те саме можна сказати й про використання суржика Котляревським в "Наталцi-Полтавцi", натомiсть П. Глазовий або Б. Жолдак використовують суржик не лише в "персонажнiй", а й в авторськiй мовi для досягнення комiчного ефекту – i якщо в Глазового це прийом здебiльшого "лобовий" – вживання русизмiв, то Б. Жолдак досягає цiлком несподiваних ефектiв, використовуючи суржикову граматичну вседозволенiсть – скажiмо, один його герой "починає всьо болi не впотрiблять i не впотрiблять ув меншiй мiрi", а iнший виявляється "поражон узнавшойся вiстью". [Б. Жолдак, Макабрески – Київ, "Рось", 1994, с.24, 32 ].

У нашi днi домiнування електронних мас-медiа суржик вийшов з-пiд стрiх, з кухонь та базарiв i зазвучав в ефiрi. Естетизований суржик став помiтним елементом телевiзiйних гумористичних програм та молодiжної музики (див. ПIСНЯ, ТУСОВКА), а улюбленець київської молодi, DJ Толя з "Гала-Радiо" кiлька разiв на тиждень запрошує пiзнiх слухачiв: "Хто там в ехвiрi? Ану заходь!".

Пiдсумовуючи цей огляд старих та нових сфер вживання суржику, спробуймо дати хоча б поверхову класифiкацiю мовних практик та "iнституцiалiзованих дискурсiв", у яких використовується рiзнi форми суржику.

1. Згадувана попереднiм автором, описана О. Забужко "iнтонована цитатнiсть" у загалом правильнiй українськiй мовi iнтелiгентiв – окремi росiйськi слова чи вирази вживаються через їхню яскравiшу емоцiйну забарвленiсть, багатшi конотацiї, через бажання уникнути безживностi, калькованостi "чистих" українських вiдповiдникiв. Зайве пояснювати, що безживнiсть i калькованiсть тут є наслiдком багатолiтнього "геттового" статусу української мови в недалекому минулому, через незрiлiсть україномовного "iнтелектуалiстичного" дискурсу.

2. Зовнi нiби-чиста, "правильна" українська мова iнтелiгентiв, що явно бiльшу частину спiлкування здiйснюють росiйською мовою, часто є росiйськомовними в побутi, а то й просто етнiчними росiянами. Їхня українська мова нiби не є суржиком, але має майже росiйську орфоепiю, мелодику фрази, багато калькованих зворотiв тощо. В даному випадку можна говорити про перехiд на iншу мову, який не супроводжується переходом в iнший дискурс – i система понять, i спосiб вираження думки, а часто й сам хiд думки ще належать до росiйського (радянського?) дискурсу.

3. Професiйнi iнституцiалiзованi дискурси та субкультурнi сленги, традицiйно росiйськомовнi донедавна, в яких при нинiшнiй мовнiй українiзацiє без особливих труднощiв замiнюється загальновживана лексика, але залишається росiйською фахова термiнологiя чи сленговi слiвця й звороти.

4. Засмiчена русизмами мова суспiльних "низiв", яку не зовсiм правильно називати "зiпсованою", бо вона, вочевидь, нiколи не була чистою лiтературною. Субстратом її є, як правило, мiсцева говiрка, до якої школа, служба в радянськiй армiї, праця, мас-медiа досипали чимало росiйських, а точнiше – "загальнорадянських" слiв та зворотiв. Є пiдстави гадати, що для носiїв цього рiзновиду суржику однаково чужорiдним видається будь-яке слово з-поза їхнього способу життя – чи росiйське, чи лiтературно-українське. Ближчим здається те, яке чуєш частiше. Так сто рокiв тому надднiпрянський "свiдомий українець" пiсля роз’яснення, що означає слово "уряд", зауважував: "ну так би й писали – правительство!".

5. Cвого роду суржиком можна вважати мову русифiкованих українцiв, яка значною мiрою зберiгає українську орфоепiю (Л. Брежнєв до смертi не вiдучився вiд м’якого "г"), українську артикуляцiю та побудову фрази, наголоси, часто – навiть деякi граматичнi форми (як-от "едь" замiсть "езжай" та iн.), загалом – тутешнiй, "малоросiйський" спосiб мислення. В суспiльних низах ця специфiчнiсть особливо помiтна, але й мовлення освiчених росiйськомовних українцiв (ба навiть росiян, тутешнiх вiд кiлькох поколiнь), як правило, позбавлене фольклорно-росiйського, власне етнiчного елементу, що помiтно збiднює, напр., тутешнє росiйськомовне письменство, якщо воно не знайде цьому замiни – як-от українська фольклорна стихiя у Гоголя, багатоетнiчна одеська стихiя – у "пiвденної школи" (Катаєв, Олеша, Iльф та Петров).

У сучаснiй Українi по цiлих регiонах, як-от на Донбасi, така "южнорусская" мова домiнує, її носiї часто не усвiдомлюють її вiдмiнностi вiд власне росiйської, поки не зiткнуться всерйоз iз власне Росiєю: тут помiчається, нарештi, iснування власної iдентичностi, вiдмiнної вiд росiйської.

6. Нарештi, хронологiчно наймолодшою суржикомовною культурною практикою можна вважати згаданi вище гумористичнi шоу на телебаченнi та естрадi (дует "Кроликiв", групу "довгоносикiв", Вiрку Сердючку), а також "суржикомовну" молодiжну музику – переважно "альтернативного" напрямку, представлену гупами "ВВ", "Брати Гадюкiни", "В.У.З.В." та iн. На поверхнi цього явища лежить очевидне бажання експлуатувати величезний комiчний потенцiал "мови без правил", зате iз подвоєним запасом готових текстiв (з росiйсько-радянських та українських культурних джерел) як матерiалу для постмодерноє мистецької гри, про що вже говорилося у зв’язку iз творчiстю Б. Жолдака, натомiсть глибше лежить тенденцiя до легiтимiзацiї суржикомовних культурних практик, до дальшої кристалiзацiї явища диглосiї в нашiй культурi.

Утiм, це сьогоднi лише одна з тенденцiй, i чи сформується в майбутньому українська диглосiя за зразком швейцарської, чи окремi суржиковi форми лише збагатять розмовну українську мову, а сам суржик поступово вiдiмре як культурне явище, покаже час.

Лiтература

  1. Арель Д. Спокуса "націоналізації" української держави //Сучасність. – 1995. – № 12. – С.84-107.
  2. Горняткевич А. Віддзеркалення лірницько-кобзарського побуту в лебійській мові // Посвіт. – 1994. – № 2. – С.34-37.
  3. Енциклопедія українознавства. Загальна частина / Перевидання в Україні. – К.: 1994. – С.400.
  4. Жолдак Б. Яловичина (макабреска). – К.: НКВЦ Рось, 1991.
  5. Забужко О. Польові дослідження з українського сексу. – К.: Згода, 1996. – С.144.
  6. Качуровський І. Основи аналізи мовних форм (стилістика). – Мюнхен-Ніжин, 1994. – С.136.
  7. Комплексна програма основних напрямів розвитку культури в Українській РСР у період до 2005 року. Схвалена постановою Ради Міністрів УРСР від 16 квітня 1990 року № 82.
  8. Милорадович Г.А., граф. Из истории Литовскаго Статута как действующего законодательства в Малороссии. // Киевская старина. – 1896. – Год пятнадцатый. – Том LII. – С.11-16.
  9. Паніна Н. Українське суспільство – 94 // Політичний портрет України: Бюлетень. – 1994. – № 9. – С.1-33.
  10. Словник української мови. – К.: Наукова думка. – Т. IX. – 1978. – С. 920.
  11. Стиль і час. Хрестоматія. Колектив авторів. – К.: Наукова думка, 1983. – С.252.
  12. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900 – 1941). Стан і статус. – Сучасність, 1987. С – 295.
  13. Шерех Юрій. Третя сторожа. Література. Мистецтво. Ідеології. – К.: Дніпро, 1993. – С.592.
  14. MM [Martin Mongomery] Diglossia / In: Key Concepts In Communication And Cultural Stadies: London, Routledge, 1994.
Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини

Туризм Гуцульщини - Туризм і Культура