Микола Рябчук

"Нiхто за нами не стежить, чому ж, – голосив я,
чому ж ми цього не робимо на дорозi?"

Володимир Дiброва, "Пiснi Бiтлз".

"Самвидав" є українським перекладом росiйського термiну "самиздат", що увiйшов до бiльшостi мов без перекладу, подiбно як vodka, sputnik, gulag, intelligentsia, perestroika. З етимологiї слова "сам-видав" можна зробити висновок, що цим термiном позначається всяка друкована продукцiя, видана самим автором – чи то суто технiчно (набiр, друк, копiювання), чи то фiнансово (за свiй рахунок). Подiбна "етимологiчна" iнтерпретацiя є, однак, надто широкою i неточною. Насправдi термiн "самвидав" виник у вельми конкретному мiсцi й часi (Совєтський Союз 1960-х рокiв) i в ще конкретнiшому, вельми специфiчному понятiйному контекстi совєтської "новомови" ("новоязу").

По сутi, цей термiн є своєрiдною бiнарною опозицiєю, iронiчною реплiкою до загальноприйнятого в СССР поняття "держвидав". З формального погляду, "держвидав" є лиш назвою державного видавництва, створеного 1919 року в Москвi. У 1934 роцi воно перейменоване на Держлiтвидав; подiбнi "держвидави" постали i в iнших совєтських республiках. Щойно в 1963-64 роках вони були перейменованi на "Художественную литературу" (в Москвi), "Днiпро" (у Києвi), "Лiтературу i мастацтва" (в Мiнську) тощо. Фактично цi перейменування стали одним iз багатьох виявiв ослаблення совєтської "новомови", спробою дещо згладити її курйознi надмiрностi. Всi видавництва, однак, i надалi залишались державними, себто компартiйними (рiзниця мiж державою й "партiєю" у тоталiтарних державах, як ми знаємо, неiстотна); процес одержавлення, "етатизацiї" усiх сфер життя, започаткований бiльшовиками в 1917 роцi, мав своїм наслiдком цiлковите знищення громадянського суспiльства i, зокрема, такого важливого його елементу, як незалежна преса, незалежне книговидання. Термiн "самвидав", таким чином, з’явився як своєрiдна вiдповiдь молодого громадянського суспiльства, його перших паросткiв пiслясталiнської доби на тотальний контроль держави ("партiї") у сферi друкованого i всякого iншого публiчного слова. "Самвидав" був спробою зруйнувати цю монополiю, i пiд цим оглядом сам термiн є чимось бiльшим, нiж задерикуватим перекривлянням новоязiвського "держвидаву"; по сутi, йшлося про антитезу всякому тоталiтарному, пiдцензурному, неправдивому, невiльному дискурсу, що його у найширшому значеннi символiзує термiн "держвидав".

"Самвидав", отже, може бути означений як сукупнiсть лiтературних, публiцистичних та iнших текстiв, що виготовляються й розмножуються кустарним способом без санкцiї властей i поширюються всупереч офiцiйним заборонам i переслiдуванням. Умовами iснування самвидаву є, з одного боку, вiдсутнiсть надто жорстких репресiй, характерних для класичного тоталiтаризму, i, водночас, вiдсутнiсть правдивої свободи слова, характерної для демократичних суспiльств. Інакше кажучи, самвидав характерний для авторитарних суспiльств рiзної мiри репресивностi й рiзного ступеня "одержавлення" публiчного дискурсу.

За Сталiна самвидав у СССР був неможливий, оскiльки iнакодумцiв знищували за самою лише пiдозрою в iнакодумствi. А за Горбачова самвидав став уже непотрiбен, оскiльки пiд час перестройки цензура ослабилась, а згодом i зовсiм була скасована. Хронологiчнi рамки совєтського самвидаву можуть бути окресленi, таким чином, 60-80-ми роками – вiд "пiзнього" Хрущова, умовно кажучи, до "раннього" Горбачова. За "раннього" Хрущова самвидав не з’являвся, оскiльки суспiльство жило ще за iнерцiєю, паралiзоване жахiттями тоталiтарного терору. Власне, й за "пiзнього" Хрущова самвидав був переважно лiтературний, а не полiтичний " почасти через згадану iнерцiю страху, почасти через намагання тогочасної iнтелiгенцiї дiяти у легальних рамках зi щирою вiрою, що систему можна полiпшити, вiдродити такий собi "правдиво-ленiнський" соцiалiзм "iз людським обличчям". По сутi, полiтичний самидав починається лише пiсля брежнєвського перевороту 1964 року i подальшого припинення хрущовської "вiдлиги".

Другою умовою iснування самвидаву є наявнiсть у суспiльствi освiченого й водночас бiльш-менш незалежного прошарку iнтелiгенцiї. Характерними рисами цього прошарку є, по-перше, iдеологiчна iндоктринованiсть, себто схильнiсть продукувати й поширювати певнi iдеї чи, по-сучасному, iнформацiю – в тому числi й небажану для правлячого режиму; i, по-друге, своєрiдна (радше уявна, нiж дiйсна) "понадкласовiсть", себто схильнiсть вважати себе представником усiх станiв i всiєї нацiї загалом (власне, сама концепцiї "нацiї" є iдеологiчним витвором iнтелiгенцiї), – що неминуче робило iнтелiгенцiю в авторитарних державах Схiдної Європи речником нацiонального та соцiального визволення.

Знаменно, що з’ява свiтської (а не лише церковної, як досi) цензури у цих державах припадає саме на кiнець XVIII столiття, тобто на перiод поступового виходу iнтелiгенцiї на iсторичну сцену. Зокрема, у Росiйськiй iмперiї царський указ 1783 року про вiльнi друкарнi не лише дозволяв "каждому по собственной воле заводить типографии", а й встановлював суворий попереднiй нагляд за їхньою продукцiєю, доручаючи вiдповiдним цензурним органам не пропускати "ничего противного законам Божьим и гражданским и и же к явным соблазнам клонящегося"(ЛЭС, с.491).

Першими самвидавними чи, краще сказати, "прото-самвидавними" творами в Українi слiд вважати, напевно, iсторичнi хронiки, первiсна мета яких була суто утилiтарною – показати видатнi заслуги козацької старшини перед iмперiєю i тим самим обгрунтувати iсторичнi права цього прошарку на дворянський статус. З появою iнтелiгенцiї вiрнопiдданчий пафос цих творiв слабшає, тим часом як партикулярно-"сепаратистський" – дужчає, ознаменовуючи поступову еволюцiю регiонального "малоросiйського" патрiотизму в бiк модерного українського нацiоналiзму (Субтельний, с.200-201). Найяскравiшим i, судячи з зацiлiлих копiй, цитат i згадок, наймасовiшим твором самвидавного жанру в Українi першої половини ХІХ ст. була, вочевидь, анонiмна "Історiя русiв", написана в 1810-х роках i опублiкована щойно в 1846 р.

Дiяльнiсть в Українi змовникiв-декабристiв і польських конспiраторiв, безумовно, сприяла прилученню української iнтелiгенцiї до росiйської та польської нелегальної лiтератури – як iмпортованої з-за кордону, так i виготовленої самвидавно. Є незаперечнi докази того, що Шевченко та iншi члени Кирило-Мефодiївського товариства були добре обiзнанi з цього роду лiтературою i що тогочасний самвидав справив iстотний вплив на їхню власну "змовницьку" дiяльнiсть (Бородін, с.351).

Шевченко фактично був першим українським письменником, хто свiдомо творив для самвидаву, тобто цiлеспрямовано писав речi, якi не мали жодного шансу пройти офiцiйну цензуру i якi, властиво, для ока цензури й не призначалися. У рукописнiй збiрці "Три лiта" такими творами, сповненими (за висновками охранки) "противозаконных и возмутительных мыслей", були щонайменше двi речi – поема, евфемiстично названа "Сон", та вiрш "Чигрине, Чигрине". Про характер цих творiв, а точнiше " про їх сприйнят я тогочасною владою, можна судити з запитань, заданих Шевченковi пiд час допиту, на зразок: "С какой целью вы сочиняли стихи, могущие возмущать умы малороссиян против нашего правительства, читали эти стихи и разные пасквили в обществе друзей ваших и давали им списывать оные. Не сочиняли ли вы эти стихи для распространения идей тайного общества и не надеялись ли приготовлять этим восстание Малороссии?" (Т. Шевченко. Документи та матеріали, с.19).

Реакцiя авторитарної влади на поетичний чи, власне, полiтичний самвидав була вкрай жорсткою, але по-своєму закономiрною, – адже в Шевченкових текстах i справдi iмплiцитно мiстились усi iнкримiнованi йому злочини: "Шевченко... сочинял стихи, на малоссийском языке, самого возмутительного содержания. В них он то выражал плач о мнимом порабощении и бедствиях Украины, то возглашал о славе гетманского правления и прежней вольности казачества, то с невероятною дерзостью изливал клеветы и желчь на особ императорского дома... Сверх того, что все запрещенное увлекает молодость и людей с слабым характером, Шевченко приобрел между друзьями своими славу знаменитого малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны... по возмутительному духу и дерзости, выходящей из всяких пределов, он должен быть признаваем одним из важных преступников" (Там само).

Навiть пiсля заслання Шевченко, хоч i уникає прямих полiтичних iнвектив, усе ж не вiдмовляється вiд дальшого поширення своїх творiв у самвидавi, – про що можна судити, наприклад, з невеличкої листовної полемiки з Кулiшем на початку 1858 р. до щойно написаних "Неофiтiв". Обережний Кулiш як умiє вiдраджує опального поета, котрий не встиг iще навiть повернутися з заслання (був саме в Нижньому Новгородi) вiд поширення подiбних текстiв. "Твої "Неофiти", брате Тарасе, гарна штука, да не для друку – пише вiн. – Не годиться напоминать доброму синовi (тобто Олександровi ІІ) про ледачого батька (Миколу І, що помер 1855 року), ждучи вiд сина якого б нi було добра. Вiн же в нас тепер первий чоловiк: якби не вiн, то й дихнуть нам не дали б. А воля крiпакiв – то ж його дiло. Найближчi тепер до його люде по душi – ми, писателi, а не пузатiї чини. Вiн любить нас, вiн йме нам вiри, i вiра не посрамить його. Так, не тiльки друкувати сю вещ рано, да позволь менi, брате, не посилать i Щепкiну, бо вiн нею всюди носитиметься, i пiде про тебе чутка, що притьмом не слiд пускать тебе у столицю".

"Який там тобi нечистий казав, – вiдповiдає напiвжартiвливо, напiвроздратовано Шевченко, – що я приготовив свої "Неофiти" для друку? І гадки, i думки не було. Я послав їх тобi тiлько прочитать, щоб ти бачив, що я тут не склавши руки сижу. І Щепкiн не такий, щоб вiн там возився по Москвi з ними, як з писаною торбою. І ти оддай гарненько переписать їх i пошли старому, бо вiн уже знає, що "Неофiти" в твоїх руках" (Т. Шевченко. Біографія, с.354).

Унаслiдок лiберальних реформ 1860-х рокiв i, зокрема, замiни в Москвi й Петербурзi так званої попередньої цензури каральною, самвидав у Росiйськiй iмперiї занепадає. Цьому сприяло також розширення зв’язкiв iз закордоном та масове ввезення звiдти цензурних видань. Поряд iз Вiднем, Берлiном, Женевою, значними центрами українського книговидання стають галицькi мiста Коломия та Львiв, розташованi на той час у вiдносно лiберальнiй Австро-Угорщинi. Самвидав у Росiйськiй iмперiї, таким чином, успiшно маргiналiзується, стаючи об’єктом дiяльностi переважно радикальних, екстремiстських полiтичних груп. Подiбна ситуацiя зберiгається i в Совєтськiй iмперiї в її перше, вiдносно лiберальне десятилiття.

Утвердження сталiнiзму, як уже говорилося, унеможливило iснування не те що самвидаву, а й будь-яких, найдрiбнiших, форм громадського непослуху. Єдиним суттєвим винятком iз цього правила можна вважати досить потужну мережу виготовлення й розповсюдження самвидаву, створену в Захiднiй Українi Органiзацiєю Українських Нацiоналiстiв та пiдтримувану протягом майже цiлого повоєнного десятилiття Українською Повстанчою Армiєю. Слiд пам’ятати, однак, що ця мережа не з’явилась (та й не могла з’явитись) у рамках тоталiтарної системи; вона дiсталася сталiнському режимовi як своєрiдний "спадок" вiд авторитарної (але не тоталiтарної!) Польщi на окупованих захiдноукраїнських теренах. Тобто, по сутi, це був рух опору на окупованiй совєтами територiї, а не "дисидентство" в рамках СССР. Цей рух мiг живитися якийсь час накопиченими перед цим людськими, матерiальними та духовними ресурсами, але без зовнiшньої пiдтримки вiн був приречений перед нещадним тоталiтарним терором.

Зрозумiло також, що пiсля часткового викриття сталiнiзму паралiзоване страхом суспiльство потребувало певного часу для вiднайдення власного голосу i формулювання вимог, котрi б iшли хай не всупереч, а все ж значно далi, нiж половинчастi й непослiдовнi спроби офiцiйної влади десталiнiзувати країну. На початку "вiдлиги" цi спроби видавалися радикальними, а громадянське суспiльство було надто слабким i неструктурованим, щоб намагатись хоч якось радикалiзувати "знизу" реформи, започаткованi "згори".

Фактично, iнтелiгенцiя 50-х рокiв ставилась до Хрущова приблизно так само, як П. Кулiш – до Олександра ІІ ("Вiн же в нас тепер первий чоловiк: якби не вiн, то й дихнуть нам не дали б. А воля крiпакiв – то ж його дiло"). Згодом ця вiрнопiдданча парадигма вiдтвориться й щодо Горбачова, i навiть щодо Кравчука, з акцентом, щоправда, на другiй частинi Кулiшевої формули: "Найближчi тепер до його люде по душi – ми, писателi, а не пузатiї чини. Вiн любить нас, вiн йме нам вiри, i вiра не посрамить його".

Зрозумiло, отже, що першими самвидавними текстами пiслясталiнської доби стали лiтературнi твори, котрi здебiльшого призначались для друку, а проте не пройшли повз пильне редакторське (рiдше – цензорське) око. Цього роду самвидав був чи, принаймнi, виглядав вiдносно безпечним, оскiльки його творцi завжди могли наполягати на своїй непричетностi до "витоку iнформацiї" з редакцiй та видавництв, до яких подавався рукопис, а поширювачi такого самвидаву завжди могли стверджувати, що розповсюджують цiлком "законопокiрнi" тексти, поданi до офiцiйного друку. Ця традицiя поширилася згодом i на самвидавну публiцистику, писану у формi полемiчних статей та вiдкритих листiв, що надсилалися не лише до редакцiй, а й до рiзноманiтних партiйних i державних органiв, посадових осiб тощо. Хоч здебiльшого головним адресатом подiбних послань був закордон: творцi самвидаву досить швидко збагнули, що нiяке поширення машинописних текстiв на цигарковому паперi серед однодумцiв не дасть творам такого розголосу, як передача цих самих текстiв по радiо з-за кордону. Втiм, ще ранiше це збагнула совєтська полiтична полiцiя, котра головну свою увагу зосередила саме на зв’язках дисидентiв iз закордоном та на витоку iнформацiї саме в той, найменш бажаний бiк. Факт подачi самвидавного твору до офiцiйних iнституцiй перестав, таким чином, бути "пом’якшуючою" обставиною, а все ж сам прийом використовувався й далi – почасти за iнерцiєю, почасти для зовнiшнього, передусiм мiжнародного ефекту. Георгiй Касьянов у книзi "Незгоднi: українська iнтелiгенцiя в русi опору 1960-80-х рокiв" (К.: Либiдь, 1995) цiлком слушно стверджує, що "самвидав був не просто iнтелектуальним пiдґрунтям опору, але й чи не найголовнiшою формою його iснувавання.

До виникнення й розвитку iнших проявiв духовного "андерґраунду" (рок-музика, поп-арт та iн.) вiн був єдиною, найбiльш структурованою, формою духовної опозицiї". Досить умовно розвиток українського самвидаву можна розбити на три етапи: "Перший – суто лiтературний самвидав початку 1960-х рокiв, здебiльшого поезiї, а також статтi чи спогади, якi стосувалися питань лiтератури. Другий етап " поява полiтичних статей, анонiмної публiцистики (1963-65 рр.). І, нарештi, третiй, " друга половина 60-х рокiв, це перiод поширення статей з авторськими пiдписами, публiцистики, а також документiв, автори яких не приховували своєї причетностi до них" (Касьянов, с.88-89).

Г. Касьянов досить докладно аналiзує основнi твори полiтичного самвидаву 60-х рокiв, вiд анонiмного памфлету "З приводу процесу над Погружальським" (1964) та "класичної" працi Івана Дзюби "Інтернацiоналiзм чи русифiкацiя?" (1965) до появи "табiрної лiтератури" ("Бiльмо" М. Осадчого, "Лихо з розуму" В. Чорновола, "Заповiдник iменi Берiї" В. Мороза) наприкiнцi 60-х та, врештi, виходу в 1971 р. самвидавного правозахисного журналу "Український вiсник", взорованого, правдоподiбно, на московську "Хронику текущих событий". Головною темою всiх цих видань, пише дослiдник, було нацiональне питання, яке "аналiзувалося у двох взаємопов’язаних аспектах: суто полiтичному i, так би мовити, культурницькому, який у конкретному iсторичному контекстi теж мав с то полiтичне забарвлення" (Там само, с.92).

Бiльшiсть творiв тогочасного самвидаву писалася з марксистських позицiй – почасти тому, що це вiдповiдало свiтогляду авторiв, почасти з мiркувань безпеки (вiдвертий антикомунiзм карався системою набагато жорстокiше – досить згадати хоч би максимальнi термiни ув’язнення для "неодонцовiста" Валентина Мороза), а почасти тому, що таким був тодi "обрiй сподiвань" потенцiйного читача: "стан масової свiдомостi iнтелiгенцiї й масової свiдомостi взагалi визначав рiвень критики системи"[Касьянов, с.9]

Наслiдком цього флiртування (чи компромiсу) зi "справжнiм", "неспотвореним" марксизмом-ленiнiзмом була внутрiшня непослiдовнiсть, наївнiсть i, зрештою, методологiчна вразливiсть усiх цих "ревiзiонiстських" текстiв. Адже марксизм i, тим бiльше, лен нiзм не мав якогось цiлiсного погляду на нацiональне питання; до Першої свiтової вiйни ця проблематика в ленiнiзмi взагалi iгнорувалася, а згодом доволi цинiчно пiдпорядковувалася практичним потребам "класової боротьби", себто iнтерпретувалася на рiзнi лади, залежно вiд контексту та хвилевих потреб. Вiдтак, на кожну цитату з "правдивого" Ленiна можна було знайти цитату з Ленiна "спотвореного" (чи навпаки), i вся дискусiя, таким чином, легко зводилася, за спостереженням Г. Касьянова, "до схоластики" (с.103). Вiддаючи належне громадянськiй мужностi дисидентiв i високим моральним критерiям їхньої самвидавної творчостi, дослiдник цiлком справедливо вказує i на її тематичну та iнтелектуальну обмеженiсть, брак конструктивних програм, поверховiсть аргументiв. В усьому цьому давалося взнаки "провiнцiйне становище української культури, яке програмувало вiдповiдний рiвень осмислення iнтелiгенцiєю своїх завдань, рiвень iнтенсивностi репресiй проти iнакодумцiв, украй несприятливi умови розвитку руху опору, коли доводилося жертвувати якiстю iнтелектуальних вправ на догоду бiльш рутиннiй, буденнiй "органiзацiйнiй" роботi" (Там само, с.193). Вiдтак український самвидав 60-х рокiв характеризується лише як "пiдготовчий етап до формування полiтичної програми iнакомислення чи руху опору. Процес формування цiєї програми був перерваний арештами й судами. В результатi вiн зупинився у фазi формулювання деструктивних постулатiв i антитез... Однак для самих шiстдесятникiв це був неабиякий прогрес, вiн свiдчив про початок формування полiтичної опозицiї... Практично всi полiтично активнi iнакодумцi брали участь у написаннi i розповсюдженнi самв давчих творiв. Через самвидав налагодилася система постiйно дiючих контактiв мiж ними. Це була органiзацiйна база руху опору", така собi "партiя самвидаву" (Там само, с.95, 119).

За пiдрахунками канадського дослiдника Б. Кравченка, в Українi у 1960-1972 років дiяло близько тисячi дисидентiв (Krawchenko, p.250). Навiть якщо припустити, що насправдi їх було дещо бiльше i що в наступному, вкрай репресивному десятилiттi усе-таки з’явилися новi, загальна кiлькiсть українських дисидентiв, причетних до полiтичного самвидаву, навряд чи перевищувала пiвтори-двi тисячi. Знаючи специфiку поширення самвидаву, можна припустити, що довкола кожного дисидента було вiд кiлькох до, максимум, кiльканадцяти "спiвчуваючих". Усе це дає пiдстави з великою певнiстю стверджувати, що навiть найпопулярнiшi твори полiтичного самвидаву доходили не бiльш як до десяти, в кращому разi кiльканадцяти, тисяч читачiв.

Г. Касьянов має, таким чином, цiлковиту рацiю, коли стверджує, що "дисиденти протистояли системi в умовах переважно ворожого ставлення до них з боку бiльшостi" i що полiтичний самвидав був, фактично, досить маргiнальним явищем в СССР. Причино була, з одного боку, досить потужна комунiстична "контрпропаганда", наслiдки якої, властиво, не подоланi й досi; а з iншого боку, iнерцiя "генетичного" страху, породжена сталiнiзмом i вмiло пiдтримувана партiйно-кагебiстською машиною пiслясталiнської доби.

В Українi на цi двi причини накладалася ще й третя: вкрай упереджене або й вiдверто вороже ставлення росiйського та змалоросiщеного населення до всього "свiдомо-українського", а тим бiльше – "нацiоналiстично"–дисидентського. (Чiткої межi мiж ма явищами, властиво, не iснувало: досить часто вони ототожнювалися не лише в кагебiстських реляцiях, а й у масовiй свiдомостi). Характерним зразком такого масового ставлення до дисидентiв та їхнiх писань є, зрозумiло, не стандартнi "листи трудящих", писанi пiд партiйну диктовку в рамках чергової кампанiї "всенародного" осуду тих чи тих "вiдщепенцiв", а поодинокi "приватнi" вiдгуки, створенi, що називається, "за покликом серця" й не зiпсутi парткомiвським редагуванням. Г. Касьянов наводить блискучий зразок такого послання – вiдгук одного чи кiлькох трудящих на покаянний виступ дисидентки Зiновiї Франко по телебаченню: "Мы, работники фiрмы "Свiточ", от души пишемо листа, Зiновiя. Где ж твоя гордость за деда своєго, подлюка, кров би тебе ясная залляла, курва ты. Тебе радянська влада дала все и твоим детям, а ты, що граєш на руки империалистам, бачите, що її схопили на гарячому, розкаялася гадюка..." (Касьянов, с. 128).

За даними Б. Кравченка, з 942 дисидентiв, що дiяли на Українi в 1960-1972 років, 77.2 вiдс. були українцями i лише 0.5 вiдс. – росiянами (ще 9.9 вiдс. належали до iнших нацiональностей, переважно до євреїв та кримських татар; нацiональнiсть решти дс. з’ясувати не вдалось) (13). Г. Касьянов вважає цi данi цiлком закономiрними: "Росiйська iнтелiгенцiя в Українi жила й працювала в умовах вiдносного iдеологiчного комфорту i в усякому випадку не зазнавала утискiв з нацiональних мотивiв, мала всi можливостi розвивати нацiональну культуру в рамках системи" (Тас само, с.191). До сказаного можна додати, що росiйськомовна меншина в Українi була упривiлейована не лише полiтично й культурно – як представник iмперської бiльшостi, а й соцiально – як переважно мiське населення, зверхнє щодо переважно сiльських, покрiпачених колгоспним ладом українофонiв.

Тим часом саме мiста були переважною, якщо не виключною базою дисидентства – як з огляду на значно вищу концентрацiю тут iнтелiгенцiї, так i з огляду на значно вищу соцiальну мобiльнiсть, а отже й свободу мiських мешканцiв порiвняно iз сiльськими, зведеними, по сутi, до напiврабського стану. За даними Б.Кравченка, лише 9 вiдс. українських дисидентiв проживали в сiльськiй мiсцевостi (Krawchenko, p.251) – i це при тому, що майже двi третини їх походили з селян.

Як наслiдок, соцiальна база українського дисидентства, а отже й самвидаву, була вкрай обмеженою. Майже всi вони зосереджувались або в Галичинi (34 вiдс.), де мiське середовище було вiдносно мало зрусифiковане; або ж у Києвi (38 вiдс.), де концентрацiя iнтелiгенцiї взагалi була дуже високою з огляду на столичний статус мiста. (Ще 19 вiдс. дисидентiв припадало на Крим, де бiльшiсть, вочевидь, складали татари, а також на понад мiльйоннi мiста Днiпропетровськ, Харкiв та Одесу, де значну частку складали, правдоподiбно, євреї. На решту 17 областей України припадало 9 вiдс. дисидентiв i, мабуть, приблизно стiльки ж полiтичного самвидаву) (ibidem).

І все-таки, попри всю свою суспiльну начебто-маргiнальнiсть, самвидав справив досить великий вплив на популярну культуру цiєї країни – i то не лише пiд час перестройки, коли самвидавний бум 1987-1990 рокiв завершився врештi цiлковитою легалiзацiєю i, iдтак, зникненням самвидаву. По-перше, мусимо пам’ятати, що й у попереднi роки деякi самвидавнi твори доходили до кiльканадцяти тисяч читачiв, тобто мали приблизно ту саму аудиторiю, що й бiльшiсть сьогоднiшнiх українських видань. Зрештою, вузькiсть читацького кола суттєво компенсувалася тим, що бiльшiсть читачiв самвидаву була професiоналами, суспiльно активними й полiтично/нацiонально заангажованими.

По-друге, реальна аудиторiя самвидаву була значно ширшою завдяки передачам закордонних радiостанцiй, що їх бодай iнодi слухала якщо й не бiльшiсть, то, в кожнiм разi, значна частина совєтських iнтелiгентiв. І хоч навiть на Українi iнтелiгенцiя слухала радше росiйськi, нiж українськi "радiоголоси", iнформацiя про найзначнiшi явища українського самвидаву потрапляла до слухачiв принаймнi з росiйських, якщо не українських джерел.

І, нарештi, по-третє, крiм суто полiтичного, iснував надзвичайно рiзноманiтний лiтературний i всякий iнший самвидав, що, власне, й мав найбезпосереднiше вiдношення до популярної культури. Бiльша частина цього самвидаву була росiйськомовною з кiлькох причин.

По-перше, тому що середовищем поширення самвидаву були в основному мiста, котрi й досi є переважно росiйськомовними. Україномовна iнтелiгенцiя в бiльшостi мiст була доволi малочисельною й водночас бiльш радикальною й полiтизованою – з огляду на свiй колонiальний, упослiджений статус. Фактично вже сам вибiр української мови в росiйськомовному середовищi був викликом не лише цьому середовищу, а й певнiй державнiй полiтицi, i тому цiлком небезпiдставно трактувався як один iз виявiв "нацiоналiзму" (що за совєтських часiв було, по сутi, напiвкримiнальним звинуваченням). Зрозумiло, отже, що така, соцiально маргiналiзована, iнтелiгенцiя якщо вже й ангажувалася в якусь самвидавну дiяльнiсть, то передусiм або й виключно в полiтичну. На щось iнше вона не мала нi снаги (через свою малочисельнiсть i маргiналiзованiсть), нi охоти (через принижений статус українства загалом i, вiдповiдно, переважну зорiєнтованiсть україномовної iнтелiгенцiї на полiтичнi, нацiонально-визвольнi прiоритети).

А по-друге, поширення росiйськомовного самвидаву було справою значно безпечнiшою – i то не лише об’єктивно, з огляду на певну державну полiтику, а й суб’єктивно, з огляду на особливу упередженiсть, пiдозрiливiсть, та й просто страх населення щодо демонiзованого "українського буржуазного нацiоналiзму", пiд який у принципi легко пiдводилося все українське. Слiд пам’ятати також, що за росiйським самвидавом стояла значно потужнiша росiйська культура i значно лiберальнiшi, себто менш репресивнi звичаї, що панували у Москвi й Ленiнградi, звiдки, властиво, й надходила в Україну бiльшiсть самвидавних матерiалiв. (Факт, що росiйськомовна iнтелiгенцiя в Українi, попри свою значну кiлькiсну перевагу над iнтелiгенцiєю україномовною, по сутi, так i не створила власного самвидаву, є теж явищем вельми знаменним).

Здебiльшого влада ставилась загалом толерантно до неполiтичного, переважно росiйськомовного самвидаву. На це було, вочевидь, кiлька причин. З одного боку, неполiтичний самвидав не призначався для експорту за кордон, а отже й не зачiпав дiлянк хоронялася КГБ найретельнiше i найжорсткiше. А з другого боку, такий самвидав нейтралiзував чи, принаймнi, каналiзував енергiю потенцiйно "бунтiвної" iнтелiгенцiї у загалом безпечну (в кожнiм разi, не надто загрозливу) для режиму сферу несанкцiонован ї дiяльностi.

Займаючись таким самвидавом, iнтелiгенцiя вдовольняла до певної мiри духовну потребу в "недозволених" текстах, в прилученнi до деяких "заборонених" iнтелектуальних плодiв, котрi виглядали внаслiдок цього особливо солодкими, i водночас заспокоювала свої соцiальнi амбiцiї, демонструючи (головно собi) певне фрондерство i "вiльнодумство" щодо авторитарної влади. У якомусь сенсi це була сублiмацiя певних духовних, iнтелектуальних та соцiальних потреб, i водночас каналiзацiя цих потреб у загалом безпечне – як для влади, так i для iнтелiгенцiї – русло.

Можна припустити, що КГБ мав власнi пiдстави толерувати поширення неполiтичного самвидаву. З одного боку – з огляду на його сублiмацiйнi та каналiзацiйнi функцiї; з iншого – тому, що саме на такому, "безпечному", самвидавi таємна полiцiя мала змогу простежувати шляхи його виготовлення й поширення, виявляти потенцiйних активiстiв самвидавного руху й вербувати їх або ж встановлювати iншого роду "опiку", а також закидати у самвидавний обiг власнi провокацiйнi тексти (на кшталт "Протоколов сионских мудрецов" тощо).

Поширенню неполiтичного самвидаву у 70-i роки сприяло два чинники, що їх умовно можна окреслити як "позитивний" та "негативний". "Позитивним" чинником слiд вважати розширення соцiальної й технiчної бази самвидаву, що сталося внаслiдок (а) чи зростання мiської iнтелiгенцiї, котра, власне, й була головним розповсюжувачем несанкцiонованих текстiв, i (б) появи промислових комп’ютерiв та ксерокопiювальних машин в державних закладах. Хоч уся ця розмножувальна технiка жорстко контролювалася владою (ксерокси взагалi були пiд наглядом "особих отдєлов", тобто представництв КГБ на пiдприємствах та в установах, i доступ до них для бiльшостi спiвробiтникiв був суворо заборонений), комп’ютернi роздруковки ("распєчаткi") та ксерокопiї поступово потiснили в "неполiтичнiй" сферi такi традицiйнi форми поширення самвидаву, як фотокопiї та передруки на цигарковому паперi через копiрку (що давали змогу однiй друкарцi виготовляти 10-15 примiрникiв важкочитабельного тексту за раз). Оскiльки можливостi новiтньої копiювальної технiки були значно ширшими, то й покарання за виготовлення на нiй полiтичного самвидаву було набагато жорстокiшим. Крiм того, законспiрувати державний комп’ютер чи ксерокс було практично неможливо – на вiдмiну вiд приватної друкарської машинки чи фотолабораторiї. Саме тому поява новiтньої копiювальної технiки майже не вплинула на поширення полiтичного самвидаву. Зате неполiтичний самвидав пережив, завдяки цiй технiцi, справжнiй розквiт. Особи, що мали доступ до ксероксiв, копiювали несанкцiонованi тексти для себе, для друзiв, для спiвробiтникiв i навiть для незнайомих людей – за вiдповiдну плату (грошима, цукерками, "пiвлiтрами" тощо). Покарання за таку дiяльнiсть було вiдносно м’яким: догана, переведення на iншу посаду, вигнання з роботи. Деколи, правда, шили кримiнальну статтю – але для цього, як правило, КГБ мусив мати до "зловмисникiв" ще якiсь, серйознiшi, претензiї.

"Негативний" чинник, що на свiй лад посприяв поширенню неполiтичного самвидаву, пов’язаний з дальшою кризою офiцiйної iдеологiї та, вiдповiдно, пошуком їй розумних альтернатив чи бодай сурогатiв, якi компенсували б духовну порожнечу в атеїстичному суспiльствi пiсля того, як свiтська релiгiя, комунiзм, виявилася мертвою. Слiд мати на увазi також, що саме в цей час можливий рух iнтелiгенцiї в несанкцiоновану полiтичну сферу виявився жорстко заблокованим суворими репресивними акцiями режиму проти дисидентiв. 28 червня 1971 року ЦК КПСС прийняв таємну постанову "Про заходи по протидiї нелегальному розповсюдженню антирадянських та iнших полiтично шкiдливих матерiалiв". Невдовзi ЦК КПУ прийняв аналогiчну постанову, посиливши в нiй, ясна рiч, антинацiоналiстичнi акценти. Для ефективнiшого проведення каральних акцiй головою КГБ України було призначено завзятого сталiнiста В. Федорчука. На початку 1972 року у Києвi, Львовi та iнших мiстах України вiдбулися масовi арешти iнакодумцiв. Майже всi вони отримали надзвичайно великi (по десять i бiльше рокiв) термiни ув’язнення та заслання.

Того самого року було замiнено надто "лiберальних" (з точки зору режиму) керiвникiв КПУ. Широкомасштабнi чистки вiдбулися в партiї, в наукових та навчальних закладах, журналах та видавництвах тощо. Внаслiдок усiх цих заходiв полiтичний самвидав в Українi практично перестав iснувати.

Тим не менше, вивiльнена хрущовською "вiдлигою" iнтелектуальна й духовна енергiя суспiльства уже не вкладалася в рамки офiцiйної iдеологiї та жорстко регламентованої дiяльностi. Щоб нейтралiзувати цю енергiю, режим мусив би знову повернутися до тотального терору сталiнської доби та до ще бiльшого iзоляцiонiзму у зовнiшнiй полiтицi. Першого влада не хотiла, другого не могла. Як наслiдок, у 60-70-х роках совєтська iнтелiгенцiя "частково вийшла з-пiд тотального контролю й диктату держави" (Касьянов, с.184). Остерiгаючись безпосереднього (i вкрай небезпечного) вторгнення у полiтичну сферу, ця iнтелiгенцiя досить енергiйно освоювала всi iншi дiлянки iнтелектуального життя, якi не вели її до прямої конфронтацiї з владою.

Передусiм це стосується таких цiлком легальних сфер, як лiтературна й фiлософська класика (у тому числi орiєнтальна), сучасна зарубiжна лiтература, кiно, мистецтво, твори совєтських (переважно росiйських) авторiв, яким дозволялося дещо виходити за межi канонiчного соцреалiзму. Далi йшли сфери напiвлегальнi – досовєтськi, досталiнськi, а часом i добрежнєвськi видання та їхнi "протизаконнi" копiї (як, скажiмо, "Один день Ивана Денисовича", "Мастер и Маргарита" чи "Тиша i грiм" Симоненка). Сюди ж належав i чималий масив фiлософсько-релiгiйних текстiв ("Цитадель" Екзюперi, твори Флоренського, Соловйова та iнших росiйських фiлософiв початку столiття, тексти з йоги, тантризму, дзен-буддизму, кришнаїзму тощо). До напiвлегальної належала й полiтично нейтральна творчiсть дiаспорних авторiв – вiд Набокова до поетiв нью-йоркської групи, а також деякi польськi, чеськi, словацькi видання, опублiкованi в час тамтешнiх "вiдлиг".

Особливе мiсце в напiвлегальнiй сферi посiдали офiцiйнi публiкацiї з помiткою ДСП ("Для служебного пользования") – рiзноманiтнi аналiтичнi матерiали дослiдних iнститутiв, приховувана статистика, огляди та рецензiї зарубiжних новинок, що готувалися для фахiвцiв академiчними iнститутами лiтератури, кiномистецтва тощо, а також вiйськовi видання – вiд спецiальних журналiв до звичайних газет вiйськових округiв, якi надходили за передплатою, але не продавалися в роздрiб. Самвидавний статус таких видань визначався, рiч ясна, не їхнiм совєтським змiстом, а лише несанкцiонованим (не "службовим") способом використання.

Причислення деяких безневинних текстiв, на зразок книги Дейла Карнегi "Как приобретать друзей и оказывать влияние на людей", до "державного самвидаву", себто до "ДСП", неможливо пояснити рацiональним чином, не беручи до уваги загальної iдеологiчної параної, характерної для совєтської влади, та глибокої пiдозрiливостi щодо будь-яких немарксистських, "нематерiалiстичних" концепцiй. У випадку Карнегi, владу могло насторожити рiвною мiрою i "абстрактно"-гуманiстичне визнання людини як складної iстоти, як особистостi (а не колiщатка й гвинтика), i, водночас, визнання, що цiєю iстотою можна манiпулювати за допомогою доволi простих психологiчних засобiв. Правдоподiбно, з цих самих причин пiд гриф "для научних библиотек" потрапив i переклад книжки американського психолога Едварда де Боно пiд характерною назвою "Нестандартное мышление", а книги деяких росiйських авторiв, що займалися подiбною проблематикою (як Владiмiр Лєвi, наприклад) вважались напiвопальними, i тому були особливо популярними серед лiберальної iнтелiгенцiї.

Не виключено, що "опальнiсть" деяких текстiв спричинялася виключно "вiдомчою цензурою", себто певними корпоративними iнтересами наукових та iнших кланiв, що iмiтували iдеологiчну "пильнiсть" ще з часiв боротьби з генетикою та кiбернетикою. До самвидаву таким чином потрапляли навiть перекладнi брошури зарубiжних авторiв з питань здорового харчування (сироїдство, вегетарiанство, лiкувальне голодування); у самвидавi оберталися й iншi тексти про "нетрадицiйнi" методи лiкування – вiд уринотерапiї, гомеопатiї, мануальної терапiї, водних та дихальних процедур до справдi фантастичних методiв парапсихологiчного зцiлення.

В усьому цьому, безумовно, проглядала неприязнь матерiалiстичної, програмово атеїстичної держави до всiлякої мiстики й метафiзики, внаслiдок чого до самвидаву витiснялися не лише всi тексти з парапсихологiї, а й популярнi розповiдi про всiлякi загадковi явища природи (Атлантида, Шамбала, Бермудський трикутник), розповiдi про iнопланетян, чудеснi провiщення майбутнього (вiд Нострадамуса до Ванги), пiдручники з йоги, карате тощо.

З дещо iнших причин витiснялась у самвидав лiтература з питань сексу, культури статевих взаємин – вiд популярних брошур типу "Искусство быть вдвоем" до класичної "Камасутри". Тут уже проявлялася iнша неприязнь – неприязнь тоталiтарної держави до сфери приватного й непiдконтрольного (чи, принаймнi, недостатньо контрольованого) життя своїх громадян. Зрозумiло, що секс був тiєю дiлянкою, що найменше пiддавалася одержавленню й осуспiльненню, а тому й влада, не маючи змоги цю дiлянку "закрити", волiла її просто замовчувати ("у нас секса нет"). Одним iз наслiдкiв такої полiтики було досить значне невiгластво пересiчних громадян у питаннях статевих взаємин; iншим, важливiшим для нашої теми наслiдком було функцiонування вищезгаданої популярної лiтер тури в режимi маскульту, де вона саме через забороненiсть виконувала невластиву їй роль такого собi "м’якого порно". (Принагiдно зазначимо, що "крута порнуха" в СССР мала доволi вузький обiг, обертаючись переважно у кримiнальному та довколакримiнальному свiтi й проникаючи iнодi в солдатське середовище, побут якого багато в чому збiгався з табiрно-кримiнальним. Суспiльнiй маргiналiзацiї такого "самвидаву" сприяло не лише загалом негативне ставлення до нього з боку iнтелiгенцiї, а й убога технiчна база, яка не давала виявити сповна всiх, так би мовити, "можливостей жанру", та доволi жорсткi репресiї влади щодо такої продукцiї – хоч i не настiльки жорсткi, як щодо самвидаву полiтичного).

Український, тобто україномовний самвидав неполiтичного спрямування був, як уже говорилося, кiлькiсно дуже обмеженим i зводився в основному до художньої лiтератури. Найчастiше це були вiршi, рiдше – оповiдання, ще рiдше – есе та переклади. (Поряд з окремими вiршами Т. С. Елiота та Езри Паунда, у Львовi 70-х рокiв, наприклад, розповсюджувалася цiла самвидавна збiрка Сiльвiї Плат у перекладах О. Лишеги та книжка чеського концептуалiста Ладiслава Новака у перекладах автора цього нарису – в художньому оформленнi Володимира Кауфмана. Можна згадати також, що у 1971 роцi Григорiй Чубай переклав для самвидавного альманаху "Скриня" невелику абсурдистську п’єсу Тадеуша Ружевiча "Стара жiнка висиджує". Характерно, що приблизно в той самий час Володимир Дiброва у Києвi почав перекладати "не для друку" твори Беккета й iнших захiдних абсурдистiв).

Загальною особливiстю всiх цих лiтературних текстiв, з перекладами включно, було те, що вони свiдомо писалися не для офiцiйної публiкацiї, тобто, попри свою позiрну аполiтичнiсть, були апрiорно неприйнятними для режиму з естетичних мiркувань (як "модернiстськi", "формалiстичнi", "декадентськi" тощо). Вiдгалуження лiтературного самвидаву вiд полiтичного як самостiйного й досить яскавого напрямку вiдбулось в Українi у другiй половинi 60-х рокiв почасти тому, що в умовах суспiльного похолодання шанси на пiдцензурний друк робилися мiнiмальними для полiтично безневинних (але художньо не безликих) творiв; а почасти тому, що саме в цей час з’явилася друга хвиля молодої iнтелiгенцiї, яка, на вiдмiну вiд "шiстдесятникiв", не флiртувала з соцреалiзмом i, взагалi, жодним чином в офiцiозний "метод" не вписувалася (В. Голобородько, І. Калинець, В. Стус, М. Воробйов, Г. Чубай, М. Саченко, В. Кордун та iн.).

Якщо до того лiтературний самвидав складався переважно з текстiв, що не пройшли полiтичної цензури або ж були нею суттєво скалiченi (Ліна Костенко, В. Симоненко, М. Холодний), то з появою молодших, естетично вибагливiших поетiв самвидавна лiтература набуває самодостатньої цiнностi i поступово виходить за межi суто утилiтарного, пропагандистсько-просвiтницького, виразно полiтизованого обiгу. Репресiї 70-х рокiв проти полiтичного самвидаву великою мiрою зачепили самвидав власне лiтературний – i то не лише тому, що обидва самвидави часто мали тi самi джерела та канали поширення (досить вузьке середовище мiської україномовної iнтелiгенцiї), а й тому, що в кампанiї полювання за "буржуазно-нацiоналiстичними" вiдьмами КГБ охоче поширював репресiї i на всякi iншi, неполiтичнi форми громадської активностi (включно з рухом хiпi, рокерiв, бардiв, любителiв езотеричних релiгiй чи схiдних єдиноборств). Проте, на вiдмiну вiд полiтичного, лiтературний самвидав у 70-i роки не був знищений, навпаки – вiн вiдкрив, сказати б, друге дихання, перебравши на себе великою мiрою "нонконформiстськi", "дисидентськi" щодо системи функцiї самвидаву полiтичного i водночас остаточно утвердившись у своєму програмовому "естетизмi", демонстративнiй орiєнтацiї на "чисте мистецтво" (радше декларативнiй, нiж реальнiй у тих, та й, зрештою, будь-яких iнших умовах).

Сталося це головним чином тому, що репресiї проти лiтературного самвидаву нiколи не були такими жорсткими, як проти самвидаву полiтичного. Молодих "естетiв" виганяли з навчання, з працi (як сталося, наприклад, з авторами суто мистецького альманаху "Скриня" у 1972-1973 роках.), тягали по КГБ, органiзовували "закритi" рецензiї, де анонiмнi "експерти" з науковими та письменницькими званнями вишукували "прихований антирадянський змiст" у формалiстичних екзерцисах доморощених модернiстiв, вдавалися до iнших провокацiй, проте до судових переслiдувань та концтабiрних вирокiв справа, як правило, не доходила. Нонконформiстська молодь, яка мала досить пiдстав не приймати убогого i вкрай ортодоксального на той час мистецького офiцiозу, могла, отже, вiдмежовуватися вiд нього й не ставати при тому на шлях прямої полiтичної конфронтацiї з режимом, вибираючи собi аутсайдерський статус двiрникiв, сторожiв, кочегарiв, вантажникiв i переносячи лiтературно-мистецьке життя у приватнi помешкання та майстернi.

Саме в 70-i роки, попри несприятливий полiтичний клiмат, з’явилося поколiння української iнтелiгенцiї, яка, по-перше, мала великою мiрою мiське (а не виключно сiльське, як досi) походження, i, по-друге, мала значно кращi можливостi для освiти не лише через проживання в мiстi, а й через дедалi ширше проникнення в СССР новочасної культурної iнформацiї. Лiтература, яка формувалася у контекстi Кафки i Сен-Жон Перса, Целана й Кортасара, Борхеса й Елiота, Воннегута i Фолкнера (не кажучи вже про Антонича та частково реабiлiтованих авторiв "розстрiляного вiдродження"), зрозумiло, не могла бути такою, як та, що формувалася (в кращому разi) у контекстi Шевченка, Малишка та деяких не до кiнця заборонених росiйських поетiв "срiбного вiку".

Саме в 70-i роки, поряд з цiкавою, дедалi рiзноманiтнiшою поезiєю, в Українi з’являється самвидавна проза – оповiдання i навiть повiстi Ю. Винничука, тексти В. Яворського, Б. Жолдака, В. Дiброви, І. Клеха, В. Кашки, К. Москальця, Л. Подерв’янського й аж до "армiйських" оповiдань Ю. Андруховича, написаних у 1984-1985 роках й легально опублiкованих щойно на четвертому роцi перестройки. Всi цi тексти писалися не для друку i поширювались у машинописах, а також, сказати б, усно – переважно в авторськом виконаннi. Богемнi вечiрки, на яких читалися новонаписанi вiршi чи оповiдання, виникали, як правило, стихiйно, у досить вузькому колi друзiв, хоча часами вони готувалися заздалегiдь як ширшi мистецькi акцiї i включали в себе "пiдпiльнi" художнi виставки, виконання бардiвських пiсень i, звичайно ж, пиття вина чи, принаймнi, чаю (див. про це, наприклад, цiкаве есе-спогад В. Драпея "Воскресiння чаю" в "Сучасностi", № 10, 1993). На такi акцiї часом приходила досить широка i рiзна публiка, включно зi стукачами, яких, звiсно, старалися уникати, проте до надмiрної конспiрацiї не вдавалися.

Богемнi середовища цього типу iснували у Львовi, Києвi, Луцьку, Ужгородi, Тернополi, Iвано-Франкiвську i навiть Бахмачi; контакти мiж ними включали не лише обмiн листами, книжками й рукописами, а й "гастрольнi" поїздки одне до одного – з вiдповiдними застiллям та читанням текстiв перед досить широкою публiкою, яка з такої нагоди збиралася. Саме на цьому, мистецькому рiвнi налагоджувалися певнi контакти мiж українськими i росiйськими нонконформiстами, хоча й тут вони не були широкими через взаємну (полiтичну й культурну) упередженiсть. Найчастiше вони обмежувалися зв’язками з єврейською iнтелiгенцiєю, котра хоч i була переважно росiйськомовною та росiйськокультурною, все ж виявлялась iнтелектуально вiдкритiшою й сприйнятливiшою до проблем iншо (в даному випадку української) пригнобленої меншини. Не належачи полiтично до нелегальної сфери, анi естетично – до сфери легальної, український лiтературний самвидав 70-х - початку 80-х перебував у, сказати б, двоїстiй ситуацiї. В разi дальшого суспiльного похолодання вiн цiлком мiг опинитися закону й потрапити пiд статтi карного кодексу нарiвнi з самвидавом лiтературним.

Водночас, у разi потеплiння (хоч би до рiвня лiберальнiшої Естонiї чи Москви, не кажучи вже про Польщу або Угорщину), вiн великою мiрою мiг би легалiзуватися – що, власне, й сталося в серединi 80-х рокiв з українською самвидавною, принципово не "соцреалiстичною" поезiєю, а в другiй половинi 80-х – i з прозою.

Взагалi, оскiльки рiзниця мiж напiвлегальною та легальною лiтературою не була чiткою, ставлення влади до неї теж не було абсолютно чiтким та однозначним. Часто воно залежало не лише вiд країни чи регiону, а й вiд конкретних людей, вiд хвилевої кон’юнктури i, звичайно ж, вiд контексту, в якому напiвлегальна лiтература поширювалася й публiчно або приватно коментувалася. В окремих випадках за "антирадянськi" чи "нацiоналiстичнi" коментарi можна було отримати кримiнальну статтю навiть при поширеннi цiлком легальних творiв (аж до праць Ленiна включно). Хоч частiше влада обмежувалася в таких випадках шантажем та вербуванням переляканих жертв або ж вигнанням їх iз вузiв, з працi та iншими дрiбними репресiями.

Саме у цiй сферi напiвлегального – офiцiйно не санкцiонованого, але начебто й не забороненого – функцiонувала бiльша частина совєтського самвидаву, стаючи частиною масової культури; i навпаки, саме в цю сферу витiснялася чи втiкала вся неофiцiйна масова культура, стаючи volens-nolens частиною самвидаву.

Не належачи анi до сфери забороненої "полiтики", анi до сфери санкцiонованого офiцiозу, неполiтичний самвидав був достатньо привабливим i поважним для романтикiв, нонконформiстiв, iнтелектуальних дисидентiв, невдоволених убогими комунiстичними догмами; i водночас вiн був достатньо безпечним, аби викликати до себе масовий iнтерес. Результатом такого симбiозу самвидаву й маскульту у сферi напiвзабороненого було, з одного боку, пробудження масового iнтересу до текстiв, якi за iнших обставин нiколи б до себе такого iнтересу не викликали (вiд Сковороди до Лотмана i вiд "Замiсть сонетiв та октав" до Голобородька), а з iншого боку – результатом було проникнення в категорiю "серйозного" самвидаву текстiв, якi за iнших обставин так би й лишилися (в к ащому разi) на рiвнi маскульту (вiд "Собору" й "Меча Арея" до "України нашої Радянської" П. Шелеста, розкритикованої комунiстичним офiцiозом, та до всiляких "секретних доповiдей" про iнопланетян, знахарiв, провидцiв i парапсихологiв, що витекли начебто з надр якихось науково-дослiдних iнститутiв).

Неполiтичний самвидав, таким чином, був свого роду "сiрою зоною", де вiдбувався перехiд серйозних (у тому числi й полiтичних) текстiв у режим маскульту, а маскультiвських – у режим "серйозного" самвидаву. Найпростiшим прикладом такої дифузiї можна вважати поєднання найвульгарнiших, найсоромiтнiших анекдотiв iз рафiнованими полiтичними – i то не лише в усному обiгу, а й у самвидавних (машинописних, магнiтофонних) колекцiях. Або ж – помiтний вплив блатняцького фольклору на бардiвську пiсню i навпаки. (Зекiвськi пiснi приваблювали iнтелiгенцiю, скорiш за все, своєю "опозицiйнiстю" щодо влади, квазi-"дисидентством", за яким ввижалося певне "вiльнодумство", "фронда" i вiд якого водночас не пахло надто небезпечною "полiтикою". Так само й "блатняки" шанували плакатно-лубкового Цоя чи Висоцького з гiтарою, як i Єсєнiна з люлькою, – як таких собi "iзгоїв" суспiльства, "своїх", " хоч у реальному життi, як i в реальних зонах, iнтелiгенти i блатняки волiли не мати мiж собою нiчого спiльного).

Наслiдком такої двобiчної конвертацiї "серйозного" самвидаву i "низького" маскульту був не просто взаємовплив рiзних текстiв, а й, сказати б, змiщення жанрiв, їхня гiбридизацiя, замiна сутностi видимiстю, – коли в текстах бачили бiльше (чи, принаймнi, "iнше"), нiж було насправдi. Фактично, маскульт живився "iмiджем" самвидаву – випадково почутим, побаченим, переказаним, вигаданим. Мало хто читав "Архiпелаг Гулаг" Солженiцина або "Інтернацiоналiзм чи русифiкцiю" Дзюби, проте багато хто про цi тексти щось чув – як не з "ворожих" радiоголосiв, то принаймнi з офiцiйної пропаганди, i сприймав це вiдлуння крамольних текстiв з примхливою сумiшшю захвату, iнтересу, скепсису, страху. Це "знання" було вкрай фрагментарним, еклектичним, приблизним i поверховим, – ще поверховiшим, нiж характерне для всякої масової культури знання двох-трьох рядкiв iз хрестоматiйних текстiв – Шевченка, Пушкiна, гiмну СССР, гiмну України, народної пiснi тощо. А проте це знання, безумовно, пробуджувало зацiкавленiсть до тупнiшими i безпечнiшими самвидавом, роблячи його респектабельнiшим, а власну причетнiсть до нього – "героїчнiшою", нiж вона була насправдi.

Саме цей симбiоз самвидаву й маскульту пiдготував сприятливий грунт для журнального й видавничого буму пiд час горбачовської гласностi, що надто швидко, однак, перейшла у свободу слова, покiнчивши з самвидавом, а заразом i з масовим iнтересом "заборонених" творiв Дзюби i Солженiцина, котрi так i лишилися непрочитаними "в народi". В нових умовах масова культура вiдреагувала на цi й iншi тексти саме так, як i мусила вiдреагувати – нудьгою, байдужiстю й розчаруванням. Якщо в 70-i, або й 80-i героїня "з народу" ще могла сказати своєму "бойфренду" щось на зразок: "Мамашi Булгакова пропонували – за 120 ре. Ну де такi грошi?" (Євгенiя Кононенко, "Три свiти"), то в 90-i така героїня висловиться, скорiш за все, парафразою з Володимира Дiброви: "І це вони запрещали?!..".

Тоталiтарний режим, безумовно, переоцiнював силу непiдцензурного слова i несанкцiонованої громадянської активностi, збiгаючись, до речi, у цьому з романтичними поглядами чи, власне, iлюзiями своїх опонентiв. Сьогоднi той самий режим чудово дає собi раду в умовах свободи слова i демократiї. Водночас режим, здається, фатально недооцiнював силу масової культури, яка робила свого часу самвидав чимось значно бiльшим, нiж вiн був насправдi, виводячи його за вузькi рамки полiтизованих iнтелiгентських сект, "безмежно далеких вiд народу". Сьогоднi, з запiзненням щонайменше на тридцять рокiв, режим починає усвiдомлювати, що з усiх мистецтв найважливiшим є не лiтература i навiть не кiно, а – телебачення як головний продуцент i носiй маскульту.

Література

  1. Литературный энциклопедический словарь. М.: Советская энциклопедия, 1987. – С.491.
  2. Субтельний О. Україна. Історiя. – К: Либiдь, 1992.
  3. Бородiн В.С. та iн., Шевченко Т.Г. Бiографiя. – К.: Наук. думка, 1984.
  4. Шевченко Т. Документи та матерiали до бiографiї. – К.: Наукова думка, 1982
  5. Спогади про Тараса Шевченка. – К.: Дніпро, 1982.
  6. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелегенція в русі опру 1960-1980-х років. – К.: Либідь, 1995.
  7. Krawchenko B. Social Change and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine. – New York: St. Martin Press, 1985.
  8. Jaroslaw Bilocerkowycz, Soviet Ukrainian Dissent. – A Study of Political Alienation. – Boulder, Colo. and London. – 1988. – Р.67-68.
Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини

Туризм Гуцульщини - Туризм і Культура