Олександр Гриценко

Бачите: он через дорогу пiд Уляниними ворiтьми
кiлька колодок лежить... Ото й був наш клуб. ... Як ото тiльки
починало сутенiти, чулося з перелiску за Уляниними
городом: – Ах-х-хи! Чорнява! – То керiвник "клубу"
на "занятiя" йшли...

Остап Вишня. "Отакi в нас були на селi клуби"

...У европейцев клуб имеет важное политическое значение,
а у русских дворян это даже и не мирская сходка, а просто
посиделки. Они собираются посидеть за ломберными
столами, помолчать, поесть, выпить и, если случай
поблагоприятствует, то и по сусалам друг друга смазать.

Т. Шевченко, "Журнал", 3 жовтня 1857 р.

При словi "клуб" пересiчний сучасний українець, городянин у другому, а то й у першому поколiннi, згадає передусiм неодноразово баченi будiвлi на центральних площах сiл та маленьких провiнцiйних мiстечок – двох-, а то й одноповерховi, схожi одна на одну своїм поєднанням ознак колишньої (запроектованої) урочистостi та пiзнiшої обшарпаностi, а ще – невивiтрюваним духом того, що називають казенщиною. Правда, ця казенщина тут провiнцiйна i якась неформальна, навiть затишна – не те що у великому мiстi чи навiть у сусiднiй конторi, не кажучи вже про мiлiцiю.

На давно не бiленому фасадi можна роздивитися менш брудний прямокутник на мiсцi знятого комунiстичного лозунга чи плаката, а на дверях – замок, прокоментований налiпленою вище запискою: "Завклубом в одпуску до сентября мiсяця". Бiля клубу стоїть велика металева рамка-вивiска, куди ранiше вставляли афiшу з назвою чергового iндiйського кiнофiльму, який привезли до села й покажуть сьогоднi увечерi, сеанси о 18-й та о 20-й год.

Але нинi рамка порожня, бо останнє кiно привозили два роки тому.

Клуб (club) – слово англiйське, за словником Scribner-Bantam воно означає: а) грубу палицю; б) масть у картах (зображення листка конюшини, тобто треф); в) групу осiб, що об`єдналися для якоїсь спiльної мети чи дiяльностi; г) примiщення, де цi особи збираються. Клуби виникли у вищих верствах британського суспiльства ще у XVI столiттi: джентльмени збиралися вечорами випити келишок портвейну чи вiскi, викурити люльку, пограти в карти (може, звiдси й назва), побалакати про те про се у своєму колi. Вочевидь, частенько розмови велися занадто вiльнi, тому по реставрацi монархiї, 1675 року, король Карл II заборонив клуби, але це тривало недовго, й у XVIII ст. по багатьох країнах Європи з’явилися шляхетськi клуби на англiйський манер (часто й званi просто –"Англiйськими", як-от у Москвi та Петербурзi). А в Парижi невдовзi постали клуби неаристократичнi, як-от "Якобiнський", де провiнцiйний адвокат Робесп'єр просторiкував про втiлення в життя свiтлих iдеалiв Руссо. В "євразiйському", чiтко подiленому на стани суспiльствi Росiйської iмперiї ХIХ ст., до якої належала бiльша частина України, поширеним мiсцевим варiантом клубiв стали "зiбрання" за становою ознакою – дворянськi, купецькi, офiцерськi. Вони iснували практично в усiх губернiальних мiстах, мали свої будинки з ресторанами, концертними залами, навiть свої парки, як-от Купецький сад поруч з будинком Купецького зiбрання (нинi – Національна фiлармонiя) в Києвi. Варто зауважити, що коли б i справдi, як твердила УРЕ [1-ше вид., 1961, т. 6, с.494], "осн. змiстом дiяльностi бурж. клубiв було пияцтво, гра в карти i т. п.", то не мало сенсу київським купцям витрачатися на будiництво зали з найкращою в Києвi й по цей день акустикою.

Але, з другого боку, маpно було б шукати якогось укpаїнського духу в купецьких та двоpянських зібpаннях укpаїнських міст (окpім хіба що міст колишньої Гетьманщини, тобто Полтавської та Чеpнігівської губеpній). Згодом з'явилися клуби спортивнi, жiночi, навiть робiтничi, однак сам термiн "клуб" i далi означав передусiм спосiб i мiсце проведення дозвiлля, асоцiюючись iз респектабельними панами, сигарами, портвейном, "артистками" та картярським столом.

Натомiсть в англосаксонськiй свiдомостi закрiпилася дихотомiя club - pub, як iще один механiзм суспiльного розшарування: паб – це дозвiлля плебейське, з кухлем пива для кожного бажаючого, натомiсть клуб – це бронзова табличка "MEMBERS ONLY".

У другiй половинi ХIХ ст., як елемент загального народницько-просвiтницького руху, в багатьох країнах Центральної та Східної Європи виникають клуби, гуртки, товариства культурно-просвiтницького спрямування, зокрема в Українi – львiвська "Просвiта", київська "Стара Громада". Товариство "Просвiта", засноване 1868 р. у Львовi, на 1914 рiк охопило своїми 73 фiлiями та 2944 читальнями 75% українських населених пунктiв Галичини, а в 1939 роцi мало 83 фiлiї, 3 тис. читалень i 360 тис. членiв. [Довiдник з iсторiї України, т. 2, с. 426 – Київ, Генеза, 1995]. Як свiдчить згадане джерело, "Просвiта" не обмежувалася самим лише створенням та утриманням читалень: вона "добилася 1869 р. допомоги з краєвих фондiв на видання укр. книжок, спричинилася до заснування укр. шкiл в умовах затвердження галицьким сеймом польської мови як урядової", а згодом "засновувала при читальнях крамницi, кооперативи, молочарнi, ощадно-позичковi каси, забезпечувала друкованою продукцiєю теоретичнi та практичнi господарськi програми", а також видала десятки пiдручникiв для укр. шкiл, кiлька серiй "популярних" книжечок та кiлька перiодичних органiв: "Читальня", "Аматорський театр", "Бібліотечний порадник", "Життя i знання" тощо. Загалом можна смiливо твердити, що саме фiлiї "Просвiти" поруч з кооперативними органiзацiями забезпечували в Галичинi процес формування громадянського суспiльства, перерваний "Золотим Вереснем" 1939 року.

Просвiтницьку та наукову дiяльнiсть "Громади" царський уряд заборонив ще 1878 року, й далi кiлька надднiпрянських "громад" дiяли таємно аж до 1905 року, коли "Просвiта" виникла й на пiдросiйськiй Українi – взоруючись на галицьку i спершу у великих мiстах – Катеринославi, Одесi, Києвi, Миколаєвi, Кам’янцi та iн. При її фiлiях дiяли театральнi трупи, видавництва i, ясна рiч, читальнi, все це носило яскраво виражений "свiдомо-український" характер i тому "вiдволiкало трудящих вiд класової боротьби" (численнi подробицi про дiяльнiсть "Громади" та "Просвiти" мiстять "Спогади" Є.Чикаленка [*]).

1908 р. в Києвi виник "Український клуб", що об"єднав верхiвку "свiдомої" укр. iнтелiгенцiї, але i його, й бiльшiсть "просвiт" позакривали в 1910-1912 рр. Ця традицiйна iсторiя з українськими iнтелiгентськими клубами повторювалася ще принаймнi двiчi – на початку 1960-х, коли київський "Клуб творчої молодi" став каталiзатором "шiстдесятництва", але незабаром був розiгнаний, та в 1987-1988 р., коли напiвлегальний "Український культурологiчний клуб" став предтечею всiх українських опозицiйних органiзацiй –ТУМу, Руху, УРП. Це неважко пояснити – в умовах напiсвободи та чвертьдемократiї, характерних для перiодичних "вiдлиг" у царськiй та радянськiй внутрiшнiй полiтицi, шанс протривати хоч якийсь час мали лише такi аморфнi, безневиннi, зорiєнтованi буцiмто лише на дозвiлля та чисте культурництво утвоpення, як клуби (див. "Тусовка").

Рух "просвiт" та iнших культурницьких об`єднань, як у Галичинi, так – з початку ХХ ст. – і в Східній Hаддніпpянській Українi, пiдтримувався iнфраструктурою "народних домiв". Побудованi у великих мiстах на громадськi грошi, вони давали притулок українським театральним трупам, бiблiотекам, видавництвам, хоровим капелам, а у Львовi – навiть музеєві та українській гiмназiї. Два київських "народних доми" – Троїцький (побудований 1902 р. на кошти "Старої Громади") та Лук'янiвський (теж 1902, на кошти Товариства тверезостi) – успiшно дожили до наших днiв, в них розташованi вiдповiдно Театр оперети та Будинок культури КТТУ [Київ, Енциклоп. довідник; 1981].

У роки революцiї 1905-1907 в Москвi та Петроградi почали виникати так званi робiтничi клуби, самодiяльнi громадськi об`єднання просвiтницького напрямку. Лiвi угруповання, в т.ч. бiльшовики, активно (й вочевидь, успiшно) використовували цi клуби як легальний терен для полiтичної пропаганди. Згодом, прийшовши до влади, бiльшовики почали не лише пiдтримувати, а й насаджувати "фабрично-заводськi клуби" на пiдприємствах, перетворивши їх на iнструмент просвiтницьки-пропагандивної обробки спершу "класу-гегемона", а потiм – i ширших верств пiдвладного населення.

Інфраструктура для цього вже iснувала – "просвiти", "народнi доми". Залишалося її експропрiювати, звинувативши попереднiх господарiв хоча б у тому, що вони "намагалися пiдмiнити боротьбу укр. народу проти соцiального та нацiонального гноблення культурницькою діяльністю лiберально-буржуазного напрямку" [УРЕ, 1960, т.3, с.462]

Отак "народнi доми" перетворилися на "робiтничi клуби", змiнивши не стiльки структуру чи функцiї, скiльки iдейне спрямування, а головне – господаря: попри формально громадський, добровiльний характер, вони стали слухняним iнструментом, деталлю машини режимової пропаганди.

Величезну бiльшiсть пiдвладного населення становили селяни, тому створення ефективної просвiтницько-пропагандивної мережi на селi стало для радянського режиму в 20-тi роки одним iз ключових завдань.

Пiсля Лютневої революцiї 1917 року мережа "просвiт" вiдновилася й швидко стала зростати, так що 1922 року радянському урядовi довелося лiквiдовувати вже 4 тисячi мiсцевих "Просвiт", якi вважалися осередками iдейної петлюрiвщини (у "Вершниках" Яновського один з братiв Половцiв, перш нiж зрубати голову братовi-"петлюрiвцю", вагається: "а може, вiн нашим буде, завзятий i проклятий, дарма що в Одесi в "Просвiтах" на театрi грав та вчительську семiнарiю пройшов, правду я кажу, брате?") – тим-то загинули i брати Половцi, й самi "Просвiти", залишивши в iнтелектуальному багажi лицарiв "Розстрiляного Вiдродження" хiба що знамениту дилему "Європа чи Просвiта?" – ота, словами автора цiєї дилеми, "рiдненька "Просвiта" в вишиванiй сорочцi i з задрипанським свiтоглядом, що в свiй час була iдеологом куркульнi. Тепер, в силу своєї безпринципностi, ... вона робиться "червоною" i йде "селозувати" (певнiш – профанувати) мiську пролетарську культуру. [Хвильовий, т.2, с.394]

Сам Хвильовий, що захоплено читав Шпенглера, але не читав (та й не пiдтримав би, мабуть) думок Макса Вебера про роль "маловартiсної" мас-культури у формуваннi національної свiдомостi (див. Передмову), вiдповiдав на це питання так: "Для пролетарської художньої лiтератури кориснiш – гiперболiчно – в мiльйон разiв радянський iнтелiгент Зеров, озброєний вищою математикою мистецтва, нiж сотнi "просвiтян", що розумiються на цьому мистецтвi, як свиня в апельсинi" [там само].

Хвильовий поставив на Зерова, на елiту – й програв, радянський режим поставив на "червону просвiту" – сiльськi клуби – й завоював у переломний для себе час – 1929-1933 – принаймні, певну критичну частку молодого поколiння українцiв, руками яких пророблено i колективiзацiю, й розкуркулення, й конфiскацiю зерна в 1933 роцi.

"Ленiнська модель побудови соцiалiзму", як вiдомо, мала три ключових напрямки: iндустрiалiзацiю, колективiзацiю села, культурну революцiю. Пiд останньою розумiлося "швидке подолання культурної вiдсталостi, пiднесення культурного рiвня трудящих, створення й розквiт нової за змiстом i формами соцiалiстичної культури" [УРЕ, т. 7, К.,: 1962, с. 484].

Поза офiцiйно прокламованими, "культурна революцiя" в СРСР мала й суто практичнi цiлi – пiдготовку iз селянської молодi "кадрiв iндустрiалiзацiї та колективiзацiї", створення розгалуженої системи масової iдеологiчної обробки населення. "Подолання культурної вiдсталостi" практично означало примiтивне "цивiлiзування" народних мас, передусiм – сiльських. Натомiсть створення "нової культури" здiйснювалося передусiм шляхом нищення культури старої – як елiтарної, так i традицiйної народної, тiсно пов`язаної з християнством. Заборонялося святкувати релiгiйнi свята, проводити традицiйнi обряди – весiлля, хрестин, похорону тощо. Аби пiдiрвати закорiнений у народну свiдомiсть вiдлiк часу, пов`язаний з церковними святами, влада в серединi 1930-х запровадила (на якийсь час) навiть новий календар (шестиденка замiсть традицiйного тижня).

Йшлося про створення свого роду "нової реальностi" – якщо не повнокровної, грунтованої на цiлком новому способi життя, то принаймнi "вiртуальної", передусiм для молодого поколiння. Формувався новий iнформацiйний простiр – через єдине для всiх i всепpоникаюче радiо ("тарiлка" на стовпi перед клубом), через обов`язкову передплату партiйних, комсомольських, пiонерських газет, через просякнуте пропагандою шкiльництво (загальне й обов`язкове навчання – один з головних здобуткiв рад. влади!) – зрештою, через мережу клубiв, що їх бiблiотеки, кiноустановки та гуртки "самодiяльностi" так само централiзовано постачалися книжками й журналами, кiнострiчками, сценарiями агiтвистав та "масових театралiзованих заходiв".

У 20-х роках практично в кожному селi замiсть знищених осередкiв "Просвiти" та замкнених, а то й зруйнованих церков створювалися спершу "хати-читальнi", а потiм – "сельбуди".

У 30-х роках сельбуди перейменували на клуби, за зразком мiських "робiтничих клубiв". У цьому видно ще один прояв офiцiйно прокламованої "гегемонiї пролетарiату" над малосвiдомим селянством. Клуби об’єднували бiблiотеку, кiно-театральний і танц-зал; в них проводилися офiцiйнi збори та урочистостi, працювали всiлякi аматорськi гуртки (якщо вони спpавді існували, ясна рiч).

Швидке зростання кiлькостi клубiв зовсiм не означало, як дехто може подумати, що на селi розгорнулося широке будiвництво. Пiд клуби та школи в 20-30-тi роки вiддавалися, як правило, добротнiшi й бiльшi хати "розкуpкулених", виселених священникiв, а також перебудованi нашвидкуруч церкви. У цих пристосованих примiщеннях клуби дотривали до хрущовських часiв (коли вперше в рад. iсторiї справдi розгорнулося широкомасштабне будiвництво на селi), а деякi дожили й до наших днiв.

Зорiєнтованi, як зазначалося, передусiм на молодь, клуби мали забезпечувати як її виховання в комунiстичному дусi, так i контроль за її дозвiллям. Як видається, перевага "сельбудiв" та клубiв у порiвняннi з церквами або "просвiтами" – в поєднаннi "духовної" ролi (не лише лобова пропаганда, а й закорiнення в свiдомостi сiльської молодi радянських цiнностей) з дозвiллєвою – до клубу йшли поспiвати, потанцювати, загалом – порозважатись, як ранiше – на вечорницi. Саме про цю роль клубiв писав тодi Остап Вишня у своїх усмiшках "Ще як сельбудiв не було" та "Отакi в нас колись були на селi клуби" [Вишня,т.1, с. ].

Втiм, про справжнє призначення клубiв, "сельбудiв" та "хат-читалень" свiдчить навiть назва державної iнституцiї, яка ними керувала – Головполiтпросвiт, тобто головне управлiння полiтичної просвiти (з 1945 року – Комiтет у справах культурно-освiтньої роботи при РНК УРСР). Мережа "сельбудiв" зростала, як показує статистика, дуже швидко (вже перед вiйною їх було стiльки ж, скiльки у 1980 роцi). Це потребувало численних культ-просвiтницьких кадрiв. Часу навчати їх як слiд не було, тож на село було послано з мiст тисячi так званих "культармiйцiв" – молодих робiтникiв, студентiв, учителiв, навiть старших школярiв, якi мали "лiквiдувати культурну вiдсталiсть" українського селянина.

Клуби займалися лiквiдацiєю неписьменностi, антирелiгiйною пропагандою, поширенням елементарних технiчних та агрономiчних знань, основ "полiтграмоти" – загалом, творенням згаданої "нової реальностi", яка для багатьох юнакiв i дiвчат, знудьгованих "iдiотизмом сiльського життя", справдi ставала вiкном у новий, незнаний i широкий свiт.

Мережа клубних закладiв в Українi

1929 1940 1945 1950 1980 1990 1993
Кiлькiсть клубних закладiв, тис. 11.4 26 18.7 28.7 26.1 25.1 23.6
– в т.ч. на селi ... ... 17.4 26.7 22 21 20.2

Утiм, наскiльки вся ця "культполiтпросвiтницька" дiяльнiсть була близька до тодiшнiх народних потреб, мимоволі свiдчить "Iсторiя Української РСР" [К., 1967, т.2, с.426]: "Навеснi 1933 року було оголошено всеукраїнський культпохiд у колгоспи. Робiтники надсилали в села пересувнi бiблiотеки, надавали допомогу в радiофiкацiї сiл тощо." Нагадаймо, що ця "допомога" призначалася селянам, якi тодi пухли й вмиpали з голоду.

Наприкiнцi 30-х рокiв, коли сталiнський режим почувався упевнено в упокореному й колективiзованому селi, клубну мережу бiльшою мiрою переорiєнтовано на завдання власне культури – щоправда, нової, "соцiалiстичної". При цьому йшлося не лише про пропаганду соцреалiстичної лiтератури, театру чи бадьорих радянських пiсень, а й про творення й насадження нового "соцiалiстичного" фольклору – псевдонародних пiсень про щасливе життя колгоспникiв i навiть приказок на кшталт "Сталiнську Конституцiю маємо, то й горя не знаємо". Фабрикацiя "нового фольклору", званого "народною творчiстю", переслiдувала, вочевидь, двi цiлi. Перша – надавши пропагандивному клiше знайомої для селян фольклорної форми, зробити його "ближчим", прийнятнiшим. Друга – переконати широку публiку, що українське селянство настiльки позитивно сприйняло радянську владу та колективiзацiю, що навiть складає про них пiснi та приказки. Ясно, що утримання в обiгу такої "народної творчостi", на вiдмiну вiд справжнього фольклору, потребувало постiйних органiзацiйних зусиль та структур – мережi гурткiв при клубах та будинках культури, натомiсть справжня самодiяльнiсть, тобто вiльний творчий самовияв поза контрольованими режимом структурами аж нiяк не заохочувалися. Навпаки – вiд перших пореволюцiйних лiт аж до часiв "перебудови" ставилося "требование о социализации и обобществлении досуга" [Клуб – организатор семейного досуга, с. 23].

Чи не найефективнiшим iнструментом культурного впливу на сiльське населення через клубну мережу був усе-таки радянський кiнематограф, його культовi стрiчки - "Чапаєв", "Веселые ребята", "Волга-Волга", "Свинарка и пастух", "Подкидыш", "Ленин в Октябре", "Великий гражданин", "Член правительства", "Трактористы", "Александр Невский", "Богдан Хмельницкий", "Тарас Шевченко". Цi фiльми дивилися всi, по багато разiв, вони бiльше, анiж пряма пропаганда, формували систему цiнностей, уявлення про давню й недавню iсторiю, естетику й етику, загалом радянську iдентичнiсть i "картину свiту"(див. нарис "Кіно"). Не дивно, що одна з найуживанiших фраз радянського усного фольклору, що означає глибоке розчарування, народилася, поза всiляким сумнiвом, саме в кiнозалi сiльського клубу: "Кiна не буде, кiнщик заболiв!"

Утiм, навiть таке "культурництво" не було у 30-тi роки головним прiоритетом у роботi клубної мережi, поступаючись утилiтарним завданням: "На 1 сiчня 1941 року при культосвiтнiх установах республiки працювали 59,6 тис. iсторико-партiйних, економiчних, агрономiчних, оборонних, хорових, драматичних, музичних та iнших гурткiв, якi охоплювали понад 1 млн. трудящих" [Iсторiя УРСР, с. 425].

У повоєннi роки iсторико-партiйними, оборонними та агрономiчними проблемами стали займатися бiльш пристосованi для цього структури, натомiсть у клубнiй мережi швидко зростала кiлькiсть гурткiв художньої самодіяльності (з 33 тис. у 1946 до 160 тис. у 1959) та охоплених ними громадян (з 360 тис. у 1946 p. до 15 млн. у 1959 p.).

Деяка нестабiльнiсть цього стрiмкого зростання пояснювалася, вочевидь, двома причинами: черговими кампанiями то за якiсний рiвень самодiяльностi, то за її масовiсть, а також бiльшими чи меншими "приписками" у клубнiй статистицi. Наскiльки адекватно чисельнiсть гурткiв вiдбивала дiйсний розмах та силу самодiяльностi, можна судити за тим, що, як свiдчить "Iсторiя Української РСР": "пiд час пiдготовки до Декади української культури й мистецтва в Москвi (1960 рiк) ... було створено 18 тисяч нових (!) хорiв, капел, ансамблiв, оркестрiв".

Аби ця "самодiяльнiсть" не стала, бува, надто самодiяльною, створено мережу "будинкiв народної творчостi" в усiх областях – осередкiв, якi розробляли методичнi вказiвки, формували "рекомендований" репертуар для клубних гурткiв та самодiяльних колективiв, а також створювали сценарiї "народних свят", "нових радянських обрядiв" та iнших культурно-пропагандистських заходiв [див. "Обpяди і свята"].

Всю цю iндустрiю "червоної просвiти" обслуговували сотнi тисяч (в масштабах СРСР) спецiально пiдготовлених фахiвцiв, яких на Заходi називають culture animators, а у нас традицiйно звали "культармiйцями". На вiдмiну вiд суто мистецької освiти, система їх пiдготовки сформувалася в Українi головно в 1930-тi роки. Основними ланками цiєї системи є iнститути культури (Київський з фiлiєю в Миколаєвi, Харкiвський i Рiвненський) та 26 культпросвiтних училищ практично в усiх областях України. Про їх структуру можна судити на прикладi Київського iнституту культури (від 1997р. – "Університету культури і мистецтв"): вiн має факультет народної художньої творчостi, бiблiотечний, культурологiчний. Навчання в цих iнститутах базувалося на тих засновках, що випускник повинен не стiльки сам бути музикантом, актором, танцiвником тощо, скiльки "провадити роботу" з iншими – в аматорських гуртках. Культпросвiтучилища готують фахiвцiв приблизно за тими ж напрямками – "народна творчiсть" та бiблiотечна справа, але нижчого рiвня – з призначенням головним чином для сiльських клубiв.

Однак що на практицi являли собою цi "культуртрегери"? Як уже згадувалося, в 1920-1930-тi роки у клубах працювали здебiльшого не фахiвцi, а просто бiльш-менш освiченi молодi люди, "iдейно витриманi, вiдданi справi комунiзму". Згодом, iз утворенням описаної iнфрастуктури культполiтосвiти, їх нiбито замiнили професiонали. На практицi однак, мiрою загнивання радянського суспiльства, якiсть i рiвень цих кадрiв лише знижувалася (у загальному пiдсумку, ясна рiч, бо було багато справжнiх ентузiастiв аматорського мистецтва, а в пiслясталiнськi часи – й автентичного фольклору). Про низькiсть цього рiвня уже в роки перебудови, коли можливим став чесний аналiз ситуацiї, свiдчив один з теоретикiв "культпросвiтроботи" С. Массарський, вказуючи на причини: "Прежде всего это обусловлено неспособностью культпросветработников к полноценному сценарному творчеству. ... В 1987 г. 92% кульпросветработников Ленинграда и области откровенно признались, что не умеют написать сценарий, организовать массовый праздник" [Массарский, c. 39].

Це зовсiм не дивно, коли взяти до уваги багатолiтнє централiзоване помпування клубної мережi директивними, методичними, сценарними матерiалами, послiдовне вiдучування вiд будь-якої iнiцiативи. Престиж диплома iнституту культури був невисокий, не кажучи вже про культпросвiтучилища. Так само непрестижними в радянському суспiльствi були й самi культурницькi професiї – через низьку платню, перевантаженiсть роботи пропагандивною "половою", до якої в нормальної творчої людини швидко виникала гостра вiдраза. Отже, робота в клубах залишалася пеpеважно удiлом напiв-домогосподарок, якi, на думку пересiчних колгоспникiв, "тiкають вiд роботи в полi", та нечисленних ентузiастiв. Не дивно, що одним з архетипальних "дозволених" сюжетiв радянської сатири був занедбаний сiльський клуб iз величезним замком на дверях.

Натомiсть "вiртуальна реальнiсть", творена у планах та звiтах i навiть у "наукових працях" на цю тему, у брежнiвськi й навiть перед-перебудовнi часи дедалi яскравiшала у своїй абсурдностi: "Навколо сiльського клубу концентруються основнi кадри пропагандистiв. Тут здебiльшого ведеться постiйне навчання та iнструктаж полiтiнформаторiв i агiтаторiв. Вони користуються лiтературою, технічними засобами, стендами, виставками... Сiльськi клуби... нагромадили великий досвiд проведення цiкавих i рiзних масових заходiв, ставши постiйно дiючими центрами полiтичного iнформування населення..." [Кондратюк, c.46].

Фактично лише у 50-тi роки розгорнулося створення сучасної матерiальної бази для клубної мережi. У роки хрущовської "семирiчки" (1957-1963) будувалося по тисячi й бiльше клубних примiщень щороку.

Розмах цього процесу створив навiть особливий пiдроздiл в архiтектурi - проектування клубних будiвель. Аpхітектоp Г. Зенькович писав у монографiї "Сельские клубные здания": "... На площади села здание клуба всегда занимает главное место; небольшие здания торгового центра, конторы не могут составить ему конкуренции. ... Не может конкурировать с домом культуры и здание школы, когда оно включено в застройку площади: дом культуры всегда должен быть монументальнее и параднее..." [Зенькович, с. 217].

Утiм, типовi для радянського життя унiфiкацiя та знебарвлення породили в дiйсностi малосимпатичну зовнiшнiсть цих клубiв та будинкiв культури, майже однакових вiд Прибалтики до Камчатки коробок "iз скла й бетону", таку собi здешевлену й запiзнiлу версiю стилю "а ля этот идиот ле Корбюзье", як це назвав колись Й.Бродський. Цi шедеври зодчества, за рiдкiсними винятками (як-от районний будинок культури в Таращi чи в Боpодянці), не вписувались анi в мiсцеву забудову, анi в національну архiтектурну традицiю, й залишалися, поруч iз так само унiфiкованими райкомами та бронзовими "Лукичами" в кашкетах i без них, символами Держави та Iдеї на пiдвладних їм теренах.

До того ж фасади неодмiнно прикрашалися "iдейно витриманими" панно – переважно у технiцi мозаїки, або ж з керамiчної плитки – так званого "кабанчика". Панно зображували або трудiвникiв села з неприродно могутнiми руками, що тримають "дари ланiв", або якихось червоноармiйцiв iз гвинтiвками, або й просто – голову Ленiна, розвернуту в профiль, з напнутими жилами на шиї.

Але навiть такий "розквiт" протримався недовго. В роки "перебудови" будували вже по 200-300 клубiв на рiк, а за 1991-1993 збудовано лише 280 клубiв та будинкiв культури. Одначе клубна мережа попри все це будiвництво не збiльшувалася, бо новi примiщення, як правило, замiнювали старенькi, давно не придатнi до "культурного" вжитку будiвлi. Тим не менше й на сьогоднi загальний технiчний стан мережi незадовiльний: iз 23,6 тис. клубiв та будинкiв культури, наявних в Українi на початок 1995 року (з них 20 тис. на селi), 5,9 тис. займають пристосованi примiщення, 7,2 тис. потребують капремонту, 518 клубiв перебувають в аварiйному станi (за даними державної програми "Культура. Просвiтництво. Дозвiлля").

Отже, "клуб" у його радянськiй версiї не став анi club'ом, анi pub'ом (не замiнив понищенi в пореволюцiйний час шинки як мiсце позадомашнього дозвiлля), та й не було в нас (окрiм хiба що галицьких мiст) традицiї спокiйного, "європейського" дозвiлля в кнайпах чи кав"ярнях (або "азiятського" – в чайханах, коли на те пiшло). Сiльськi клуби навiть у м’якшi перiоди радянської iсторiї не переставали бути форпостами офiцiйної культури в напiвворожому, напiвзруйнованому теренi традицiйної народної культури; перед їхнiми залогами й далi ставилося завдання – усуспiльнити дозвiлля, полiтизувати, "радянiзувати" всi його прояви, "... що передбачає включення теоретичних, свiтоглядних, полiтичних знань у всi заходи, якi проводяться в клубi" [Кондратюк, с. 26].

Однак вiдомо, що до кiнця "усуспiльнити дозвiлля" не вдавалося нiкому, навiть телебаченню. Втiм, доки не стали масовим явищем телевiзори, радiоприймачi (справжнi, а не "брехунцi (див. "Радіо"), магнiтофони, доки не поширилася й на села "мода" на домашнi бiблiотеки (також явище, як масове, суто радянське, адже тiльки в наших публiчних бiблiотеках було "нiчого читати"), доти клуб значною мiрою залишався основним, часом – єдиним осередком сучасної "мiської" культури на селi. Потенцiйний споживач цiєї культури просто не мав iншого вибору. До того ж у "дотелевiзiйну еру" по сiльських клубах гастролювали пересувнi театри (перед вiйною iснувало навiть кiлька пересувних опер), зрiдка на зустрiч iз "трудiвниками колгоспних ланiв" приїздили "iнженери людських душ" (ідеться не про КДБ, а про радянських письменникiв)...

У безпашпортних, безгрошiвних, закрiпачених сталiнською колгоспною системою селян уявлення про зовнiшнiй "великий" свiт та його "велику" культуру формувалися справдi головно на основi побачених у клубi "кiна" чи "постановки", прочитаного в газетi чи почутого вiд "брехунця".

Коли ж колгоспна крiпаччина дала першi трiщини й селянськi хлопцi й дiвчата побачили бiльше свiту, а особливо пiзнiше, коли можна було, не виходячи з хати, дивитися "Штiрлiца", читати Пiкуля, слухати Висоцького чи,тим бiльше, "ворожi голоси" (в провiнцiї їх "глушили" не так ретельно), а головне – можна було у будь-яку мить все це вимкнути й нiкого не слухати, тодi сiльський клуб, просякнутий офiцiозом, залишився в кращому разi мiсцем, де щонедiлi збираються на танцi, чи просто потусуватися (див. ТАНЦI, ТУСОВКА), розрядити молоду енергiю:

"...i я напився, i пiшов до клубу,
i цеглою побив всi лiхтарi..."

["Брати Гадюкiни", "Дупа жалiзова"].

В останнi передгорбачовськi роки радянський "культпросвiт" просто маразмував. Це й видно, наприклад, iз тексту Цiльової Комплексної Програми "Самодiяльна художня творчiсть УРСР в 1986-1990 р." (К., Мiнкультури УРСР, 1985), що її ключове мiсце наводимо тут мовою оригiналу:

"Главная задача органов культуры – во-первых, воссоздать распавшиеся за годы ХI пятилетки колективы (26.2 тыс.), ...довести к концу ХII пятилетки в среднем до 18-19 участников на 1 коллектив против 14-15 в 1985 г. с тем, чтобы к 1990 г. добиться стабильной работы 174 тыс. самодеят. коллективов и кружков... Во-вторых, создать в каждой области не менее 400 новых самодеятельных коллективов..."

Цiкаво, що в списку посадових осiб, якi погоджували цю програму, стоїть прiзвище секретаря ЦК ЛКСМУ П.Симоненка.

Але часи панування такого абсурдистського дискурсу невдовзi минули, прийшла "перестройка", час каяття та "революцiйного оновлення", й теоретики "культпросвiтроботи" вголос констатували давно очевидне: "Социальная апатия, охватившая общество в результате утвердившегося командно-бюрократического стиля руководства, особенно глубоко затронула крестьянские слои... Если в 1972 г. количество сельских жителей, не выполняющих никакой общественной работы, составляло 50%, то в 1984 – 58%, общественнополитическую литературу в 1972 г. читали 12.2% селян, в 1984 – 2%. ...Среди механизаторов, руководителей и специалистов возросло число людей, вообще игнорирующих клуб как место отдыха" [Е.Клюско, с. 39].

Вiдомий росiйський письменник-"деревенщик" Іван Васильєв констатував 1987 року: "На протяжении полувека самодеятельная, народная деревенская культура, выражавшаяся в естественном проявлении чувств и имеющая соответствующие способы оформления (песни, сказки, частушки, посиделки, гулянья, празднества, обряды) сократилась с 80-90% до 5-10%, а остальное заменила "организованная","ведомственная" культура, проводником которой на селе явились клубные учреждения" ("Сов. культура", 25 липня 1987).

Власне, нема в цих словах жодного вiдкриття (адже саме для цього колись клуби й створювалися), помiнялася на протилежну лише оцiнка явища, оскiльки ясним став результат: режим традицiйну культуру майже зруйнував, а до своєї, офiцiйної, лише закорiнив нехiть.

Однак саме в "перебудовчi" роки виникли суспiльнi умови для відновлення дiйсної культурницької, просвiтницької роботи: зник iдеологiчний та бюрократичний тиск, вiдкинуто полiтику державного атеїзму, зруйновано бар’єри мiж народом та його багатовiковою культурною спадщиною. Тому попри всi господарчi проблеми саме з кiнця 80-х рокiв почалося вiдродження iнтересу до автентичного фольклору, народних обрядiв, ремесел, а також – до скарбiв української "високої" культури минулого: барокової музики, духовної музики тощо. Правда, тепер мистецьке аматорство зовсiм необов`язково зосереджується в клубах, тим бiльше – в сiльських, а займаються ним здебільшого освiченi городяни. Цьому є соцiологiчне пояснення: нинi бiльшiсть населення України – городяни в другому та третьому поколiннях, якi хоч i сформованi мiським способом життя, але зберегли сантимент до традицiйної культури своїх дiдiв.

Утім, останнім часом до популяpних культуpних пpактик так званих "нових укpаїнців" входять і pозваги в "нічних клубах" нібито-західного типу, які, втім, клубами в західному pозумінні (тобто дозвіллєвими закладами 'members only') не є. А що ж вiдбувається нинi в сiльських клубах? А по сутi, нiчого. Роль церкви виконує нинi сама церква, роль кнайпи чи пивної як мiсць дозвiлля – самi кнайпи та пивнi. В Західній Українi клуби знову перейменували на "народнi доми", але це не змусило селян вiдiрватися вiд телевiзорiв чи невеселих домашнiх турбот. Часом здається, що клуби ще iснують лише тому, що невiдомо, куди подiти в умовах економiчної кризи кiлькадесят тисяч "культармiйцiв".

Літеpатуpа

  1. Г.Зенькович. Сельские клубные здания. /К., Будiвельник, 1980. - 248 с.
  2. Iсторiя Української РСР. /К.: Hаукова думка, 1967, т.2.
  3. Клуб – организатор семейного досуга.(Методические рекомендации) / М., ВсНМЦНТ и КПР, 1988.
  4. Е.Клюско. Культурно-досуговая деятельность сельського населения. – В кн.: Досуг сельского населения в условиях агропромышленной интеграции. – М., 1988.
  5. А.Кондратюк. Клуб i формування полiтичної культури у трудiвникiв села // Збiрник "Культурно-освiтня робота". Вип. 9, КДIК iм. О.Корнiйчука, К., 1984.
  6. С.Массарский. Сценарий рождается в клубе. Пособие для работников клубных учрежд. – М., ВсНМЦНТ и КПР, 1988.
Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини

Туризм Гуцульщини - Туризм і Культура