Губар М. Г.,
доцент Переяслав-Хмельницького ДПУ
ім. Григорія Сковороди,
заслуж. працівник культури України

Проблема творчого розвитку дитини в процесі музичного виховання, зокрема, музикування на народних інструментах не нова. Вона піднімалася ще за часів Я.А. Коменського, широкого резонансу набула в діяльності та наукових працях відомого австрійського композитора і педагога Карла Орфа. Цю проблему розробляли представники майже усіх європейських країн [3]. Класик української музики і визначний музичний педагог М.В. Лисенко зробив перші кроки у вирішенні окремих завдань на цьому шляху (зокрема, перший увів національні інструменти в систему музичної професійної освіти).

Значне місце у вихованні дітей відводить музиці і один з найбільших науковців-практиків радянської доби В. Сухомлинський, який навчав дітей грати на свирілі: це дало можливість, за його словами, розвивати творчий потенціал, фантазію, мислення, конструктивні здібності, практичну активність. Діти в його школі не тільки грали на народних інструментах, але й самостійно їх виготовляли [5, 204]. На нашу думку, Сухомлинський ще й зберігав традиції народного музикування, використовуючи усну традицію в передачі музичних знань.

Окреслена нами проблема обумовлена також необхідністю вдосконалення навчально-виховного процесу на музично-педагогічних факультетах. Зокрема, викладання основ традиційного народно-інструментального музикування сприятиме вивченню та збереженню інструментальних фольклорних традицій. Зокрема, у інформаційно-методичному листі Міністерства освіти України від 3.08.98 року №1/9-303 "Методичі рекомендації до планування виховної роботи з студентами у вищих закладах освіти ІІІ-ІV рівнів акредитації" наголошено: "Становлення української державності, інтеграція в європейське та світове співтовариство, відмова від тоталітарних методів управління державою і побудова демократичного суспільства передбачають орієнтацію на людину, націю, пріоритети національної культури, визначають основні напрями реформування, навчання та виховання" [5, 64].

Що ж нового можна запропонувати для вирішення цієї проблеми на сучасному етапі, на які традиції слід спиратися й які інновації впроваджувати? Для цього коротко розглянемо самі поняття "новація" і "традиція" в аспекті нашої проблеми. Це питання ще зовсім нове, тому головним для нас є постановка проблеми і окреслення шляхів її вирішення.

Традиція (від лат. traditio – передання) – елементи соціальної й культурної спадщини, що передаються наступним поколінням і зберігаються упродовж тривалого часу в суспільстві в цілому чи окремими соціальними групами. Проявляється у вигляді усталених норм поведінки, звичаїв, обрядів, свят, морально-етичних елементів чи художніх форм, прийомів, методів [1, 333].

У народній мистецькій творчості йде накопичення різноманітних варіантів одного й того самого взірця. При постійному зворотному зв’язку відбувається, з одного боку, вибраковування непотрібного, з іншого – і відбір та шліфування кращих взірців [6, 29].

Щодо музики, М. Тараканов писав: "Новаторство повинно стати закономірним результатом внутрішнього розвитку традицій" [4, 31].

Отже, в музичній творчості відшліфовуються, відбираються найкращі варіанти усталених мелодій, що стають знаковими, а з часом – традиційними.

Для вирішення окресленої проблеми найприйнятнішим є використання комбінаторних і модифікаційних нововведень, що обумовлюють вивчення і вдосконалення традиційних зразків народних мелодій. Хоча процес вдосконалення є не самоціллю, а результатом "вживання" в традицію, а точніше – відродження традиції в собі й суспільстві через учнів школи.

Звертаючись до фольклору як до творчості, ми зможемо вирішити відразу низку проблем: традиції, духовності, національної свідомості, творчого і наукового розвитку та ін. Надзвичайна масовість музичної народної творчості, як і взагалі музики, її щира ліричність, інтимність, безпосередність, величезні можливості емоційного впливу набувають у сучасних умовах виняткової вагомості й не потребують додаткового підтвердження. Спостереження соціологів, психологів, музикознавців, фольклористів, педагогів дають підстави оцінити музичне мистецтво як ефективний виховний засіб, що допомагає розкріпаченню духовних можливостей людини у всіх сферах її діяльності.

Тож цілком природно визріла потреба в освоєнні нових способів реалізації освітньо-виховної функції музики, інноваційних методик її використання в умовах педагогічного процесу, що поставила низку першочергових завдань перед вищою музично-педагогічною освітою на сучасному етапі. У період відродження національних традицій в Україні організувати підготовку майбутнього вчителя музики потрібно так, щоб він ґрунтовно володів не лише традиційним запасом знань, але й поглиблено вивчав народну музичну творчість і творчо використовував набуті уміння й навички на практиці, що допомагало б займатися пошуковою роботою, вивченням місцевих фольклорних традицій, пов’язуючи їх із навчальним процесом у школі.

Якщо використання дитячого пісенного фольклору України для поліпшення музично-творчого, культурного, естетичного розвитку молодших школярів і студентів активно досліджується, то використання традиційної народно-інструментальної творчості певного регіону залишається поза увагою дослідників. За нашою методикою вчитель музики виступає носієм не лише народнопісенних традицій, але й традицій народного інструментального музикування певного регіону, що творчо формує особистість на якісно новому рівні. Підготовка майбутнього вчителя в цьому напрямку є справою новою, хоча і природною, адже оволодіння грою на інструменті – це обов’язковий сегмент підготовки фахівця, що став традиційним у вищій школі в Україні. Робота ж у школі повинна розпочинатися з дітьми молодшого шкільного віку і продовжуватися упродовж всього періоду навчання. В такій ситуації вчитель музики повинен докласти максимум зусиль, щоб зацікавити школярів.

Хоча в українському фольклорі музичні інструменти поділяються на індивідуально-аматорські та ансамблеві [2, 246-251], з часом, більша частина індивідуально-любительських стала використовуватися в ансамблевому звучанні, а деякі (наприклад, сопілка) стали рівноправними учасниками інструментальної музики поруч з іншими традиційно ансамблевими інструментами.

Робота з місцевим музичним матеріалом дає можливість відродити інструментальні традиції природнім шляхом без значних зусиль зі сторони учнів.

Інноваційні елементи пропонуються нами і в системі підготовки майбутнього вчителя, адже традиція народного інструментального музикування вимагає комплексного підходу. Студент, так само як і школяр, повинен не тільки грати на інструменті, виконуючи й імпровізаційно варіюючи певні мелодії, але й добре володіти тілом як хореограф і голосом як вокаліст. Без цих складників неможливе традиційне музикування. Рухи під музику мають також регіональні особливості. Вивчати їх необхідно під час фольклорних експедицій, безпосередньо спостерігаючи за носіями традиційної культури, або ж з відеозаписів таких носіїв. Навчатися від професійних хореографів недоцільно, адже тоді втрачається безпосередність і можливість особистісного відчуття руху і не залишається місця для імпровізації, яка є складовою народної музичної творчості. Обов’язковим чинником руху є інструмент. Інструмент і рух нерозривні. Гра на музичному інструменті обумовлює характер танцювальних рухів, а також співу чи речитативних приспівок.

Незважаючи на вік молодших школярів, учитель музики з перших днів музикування на ударних і простих духових народних інструментах на противагу більшості методик пропонує учням освоювати не примітивні вправи-зразки, а повноцінні музичні композиції народної творчості.

Наше правило: "краще зіграй меншу кількість композицій, але якісніше!" Головним аргументом такого твердження є той факт, що в усній традиції в музичному побуті народу діти навчаються гри на інструментах відразу на музичних зразках, які виконують дорослі. Адже народна мудрість передбачає одночасне існування в побуті як складних, віртуозних мелодій, так і відносно простих, однак не менш цікавих, естетично привабливих інструментальних награвань. Для більшої наочності, пропонуємо два фрагменти "Слобідської польки" для гармошки:

Зазначимо, що на прикладі цих фрагментів ми можемо не тільки наочно переконатися у побутуванні обох варіантів (твір записаний у селі Дем’янцях Переяслав-Хмельницького району Київської області від народних традиційних музикантів М.Д. Шинкаря та О.В. Шелеста, які за професією є механізаторами і не мають музичної освіти), але й простежити варіативні та варіаційні зміни у творі.

Така методика дає можливість дітям відразу відчути себе справжніми митцями і робить їх музикування захоплюючою справою. Важливо тільки, щоб учитель правильно вибрав інструмент для кожного учасника, враховуючи їхню фізіологію, здібності та бажання.

Невід’ємною умовою успішного і довготривалого музикування дітей є безпосередня участь учителя в колективі, де він виступає не так в ролі керівника (така його функція має бути непомітною), як в ролі рівноправного учасника гурту. Такий спосіб музикування наближає його до народних традицій, де музичні гурти не мають офіційного керівника і часто створюються спонтанно, безпосередньо в процесі виконавського діалогу. Вчитель повинен стати тим ядром, навколо якого рухаються діти. Його головне завдання – консолідувати учасників фольклорного колективу за допомогою традиційного способу музикування.

Інноваціями можна вважати ще два методи нашої роботи, які досі не практикуються ані у вищій школі, ані у початковій чи середній. Причини такого стану ми бачимо у застиглості форм процесу навчання в системі державної музичної освіти.

Наостанку зазначимо:

  1. Нашою пропозицією є введення у структуру викладання окремих дисциплін (наприклад, "Методика організації фольклорного ансамблю"), елементів усної традиції передачі знань, умінь і навиків гри на народних інструментах (не за допомогою нотного запису, а наочного руху, аплікатурних комбінацій та слухових навичок). Така система навчання студентів чи учнів примушує активізувати їхній музичний слух і фантазію, що дуже важливо для виконавця. Живе спілкування вчителя і учня без посередництва нот дає більші можливості для розвитку почуттєво-емоційної сфери. Адже загальновизнано, що живе спілкування не може замінити жодна інша форма взаємодії.
  2. Вища школа, як і інші школи, в музичному вихованні пропонує виховання соліста або ансамбліста диференційовано. Наша позиція полягає у сольного і ансамблевого виконань на принципово іншому ґрунті. Це -виховання музиканта-соліста через колектив і в колективі, де кожний ансамбліст, дотримуючись законів гуртового виконавства, водночас вступає у змагання з іншими учасниками колективу, показуючи свої можливості артиста-музиканта почергово, самоутверджуючись як виконавець-віртуоз. Він ще більше одержує задоволення від того, що пропонує іншим показати себе, доповнюючи їхню гру в ансамблі. Це – один з небагатьох способів надання можливості не пасивно слухати, спостерігати інших, але й активно продовжувати музичне спілкування.

Наша методика організації нетрадиційних уроків і позакласної роботи на грунті традиційного інструментального музикування спирається на такі принципи:

  • емоційної захопленості музичною діяльністю;
  • єдності музики, руху і слова в процесі музикування;
  • творчої свободи учня в процесі творення композиції;
  • активізації музично-творчої діяльності;
  • урізноманітнення процесу сприйняття o навчання o творчого переосмислення o репродукування;
  • збереження народних традицій, демократизації і гуманізації процесу навчання.

Використані джерела:

  1. Гончаренко С. Український педагогічний словник. – К.: Либідь, 1997. – 376 с.
  2. Іваницький А.І. Українська народна музична творчість: Посібник для вищ. та серед. учб. закладів. – К.: Музична Україна, 1990. – 336 с.
  3. Леонтьева О.Т. Карл Орф. – М.: Музыка, 1984. – 334 с.
  4. Проблемы традиции и новаторства в современной музыке. / Составитель А.М. Гольцман, общ. ред. М.Е.Тараканова. – М.: Сов. композитор, 1982. – 232 с.
  5. Сухомлинский В.А. Сердце отдаю детям. Рождение гражданина. – Кишинев: Лумина, 1979. – 624 с.
  6. Українська народна творчість у поняттях міжнародної термінології (примітив, фольклор, аматорство, наїв, кітч...). Колективне дослідження. / Відп. ред. М.Селівачов. – К.: Музей Івана Гончара "Родовід", 1995. – 328 с.
Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини

Туризм Гуцульщини - Українська культура