Гура В. В.,
викладач музики Лебединського
педучилища ім. А.С. Макаренка,
керівник Лебединського народного
фолькл.-етнограф. ансамблю "Стріла"

Традиційна народна культура, українська народна пісня живою стрічкою об’єднує покоління, пов’язує сучасне з минулим і майбутнім. "Пісня – це голос душі і народу, поетичний вияв його працелюбної і співучої вдачі, образне втілення його історії, моралі, мрій і прагнень", – стверджував Анатолій Добрянський і з цим не можна не погодитись.

Суть народного традиційного мистецтва полягає в спадкоємності, безперервності існування в часі. Воно тісно пов’язане з життям та побутом людей, їх звичаями, довколишньою природою.

Безпосереднє знайомство молоді з багатствами народної культури, творчості, спостереження за її досі ще "живим" існуванням помітно сприяють вихованню національної свідомості, духовного розвитку молодого українського суспільства.

"Нація, яка не шанує свого коріння, своїх минулих духовних надбань – жебрачка. Минуле дає кожному з нас імпульс до життя, до творчості. Його треба знати, шанувати, до нього треба постійно звертатися", – зауважував І. Козловський. Українська народна пісня – жива, невід’ємна частинка традиційної української культури сучасності. Вона зберегла й розвинула багатовікові традиції виховання дітей та молоді на життєвому досвіді українців, їх звичаях, обрядах. Вона відіграла значну роль у формуванні й збереженні духовного ідеалу українського народу, зберегла до наших часів здобутки етнопедагогіки: особистий приклад, заохочення, покарання, повчання та багато – багато іншого. Саме в українській народній пісні високо пошановуються родинні стосунки: любов та повага до батьків, відданість дітям (особливо це стосується весільних пісень). Адже здорова родина, злагода між її представниками, пошана і любов – основа суспільного життя, здорового суспільства.

У цьому напрямку важливим є діяльність ансамблю автентичного співу "Стріла", що створений в 1999 році в м. Лебедині. Метою існування ансамблю є виявлення та пропаганда традиційних народних творів, їх виконання в народній співочій манері. Одним із основних завдань колективу є розширення музичного кругозору учасників, виховання загальної культури сприйняття, розвитку художнього смаку, пробудження цікавості, потреби у музично-творчій діяльності. Учасники колективу – творча молодь.

Колектив веде плідну науково-дослідницьку роботу по вивченню традиційної культурної спадщини рідного краю, інших регіонів Слобожанщини.

Завдяки Сумському обласному навчально-методичному центру культури і мистецтв у 2003 році вийшло друком перше видання за матеріалами етнографічних досліджень "З джерел Лебединого краю", що містить зафіксований та розшифрований пісенний матеріал Лебединщини.

Останнє етнографічне дослідження ансамблем здійснено у Великописарівський районі Сумської області. Цей регіон виявився досить цікавим: з одного боку, він є кресовою територією, де взаємодіють декілька традицій (російська та українська), а з іншого боку – є помежовою зоною двох етноареалів (Слобожанщини й Полісся).

Ще здавна Слобожанський край був заселений переселенцями різних національностей, у т.ч. росіянами. Кількість російських сіл на Слобожанщині складає 20%. Ці села розміщені так званими "гніздами" на українській території. Скажімо, на території Великописарівського району їх 14 – Кириківка, Катанське, Солдатське, Тарасівка, Пожня, Вільне, Дмитрівка, Розсоші, Ямне, Добрянське, Рябина, Яблучне, Вищевеселе. Методом опитування вдалося встановити, що російські села цього району складають майже 50 % від їх загальної кількості на Сумщині.

Перебуваючи в оточенні українських сіл, а інколи навіть зливаючись з ними, росіяни зберегли свою мову, звичаї та музичну культуру. Проживаючи поруч, росіяни та українці оволодівали не тільки мовою своїх сусідів, але й піснями. Так, жителі російських поселень Солдатське, Катанське, Сидорова Яруга зуміли зберегти російську пісню у всій своїй красі (прощальні ліричні пісні виконуються діалектною мовою). Водночас пізня необрядова лірика, як в українських, так і в російських селах звучить українською мовою.

Спільним для обох традицій виявилися політекстові весільні наспіви з ритмоформулами 6+6 та 5+3, причім у російській традиції функцію українського шестискладника 6+6 виконує російський восьмискладник 4+4.

Загалом було зібрано близько сотні пісень, також певна інформація з історії сіл, обрядів, костюмів, виконання пісенних зразків.

Ступінь збереження традиції – неоднорідна. На жаль, зустрічалися й такі села, що не зберегли власної культури (з причини виходу з життя носіїв фольклорної традиції, які не передали її наступним поколінням і тим самим перервали міжпоколінний зв?язок).

Корифей музичного фольклору К.Квітка вважав, що "…для того, щоб людина сучасної міської культури могла зрозуміти, хоча б в межах своєї етнічної області, історичну культуру, яка частково зберіглася в селянському побуті, вона повинна уявляти собі і тембри голосів та музичних інструментів, і всі побутові обставини, смаки і почуття і мрії селян, не зливаючи їх в однорідну масу, не випускаючи із уваги відмінності статі, віку, переважаючої діяльності, суспільного стану, ступеня наближення до місцевих традицій та перемагаючих нових культурних течій".

Отже, на нашу думку, виховний ідеал людини криється в українській пісні, у народних звичаях, а втрата традиційної культури призводить до поглиблення комплексу меншовартості всієї нації. Тож ми повинні шукати такі шляхи до молоді, які доцільно будуть передавати народні традиції, вчити шанувати моральні заповіти наших пращурів, вивчати, знати й любити "своє коріння".

Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини

Туризм Гуцульщини - Українська культура