Кухарєва О. К.,
старший науковий співробітник УЦКД

На початку ХХІ ст. в умовах, коли цивілізація вступає в кардинально новий етап свого розвитку – постіндустріальний, (інформаційний) йде переосмислення й переоцінювання всіх переваг, недоліків та проблем сучасності, з якими доведеться зустрітися прийдешнім поколінням. Здавалось би, науково-технічний прогрес, який сягнув космічних вершин, мусить справляти безпосередній позитивний вплив на інтелектуальний рівень розвитку людства, сприяючи його зростанню. Однак, реальність спростовує таке припущення. І виявити ту межу, за якою позитиви науково-технічного прогресу перетворюються на власну протилежність, діючи вже на шкоду людині, її інтелектуальному розвиткові, майже неможливо. Не є винятком з такої парадоксальної ситуації й виховання особистості.

Тема виховання українського суспільства на засадах народної моралі актуальна саме сьогодні, тому що свідомість нинішнього суспільства зосереджена передусім на здобутті матеріальних благ, а духовність та порядність вважаються чимось застарілим.

Отже, звернімося до найбільш характерних проявів традиційної народної моралі на прикладі українських сільських громад.

Одним з основних принципів народної моралі була людська гідність, правдивість, любов до рідної мови, рідної землі. Будувалась вона на складній системі стосунків, що мали місце на всіх рівнях: у соціальній, економічній, духовній сферах; під час праці та відпочинку; між різними віковими категоріями; під впливом етнічної самосвідомості, релігії та світоглядних засад.

Норми поведінки та духовна свідомість селян значною мірою виявлялися в праці, а також при спілкуванні у традиційних місцях – на вулицях, площах, ярмарках, біля церкви, у крамниці, корчмі, млині, кузні, на весіллях, хрестинах та ін. Тут можна було спостерігати стереотипи індивідуальної і колективної поведінки ставлення до праці, до літніх людей, жінок, дітей тощо.

Місцем найбільш масових зустрічей була церква. Під церквою відбувався обмін інформацією, обговорювались господарські питання. Після богослужіння чоловіки збиралися перед церквою, подекуди – під дзвіницею або громадською хатою, щоби від старости почути розпорядження а також урядові накази.

Подальше обговорення переносилось до корчми. Сюди прямували в години дозвілля чоловіки і жінки для розмови зі знайомими чи приятелями. Тут, як і під церквою, люди групувались за віком. Молодь, зазвичай, сходилась під корчму для розваг. Колективне дозвілля на виду у всього села давало можливість молодим із розмов старших краще пізнати сучасне і минуле, засвоїти звичаї; тут відбувався обмін думками з широкого кола питань, оцінювались різні події. А старше покоління, спостерігаючи за дозвіллям молоді, одержувало про неї додаткову інформацію. У корчмі з’ясовувались стосунки між односельцями, вирішувались суперечки, укладалися угоди. Одночасно корчма була уособленням лиха і злочину. Тут лихварі споювали селян і залишали їх без клаптика землі, обдурюванням та різними махінаціями розоряли господарства.

Групувалися селяни й за віком. Ядро громади становила верства літніх людей – старійшини громади, які відрізнялися як зовнішніми ознаками, так і певними атрибутами – одягом, зачіскою (колір вбрання або шапки, довжина волосся, відсутність чи наявність вусів, бороди). Старійшини були обов’язково присутніми при вирішенні важливих громадських справ, особливо тих, що стосувались суперечок за межу, громадську, приватну і державну власність, спадок. Завжди на допомогу призначеним комісіям кликали кількох старших чоловіків, до яких звертались як до знавців традицій села.

Старші чоловіки були у повсякденному житті носіями практичного досвіду: з ними радились, коли орати, сіяти, щодо якості ґрунту, прогнозування погоди. Важлива роль належала їм і у виховному процесі. Вважалось нормою, коли стороння літня людина звертала увагу молодого чи підлітка (а могла і покарати) при порушенні спокою або перебуванні у тих місцях, де не годилося бути, при втручанні дітей у розмову старших тощо.

Великою пошаною в громаді користувалися старійшини-газди (господарі, хазяї). Поняття "господар" у народному розумінні означало не тільки "заможний" чи "багатій", а насамперед – поважний, чесний, досвідчений селянин, який мав свою землю, обійстя, а в громаді – ще й славу доброї людини, готової допомогти кожному.

Літні жінки були носіями знань про господарювання (на городі та біля печі), виховання дітей (догляд немовлят, їх лікування), хатніх занять. Дівчата переймали від них секрети ткання і вишивання техніками, що вже забувалися, жінки пізнавали основи городництва, кулінарії, лікування, знахарства й ворожіння.

В Україні завжди високо цінували жінку-матір, жінку-трудівницю, до розуміння цього готували дітей з раннього віку. У батьківському домі матір привчала дочку підтримувати порядок, доглядати молодших членів сім’ї. Іван Франко писав, що найсуворішим закидом, який можна було зробити господарській дитині, був закид про лінивство і дармоїдство. Майбутня жінка повинна була вміти виконувати всю хатню роботу, доглядати домашнє майно, господарство, город, прясти і шити. Її господарність, спритність у роботі цінувались більше, аніж врода чи навіть багатство. Стосунки в родині будувалися з великою увагою до громадської думки. Для багатьох це був чи не найголовніший засіб впливу. Дуже часто почуття власної гідності, страх громадського осуду скеровували поведінку жінки в тій сім’ї, де не було злагоди. Вона могла витримувати навіть побої, лише б не пустити неславу на свій дім. Бо що для жінки могло важити більше, аніж добре слово про її рід (а з цим пов’язувалася і подальша доля її дітей).

Про авторитет і місце української жінки в сім’ї та громаді свідчить той факт, що повсюдно в Україні ще у XV – XVIII ст. мали юридичну силу заповіти, складені не тільки чоловіками, а й жінками. Вдова залишалась господинею в домі, цілком заступаючи свого чоловіка в громаді, вирішувала спірні питання, укладала угоди щодо передачі землі, брала участь у народних сходах і мала там право голосу.

Народна мораль завжди ставила у великий пошанівок дівчину, дівочу гордість і незайманість. Поведінка дівчини особливо помітною була на селі, вона по суті контролювалась не тільки батьками і ріднею, а й всім селом. Тому дівчина, яка "доносила вінець", "не зганьбила коси", – це найбільша винагорода батькам і честь громади.

Зневажання норм етики і народної моралі молоддю завжди піддавалось суворому осуду і покаранню. Особливо непримиренним було ставлення громади до дівчат, які відступили від узвичаєних традицій моралі. Так само осудові піддавався хлопець, що залицявся до кількох дівчат одночасно, заходив до хати дівчини, не маючи наміру одружитися з нею. Репутація молоді в громаді багато в чому вирішувала її подальшу долю. Це диктувало відповідний стиль поведінки. Наприклад, у стосунках молоді зі старшими високо цінувалися слухняність, доброзичливість, сердечне ставлення до батьків і літніх людей.

Для дівчини найстрашнішими були людський поговір, пущена неслава. Побутували суворі звичаї громадського осуду й покарання зведених дівчат. Способи покарання скрізь були приблизно однаковими: обрізання коси, запрягання у віз або надягання хомута, обмазування голови і воріт дьогтем, покриття хусткою голови (звідси і назва – "покритки").

Покритка не мала права бути у молодіжній дівочій громаді, ходити з непокритою головою, стояти в церкві поруч із дівчатами. Вона продовжувала жити в своїй сім’ї, над нею могли посміятись, при нагоді кинути докір, а іноді й поспівчувати. За народною мораллю, акт "покриття" мав на меті покарати винну і тим відвернути інших від подібних вчинків (підтримати моральність на селі); водночас – взяти під опіку тих, хто оступився, оберегти їх від страшних наслідків – самогубства чи дітовбивства.

Досить драматично складалась також доля незаконнонароджених дітей – "байстрят", "копилів". У подальшому житті вони несли тавро меншовартості, не мали права обиратись до громадського уряду, у них виникали труднощі під час одруження.

Отже, громадська думка кожній віковій групі неофіційно визначала межу її можливостей. Задавалась "програма", яку можна окреслити так: спочатку – набиратися розуму й досвіду, потім – створити сім’ю і господарство, нарешті – досягти матеріального добробуту. Народне прислів’я так відбиває цю схему: "До двадцяти – не мудрий, до тридцяти – не жонатий, до сорока – не багатий, – повний дурень". Хоча побутувало й інше прислів’я: "Не вчися розуму до старості, але до смерті".

Для селян було характерне постійне намагання досягти вищого рівня у всіх ділянках життя. Ще змалку найзаповітнішою мрією дитини було дорости до тої пори, коли з нею почнуть рахуватись старші. А для того залучалися до праці, щоб "не дурно хліб їсти". У парубків, а особливо у щойно одружених, була своя мета – здобути серед односельців репутацію доброго господаря, а в бідніших – "щоби хоч так було, як у людей". У старших були свої орієнтири: одружити дітей, примножити успадковане від батьків, залишити добрий спомин у громади. Однак, формуючи взаємини між собою, завжди пам’ятали про досвід попередніх поколінь: "Так діди наші робили і нам веліли" [1, 263-266].

Отже, аналізуючи приклади народної моралі у вихованні української сільської громади, можна зробити висновок, що духовні якості моралі (чесність, порядність, працьовитість і т. ін.) народжувалися саме в повсякденній копіткій праці й тісному спілкуванні людей старшого та молодшого покоління.

Використані джерела:

  1. Українське народознавство: Навч. посібник / За ред. С.П. Павлюка, Г.Й. Горинь, Р.Ф. Кирчіва. –
    Львів: Фенікс 1994. – 608 с.
  2. Гайдай М.М. Народна етика у фольклорі східних і західних слов’ян. – К., 1972.
Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини

Туризм Гуцульщини - Українська культура