Лоцман Р. О.,
магістрантка КНУКіМ

На сьогоднішній день актуальними питаннями в сфері культури є ті, що насамперед стосуються збереження національної спадщини, вивчення і пропаганди різних видів народного мистецтва. Співучий український народ володіє невичерпним багатством народних пісень, що здавна виконувались як сольно, так і колективно (гуртами, хорами-ланками тощо). Нині ці традиції виконання народних пісень продовжують жити в професійній та аматорській формах, а саме виконання називають "народний спів". Це поняття розуміють по-різному. Дехто вважає такий спів непрофесійним через відсутність школи класичного вокалу. Неправильне розуміння народного співу, поверховість та обмеженість у підходах до його вивчення є причиною того, що народне мистецтво все ще посідає другорядне місце після високої академічної культури. Це зазначив відомий науковець Д. Євтушенко, акцентуючи увагу на необхідності наукового обґрунтування дефініції "народна манера" виконання: "Настав час серйозно подумати над самим визначенням "народний спів", оскільки в умовах величезного культурного зростання народу воно значно відійшло від своїх колишніх застарілих норм і часом стає гальмом як у теорії співу, так і у вокальній практиці" [3].

В сучасній науково-методичній літературі простежується низка теоретичних підходів до тлумачення народної манери виконання. Варто зазначити, що російські науковці, на відміну від українських, значно раніше розпочали дослідження пісенного виконавства свого народу. В працях росіян Л. Шаміної, Л. Христиансена, Н. Мешко знаходимо перші наукові характеристики народного вокального мистецтва. Так, у статті "Про мистецтво народного співу" Л. Шаміної, народний спів розглядається як "професійна форма сучасного виконавства, що має в своїй основі художні критерії, власне, фольклорної творчості-виконання і так званих "вторинних" форм сучасного народного музично-виконавського мистецтва" [8]. Вивчаючи російське хорове мистецтво, Н. Калугіна певним чином здійснює опис особливостей народних виконавських манер і традицій хорового співу різних регіонів Росії [4]. Л. Христиансен визначає народну виконавську манеру "як співоче мистецтво для всіх, як форма участі у виконавстві всього народу", – і в цьому, на його думку, її найбільша цінність [7].

О. Скопцова, аналізуючи особливості становлення українського народного хорового мистецтва, відзначила, що "народно-виконавська манера – це художньо-естетична та стилістична система, що ґрунтується на національно самобутній традиції народного гуртового співу, своєрідний комплекс вокально-художніх і технічних засобів і виконавських прийомів". Дослідник зауважила, що детальне вивчення народної манери співу потребує врахування досягнень суміжних наук: фізіології, фоніатрії, акустики, фонетики, музичної психології, фольклористики, етнолінгвістики тощo [6]. Значуще охарактеризував народнопісенне мистецтво Д. Євтушенко: "Народний спів – це те джерело, з якого походять і живляться всі різновиди вокального мистецтва, все краще і найцінніше, що створене генієм народу в галузі співу, у ньому весь комплекс найрізноманітніших ресурсів сучасного вокального мистецтва". Автор зазначає, що народна манера співу є своєрідною і впливає на слухачів з величезною силою, але зазнає спотворюючих впливів і через те перетворюється на "щось подібне до кривляння, навмисного спрощування, вульгаризації співу…" [3].

У пропонованій розвідці ми не тільки спиралися на праці мистецтвознавчо-фольклористичного спрямування, але й намагалися дослідити та проаналізувати думку прихильників академічної школи співу.

Скажімо, класик музикознавчої науки Б. Асаф’єв у дослідженні "Музична форма як процес" вказує на "смислове звуковиявлення", що в народному співі має специфічні ознаки, постає як одночасна реалізація двох органічно поєднаних сторін – інтонаційної структури та її звукового об’єму. Автор називає як найвідмітнішу особливість народного співу специфічну манеру інтонування, що поєднує в собі інтонаційно задану структуру та її звуковий образ. Суть цієї органічної єдності згаданих сторін полягає в особливостях світосприйняття та емоційного переживання виконавців [1].

Втім, чеський етнограф Л. Куба надає перевагу академічному співу, адже його "відносять до традицій візантійської хорової культури". Він зазначає, що в порівнянні з фольклорним виконавством класична школа співу є досконалішою завдяки технічній майстерності. Але тут можна і дещо посперечатися, якщо зважити на помітну складність багатьох народнопісенних зразків, виконання яких вимагає від народного співака неабиякої техніки співу.

Цікавим для нас виявилось сучасне дослідження Н. Дрожжиної, що містить порівняльну характеристику різних манер співу. Тут згадується про характерне "нейтральне положення гортані" в народній манері співу, де, на відміну від академічної манери співу, гортань знаходиться в низькому положенні. Дослідниця зазначає: "Народна (автентична) манера співу наділена напрочуд гарною польотністю, далеко розноситься на відкритому просторі". На підставі порівняльного аналізу акустико-фізіологічних елементів голосоутворення різних напрямів вокального мистецтва (академічного, народного та естрадного) науковець характеризує фонаційний процес при різних техніках співу і зазначає, що народна техніка співу неоднорідна. В природі існує відкрита (аутентична) і напівприкрита (за Г. Верьовкою, "народно-академічний тип звучання народного голосу") манери народного співу. Дослідник розглядає автентичну техніку співу, що зберегла цінні естетичні якості народнопісенного виконавського стилю, оскільки, за її словами, в цій техніці зберігається специфіка тембрального забарвлення звука істинно народного співу [2].

У відповідь на критичний аналіз народнопісенного вокального мистецтва у його порівнянні з академічним, науковці фольклорного спрямування закликають до взаємозв’язку обох вокальних культур. Переконливо лунають тези про те, що народну співочу культуру не можна "принижувати, протиставляти академічній: розвивати слід як ту, так і іншу", на чому акцентує російський вчений Л. Христиансен [7].

Український фахівець з народного вокального мистецтва Д. Євтушенко вважає за необхідне художньо-творчий підхід у застосуванні "взаємозбагачуючих засобів", що притаманні класичному та народному співу. Ці ресурси вокальної культури обох видів можуть взаємоповязуватись, тим самим вдосконалюючи манеру академічного і народного виконання. Дослідник закликає: "Не до штучного роз’єднання і відокремлення народної і академічної манери співу слід прагнути, а з метою дальшого розвитку мистецтва – до їх об’єднання, взаємодії і тим самим до їх взаємозбагачення" [3].

Справді, деякі надбання класичного співу можуть бути корисними для співу народного, так само, як ресурси майстерного народного співу можуть бути використані для збагачення класичного. Д. Євтушенко наголошує на тому, що зближення обох вокальних культур надає народно-співацькому мистецтву ширші художньо-технічні, виконавські можливості (зокрема, використання змішаних регістрів).

В теоретичних та вокально-педагогічних працях російських та українських вчених ХІХ-ХХ століть здійснено й аналіз народної манери співу в її діалектичному різноманітті, розглянуто деякі особливості фонетики національних мов та специфіку звукоутворення, висунуто проблеми постановки народних голосів.

Спів – вид музичного мистецтва, в якому музика органічно поєднується зі словом. Ознака "народний" може характеризувати приналежність співу до певного народу, в нашому випадку – до українського. Також багато дослідників вбачають основну суть народної манери в її зв’язку з народною мовою, що різноманітна у своїх діалектах. Специфічною ознакою української мови, порівняно з іншими слов’янськими мовами, є те, що мова і написання не мають значних розбіжностей. Це позначається і на сольному народнопісенному виконанні. Орфоепія з її особливостями відноситься до ресурсів народного співу. Важливу роль в утворенні вокально-художнього звука в сольному співі відіграють голосні а, о, у, и, е, і та носові о(н), е(н), які називають основними. З погляду локалізації голосні поділяються на відкриті (а, е), напіввідкриті (і, о, и) та закриті (у). Голосні а, о, у – заднього утворення, и, і – переднього, при утворенні а, о, у в резонуванні бере участь ротова порожнина, при утворенні е, и, і – гортань [6]. В праці "Питання вокальної педагогіки" Д. Євтушенко вказує на органічний зв'язок таких елементів народної музичної мови, як манера співу і фонетика, зазначає, що мовні особливості звучання голосних та приголосних визначають характерні риси національних традицій.

Питання особливостей звукоутворення в народній манері співу розглядається в сукупності із засобами втілення емоційно-смислового змісту творів й поряд з характеристикою індивідуальних властивостей народного голосу. В справжньому народному співі голос–звук ніби відходить на другий план, поступаючись смисловій інтонації, інтонуванню слова. На думку Л. Шаміної, "…слово – перше, а за ним, трішки відступаючи – голос". Дослідник вказує, що цей принципово важливий момент народного співу є складником особливого музичного мислення народних співаків ("співаю, як розмовляю") і не може досягнутись механічним шляхом. Думка, виражена в слові, дає сигнал до дії-співу, що, у свою чергу, виражається в співочому звуці [8]. Л. Христиансен зазначає, що для народного співу властивий "розмовний стан голосового апарату", добре натренований під час розмовної мови. Тому "розмовними" є й такі складники співочого процесу, як дихання, стан верхніх резонаторів, порожнини рота, губ, робота голосових зв'язок, тому й народна манера є природно-розмовною [7].

Автори праці "Питання вокальної педагогіки" Д. Євтушенко і М. Михайлов-Сидоров вказують на специфічні риси звукоформування народних співачок, серед яких, крім "відкритості", гучності і неокругленості звука, є застосування, по суті, одного регістру голосу – грудного. "Своєрідність колоритів вокального звука" – це і є характеристика вокально-виконавських ресурсів, властивих народному співу. Такі особливості звучання, на думку Д.Євтушенка, притаманні жіночим народним голосам і відзначаються натуральним ("не змішаним") регістром співацького голосу.

Народне сольне виконавство відзначається використанням двох натуральних регістрів жіночого голосу – грудного та головного. Останній трапляється рідше і характеризується фальцетним, безопорним звуком. Д. Євтушенко зауважує, що "…справжній, не спотворюваний народний спів ніколи не обмежувався тільки різким грудним, дуже часто позбавленим будь-якого культурного оформлення звучання голосів, яким є гіпертрофоване груднорегістрове звучання". Дослідник звертає увагу на недолік надмірного груднорегістрового звучання, що полягає в різкому обмеженні діапазону, особливо його верхньої частини [3].

Коли ж аналізувати утворення "народного" звука в чоловічих голосах, то слід зазначити особливості не регістрів, а тембрально-інтонаційних властивостей голосоутворення. Про те, що основою співу більшості народів є грудне звучання, пише і Л. Христиансен.

Діалектична фонетика, діалект, особливості жанру пісні разом взяті створюють те неповторне заюарвлення звука, той тембр звучання, що втілює звукоідеал кожної етнічної культури, національні особливості музичного інтонування. Слід зазначити, що фонічні (регістро-темброві) засоби виразності передаються в народному співі виключно виразно і багатоманітно, вони відрізняються особливою обертоновою насиченістю, експресією та щирістю.

Народним вважається голос, який добре звучить в народній манері, де природними є грудне резонування і вільне володіння побутовою місцевою мовою (діалектом, говіркою).

Те, що народна культура співу має давні традиції, загальновідомо. Але, на жаль, чомусь досі не визначено її першорядної ролі у сфері музичного мистецтва.

Нині народне сольне виконавство продовжує існувати як в професійній, так і в непрофесійній (аматорській) формах. Останнє представлене автентичними співаками, які є носіями народнопісенної виконавської традиції регіону, в якому вони проживають. Як зазначає молода науковець О. Скопцова, "під "аматорством" розуміють художню творчість, що функціонує поза сферою професійного мистецтва". Обидві згадані форми покликані нести народну пісню в маси, а дослідники й професійні виконавці – здійснювати науковий аналіз народних творів, вивчати специфіку і технічні особливості виконання тощо.

Якщо в аматорському колективному виконавстві успіх залежить від професійності керівництва, то в сольному виконавстві – тільки від самого співака, який самостійно впливає на рівень власного мистецтва. Виконавці народних пісень, які є в складі автентичних гуртів власної малої батьківщини, співають на регіональному діалекті. В гуртовому співі увага надається ансамблевому строю, певному типу багатоголосся, а сольний голос розглядається тільки як прикраса колективного звучання. В сольному ж виконанні акцент переміщується на самого виконавця, на його голосові особливості, використання індивідуальних рис манери співу та передачі емоційно-художнього змісту пісні.

Народна манера співу взагалі малодосліджена, нерозкритими досі залишаються питання вокальної педагогіки і навчання народній манері співу, співвідношення пісенної автентики та стилізації тощо.

Використані джерела:

  1. Асафьев Б.В. Музыкальная форма как процесс. – 2-е изд. – Л.: Музыка, 1971. – 237 с.
  2. Дрожжина Н.В. Вокальне виконавство в системі музичного мистецтва естради: Дис…канд..мистецтвознавства. – Харків. держ. унів. мистецтв ім. І.П. Котляревського. – Х., 2008.
  3. Євтушенко Д., Михайлов-Сидоров М. Питання вокальної педагогіки. – К.: Мистецтво, 1963. – 340 с.
  4. Калугина Н.В. Методика работы с русским народным хором: Учебн. для муз. вузов. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Музыка, 1977. – 255 с.
  5. Мешко Н.К. Вокальная работа с исполнителями русских народных песен // Клубные вечера. – М., 1976. – Вып. 11.
  6. Скопцова О.М. Становлення та особливості розвитку народного хорового виконавства в Україні / кінець ХІХ-ХХстоліття: Дис…канд. мистецтв.: (17.00.01). – К., 2005. – 198 с.
  7. Христиансен Л.Л. Работа с народными певцами // Вопросы вокальной педагогіки / Под ред. Л.Б. Дмитриева – М., 1976. – 38 с.
  8. Шамина Л.В. Работа с самодеятельным хоровым колективом. – 4-е изд. – М.: Музыка, 1988. – 175 с.
Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини

Туризм Гуцульщини - Українська культура