Максим В. П.,
с.н.с. Національного музею народної архітектури
та побуту України НАН України

Село Старокозаче засноване у 1828 році Усть-Дунайськими та Запорозькими козаками на місці колишніх козацьких зимівників. Козацьке військо відіграло значну роль в заселенні та економічному освоєнні краю. Тепер живуть і працюють тут чимало спадкоємців тих давніх козацьких традицій, які пройшли крізь віки. Сьогодні у селі проживає 5,4 тис. осіб. Переважають однорідні українські етнічні сім"ї. Чисельність національно неоднорідних сімей складає приблизно 8% (росіяни, молдавани, останнім часом стали поселятися цигани).

Характерні риси давнього козацького роду зберігають імена і прізвища місцевих жителів, зокрема – Городецький Леонід, Скульниченко Трохим, Старченко Валентина, Бокий Андрій, Журавель Павло, Добра Варвара, Вареник Марія, Котельник Іван, Білий Семен, Желізняк Гаврило, Кругла Параска та ін. Експедиції 2002–2008 років з метою збору інформації про поховальний обряд достатньо відобразили його особливості, що зберегли як архаїчні, так і релігійні елементи усної народної творчості.

Похорон – система ритуальних норм поведінки та обрядодій, пов’язаних з оповіщенням про смерть, підготовкою небіжчика до похорону та його проводами.

Після сповіщення односельцям про смерть, сусіди несли до хати померлого хто відро картоплі, хто олії чи сала – таким чином сповіщені учасники поховання допомагали продуктами родичам померлого. "Дехто рушничок принесе чи хліба, старалися поспівчувати як могли"– розповідали жителі Старокозачого [7]. Для приготування поминального обіду, який мав відбутися в день похорону, родичі небіжчика у селі наймали переважно сусідів, рідних. Треба було встигнути напекти багато обрядового хліба – з півсотні калачів, помани. Поки покійник знаходиться у хаті, обрядовий хліб з коливом повинен лежати на столі.

За звичаєм покійник одну ніч повинен залишатися вдома. На столі ставлять відповідну ікону (жінці – "Матір Божу", чоловікові – "Ісуса Христа"), кладуть один на одного два калачі, зверху ще один обрядовий хліб "поману" та ритуальну страву "коливо". Запалюють лампадку і свічечку у мисочці з пшеницею. Як і колись, зберігся звичай залишати на столі склянку з водою і скибочку хліба, призначені для душі покійного, перш ніж їй відлетіти "на той світ". За віруваннями старокозачан, померлий вже тримає варту на воротях кладовища до наступних похоронів [5]. В основі обрядодії містяться вірування й уявлення про потойбічний світ, спрямовані на забезпечення благополуччя душі на "тому світі", "у царстві небесному", а також на охорону живих від шкідливого впливу мерця.

В ритуалі з хлібом відчувається зв’язок звичаю з аграрним культом предків. В той же час обрядовий хліб виступає і як засіб взаємодії померлих з живими нащадками. Помана – круглий калач без отвору, середина якого зверху закрита тістом, найпишніше оздоблена і майстерно виплетена двома подвійно скрученими жгутами у вигляді хреста. Назва цього калача запозичена із молдавської й румунської мов. В етимологічному словнику української мови зазначено, що по-молдавськи "помане" означає поминальні дарунки, а в румунській "pomana" – "поминки" (від слова "спомин", "поминання") [3, 508]. Значне місце в приготуванні хліба до похорон займають калачі різноманітних форм. На порозі хати, воротях і по ходу поховальної процесії на перехрестях, на кладовищі – усюди необхідно роздавати калачі, як ознаку жертвоприношення. Хліб, призначений для описаної обрядовості, має свою, закріплену традицією форму. Його випікають із декількох сплетених жгутів пшеничного дріжджового тіста. Виплітають великий круглий калач діаметром до 30 см, із циліндричним отвором на 10 см у центрі, і називають калачем, сплетеним удвоє. Печуть тут калачі, сплетені двома жгутами між собою та формують ще по два жгути тіста, також сплетених між собою. Такі вироби називають "калачами сплетеними учетверо". Саме в таких калачах наявні спіралевидні мотиви, відомі також молдаванам. Коливо (або, як ще тут називають, "канун") – поминальна каша із пшеничних зерен, засмачена солодкою водою. Тісно пов’язане із християнськими обрядами, походить від язичницьких ритуальних каш. Ці хліби несуть ознаки давньої сільськогосподарської символіки. Активно присутній у поминальному обряді й містико-релігійний зміст колива.

У селі Старокозаче зафіксовано поховальний обряд в українській родині на похоронах Доброї Варвари (роки життя: 1914 р. – 3 листопада 2003 р.) [4].

Перед полуднем на прохання родичів приходить священик до новоприставленої. Біля столу із ритуальними стравами проводить панахиду. За виконану роботу із відспівування померлої родичі вручають священику два калачі, сплетені вчетверо, поману, зверху накладають солодощі та фрукти, перев’язані у хустці вузликом.

Коли мають виносити тіло померлої, на порозі хати "стелять дорогу". Кладуть на поріг налавник, подушку з новою постільною білизною і зверху калач, загорнутий у рушник. Чоловіки при винесенні тіла ногами вперед потрійно опускають над порогом домовину. За народним звичаєм померла прощається з домом. Одразу онуці дарується ця постіль разом із калачем. Якщо в родині немає онуки, то дар передається похресниці. При врученні подарунку родичі померлої кажуть: "На цьому світі хай буде ваше, а на тому – покійної Варвари" [4].

Домовину з покійною ставлять на подвір’ї на дерев’яні носилки, перев’язані з обох сторін шістьома рушниками. На кришку домовини кладеться рушник і калач. У двір виносять стіл, застеляють його скатертиною. На нього розкладають посуд із стравами, дві ложки, дві виделки. Поруч ставлять два стільці, відро з водою з прив’язаним до нього кухликом, "щоб померла мала на тім світі" [4]. Це все віддається комусь із рідних (онуку, племіннику чи хрещеному) з тими самими примовляннями. Переважаюче парне жертвоприношення персонажам вказує на змістовне відродження життя родинної обрядовості. Одежу померлої роздають комусь із родичів, "щоб носили".

Біля воріт садиби на землю стелиться рушник чи шматок нової матерії та загорнутий у нього калач. При виносі домовини з покійником тричі приклоняють його біля воріт над "перестеленою дорогою". Призначена старшою, розпорядниця похорону піднімає дарунок із землі, вручає одному із родичів цей калач, загорнений в рушник з тими самими словами: "На цьому світі хай буде ваше, а на тому – покійної Варвари". Той дякує, приймаючи. Усі присутні проходять за домовиною.

Як тільки покійника винесли із двору на дорогу, жінки, які залишилися вдома, відразу зачиняють ворота та двері хати, щоб унеможливити повернення покійного. У хаті замітають і швиденько миють підлогу. Пшеницю, в якій стояла запалена свічка, викидають курям на подвір’я.

Поховальна процесія йде спочатку до церкви, а потім до кладовища. Труну і віко везуть на вантажній машині, застеленій килимом. Бокове дзеркало машини перев’язують рушником чи хусточкою. Дещо раніше труну везли кіньми на возі. Частіше люди несли покійника на плечах. Шістьом чоловікам, які несуть труну на ношах, перев’язують рушниками руку. Якщо жінки несуть віко, то їм руку перев’язують хусткою. За домовиною покійної серед скорботних родичів та друзів дві жінки несуть кошик із калачами й дарами. Призначена третя жінка має завдання згідно вкладеної записочки вручати на роздоріжжі дарунок комусь із людей процесії. Інша жінка несе менших дев’ять калачів, намащених медом. Також потрібно нести коливо у блюді із ложкою, а ще "сухе коливо" – цукерки із печивом у вазочці.

По дорозі до церкви півчі жінки співають "Святий Боже, Святий Безсмертний, помилуй нас". Процесія зупиняється на перехресті доріг. Одна із жінок стелить на землю рушник, на нього кладе калач. В цей час читається уривок із Євангелія. Опісля того жінки співають: "Слава тобі, Боже наш, слава Тобі!" Та сама жінка, яка стелила рушник і клала калач, віддає калач із дарунком комусь із родичів чи сусідів згідно записочки. При цьому говорить: "На цьому світі хай буде ваше, а на тому – покійної Варвари" [4]. На кожному перехресті доріг чи на мосту цей обряд повторювався і називається у Старокозачому "стелити дорогу" померлому. Процесія зупинялася по дорозі до церкви шість разів і стільки ж разів повторювався обряд.

Після відспівування померлої процесія прямує на кладовище. Звичайно, вона і надалі зупиняється на перехрестях доріг, на мосту. Кожного разу призначена родиною жінка виймає із кошика по калачу, загорнутому в рушник, і подає одному із родичів. Згідно звичаю, ці рушники розстеляли на землі, останнім часом дорогою їх тільки прикладали до автомашини.

Коли процесія зупинилась біля воріт цвинтаря, на землю стелять рушник із двома калачами, плетеними вчетверо, і зверху кладуть поману. Труну із померлою проносять над цим обрядовим хлібом, тричі приклоняючи її до землі. Після церемонії поховання останні калачі із кошика, прикладені біля воріт цвинтаря, віддаються родичу покійної. Калач із рушником, що лежав на кришці домовини, вручається сторожу кладовища.

У той час, коли копачі засипають і формують могилу, жінка починає роздавати присутнім людям вісім маленьких калачиків, плетених удвоє й помазаних медом. При цьому примовляє: "Візьміть за покійну Варвару". А ті відповідають: "Хай Бог постане перед нею і вашими родичами". Люди ламають по шматочку калача і відразу ж його вживають, що підкреслює поминальний ритуал дійства. Останній калач залишається жінці, яка роздавала. Також услід підносять покуштувати коливо. Просять: "Попробуйте за покійну Варвару", всі хрестяться і беруть тричі з однієї й тієї самої ложки [4]. У поховальному обряді основну магічну силу знову концентрує на собі хліб. Аграрні компоненти є досить суттєвими і в цьому елементі обряду. Цукерками, печивом (так зване сухе коливо) пригощають переважно дітей і бідних стареньких. На цвинтарі усі ці поминальні страви роздають "за спокій душі" померлого.

Повертаючись із кладовища, люди вдома виконують обрядове омивання рук. Вони миють руки з милом, витирають їх одним і тим самим чистим рушником. На приготованому до обіду й застеленому скатертиною столі кладуть нарізаний хліб, ложки. Посеред столу обов’язково ставлять ритуальну страву – "канун" (коливо), приготований із варених зерен пшениці, прикрашений ягодами із варення вишні або чорносливом, викладеним у вигляді хрестика, а довкола прикрашеним горішками. Цього правила в оформленні ритуальної страви козачанки дотримуються дотепер. Усі присутні стають за стіл. Півчі жінки читають молитву "Отче наш", співають "За упокой", хрестяться, потім сідають. Тричі зачерпнувши ложкою, усі присутні вживають коливо і промовляють "Царство небесне". На поминальному обіді готують три основні народні страви – борщ, картопляний "соус" і "лапшу" (локшину). Ще не так давно, наприкінці ХХ ст. готували на поминальний обід пісні страви. Домашню локшину, приготовану без яєць, із посипаним цукром зверху подають на кінець трапези холодною. Із напоїв ставлять вино, узвар чи компот зі свіжих фруктів. Увечері після поминального обіду на столі залишається калач. Всередину калача родичі померлої ставлять склянку, наповнену водою й підсолоджену цукром. За розповідями односельців, існують повір’я, що душа померлого навідується до своєї хати. У спогадах часом зазначалося, що "вода вранці була надпитою. Душа померлого її попила" [5]. Цей звичай оснований на тому віруванні, що душа покійника приходить у свою хату вечеряти. Звичайно, вода за ніч випаровується, але, за народними уявленнями, це доказ того, що покійник з’являвся і випив воду [12, 130].

На другий день після похорону вранці у селі Старокозаче родичі відвідують померлого. Несуть, як тут кажуть, "померлому сніданок". Беруть із собою калач, пляшку вина, солодке печиво, цукерки. Опісля пригощають солодощами відвідувачів цвинтаря, примовляючи: "Візьміть за померлу Варвару". Їм відповідають: "Спаси Господи. Царство небесне померлій Варварі", хрестяться і пригощаються. Сторожу кладовища віддають рештки колива, пляшку вина.

Родичі померлої повертаються додому, миють руки, накривають стіл стравами, що залишилися після вчорашнього обіду. Насамперед ріжуть кружальцями калач, що залишився з ночі на столі. Готують ритуальну страву, яку тут називають "сухе коливо" або "сита". Калач поливають посолодженою водою. Спільне споживання цієї ритуальної страви "сити" має неабияке значення. Усі присутні родичі разом читають молитву "Отче наш" біля столу і стоячи, першими по черзі вживають шматочки калача, политі ситою. Хрестяться, примовляючи "царство небесне" і сідають обідати. Можливо, ця традиція збереглася з давніх часів соціальної рівності, закріпившись у поховальному обряді як звичай.

На другий день після похорону родичі померлого несуть до церкви в хусточці поману (поминальну паску з хрестом), коливо, сухарики, узвар або вино. Все це ставлять на поминальний стіл, запалюють три тоненькі свічки, встромляють їх у поману, коливо і сухарики. Над поминальними стравами священик править панахиду. У церкві коливо роздається присутнім парафіянам. Вони хрестяться, кажуть "царство небесне, вічний спокій Варварі" і вживають тричі коливо із однієї ложечки. Основною складовою тут є формальна відправа над основними ритуальними стравами, щоб достойно проводити в "інший світ" свого родича. Важливим моментом цього ритуалу є український звичай проводів померлих у Божий світ предків.

На дев’ятий день після похорону родичі померлого йдуть до церкви, несучи із собою "панахиду". До складу "панахиди" входить коливо із зерен пшениці, помана із двома калачами, фрукти із домашнього саду і виноград. Сухим коливом в даному разі тут вважається різноманітне печиво і цукерки. Ставлять на поминальний стіл пляшку вина і воду. Священик править панахиду. По завершенні людей запрошують скуштувати по три ложечки колива і роздають "сухе коливо". Ті дякують, бажають новопредставленій Варварі "царства небесного" [4]. Вдома родичі покійної готують поминальний обід, запрошують близьких людей та сусідів і поминають померлих.

На сороковий день так само родичі померлого несуть "панахиду" до церкви. Обов’язково мають бути в наявності помана, два калачі, плетені вчетверо, підкладені під поманою. Мається на увазі три хлібини, як Трійця нероздільна. Якщо хтось із родичів не зміг напекти помани, то купують в магазині три батони. Також приносять до церкви коливо і "сухе коливо" із різноманітних цукерок та печива. Після проведення священиком панахиди, родичі пригощають односельців коливом, печивом та цукерками за спокій душі померлої. За народними віруваннями старокозачан, "душа померлого до сорока днів знаходиться посеред нас. Родичі моляться за його душу. Просять Господа кожні сорок днів, щоб він його опреділив на небі. Тому тримають воду на вікні до сорока днів" [8].

На поминальний обід "сорок днів" у хаті померлого печуть свіжих сорок калачів, плетених удвоє, і готують обід. Повинно бути запрошено до хати "сорок душ людей", оскільки душа померлого ходить по землі до сорока днів і хатні повинні її обов’язково провести на "той світ". Серед запрошених приходять півчі жінки. Краї стола заставлені рядом калачів та гостинцями так званій "помані". Це може бути чашечка із цукерками, рушничок або щось інше на бажання господаря. У кожний калач встромлену свічечку, придбану в церкві на гроші, що їх люди клали на стіл у день похорону. Всі присутні стають біля столу, запалюють свічечки і читають молитву "Отче наш". Гості гасять свічки, а калачі з подарунками відкладають в інше місце. Як і колись, починають споживати коливо із однієї й тієї самої тарілки однією ложкою. Передають його з рук до рук довкола столу. Після колива вживають інші страви. Із спиртних напоїв на стіл виставляють вино, горілку ж пити вважають "не по Божому", тому й не пригощають нею. П’ють за спокій померлих хто скільки забажає, але переважно п’ють три чарки, не цокаються. Коли присутні збираються йти, господарі слідкують, щоб запрошені гості не пішли без "помани" (гостинця) і калача. Якщо за столом не назбиралося сорок чоловік, родичі померлого розносять решту калачів людям по хатах. Сільчани вважають, що коли ти бодай щось хороше дав людині, то "те й матимеш на тому світі". У селі виявилася стійкою традиція роздавати калачі після поминального обіду всім його учасникам.

Відзначають у селі й річницю померлого. Господарі запрошують на поминальний обід родичів і тих, хто не зміг бути на похоронах чи на сороковини. Випікають більше сорока одиниць калачів, готують подарунки "покриті серветкою, рушником чи хусткою". Першою обов’язковою обрядовою стравою на обіді вважається коливо – спеціальний харч "для душі" померлих. У церкві священик править річну панахиду за померлим.

Щороку проводи після Великодня на місцевому цвинтарі села Старокозаче відбуваються через тиждень у понеділок. Люди приносять із собою паски, крашанки. Раніше пекли калачі, плетені удвоє. Розкладають їх на могилах, а обідають після проведення поминальних молитов. Таким чином, спочатку поминають на могилках своїх предків, а потім роздають поминальне людям. На проводах роздають дітям і старцям маленькі пасочки, крашанки та солодощі.

На Дмитрову суботу (Дмитра – 8 листопада) у селі до цього дня односельці випікають калачі, плетені учетверо. Разом з тим, завжди печуть одну поману за спокій душі померлого. Вважають, що з нею покійник вирушає у царство небесне. Також варять пшеницю, додають до неї потерті сухарі й цукор. Викладають "коливо" на блюді, зверху роблять хрестик із сушених родзинок чи слив. Коливо та поману несуть до церкви в хустинці, зав’язаній вузликом, ставлять на поминальний стіл, запалюють три свічечки. Після відправи панахиди, коливо роздають присутнім у церкві однією й тією самою ложкою за вищезгаданим ритуалом триразового вкушення.

У Дмитрову суботу господарі розносять калачі, фрукти сусідам, дітям, частують старих, нужденних. А вони вже відповідають "царство небесне" спочилим. Проте, на кладовище козачани не ідуть.

Яскравий символічний вираз "помани" властивий такому ритуалу, як "стелити дорогу", а також, коли на стіл кладуть калачі, поману й коливо. Спогади в літературі про обряд "стелити дорогу поманою" покійникові на початку ХХ ст. знаходимо в записах В. Гнатюка в селі Раранчу Чернівецького повіту [2, 347]. Тут помана складається зі шматочка полотна, калача, свічечки і крейцера. Через цю поману переносили небіжчика, і тоді керуючий похороном казав забрати її комусь із довколишніх людей. Дари із калачем були знаком вияву гостинності. Подібний ритуал "стелити дорогу" на воротах, мостах і церковній брамі описаний у селі Молодові Чернівецького повіту [2, 338]. Там клали шматочок полотна, булку, свічку (все разом називали поманою) – як оплату за переправу покійника. Поману віддавали комусь із процесії через труну. Подібні тенденції спостерігаємо і в інших народів. Етнографом Е.Рікманом у 1979 р. був описаний поховальний обряд в селі Табани Бричанського району Молдавської РСР [10, 94]. Коли в кузові вантажної машини було встановлено домовину і віко, в головах і ногах кришки поклали по рушнику з малим калачем. До дзеркала машини підвісили великий калач і рушник. При зупинці поховальної процесії на перехресті доріг, біля криниць, мостів щоразу старша дочка померлого виймала із сумки і подавала з машини одному із родичів по калачу, загорненому в рушник. Ці дари молдавани називають "подур" (мости). За звичаєм рушники розстеляли на землі, але в пізнішу добу їх тільки прикладали до автомашини. Аналізуючи різні етнографічні аспекти духовної культури, можна вважати, що обряд "стелити дорогу" із атрибутикою рушників, калачів, помани відноситься до залишків давніх звичаїв і вірувань. Нові свідчення, отримані вже нині, значно доповнюють уявлення про збереження архаїчного ритуалу.

Порівняльний аналіз етнографічних джерел дозволяє допустити, що на землях від Дунаю до Дніпра (за М.Відейком) життєдіяла культура прадавніх хліборобів Кукутені –Трипілля. Племена трипільців-оріїв обжили басейни річок Сирету і Пруту, Дністра, Південного Бугу і Дніпра, тобто в центрі і на півдні України, а за межами України – в північній Молдові та північно-східній Румунії. Досліджено, що хліборобного інвентарю у жителів трипільських міст було вдосталь і ним вони могли обробляти землю та прибирати урожай на площі 4-5 тис. гектарів [9, 59]. Хліборобська культура від часів Трипілля, як спосіб господарської діяльності й духовного життя, стала основною усіх наступних історичних культур та поколінь. Тим самим високий рівень розвитку у них землеробства відображає в поховальній обрядовості значну роль сакралізованого хліба. Адже на землях від Дунаю аж до Дніпра були зосереджені найголовніші селища Трипільської цивілізації, де життєдіяла культура прадавніх хліборобів 7 тис. років тому. Пам’ятки Трипільської культури були знайдені вченими-археологами на території близько 190 тис. кв. км, а культура Кукутені в Румунії – на площі 10 тис. кв. км у смузі найбагатших чорноземів. А найголовніше те, що вона дала людству розвинену технологію хліборобства, котра визначила його життєву долю на довгі тисячоліття. Недарма давні греки із Мілета в VІ ст. до н.е. заснували на березі Дністровського лиману місто Тіра на знак поваги до річки Тірас (тодішня назва Дністра) аби постачати скіфську пшеницю до Середземномор’я. У ХІІІ ст. у м. Білгород вкорінялися генуезькі купці, щоб відправляти на південь кораблі зі степовим збіжжям.

Нарешті, 200 років тому ці терени за допомогою українських козаків завоювала Росія. Іспанець Дон Йозеф Де Рібас очолив взяття фортеці Хаджибей російсько-козацькими військами і закріпив свою перемогу побудовою гавані на місці теперішнього Одеського порту, до якого могли заходити сюди великі кораблі. Символом південної України може стати чумак з волами та возом, навантаженим мішками з зерном. Напередодні Кримської війни південна Україна постачала в Англію понад 50% зерна. А були ще Італія, Німеччина, Австрія, Туреччина. Балкани! Після поразки Росії в Кримській війні (1853-1856) південна частина Бессарабії відійшла до Румунії. А з 1944 року Білгород-Дністровський район знову отримує слов’янську назву, до складу України повернено Ізмаїльський та Хотинський райони.

У статті "Потойбіччя" в уявленнях прадавніх українців" О.Яковлева аналізує думку, що формування етнічної спільності українців відбувалося в тісних етнокультурних контактах із сусідніми народами (молдаванами, румунами), а також в умовах боротьби з численними державами, котрі зазіхали на українські землі [11, 78]. Як наслідок цього, система вірувань і повір’їв українців виявилася досить строкатою і складалася із численних регіональних варіантів.

У процесі культурних контактів між різними етносами розвиваються й спільні елементи обрядової символіки хліба. Вони притаманні великому історико-етнографічному регіонові. Ці вироби мають ознаки давньої сільськогосподарської символіки. Випікали спеціальні калачі, помани. Такий звичай існував і в Молдові, в Румунії. Оскільки хліб у народу є святим, то ритуальні хліби (такі, як помана), печуться з хрестами. На обрядовій каші "коливі" на поминках також викладається хрест. З часом містико-релігійний зміст колива не відійшов на другий план. У Білгород-Дністровському районі хліб став необхідним атрибутом ритуалу. Найстійкішими виявляються саме ті символи, що є носіями міцних моральних стосунків. Хліб значною мірою лишився символом поваги до землеробства, гостинності й взаємодопомоги, посідаючи почесне місце в символіці українського народу.

На похоронах та поминках у селі Старокозаче хлібний обряд пронизує весь поховальний ритуал. Борошняні вироби посідають важливе місце в поховальних і календарних звичаях та обрядах українців, оскільки з ними пов’язувалися добробут і щастя сім’ї. Значне місце в приготуванні обрядового хліба займали калачі: вважалося, що завдяки цьому умилостивлені й пошановані предки сприятимуть добру, врожайності, шлюбам, достатку. Етнограф В.Борисенко також вважає, що основною ідеєю всього поховального обряду був культ предків і вшанування померлих, що мало важливе значення для життєдіяльності живих [1, 172].

У селі Старокозачому традиційні народні поховально-поминальні звичаї та обряди збереглися до нашого часу. Вживаються переважно в атрибутивному, знаковому сенсі як дотримання звичаю, традиції, уваги й пошани до померлої людини. Багатство архаїчних елементів і локальних варіантів засвідчує давнину походження української родинної обрядовості та глибоку духовність нашого народу.

Використані джерела:

  1. Борисенко В. Матеріали святково-обрядової культури українців. – К., 2000.
  2. Гнатюк В. Етнографічний збірник ХХХІ – ХХХІІ. – Львів, 1912.
  3. Етимологічний словник української мови, т. 4. – К., 2004.
  4. Максим В. З експедиційних матеріалів 2003 року.
  5. Максим В. З експедиційних матеріалів 2006 року.
  6. Максим В. З експедиційних матеріалів 2007 року.
  7. Максим В. З експедиційних матеріалів 2008 року.
  8. Мицик В. Священна країна хліборобів. – К., 2006.
  9. Полевые исследования института этнографии, 1979. – М., 1983.
  10. Яковлева О. "Потойбіччя" в уявленні прадавніх українців. – НТЕ, 2005. – № 3.
  11. Ящуржинский Хр. Остатки языческих обрядов КС, т. 28, 1890 янв.
Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини

Туризм Гуцульщини - Українська культура