Яровий В.М.,
директор Луганського обласного центру народної творчості,
заслужений працівник культури України

Шукаючи орієнтири виживання в час глобальної, соціальної, екологічної кризи, суспільство визначилося, що його порятунок – у природному розвитку людини: поверненні з більшою повагою до своїх джерел, до культурної спадщини, переосмислення її первісного змісту і форми відповідно до змінюваних історичних обставин.

В умовах загострення духовної та моральної деградації нашого суспільства, масового, згубного наступу зарубіжної антикультури (садизму, порнографії, бездуховності тощо), спекуляції та контрабанди культурними цінностями слід гуртувати загальнонаціональне протистояння інтервенції псевдокультури, розвивати, стимулювати справжню, художньо-творчу діяльність людей як основу формування національної самосвідомості й соціальної активності народу.

Одним з напрямків цього протистояння є фольклор. Фольклор – це ціла духовна система споконвічного життя українського народу з художніми образами і ритуальними дійствами, звичаями і традиціями, піснями і образним словом, музикою і танцями, святковим вбранням. Це те первинне джерело нашого народу, де гармонійно співіснують правда життя і споконвічне вірування в прадобро, що лежить у глибинах нашої нації.

Традиційно-музична культура українського народу характеризується надзвичайним багатством та різноманітністю. Тут і пісенна, і інструментальна музика, хореографія та музичний театр обрядового дійства.

Драматичні шляхи багатовікової історії Луганщини, сповненої визвольної боротьби народу, "труди та дні" численних поколінь, хвилювання жіночої душі, незгасаючі мрії народу про справедливість, щастя і волю – все це знайшло широке відображення в народній творчості. Виразною ознакою сучасності є поглиблений інтерес до свого історичного минулого, до джерел духовної та матеріальної культури. Свій яскравий вияв вона знаходить, насамперед, у фольклорі – цій вічно живій і невичерпній криниці народної мудрості.

Історія України складалась із чергування періодів етнічно-політичних підйомів, що закріплювались утворенням політичного організму держави, і періодів занепаду, коли нація втрачала свою державність. Протягом усіх періодів формувалась і закріплювалась національна самосвідомість: в період першої держави – Київської Русі, на зламі XVI – XVII ст., тобто в епоху першого національного відродження перед утворенням другої держави (Гетьманщини). Ростом національної самосвідомості відзначалося і друге національне відродження, яке дало третю державу (1917-1920 рр.), і третє відродження, що спричинило революційні події початку 1990-х років, і четверте відродження та підйом духу нації у "Помаранчевій революції" в жовтні-грудні 2004 року.

Головною рисою теперішньої культурної ситуації є вихід на рівень загальнонаціональної стилістики. У попередні часи така стилістика відрізняла академічно-професійну музику від фольклорної, в якій визначальними були, перш за все, регіонально-стильові стереотипи. Сьогодні загальнонаціональна стилістика як спільний комплекс музично-зображальних засобів об’єднує фольклор, аматорську, самодіяльну, академічно- та естрадно-професійну музику. Здобутки фольклору дозволяють говорити про тенденцію до утворення нового жанру з відповідною стилістикою, або до оновлення вже існуючого (що є більш реальним).

Стильовий комплекс художньо-зображальних засобів включає ідейно-патріотичний зміст поетичних текстів, мелодико-інтонаційні та ладогармонічні звороти, ритмічні та фактурні особливості, що є спільними як для усної, так і для писемної музики.

У виконавській стилістиці творчих колективів можна вирізнити два основні типи репрезентації фольклорних мелодій у відповідності до виконавського складу. Це означає, що фольклорні мелодії перекладаються для академічних колективів чи народних ансамблів, або для ансамблів фольклорно-аутентичної орієнтації. Якщо в академічних оркестрах та ансамблях використовуються лише окремі оригінальні темброві фольклорні інструменти, то у колективах другого типу перевага віддається використанню оригінальних, специфічних інструментів, виконавські прийоми і тембри яких сприятимуть незвичайному і яскраво-специфічному звучанню. Така музика має орієнтувати слухачів на сприйняття саме фольклорної музики або створювати ефект її наявності.

Джерелом формування репертуару для фольклорних колективів є пісенні традиції народу. Дієвим джерелом репертуару фольклорних колективів є місцевий матеріал, який відіграє чималу роль у вихованні художнього смаку. Головне завдання фольклорних колективів полягає у популяризації кращих зразків народнопісенної творчості стародавніх пісень та обрядів своєї місцевості.

Народна пісня вічно молода, бо у справжньому народному виконанні вона щоразу звучить по-новому. Народні співаки добре відрізняють, хто по справжньому творить пісню, а хто лише її копіює. У багатоголосному розспіві кожен співак веде свою звучну мелодію, що відповідає його вокально-виконавським можливостям. А найдосвідченіші учасники з гарним слухом, помічаючи найменші відхилення, спрямовують свій голос так, щоб підключитися до співу саме там, де вони найпотрібніші. Імпровізаційний хист – чудова риса народної поліфонії. Завдяки вмінню імпровізувати народ створив і продовжує створювати пісні неперевершеної краси. Імпровізація – це сила, яка надає пісні руху, це метод колективної творчості шліфування пісні.

Шляхи використання багатоголосного пісенного фольклору можуть бути різними. Одні вважають правильнішим точне збереження конкретного зразка пісні, інші – вільніше поводження з пісенним матеріалом (імпровізація підголосків), треті звертаються до авторських обробок. Найбільш ефективним і правильним вважається перший шлях, бо лише в цьому річищі можна підтримувати самобутню традицію народного, багатоголосного співу в його натуральному звучанні зі збереженням стилю, мови, мелодичної фактури пісні.

На жаль, українська національна культура, особливо фольклор, етнографія, ніколи не посідали привілегійованого становища в державі. Тому на першому плані постають глибоке усвідомлення на державному і регіональному рівнях об’єктивних і суб’єктивних причин створення умов для розвитку всіх сфер і галузей культури, визначення вирішальної ролі духовної культури суспільства як найважливішого чинника українського державотворення, консолідації нації і народу. Це добре розуміють ті, хто не бажають бачити Україну вільною і щасливою. Знову діє залишковий принцип фінансування культури, більше того, в рекомендаціях Міжнародного валютного фонду щодо виходу України з економічної кризи знаходимо "добру пораду" – скоротити фінансування на культурну сферу вдвічі. Натомість справжні культурні цінності України ґвалтує тотальна навала зарубіжної антикультури, що руйнує етнонаціональні, духовно-культурні цінності, гуманістичну українську ментальність, суспільну моральність, душу українців.

Як наслідок – зростання бездуховності, злочинності, проституції та пияцтва, інших антисуспільних явищ. Молодь втрачає гуманістичні тенденції, патріотизм, піддається апатії, користолюбству, аморальності. Зрозуміло, все це знижує соціальну активність людей. Необхідна чітка концепція піднесення культуротворчої активності людей, відбору всього цінного, що століттями формувалось у душі й справі українця, саморегулювало його поведінку, бережливо передавалось від покоління до покоління, рятувало й виносило ковчег українського народу з усіх загарбницьких, експлуататорських катаклізмів – високогуманістичні народні традиції, мова, звичаї, обряди і ритуали, свята, ремесла, фольклор тощо.

Концептуально-методологічного обґрунтування вимагають багато спільних і різнопланових проблем не тільки художньо-творчої, але й духовнорелігійної активності та творчості народу, зокрема, науково-теоретичний аналіз суспільно-культурної, релігійної, міжконфесійної ситуації, релігійно-канонічної діяльності, поєднання державно-громадських принципів у духовно-культурній та релігійній сферах. Концептуальний підхід має бути принципово визначеним, у першу чергу, з таких проблем:

1. Формування загальнодержавної політики визнання відродження, збереження і розвитку національної культури як першооснов відродження нації і утвердження державності України;

2. Духовна, культурна, творча єдність, інтеграція і консолідація народу України з іншими народами (в першу чергу із слов’янськими) у збереженні і примноженні не тільки національних, культурних, але й загальнолюдських духовних цінностей.

Інструментом реалізації концепції культурно-національного відродження через піднесення творчості мас могло би стати здійснення спеціальних державних і регіональних програм у різних галузях культури, в першу чергу, в процесах відновлення, вивчення, розповсюдження, використання і примноження духовно-культурного надбання народу, особливо його базових етнонаціональних витоків.

Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини

Туризм Гуцульщини - Українська культура