Українська музична культура, що має майже півтора-тисячолітню історію, після отримання Україною незалежності стає все більше відомою світу. Українська музика сьогодні вже є помітним явищем у світовому процесі. Багато країн відкрили її для себе, бо за часів Радянського Союзу все нівелювалося під загальним терміном «радянське мистецтво». Твори українських композиторів сьогодні звучать на найпрестижніших фестивалях та концертах різних країн світу.

Звичайно, у XX столітті музична культура в Україні пройшла дуже складний шлях, що було обумовлено тією соціально-політичною системою, яка майже 70 років панувала на всьому бувшому радянському просторі. Ідеологічний диктат її повною мірою відчували всі прогресивні діячі культури. Не дивлячись на це, в епоху так званого «соціалістичного реалізму» в українській музиці сформувалась дуже потужна плеяда митців (у першу чергу так звані «шестидесятників»), творчість яких стала колосальним імпульсом для всього подальшого розвитку музичного мистецтва в Україні.

Це, в першу чергу, імена Б. Лятошинського, Л. Ревуцького, В. Сильвестрова, Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Загорцева, а також композиторів, що заявили про себе у 70-тих роках – М. Скорик, Є. Станкович, Л. Дичко, І. Карабиць, В.Зубицький, О. Кива та інші. Більше того – у 60-тих роках, вбираючи в себе всі новітні тенденції та напрямки західно-європейської музики від ново віденської школи до експериментів Дж. Кейджа, К.Штокхаузена, П. Булеза, Я. Ксенакіса та багатьох інших, сформувався український музичний авангард, пов’язаний з іменами В. Сильвестрова, Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Загорцева та, частково, В. Губи. Саме з цими прізвищами пов’язані перші мистецькі спроби, коли творчість українських композиторів почала потроху пробивати «залізну завісу» радянської системи. У 1978-му році Філадельфійський симфонічний оркестр під керуванням Зубіна Мети виконує твір «Об єми» В. Загорцева, В. Сильвестров стає Лауреатом Міжнародної премії ім. С. Кусевицького (Вашингтон, 1967), а пізніше – Лауреатом Міжнародного конкурсу композиторів «Gaudeamus» (Нідерланди, 1970). Ці прізвища на той час для багатьох уособлювали в собі «неофіційне» мистецтво, яке ототожнювалось з пошуками, експериментами та орієнтацією на новітні техніки композиції – додекафонію, серіалізм, алеаторику тощо. Пізніше, наприкінці 80-их та у першій половині 90-их роках яскраво заявила про себе нова молода генерація українських композиторів, яка і в наш час дуже активно працює та презентує українську музику закордоном. Це композитори: О. Щетинський, І. Щербаков, Л. Юріна, С. Зажитько, С. Пілютіков, А. Загайкевич, В. Польова, С. Луньов, А. Гаврилець, І. Тараненко, В. Рунчак, О. Козаренко, К. Цепколенко та інші.

В нашому огляді мова піде саме про симфонічну та камерно-інструментальну музику, як дуже вагому частину загального музичного процесу. Це ті сфери музичної культури, які найбільш чутливо реагують на різноманітні зміни та катаклізми своєї епохи. Саме в них завжди розкривалися найбільш складні, глибокі почуття митця, втілювались найскладніші музичні образи та філософські концепції. Не зважаючи на те, що на побутовому рівні Україну вважали у першу чергу «пісенною» країною з багатими традиціями хорового співу, симфонічна та камерно-інструментальна музика вже кілька століть потужно розвивається у різних стилістичних вимірах, змінюючись разом з часом, органічно вбираючи в себе всі нові напрямки та тенденції останніх часів. Окрім того слід зазначити, що камерно-інструментальна музика, яка на рівні масового слухача сприймається як найбільш «елітарний» вид музичного мистецтва, є найбільш мобільною та гнучкою щодо можливості композиторських експериментів, радикалізації музичної мови. Це звичайно часто вимагає від слухача певної культури слухання та відповідного досвіду.

Так, якщо пригадати, то багато творів В. Сильвестрова, Л. Грабовського далеко не одразу знаходили шлях не тільки до широкої музичної громадськості, але й не відразу сприймались навіть музикантами та професійною критикою. На той час це було наслідками ворожого ставлення всієї системи до будь-яких проявів авангарду, який сприймався, як «продукт ворожої системи». З кінця 80-их років, коли поступово композитори та широкі кола музичної громадськості отримали доступ до відповідної інформації, а також можливість виїзду за кордон, ситуація поступово стала змінюватись на краще – почав зростати інтерес до традицій музичного авангарду.

Загалом, починаючи приблизно з кінця 60-их років і до періоду «постмодернізму», українську музику, на наш погляд, умовно можна розділити по певних напрямках: композитори старої школи, що спиралися виключно на класичні традиції, у творах яких був дуже відчутний присмак естетики «соцреалізму» (наводимо приклади зі сфери, що нас тут цікавить найбільше – симфонічної та камерно-інструментальної музики):

Далі - композитори так званої «нової фольклорної хвилі», у творах яких фольклор використовувався на більш сучасному ґрунті, у взаємодії з новими засобами виразності:

Композитори – представники авангардного напрямку, які використовували у своїй творчості найновіші на той час техніки композиції:

Композитори поміркованого напрямку, на творчості яких тією чи іншою мірою позначились різні впливи – від експресіонізму до імпресіонізму та неоромантизму:

З початку 1990-х років в українській симфонічній та камерно-інструментальній музиці спостерігаються нові тенденції. Нова генерація композиторів досить вільно почала використовувати принципи полістилістики, з’явилися перші мінімалістичні опуси, а також майже невідомий до того в Україні жанр музичного перформансу. Загалом наступний період в українській музиці (з 90-их років до теперішнього часу) вважається періодом «постмодернізму». З одного боку, представники колишнього авангарду В. Сильвестров, В. Годзяцький, В. Загорцев поступово стають більш «поміркованими», в їхній творчості поступово посилюються неоромантичні тенденції, схильність до більш простих формотворчих структур, з іншого боку - з’являється нове покоління композиторів, дуже різноманітне у своїх творчих уподобаннях, яке шукає власні шляхи. Серед них є композитори, які розвивають неоромантичні традиції, а також тяжіють до «духовної» тематики (І. Щербаков, А. Гаврилець), композитори, які сповідують принципи мінімалізму (О. Гугель, О. Грінберг), композитори, які тяжіють до «постсеріального» структуралізму (О. Щетинський, С. Пілютіков), композитори найрадикальнішого напрямку, які часто використовують у своїх творах провокативні, позамузичні засоби виразності, зі схильністю до перформансу та хепенінгу (С. Зажитько, В. Рунчак, К. Цепколенко).

Найбільш резонансні твори молодих композиторів 1990-х років, що представляють вищезгадані стилістичні напрямки:

Перелік використаних джерел

1. Гордійчук М. Українська симфонічна музика. – К: «Музична Україна», 1960.
2. 2. Берегова О. Постмодернізм у камерних творах українських композиторів у 80 – 90-х роках 20-го сторіччя. – К., 1995.
3. 3. Зінькевич О. Динамика обновления. Украинская симфония на современном этапе. / Критика і сучасність. – К: «Музична Україна», 1986.

< Попередня		Наступна >

Туризм Гуцульщини - Туризм і Культура