Усі ці формули, зауважте, вибрано з перших двох сторінок, тобто з перших двох десятків статей – а не з подальших чотирьох із гаком мільйонів. Власне, мільйонів виходить навіть не чотири, а п’ять, – якщо врахувати ще й результати пошуку за подібною фразою – «українці між», а також якщо замінити «між» на «поміж».
Для порівняння зауважмо, що той-таки Google лише 1 370 000 разів загдує фразу «Россия между», 1 010 000 разів – «Polska miedzy», 1 920 000 разів – «Cesi mezi», 1 680 000 разів – «Slovaci medzi». (При цьому цікаво, що у випадку словаків і чехів саме народи, а не країни значно частіше згадуються у контексті «поміж».Тим часом росіяни як народ згадуються у контексті «поміж» приблизно так само часто, як і Росія. А українці й поляки – істотно рідше, ніж відповідно їхні країни.)
В кожнім разі, найважливіше тут – що Україна куди частіше, аніж її сусіди (п’ять мільйонів згадок проти одного-двох), розглядається як своєрідна межа, пограниччя, місце зіткнення свох різних світів і, відповідно, суб’єкт нелегкого цивілізаційного вибору. Сутність цих двох цивілізацій, між якими українці доконують вибір і які, у певному сенсі, за Україну змагаються, метафорично окреслюють як «Захід» і «Схід», «Європа» і «Азія», євроатлантичний світ і євразійський, латинсько-католицький і візантійсько-православний. Семюел Гантінґтон у своїй гучній книзі «Зіткнення цивілізацій», не мудруючи довго, провів був межу між цими двома цивілізаціями по західній Україні, відокремивши греко-католиків від православних, закарпатців і галичан – від буковинців і волинян, а заразом і від усіх інших.
В Україні, на щастя, релігійні відмінності давно вже не відіграють істотної ролі, і єдиний реальний конфлікт на релігійному (нібито) ґрунті – це конфлікт політичний, а не конфесійний: конфлікт між московською православною церквою з її меґаломанськими (щоб не сказати суто ефесбешними) претензіями на так звану «канонічну територію» та – всіма іншими церквами й конфесіями, котрі намагаються жити вже в ХХІ, а не у XVIII чи ХІХ столітті. Гантінґтонову схему багато й справедливо критикували за поверховість, зазначаючи зокрема, що православ’я в Україні істотно відрізнялося від російського, оскільки ніколи не було одержавленим, навпаки – воно було радше інституцією громадянського суспільства, засобом його самозахисту від чужинської влади, а не, як у Росії, засобом домінування авторитарної державної влади над суспілсьтвом.
За всієї слушності цих котрарґументів не варт забувати, однак, що кілька останніх століть українці перебували в Російській імперії без власної церкви і, взагалі, без будь-яких власних, національних інституцій. А відтак – великою мірою інтерналізували російську версію православ’я, російську політичну культуру, російську цивілізацію – і то зовсім не у «спорідненій» русько-візантійській версії, а радше в есенційно чужій, московсько-золотоординській. Усе це справді робить сьогоднішній цивілізаційний вибір українців напрочуд складним і болісним, оскільки йдеться не про банальний вибір між ЄС і ЄЕП, між НАТО й Ташкентським договором, між Бушем і Путіном чи, скажімо, кока-колою й хлєбним квасом. Ідеться про вибір певної національної й цивілізаційної ідентичності, певних культурних кодів і символів, певної візії минулого і, відповідно, майбутнього.
Про суспільну амбівалентність українців перехідного періоду написано вже чимало, як і чимало публіцистичних шпильок відпущено на адресу їхньої «посткомуністичної шизофренії» – одночасної орієнтації на несумісні, взаємовиключні цінності. Українці справді у різних опитуваннях дають дивовижні відповіді: дві третини, наприклад, хоче у Євросоюз і водночас дві третини – у союз із Росією й Білоруссю; дві третини хоче вільного ринку й демократичних свобод і так само дві третини хоче планово-розподільчої економіки й авторитарної твердої руки; дві третини шанує Шевченка й Грушевського і дві третини – Лєніна й Петра Першого.
Ця свідомість не так шизофренічна, як інфантильна: дитині буває нелегко вибрати між батьками, що розлучаються, і тому вона відмовляється взагалі від вибору, або ж – за інших обставин – вибирає, скажімо, і морозиво, й кока-колу, хоча грошей має лише на щось одне. А коли дорослі намагаються їй пояснити, що мати те й те водночас – не можна, дитина нерідко впадає в істерику.
Описана ситуація нелегкого суспільного вибору створює напрочуд сприятливий ґрунт для різноманітних теорій «третього шляху», котрі пропонують своєрідний сурогат вибору, його, сказати б, ілюзорний замінник. Психологічно такий замінник виглядає привабливо, оскільки звільняє людину від необхідності приймати рішення, вибирати і, таким чином, брати на себе за цей вибір відповідальність. Але замінник, як і всі суроґати, не лікує хвороб і не вирішує проблем – лише дає ілюзію знеболення й інфантильну надію, що «якось воно буде».
За останнє десятиліття ми бачили безліч подібних теорій і гасел – і про український «нейтралітет», і про «дві державні мови», і про «соціально зорієнтовану ринкову економіку», і про «рух до Європи разом із Росією», і про якусь особливу «слов’янську духовність» – на противагу міфічній «західній бездуховності», і зрештою – логічний вінець усіх цих теорій – параноїдальні писання авторів «Персоналу плюс» про плани непойменованих, але добре відомих їм «світових тіньових структур» щодо «захоплення без воєнної агресії історичних слов’янських земель, оволодіння ядерною зброєю Росії і знищення слов’янського етносу як цивілізаційної рушійної сили».
Провокатори знаходять своїх параноїків, демагоги – довірливу паству, і все це разом поглиблює світоглядний хаос і, в кінцевому підсумку, цивілізаційну стаґнацію в Україні. А тому варто чітко сказати: не існує ніякого «третього шляху», хоч яким бажаним і привабливим він може декому видаватися. Насправді, подобається це нам чи ні, є лише перший світ і третій. І є певні глобальні закони, які кажуть, що всі, хто не вміє, не може, не хоче пробитись у цивілізаційне ядро цієї світо-системи, приречений животіти на її периферії, чи, в найкращому разі, – як Росія, Китай, Україна, Мексика – на її напівфабрикатній напівпериферії.
Я, зауважте, не обговорюю тут питання, чи ця світосистема (світ-економіка, як каже Волерстайн) є доброю, справедливою і досконалою. Тобто я знаю, що вона такою не є, й навіть більше – я знаю, що країни ядра процвітають великою мірою саме завдяки марґіналізації й визискуванню периферії. А проте я констатую, що ця світосистема є реальністю, у якій ми живемо й, правдоподібно, житемемо в осяжному майбутньому. Усі спроби змінити цю світосистему кардинальним, революційним чином не увінчалися поки що успіхом. Ні марксистський екеперимент у виконанні Лєніна-Сталіна-Мао-Пол-Пота не зробив людство щасливішим, ні ісламські традиціоналісти не запропонували поки що цій світосистемі жодної привабливої альтернативи.
А тому, як кажуть американці, if you cannot beat them, join them. Чи, як звучить це в амбітнішій українській версії: якщо не можеш даного процесу спинити, постарайся його очолити. Тобто, для початку, постарайся до нього сяк-так приєднатися, не марнуючи часу й енергії на пошуки «третього шляху» (що веде прямісінько в третій світ) чи плекання особливої «власної мудрості» (бо якщо ви такі мудрі, кажуть на Заході, то чому такі бідні?)
Знову ж таки хочу підкреслити: я не ставлю під сумнів важливість національної самобутності й культурного розмаїття; я лише зазначаю, що головний наш вибір полягає не між самобутністю й уніфікацією, а між першим світом і третім, між цивілізаційним ядром і (напів)периферією, чи, перекладаючи це мовою конкретних геополітичних реалій, між атлантичною Європою і євразійською Росією. І Японія, й Франція, і Естонія зберігають свою самобутність і суверенність, а проте вони є частинами першого світу, чи, принаймні, як Естонія, Польща або Словенія, стають ними на наших очах.
І тут, власне, час відповісти на останнє питання: як, інтеґруючись (а точніш – пробиваючись) у перший світ, зберегти й розвинути оту саму культурну самобутність і неповторність?
Насамперед слід усвідомити, що в культурі, як і в усіх інших галузях, глуха оборонна постава супроти глобалізації-уніфікації-комерціалізації не є жодним виходом; потрібне активне засвоєння її механізмів та пристосування до її умов: «Соціокультурна та цивілізаційна глобалізація сьогодні дійсно гомогенізує і “розчиняє” в собі лише слабкі локальності, – локальності структурно та функціонально неповні». Натомість активною відповіддю локальних культур на виклики глобалізації має стати глокалізація – поняття, утворене з контамінації термінів «глобалізація» та «локалізація», що передбачає «повніше і всебічніше врахування реальних культурно-цивілізаційних контекстів, де відбувається о-смислена рецепція глобалізаційних (глобалізуючих) інновацій, “обростання” цих останніх сенсоутворюючими компонентами (уже на рівні психосемантики самої свідомості), їх нова контекстуалізація та нова інтертекстуалізація». (Роман Кісь, 2000)
Україна з її розмаїтими реґіонами є по-своєму ідеальним місцем для здійснення глокалізаційних стратегій – як з огляду на «особливу систему смислів, притаманну етнолокальному досвідові» краю, так і з огляду на тенденцію до «продажу різнорідності» у зв'язку з підвищеним попитом на «що-небудь туристично цікаве – вигадливість, креативність, специфічність»:
«Сьогодні, у ринковій економіці, – пише польський дослідник Казімєж Кшиштофек, – спостерігаємо небувалий розквіт реґіональних та локальних культур. Кожне містечко, ґміна мають щось особливе до пропозиції й багато роблять, аби ту свою особливість підкреслити... Чимало європейських реґіонів і погранич отримують економічний зиск зі своєї різнорідності. Жодна місцева, реґіональна влада в Західній Європі не затушовує свого багатокультурного й багатоетнічного обличчя, навпаки – всіляко його увиразнює, і то не лише тому, що цього вимагають європейські стандарти, а й тому, що це виплачується, дає додаткові козирі для реґіонального розвитку».
Kультурний туризм передбачає сьогодні дедалі дужчий попит на культурні продукти, зокрема – на унікальну культурно-історичну спадщину, котра, за влучним висловом Яцeка Пурхлі, «у багатьох країнах, зокрема й менш розвинених, є своєрідним маховим колесом для розвитку туристичної індустрії», «засобом і потенціалом для використання зокрема на рівні реґіонального розвитку». Українським теоретикам, практикам, а тим більше – менеджерам культури варто справді звернути увагу на застереження польських колеґ, що «розвиток, сила й вітальність культури залежать уже не тільки від праці творців культури, а й рівною мірою від здатності її виробництв до створення і поширення культурних товарів і послуг»; сьогодні дедалі безперспективнішим стає вузькогалузевий підхід до культурних прoблем – «без зв'язку з різними цивілізаційними явищами: зростанням можливостей комунікації між людьми, розвитком електронних мас-медій, збільшенням вільного часу, розширенням споживання масової культури чи, власне, розвитком культурних індустрій».
«Культурні індустрії, – пише той-таки польський дослідник, – улягають глобалізації, як і всі інші. Улягають навіть більшою мірою, тому що продукують символи, які легко перемістити на глобальний рівень за допомогою Інтернету, супутників, електромагнітних хвиль. Ми є свідками експансії ринку символічних продуктів, що пов'язано передусім з синергічною дією ринку, (теле)комунікаційних технологій, свободи інформаційних і культурних трансферів та зрослого добробуту суспільств, котрі споживають відносно більше символічних благ, ніж матеріальних. Наслідком цього процесу є глобалізація засобів, засягу, але не конче змісту. Поруч із гомогенними товарами й символами, до міжнародного обігу може потрапити кожен витвір локальної (національної, реґіональної) культури, який зацікавить споживача поза країною свого створення. З національних чи реґіональних культур “виймаються” їхні смаки, запахи, образи, звуки і впроваджуються у ширший обіг... Це означає, що така глобалізація не стільки гомогенізує культури, скільки плюралізує світ, завдяки – не біймося цього сказати – продажу багатокультурності та різнорідності. Маємо, отже, зправу не так з уніфікацією, як із глобалізацією різнорідності, а це означає, що виграють ті культури, які зуміють зробити свої достоїнства видовищними, перетворити їх на ринковий продукт із добрим попитом...»
Українці, як і інші східноєвропейські народи, що тривалий час розвивалися в бездержавних умовах, під постійною загрозою з боку сильніших сусідів, звикли всіляко фетишизувати свою культуру (мову, історію) як останній притулок національної ідентичності, храм і фортецю, школу й університет, парламент і уряд. Відтак вони й досі підозріливо ставляться до всього, що начебто профанує культуру, знижує її, перетворює на чисту розвагу, товар, предмет масового (та ще й космополітичного!) споживання. В Україні ця підозріливість тим сильніша, що загроза глобалізації сприймається тут не тільки й не стільки як наступ всюдисущого американського кітчу, скільки як постколоніальне домінування ще аґресивнішого (і низькоякіснішого) кітчу російського.
Але водночас у багатьох культурологів, особливо молодшого покоління, з'являється розуміння, що культура – це не лише «все найкраще, що є в людських умах і словах» (як вважав колись Метью Арнолд), а й «уся цілісність способу життя» («a whole way of life», як стверджує Реймонд Вільямс); а тому, замість ритуальних прокльонів на адресу «московського колоніалізму», «навали голлівудівського кітчу» та «плебеїзації українського суспільства», слід перейти до спокійного аналізу того, що відбувається:
«Позбувшись “залізної завіси”, ми відкрилися не лише для вільного ринку з його позитивними й неґативними аспектами, а й для постіндустріального культурного простору, з його глобалізаційними тенденціями. Культурні практики сучасних людей досить швидко змінюються – й українці тут не становлять винятку. Книжок та часописів читають дедалі менше, ще менше вони стають предметом культурної дискусії. Електронні засоби “донесення культури” до споживача явно домінують; натомість узвичаєне привілейоване становище так званої “високої” культури швидко втрачає суспільну леґітимність, еталонність, – принаймні порівняно з культурою масовою, комерційною». (Олександр Гриценко).
Т.С.Еліот писав свого часу про «дві супротивні тенденції у взаєминах будь-яких двох культур, що зрівноважують одна одну: притягування й відштовхування». «Без притягування, – вважав він, – вони не зможуть впливати одна на одну, без відштовхування вони просто не збережуться як окремі культури: одна неодмінно поглине іншу, або ж обидві зіллються в іще якусь третю». Європейська культура і українська, здається, щонайкраще відповідають цим вимогам: вони достатньо близькі, споріднені, щоб розуміти одна одну й притягуватись, і досить далекі, відмінні, щоб сперечатися і відштовхуватись. Вони втілюють, як пише Роман Кісь, ту «реальність національних культур», що є «не реальністю сеґментів чи секторів єдиного європейського цивілізаційного комплексу», а «живою динамічною реальністю», котру можна окреслити в термінах Леві-Стросса як «коаліцію культур» – «як у сенсі аж ніяк не тотожного репертуару цілей та цінностей різних суспільств у Європі; різних (але взаємодоповнювальних!) способів та шляхів реалізації цих цілей; так і, зрештою, усталеної взаємної потреби у такій взаємо-доповнювальності».
Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини| < Попередня | Наступна > |
|---|