Звідси, завданням пропонованої розвідки і є спроба окреслити основні наукові засади державної топонімічної політики на прикладі топонімічної ситуації, що склалася в м.Києві.
Беручись за розв’язання поставленого завдання, маємо передусім виходити з таких основоположних аспектів топонімічної науки, як теоретико-семіотичний та історико-процесуальний.
Теоретико-семіотичний аспект топоніміки передбачає систематизацію знань про топоніми як знакові (семіотичні) об’єкти та спосіб їх функціонування у суспільстві. З цього погляду, основними складовими назвотворчого процесу є: суспільні функції топоніміки; мотиви та чинники назвонадання; функції державної влади у топонімічному процесі.
На нашу думку, оснвними соціальними функціями міських топонімів є:
Першопочатки державної топонімічної політики в Києві найдоцільніше відлічувати 1797 роком, коли місту було надано статус губернського міста, а завдяки цьому значно інтенсифікувався процес його подальшої розбудови як одного зі стратегічних форпостів Російської імперії. В 1799 р. у Києві було запроваджено посаду Міського архітектора, яку обійняв відомий зодчий А.Меленський. Під його орудою в 1803 р. складено перший докладний план міста, на який нанесли не тільки всі тодішні київські вулиці, площі та провулки, але й найголовніші споруди.
Одне з перших свідчень втручання державної влади в символічний спектр назвонадання ми знаходимо в листі Київського військового губернатора (1810-12) М.Милорадовича Міністру внутрішніх справ Росії О.Балашову про перепланування Подолу: “Головна вулиця і головна площа названі Олександрівськими [на честь царя Олександра I – О.Р.], інші всі вулиці я вважив за пристойне найменувати знаними іменами в стародавній історії, оскільки вона робить Київ достопам'ятним»2.
Проте до середини ХІХ ст. подібні прецеденти мали поодинокий характер. Незважаючи на те, що 20-50-і роки ХІХ ст. Київ стрімко зростав (скажімо, на новоосвоєних територіях - Кудрявці, Куренівці, Лук'янівці, Липках і Новому Строєнії - кількість зафіксованих назв вулиць та площ зросла з 34 у 1803 р. до 162 у 1855-му), а назви вулиць традиційно продовжували надаватися переважно місцевими жителями. Завданням органів міської влади було лише фіксувати існуючі назви, що цілком успішно здійснювали Міський землемір та Міський будівельний комітет. Симптоматично, що ці «стихійно-народні» найменування становили основу назвонадання навіть у такому важливому документі, як перший Генеральний план розвитку Києва, затверджений у 1837 р.
Проте у 50-60-і роки ХІХ ст. ситуація почала кардинально змінюватися. Політичні катаклізми, що дедалі більше сколихували Росію (селянські повстання, активізація національно-визвольних рухів, поразка у Кримській війні), змусили царат вдаватися до куди рішучіших, ніж дотепер, заходів по зміцненню державної влади. Згідно цього, міська топоніміка мала не тільки стати знаряддям наведення «елементарного порядку» (тобто сприяти оперативному пошуку міських об?єктів), але й перетворитися на потужну пропагандистську зброю, яка би повсякденно та повсякчасно нагадувала городянам, хто в країні господар.
В 1866 р. за вказівкою Київського, Подільського та Волинськогогенерал-губернатора при Київському губернському статистичному комітеті було створено Комісію по перейменуванню вулиць, площ та провулків Києва. Про те, яким було «ідейне забезпечення» її роботи, свідчить хоча б лист до статкомітету редактора «Киевских губернских новостей» М.Чернишова, який патетично виголошував: «Ми живемо на пластах землі, що складаються з уславлених руїн, ми щодня бачимо перед собою споруди, установи, що витримали всю руйнівну владу століть, ми живемо серед народу, який пам'ятає свою стародавню історію, і ми, споглядаючи руський Рим, охрещуємо вулиці та майдани на честь Тарасів, Тимофіїв, Бульона, Жандармів, Кадетів та ін… Що означають назви «Тарасівська», «Афанасівська»? Хіба лиш те, що їх будував робітник Тарас під орудою чиновника Афанасьєва?»3.
Разом з тим, ідейно-політичні завдання були тільки першоімпульсом діяльності Комісії. Проведена нею робота мала куди масштабніший характер, спрямований на розв'язання справді пекучих проблем міської топоніміки. В чому ж вони полягали? Розгляньмо підсумковий документ роботи Комісії - Протокол засідання Київського губернського Статистичного комітету від 11 липня 1869 р., який 31 липня того ж року був затверджений на найвищому рівні державної влади – царем Олександром II. Виконаний на досить високому професійному рівні (автор - відомий київський історик П.Лебединцев), Протокол містить не лише конкретні топонімічні пропозиції (95 назв!), але й формулювання принципів та критеріїв назвонадання, тим самим претендуючи на роль методологічної основи для складання аналогічних нормативних актів у майбутньому:
Таким чином, Протокол 1869 року можна впевнено вважати першим в історії Києва нормативним актом, що засвідчив наявність виразно окресленої державної топонімічної політики: по-перше, державна влада виступила як ініціатор назвонадання, публічно проголосивши свої наміри; по-друге, сформовано підзвітну державній владі фахову експертно-консультативну структуру, наділену монопольними повноваженнями по розробці топонімічних проектів; по-третє, визначений механізм реалізації вироблених топонімічних проектів (коло відповідальних осіб, кошторис тощо). Тип цієї топонімічної політики доцільно визначити як топонімічний протекціонізм з ухилом у топонімічну диктатуру.
Решта півстоліття, що спливли після 1869 р., має виразні ознаки державної топонімічної диктатури із рисами еклектики, характеризуючись, з одного боку, самодостатнім накопиченням загальноросійських символів у центрі міста (як правило, кон'юктурним та здійснюваним у суто вольовий спосіб), з іншого – «топонімічною самодіяльністю» населення на міських околицях. Так, у 1896 р. Міська дума приймає «миколаївський» пакет назв, згідно якого в місті одночасно з'явилися вулиця, площа, набережна та узвіз, названі на честь царя Миколи ІІ, а впродовж 1907-1909 рр. – «петрівський» пакет, пов'язаний із підготовкою до 200-річчя Полтавської битви (йому зобов?язані своїм народженням вулиці Петрівська та Полтавська, бульвар Петра Великого, що невдовзі став Петрівською алеєю тощо)5. Обидва «пакети» рекомендували Думі посадовці з Петербурга. Будь-які спроби витворення альтернативних топонімічних суб'єктів, як-то - Комісії по відновленню деяких древніх найменувань окремих вулиць та урочищ в Києві при Міській думі в 1898 р. (серед її ініціаторів – В.Антонович, П.Житецький) – були приречені на неуспіх. Водночас на інтенсивно розбудовуваних київських слобідках виникають вулиці, чиї назви позначені суто місцевим семіозисом (Омелютинська, Болсуновська, Ломаківська, Провіантська, численні Лісні, Лугові, Польові, Садові та інші вулиці й провулки, жодним чином не пов?язані з уславленням коронованих осіб).
Політику топонімічної диктатури з її гіпертрофованою увагою до символічного, ідеологічного навантаження назв, цілковито успадкували й наступні після царату політичні режими та угрупування, що претендували на владарювання. Так, 18 жовтня 1917 р. Київська Українська міська рада перейменувала шість вулиць у центрі міста, що носили імена царів та губернаторів, на честь українських культурних і політичних діячів: Безаківську перейменовано на І.Котляревського, Фундуклеївську - на Драгоманова, Столипінську - на Костомарова, Олександрівські вулицю і площу - на П.Сагайдачного, Бібіковський бульвар – на бульвар Т.Шевченка.
Через півтора роки, опісля захоплення Києва більшовиками, 23 лютого 1919 р. Колегія по міських справах, до якої входили лояльні до радянської влади представники української інтелігенції (зокрема, М.Біляшівський, А.Лобода, О.Левицький), пропонує куди ширший список вулиць на перейменування (близько 30 назв), яким, зокрема, згадану Фундуклеївську пропонується перейменувати вже на вул. Визволеної Праці. При цьому деяким вулицям запропоновано надати й “українські” імена (зокрема, Безаківську перейменувати на Українську, Назарівську на Антоновича, а Караваєвську на Драгоманова). Але через півтора місяці, опісля “чистки” прозицій Колегії у Київському міськомі КП(б)У з усіх “українських” назв залишили тільки бульвар Т.Шевченка, а решта запропонованих вулиць увічнили імена більшовицьких провідників та комуністичні символи. Так, Фундуклеївська стала Леніна, а Безаківська – Комінтерну (ця назва чинна донині).
Першим документом, що визначив основоположні засади радянської топонімічної політики, доцільно вважати відомий ленінський План монументальної пропаганди, яким передбачалося повсюдне насичення назвового простору населених пунктів СРСР символами Жовтневої революції та світового комуністичного руху.
Прикметне, що у перші десятиліття радянської влади в Києві чи не єдиним “топонімічним полігоном” були його центральні місцини – Старий Київ, Печерськ, Поділ і певною мірою Новоє Строєніє (район сучасних вул. Червоноармійської, Саксаганського та Комінтерну). Щодо нових вулиць на околицях міста почала масово запроваджуватися практика “номерних” назв, яка у дожовтневий період практикувалася лише до приміських дачних зон та деяких робітничих селищ. Так, поряд з виниклими раніше “лініями” (у Залізничній колонії, Пущі-Водиці, Казенних Дачах і на Батиєвій горі) та “просіками” (Святошин) впродовж 20-50-х років з’явилося понад 900 вулиць під назвою “Нова” (1 Нова, 2 Нова, 539 Нова тощо).
Проте в 2-й пол. 30-х років влада розпочала справжній «топонімічний трус» міських околиць, а також дрібних вулиць і провулків центральних районів міста, які не встигли перейменувати доти. Цьому передував масштабний проект перейменувань 267 міських об'єктів, складений у 1936 р.за дорученням ЦК КП(б)У Інститутом матеріальної культури АН УРСР. А впродовж 1938-1940 рр. значну частину цього проекту було втілено в життя трьома рішеннями Київради. Зрозуміло, пафос здійснених перейменувань був цілком суголосний ідеологічним настановам правлячого режиму. Зокрема, вул. Цитадельна здобула назву Червоних зв'язківців, Рогнідинська – 12 грудня (день перших виборів до Верховної Ради СРСР), Діонісіївський провулок став Бехтерєвським, а вул. Ірининська і пров. Михайлівський уславили діячів міжнародного комуністичного руху Жореса і Варлена. Загальну картину кардинально не змінили навіть такі сентиментально-ностальгійні новоназви, як вул. Старовокзальна (колишня Степанівська) і Бастіонна (доти – Свято-Троїцька).
Власну топонімічну політику продемонструвала в Києві й німецька окупаційна влада впродовж 1941-1943 рр., перейменувавши низку вулиць у центрі міста. Щодо вулиць, не охоплених перейменуванням, було відновлено дожовтневі назви. Прикметне, що, на відміну від радянської влади, німці не ставили на меті тотальну ідеологізацію топонімічного простору. Так, виразно ідеологічними були хіба що Гітлерплац (нині Європейська площа), Бісмаркштрассе (нині вул. Банкова), Готтенштрассе (нині вул. П.Орлика) та Айхгорнштрассе (так перейменували Хрещатик на честь військового коменданта Києва 1918 р., вбитого місцевим есером-терористом). Решта ж новонаданих назв мали суто орієнтаційне призначення – географічне (Лембергштрассе, Ровноверштрассе) або функціонально-об'єктне (Бангофштрассе – вул. Вокзальна, Театрштрассе – вул. Театральна). Дещо «подарували» й українцям, перейменувавши вул. Толстого на Шевченка, Чкалова - на Антоновича й зберігши незмінною назву вул. Короленка6.
Досить промовистими є віражі топонімічної політики повоєнної доби. Постанова Київради від 6 грудня 1944 р. – до речі, наймасштабніша з усіх, що доти були прийняті в Києві (охопила понад 200 назв), - цілком адекватно віддзеркалила сталінські установки воєнного часу на «патріотичні традиції народів СРСР»: 37 вулицям, провулкам та площам повернуто дожовтневі (!) назви, низка вулиць одержали назви, що походять від давніх місцевих топонімів (вул. Багринова, Лисогірська, пров.Солом'янський), або ж «абстрактно-характеристичні» назви, подекуди з ностальгійним присмаком (Барвиста, Гречана, Старошкільна, Старовокзальний віадук, Щаслива, Ясна). Тобто, з одного боку, можна казати про відродження уваги до репрезентаційної функції топонімів, коли великим вулицям у центрі міста надаються «політичні» назви, а малим вулицям на околицях – «характеристичні». З іншого ж боку, постанова засвідчила явний непрофесіоналізм тих, хто її готував: так, деякі «нові» назви повторювали вже існуючі (скажімо, одну з вулиць с-ща Ширма назвали Харківською, в той час, як вулиця під такою саме назвою вже існувала на Червоному хуторі), окремі пропозиції подано із серйозними граматичними помилками (наприклад, вул. Кирилівська записана як Керелівська), низка новоназваних вулиць або існували лише в проекті (як-от Гречана чи Грунтова), або вже були… ліквідовані (зокрема, декілька вулиць і провулків на Звіринці й Теличці).
Віраж у протилежний ідеологічний бік засвідчило рішення міськвиконкому від 3 січня 1952 р., яким був оголошений новий хрестовий похід проти «старорежимних» назв. Розробники документу (апарат міськвиконкому та міському КПУ) виявили настільки високу політичну пильність, що поряд зі зміною низки дожовтневих назв (вулиці й провулки Церковні, Мишоловські, пров. Фузиків тощо) поквапилися змінити навіть деякі назви, присвоєні… у 1944 р. Особливо курйозним є випадок з назвою вул. Багринової: незважаючи на те, що селище Багринів відоме від доби Київської Русі, до «компетентних органів» надійшла інформація, що Багринов (???) – це прізвище землевласника, а отже – ворога народу…
Водночас, у 50-і роки міська влада опинилася віч-на-віч із новими обставинами, що потребували нових підходів до назвонадання. З одного боку – це обставини політичні (смерть Й.Сталіна, настання хрущовської «відлиги»), що змушували владу шукати ширших контактів із громадськістю у вирішенні топонімічних питань. З іншого боку – обставини містобудівні: стрімке зростання міста, яке помітно інтенсифікувалося у повоєнний час, призвело до виникнення впродовж 10-15 років рекордної за всю історію Києва кількості нових вулиць – понад 1000! Зрозуміло, всі вони потребували назв. Крім того, накопичилися й проблеми з повторюваними назвами, «генераторами» яких передусім були новоприєднані населені пункти: станом на 1955 рік в місті налічувалося 12 Дачних, 8 Польових, 7 Лугових, 6 Гоголівських та цілих 20 Шевченківських вулиць та провулків! Тому й не дивно, що 50-і роки стали для Києва епохою масового, «потокового» присвоєння назв. Так, в рішенні міськвиконкому від 29 грудня 1953 р. фігурувало 222 топонімічні об'єкти, від 5 липня 1955 р. – 583, від 15 липня 1958 р. – 125, а впродовж 1957 р. ухвалювалося аж три рішення про найменування та перейменування вулиць!
Безумовно позитивною стороною згаданих рішень був їхній грунтовний «інвентаризаційний» характер, завдяки чому на початок 60-х років в місті не залишилося жодної вулиці без власної назви та було повністю вирішено проблему повторюваних найменувань. Негативні ж сторони – історико-культурне вихолощення міської топоніміки (навальне перейменування вулиць із «церковними» та суто місцевими, характеристичними назвами) і назагал вкрай поверховий характер назвонадання. Останнє можна пояснити справді екстремальними топонімічними обставинами 50-х років, коли необхідність надавати назви одразу кільком сотням об'єктів змушували владу вдаватися до найменш інтелектуально затратних рішень. Тож, чи не головним знаряддям вирішення проблеми стала… географічна мапа СРСР. Тому й не дивно, що карту Києва у цей час рясно вкрили назви вулиць на кшталт Краснодарська, Красноводська, Волховська, Кустанайська, Таганрозька та ще декілька сотень подібних, т.зв. «адміністративних» найменувань, які не мали жодної прив'язки не лише до властивостей найменованих ними вулиць, але й до київських реалій взагалі (деякі з цих назв впродовж 60-70-х років були змінені на більш «предметні»: вул. Актюбинська стала вул. Кибальчича, Армавірська – Максима Берлінського, Борзненська – Юліуса Фучіка тощо).
Не можна оминути увагою й те, що саме у 50-і роки було проведено значну роботу щодо приведення топоніміки Києва у відповідність із нормами української літературної мови. На особливу увагу щодо цього заслуговує Протокол № 3 засідання Ради з питань найменувань і перейменувань вулиць і площ Києва при Міськвиконкомі від 17 листопада 1958 р. Цим документом «українізовувалися» всі назви, які до того часу фактично транскрибували українською російськомовні найменування (так, вул. Огородна стала Городньою, Ольхова – Вільховою, Ольшанська – Вільшанською тощо). Більше того, тут було навіть запропоновано повернути історичні назви Контрактова площа і вул. Паньківська, що було на практиці здійснено лише… 32 роками згодом! Напевне, поява згаданого документу стала можливою завдяки тимчасовій лібералізації радянської національної політики. Але невдовзі все знов повернулося «на круги своя»…
Опісля назводавчого сплеску 50-х років, який певним чином перегукується із ситуацією 1869 р., 60-80-і роки так само відтворюють ситуацію 2-ї пол. ХІХ-поч. ХХ століть – тільки ступінь державної диктатури, «партдирективності» щодо справи надання міських назв, стала незрівнянно вищою, а масштаб – всеохопним7. Втім, цікавою стороною цієї доби є не лише сукупність присвоєних назв, але й організаційна «кухня» процесу їх надання.
Так, лише на шостому десятилітті свого існування радянська влада нарешті почала видавати офіційні засадничі документи щодо топонімічної політики. Вийшли Укази Президії Верховної Ради УРСР “Про порядок присвоєння імен державних і громадських діячів вулицям, площам та іншим складовим частинам населених пунктів УРСР” від 26 лютого 1968 р. і “Про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою УРСР” від 12 березня 1981 р. На міському ж рівні предметом пильної уваги стало формування дорадчого експертного органа з топонімічних питань. Так, спільною постановою Бюро Міськкому КПУ та Київміськвиконкому від 7 жовтня 1958 р. створено Раду по найменуванню і перейменуванню вулиць та площ м.Києва й підпорядковано міськвиконкому, а 23 січня 1967 р. ті самі керівні інстанції перетворили її на Комісію. Навіть зміна персонального складу комісії затверджувалася спеціальними рішеннями міськвиконкому (зокрема, від 30 серпня 1971 р., 6 серпня 1979 р., 3 березня 1980 р.)! У 1984 р., в ході компанії по скороченню апарату управління та дорадчих структур, статус Комісії було понижено - її підпорядкували Міському управлінню культури. Таке пониження статусу громадського дорадчого органу, а отже й мінімізація його впливу на державну політику, цілковито віддзеркалювало тодішню політичну ситуацію в СРСР, виразний дрейф його політичного керівництва у бік сталінізму.
Із настанням горбачовської перебудови ситуація в царині найменувань і перейменувань знову почала змінюватися у протилежний бік. Впродовж 1987-1989 років популярна тоді газета “Вечірній Київ” ініціювала на своїх сторінках чимало інтригуючих дискусій з питань назвонадання, навіть оголосила читацькі конкурси на присвоєння назв певним вулицям (найбільшого розголосу набув конкурс на перейменування просп. Ворошилова). А в 1989 р. з’явилася й перша топонімічна “ластівка” нової політичної доби: вулиця, що донедавна уславлювала “сталінського сокола”, секретаря ЦК КПРС з ідеології А. Жданова стала носити ім’я славного українського гетьмана Петра Сагайдачного.
Проте кардинально ситуація змінилася лише опісля перших демократичних виборів до республіканських та місцевих органів влади навесні 1990 р. Новообрана Київрада поновила Комісії з найменувань та пам’ятних знаків статус свого дорадчого органа (з 1992 р. – при Київській міській державній адміністрації), активізувався й набув радикально іншого політичного змісту процес назвонадання.
Водночас, процес суспільної трансформації, першоімпульс якому дала горбачовська перебудова, у різних регіонах України протікав досить по-різному, а відтак і по-різному позначився на топонімічному процесі. Аналіз цього процесу дозволяє зробити висновок про наявність трьох основних шляхів його протікання, а саме:
“Львівського” шляху, що спирався передусім на меморіальний принцип назвонадання (увічнення в назвах вулиць діячів української національної культури та національно-визвольного руху);
“Одеського” шляху, в основі якого – історико-ретроспективний принцип (повернення історичних дожовтневих назв);
“Східноукраїнського” шлях, позначений мінімальними змінами топонімічного status quo, що склався за радянської доби (скажімо, в Запоріжжі за всю пострадянську добу змінено лише дві “червоні” назви, а центральна магістраль продовжує носити ім’я Леніна).
Яка ж топонімічна ситуація склалася від 1990 року в Києві?
Подамо статистику найменувань та перейменувань новочасної доби у вигляді таблиці (повний список перейменованих та новонайменованих вулиць та площ див. у Додатку):
| Рік | Орган, що ухвалював рішення (назва, дата і № рішення або постанови) |
Кількість вулиць | ||||
| Зага- лом нада- но назв |
Переймено- вано з політ. мотивів, в т.ч. |
Перейме- новано з ін. мотивів |
Нові вулиці |
|||
| повернуто попередні назви |
надано нові назви |
|||||
| 1990 | Виконком Київ. міськ. Ради (рішення від 13.02.90, № 149; 19.10.90, № 905) | 13 | 9 | 1 | 2 | 1 |
| 1991 | Виконком Київ. міськ. Ради (рішення від 06.09.91, № 561; 06.12.91, № 916) | 19 | 8 | 6 | - | 5 |
| 1992 | КМДА (розпорядження від 11.09.92, № 1043) | 5 | 5 | - | - | - |
| 1993 | КМДА (розпорядження від 02.02.93, № 116); Київрада (рішення від 02.02.93, № 16) |
28 | 10 | 6 | - | 12 |
| 1994 | КМДА (розпорядження від 06.07.94, № 604) | 3 | - | - | - | 3 |
| 1995 | Виконком Київради (рішення від 21.03.95, № 73) | 1 | - | - | - | 1 |
| 1996 | КМДА (розпорядження від 12.03.96, № 336; 25.03.96, № 453) | 3 | 1 | 2 | - | - |
| 1997 | КМДА (розпорядження від 24.04.97, № 525) | 1 | - | - | - | 1 |
| 1998 | Київрада (рішення від 14.07.98, № 99; 29.10.98, № 44\145) | 2 | - | - | - | 2 |
| 1999 | КМДА (розпорядження від 10.01.99, № 25); Київрада (рішення від 17.06.99, № 257\338) |
1 | - | - | - | 1 |
| 2000 | КМДА (розпорядження від 12.10.99, № 1660; 07.12.00, № 2188); Київрада (рішення від 08.07.99, № 370\471; 29.06.00, №№ 224\945, 250\971) |
10 | 1 | 6 | - | 3 |
| 2001 | Київрада (рішення від 30.01.01, №190\1167; 24.05.01, №349\1325; 05.07.01, №447\1424; 05.07.01, №448\1425); КМДА (розпорядження від 14.11.01, № 2444) |
5 | - | 2 | - | 3 |
| 2002 | Київрада (рішення від 20.06.02, №83\83) | 1 | - | 1 | - | - |
| 2003 | Київрада (рішення від 27.02.03, № 315/475; 27.03.03, № 351/511; 24.04.03, № 370/530; 24.04.03, № 439/589) | 6 | - | 2 | 1 | 3 |
| 2005 | Київрада (рішення від 16.06.05 №436/3012; від 24.11.2005 N 429/2890; від 24.11.2005 N 430/2891) | 4 | - | 2 | - | 2 |
| 2007 | Київрада (рішення від 08.02.07, № 149/810; стенограма від 25.10.07; рішення від 21.11.07) | 4 | 1 | 2 | - | 1 |
| Загалом за 1991 – 2007 роки | 106 | 35 | 30 | 39 | 38 | |
Не можуть не впасти в око й такі особливості топонімічного процесу порадянських років:
По-перше, кількість перейменованих топонімічних об’єктів (65) майже удвічі перевищує кількість нових (38). Тут ми маємо ситуацію, докорінно відмінну від 50-х років ХХ ст. На нашу думку, не останню роль відіграла викликана ринковими реаліями нова містобудівна політика, що полягала в переорієнтації з освоєння нових забудовуваних територій на ущільнення та реконструкцію дотогочасної забудови. Наслідком такої переорієнтації стало скорочення кількості нововиниклих вулиць. Скажімо, якщо впродовж 40-50-х років у Києві виникло близько 1 тис. вулиць, провулків, площ, то опісля 1991 р. в місті реально з’явилося тільки 26 (!) нових вулиць. З них 22 об’єкти одержали назви в роки Незалежності, 2 об’єкти (вулиці Вільямса і Конєва) – за радянської доби, але реально прокладені й забудовані вже у порадянський час. Крім того, здобули назви 11 доти безіменних об’єктів – 6 вулиць (Бориспільське шосе, вулиці Галерна, М.Драгомирова, Промениста, Труханівська, В.Шимановського) і 5 площ (Анкари, Андрія Первозванного, М.Загороднього, Сантьяго де Чілі та М.Співака). Чотири вулиці одержали назви “на перспективу”. Гадаємо, якщо будуть втілені існуючі плани забудови, то на Осокорках невдовзі з’являться вулиці Вирлицька і Маршала Москаленка, а на Теремках-2 –Василя Симоненка і Композитора Мейтуса. Хоча, як вчить гіркий досвід постанов 1869, 1944, 1958 та інших років, “перспективні” вулиці й площі нерідко назавжди залишаються на папері.
По-друге, щодо перейменованих об’єктів кількість відновлених назв (35) дещо перевищує кількість новонаданих (30), при цьому серед останніх виразно політичними є лише 10 (діячі національно-державницького та національно-визвольного рухів)10.
Піком топонімічної активності органів державної влади за цієї доби були 1990-1993 роки, коли було найменовано 64 вулиці й площі (майже стільки ж, скільки за все дотогочасне десятиліття). При цьому об’єктом топонімічної уваги вкотре став центр Києва. Що ж до околиць, то назводавчий процес охопив лише поодинокі вулиці (вул. О.Теліги, О.Ольжича, І.Піддубного, проспекти Броварський, Відрадний, Георгія Гонгадзе, Лісовий). На околицях Києва й понині зберігається “радянське” топонімічне status quo (Червонозоряний проспект, вулиця Червонопрапорна, вулиці Ілліча, Крупської, Полупанова, Щербакова та понад 200 їхніх ідеологічних “сестер”). Більше того, навіть в центрі міста досі існують вулиці на честь Комуністичного Інтернаціоналу иа Червоної Армії!
Принагідно зауважмо, що докорінно змінився ідеологічний пейзаж назв, наданих новим вулицям, де безумовний пріоритет було надано давнім назвав київських місцевостей (вулиці Княжий Затон, Срібнокільська, Градинська, Радунська, Будищанська та ін.) і діячам національної культури (зокрема, виник “співацький куточок” на житловому масиві Осокорки, де компактно згруповані вулиці на честь корифеїв українського оперного співу – Б.Гмирі, М.Гришка, С.Крушельницької, О.Мишуги, Л.Руденко).
Отже, у 1-й половині 90-х років у Києві мимоволі постав еклектичний симбіоз усіх трьох шляхів пострадянської топонімічної політики в Україні – “одеського”, “львівського” та “східноукраїнського”.
В наступні роки топонімічна активність органів влади помітно знижується. Не виключено, що це зумовлено передусім політичними причинами, згасанням ейфорії перших років державної незалежності, а разом з тим і послабшанням синдрому радикального символічного розриву з радянським минулим.
Порівняння двох “мікроепох” київської влади – епохи І.Салія (1992-1993 рр.) та епохи Л.Косаківського (1993-1996 рр.) – красномовно засвідчує, що одні й ті самі, збережені від радянської доби, “диктаторські” механізми назвонадання (єдиний замовник + єдиний дорадчий орган = обов’язкове до виконання рішення) мають радикально неоднаковий ефект залежно від волі конкретного можновладця. Як видно з таблиці, впродовж 1994-96 років найменовано тільки 7 вулиць проти 28 лише у 1993 році!
Прихід до влади в Києві О.Омельченка (1996 р.) невдовзі ознаменувався спробами вчергове трансформувати процес назвонадання. Від 1998 р. дволанкова система розгляду топонімічних проектів (Комісія з найменувань та пам’ятних знаків + КМДА) змінилася на триланкову (Комісія + Київрада + КМДА). При цьому згадана Комісія фактично позбавлена експертної монополії на назвонадання, оскільки самостійне право подавати топонімічні пропозиції до Київради одержала також Комісія з гуманітарних питань Київради. У свою чергу, КМДА зберегла за собою право надавати назви взагалі без погодження – ані з Комісією, ані з Київрадою. На щастя, за “демократичної” доби таким правом поки що скористався лише Л.Косаківський, перейменувавши у 1996 р. вул. Чкалова на вул. Олеся Гончара (при цьому Комісія при КМДА рекомендувала для перейменування зовсім інший об’єкт - проспект “Правди”).
У 2004 р. міська влада вдалася до нових заходів, які мали демократизувати процес назвонадання та підвищити його роль у житті столиці. По-перше, змінилося відомче підпорядкування Комісії КМДА з найменувань, яку передали з Управління охорони культурної спадщини до більш адміністративно потужного Управління внутрішньої політики. По-друге, склад Комісії було суттєво оновлено й розширено завдяки ввденню до неї представників різних політичних сил.
Певна річ, топонімічний процес в останні 6-7 років дещо пожвавився, але про ефективність теперішньої “демонополізованої” триланкової системи говорити ще зарано. Так, процес назвонадання знов набув плинно-кон’юнктурного характеру й фактично звівся до розгляду і задоволення-відкидання поодиноких пропозицій, що надходять від різних суб’єктів - від Уряду до приватних осіб. Водночас, проблеми справді першої ваги, пов’язані із загальною топонімічною ревізією Києва (наприклад, усунення числених дубльованих назв у поселеннях, приєднаних до міста впродовж останніх 15 років11) та приведення його топонімічного ландшафту у відповідність із вимогами демократичного цивілізованого суспільства (зокрема, зміна назв, які увічнюють символи тоталітарного режиму), все ще далекі від вирішення - єдино успішним топонімічним проектом останніх років стало хіба що комплексне надання назв районам міста у 2001 році. До того ж, до топонімічних змагань активно долучилася “четверта влада”, з чиєї легкої руки (передусім газети “Киевские ведомости”) окремі пропозиції (і лише пропозиції!) Комісії з найменувань та пам’ятних знаків часто-густо оприлюднювалися як затверджені назви. Наслідки не забарилися: Києвом почали “гуляти” назви вулиць, не затверджені органами влади, або навіть відкинуті неї – Антоновича (Горького)12, Велика Васильківська (Червоноармійська), Січових Стрільців (Артема), Вознесенський узвіз (Смірнова-Ласточкіна) тощо13.
В той саме час, незважаючи на в цілому еклектичний характер топонімічних процесів у сучасному Києві, неможливо оминути той факт, що саме в 90-і роки було зроблено першу в ХХ ст. спробу концептуалізації державної топонімічної політики (попервах в масштабах м.Києва), закріплену в спеціальному нормативному акті - “Положенні про порядок найменування об’єктів міського підпорядкування, вшанування пам’яті видатних діячів і подій, встановлення пам’ятних знаків у місті Києві” (затверджене рішенням Ради народних депутатів м.Києва від 20 жовтня 1992 р., №19). Три роки згодом - 21 березня 1995 р. – ухвалено нову редакцію Положення, в якій, зокрема, сформульовано такі принципи надання назв міським об’єктам:
5. Назви, які мають історико-географічне призначення, зміні не підлягають.
6. Встановлення меморіальних дошок видатним діячам, найменування вулиць та інших об’єктів здійснюється, як правило, не раніше, як через 10 років з дня смерті особи, пам’ять якої увічнюється;
7. Вшанування пам’яті видатних діячів або подій, як правило, здійснюється лише однією формою увічнення (найменування вулиці або іншого об’єкта, встановлення пам’ятного знака”.
Крім того, наступним пунктом 8 гарантується подача назв вулиць і текстових матеріалів на пам’ятних знаках виключно українською мовою.Безумовно сильною стороною Положення є досить детально виписана система критеріїв добору назв (принаймні докладніше, ніж у раніших відомих нам документах) і порядок їх надання. Слабка ж сторона – передусім в тому, що майже вся увага у справі назвонадання прикута до змістового, символічного навантаженню назв, а про будь-яке інше призначення топонімів (як-то зручність пошуку об’єкта, його зовнішня презентабельність та характерні прикмети) згадується лише в п.4.
У 2004 р. ухвалено нову редакцію Положення, яка мала зробити процес назвонадання помітно гнучкішим. Так, найкардинальніше розширено і перероблено п.5, а саме: “Назви, які мають історико-географічне та культурне значення, тривалу традицію вживання, вносяться до Переліку назв об’єктів міського підпорядкування, які не підлягають зміні та затверджуються рішенням Київської міської ради”. Конкретизовано й норму щодо терміну увічнення визначних діячів (п.6). Так, замість розпливчастого “як правило”, зазначено: “Винятком може бути встановлення меморіальних дошок у приміщенні установи за рішенням комісії з питань найменувань та пам’ятних знаків виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) або за відповідною постановою Кабінету Міністрів України”.
Підсумовуючи київський досвід топонімічної політики, що склався впродовж останніх двох століть, маємо констатувати ряд її стійких ознак, як-то: по-перше, утвердження паритету двох споріднених типів топонімічної політики – топонімічної диктатури й топонімічного патерналізму, які, наповнюючись різним ідеологічним змістом (залежно від чинного політичного режиму) та набуваючи різних організаційних форм втілення, лишаються незмінними за своїми основоположними принципами; по-друге, стабільно першочергова увага органів державної влади та дорадчих громадських структур до символіко-функціонального, ідейно-змістового навантаження назв на шкоду іншим, не менш важливим аспектам та функціям топоніміки (орієнтаційній, естетико-комунікативній та репрезентаційній), при цьому ступінь уваги до змістового навантаження топоніміки перебуває в прямій залежності від ступеня втручання державної влади в топонімічний процес; по-третє, кон’юнктурні (передусім політико-кон’юнктурні) мотиви надання назв від кін. ХІХ ст. й донині стійко домінують над науково-концептуальними; по-четверте, ступінь інтенсивності топонімічного процесу регулюється виключно “зовнішніми” щодо нього чинниками, найголовніші з яких – зміна політичних режимів (1917-1919, 1941-43, 1990-91 рр.) та містобудівний бум (30-60-і роки ХІХ ст., початок ХХ ст., 40-50-і роки ХХ ст.).
Наостанку спробуймо визначити низку чинників, від яких залежить топонімічне майбутнє України в цілому та в її столиці зокрема:
2 Рибаков М.О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. – К., 1997. – с.42-43.
3 Там само. – с.189
4 Там само. – с.198. Детальнішу характеристику зазначеного документу див. також: Резник А. Топонимическая ревизия 1869 года // Янус – нерухомість: інформаційний бюлетень. – 1999, №11.
5 Див. також: Різник О. Вулиці Києва на схилі Імперії // Янус – нерухомість: інформаційний бюлетень. – 1999, № 22.
6 Див.: Малаков Д. До історії київської топоніміки. – Вечірній Київ, 1997, 12 березня.
7 Див.: Кудрицький А., Пономаренко Л., Різник О. Передмова до кн.: Вулиці Києва: довідник. – К., 1995; Різник О., Пономаренко Л. Вулиці Києва (60-90-і роки ХХ ст.) //Янус – нерухоівсть: інформаційний бюлетень. – 1998, № 23, 1999, №№ 1, 3, 6.
9 До перейменувань, здійснених з неполітичних мотивів, на нашу думку, слід віднести перейменування ділянок вулиць Тростянецької та Російської на вул. і пров. Поліські (через відірваність цих ділянок від основної частини цих вулиць виникали значні незручності у пошуку розташованих на них об'єктів), а також перейменування узвозу Протасів яр на честь академіка М.Амосова (тут розташований інститут, де працював славетний вчений).
10 До таких вулиць доцільно віднести вул. Б.Хмельницького, І.Мазепи, М.Грушевського, П.Орлика, В.Стуса, О.Ольжича, О.Теліги, В.Чорновола, Г.Гонгадзе, алею Героїв Крут.
11 Нині маємо вулиці Леніна, Шевченка, Дзержинського, Садові, Лугові, Польові, Шкільні та деякі інші одночасно у селищах Бортничі, Жуляни, Коцюбинське і Троєщина.
12 В дужках подано чинну назву.
13 Див. перелік сучасних топонімів-“привидів” у ст.: Резник А. Откуда такая улица ?//Аз: газета о недвижимости. – 2000, № 2.
Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини| < Попередня | Наступна > |
|---|