Перший том УЛЕ з`явився 1988 року. У вступному слові редколегія повідомляла, що УЛЕ «є першою в історії українського народу фундаментальною енциклопедичною працею з питань художньої літератури», більше того – що «вона є національною літературною енциклопедією універсального типу і включає національну літературу в світовий контекст». Сказано амбітно й по-перебудовчому сміливо, якщо порівнювати з шамото-маланчуківським дискурсом 70-х років. У ті часи майже немислимо було вживати у подібних виданнях навіть слів «українська література», не вставляючи між ними «радянська» (чи, в інших випадках, «дожовтнева»).
Однак услід за цією амбітною заявкою ішли добре знайомі совкові ритуальні «мантри»: «Керуючись принципами марксистсько-ленінської методології й настановами КПРС з ідеологічних питань, спираючись на досягнення радянського літературознавства, редколегія УЛЕ вбачає свою мету в тому, щоб дати читачеві всебічне й науково-обгрунтоване уявлення про історичний рух української художньої літератури, про діяльність її представників і дослідників – від найдавніших часів і до наших днів. При цьому велика увага приділяється взаєминам української літератури з літературами російського та всіх інших народів СРСР, визначенню її місця в світовому літературному процесі». Втім, навіть і тут редколегія УЛЕ виявила деяку перебудовчу сміливість: російський народ не названо ані «великим», ані навіть «братнім».
Таку ідеологічну двоїстість неважко спостерегти й у змісті УЛЕ – власне, двоїстість є однією з наскрізних тенденцій цього видання. З одного боку – власне українській літературі присвячено не більше третини тексту, натомість серед решти матеріалу домінують статті про численні «братні» літератури, від абхазької до корейської (далі середини літери К в радянські часи УЛЕ не дійшла), та їхніх чільних представників – від Абая Кунанбаєва до Леоніда Корняну (молд. рад. письменника, автора п`єси «Джерело братерства» про часи рос.-тур. війн 1806-12 рр., дружбу молд., укр., рос. народів). З іншого ж боку – маємо чимало статей про колишніх «неосіб» української літератури й культури, як-от В.Винниченка (у статті чотири рази вжито вираз «бурж.-націоналістичний», по два рази – слова «антинародний» та «дрібнобуржуазний») чи М.Грушевського (якого чомусь названо «представником «державницького» напряму в укр. бурж. історіографії» – а втім, що ж тут дивного, статтю писали Є.Кирилюк та Ю.Римаренко), про Е.Андієвську та Б.Бойчука, інших «діаспорників». Є навіть нелайлива стаття про Дж.Джойса, в якій, утім, жодного разу не вжито слова "модернізм" чи похідних від нього. А в статті про Івана Дзюбу навіть згадано, також без лайки, його працю «Інтернаціоналізм чи русифікація», з роз`ясненням: «про проблеми нац. відносин у соціалістичному суспільстві», а наприкінці статті сказано: «У 70-х рр. зазнав безпідставних переслідувань за погляди, висловлювані в окремих працях». Однак про участь І.Дзюби у правозахисному русі – ні слова. Тож гортаючи тепер сторінки УЛЕ, подумки немовби повертаєшся в ті буремні часи, коли ТУМ імені Шевченка боровся проти русифікації за «гармонійну двомовність», коли журнал «Київ» дозами по кільканадцять сторінок друкував «Історію України-Руси», коли сміливий «Всесвіт» умістив по-українськи «Коханця леді Чатерлей», а ще сміливіший «Дніпро» – «Кама-сутру» (щоправда, скорочену).
Перший том УЛЕ з`явився 1988 року, другий – 1990-го. Потім відбувалися, як відомо, епохальні суспільно-політичні події; розгорталася «розбудова державності» й економічна криза в незалежній Україні, тому третій том УЛЕ з`явився лише 1995 року, а дальші томи не з`явилися взагалі. Наскільки мені відомо, нині в ледь животіючому Видавництві УЕ ім. Бажана немає ані сил, ані коштів, щоб продовжити видання. Та й в Інституті літератури НАНУ, кажуть, уже не існує робочої групи науковців, що працювала над УЛЕ.
Але не сумуймо! Адже нова доба нового прагне слова, в тому числі й енциклопедичного, а крім того, на Академії Наук світ клином не зійшовся – є й інші, не менш активні центри національної науки, як-от Інститут українознавства при Київському університеті ім. Шевченка. Саме там підготовлено довідник «Українська література у портретах і довідках. Давня література – література ХІХ ст.» (К, Либідь, 2000), який гідно, хоча й не так масштабно, продовжив справу, започатковану УЛЕ.
Хоча статус цього видання й не такий високий (не академічна енциклопедія, а лише довідник), зате воно рекомендоване Міністерством освіти й науки (правда, не зазначено, для кого й для чого). Серед членів редколегії немає стількох «зірок», як в УЛЕ, зате маємо елементи здорової спадкоємності: в редколегії – невтомний В.Дончик та В.Ф. Погребенник (який підхопив естафету від Ф.Погребенника), а серед авторів знаходимо В.Шевчука, П.Федченка та інших активних авторів УЛЕ.
Трохи дивує, що автор багатьох статей у новому довіднику (назвімо його для зручності УЛ-2000) П.Хропко є водночас рецензентом книжки. Втім, може, це якийсь інший Хропко? Заплутатися неважко, бо серед авторів є ще й В.Хропко. Але то дрібниці. Головне - що УЛ-2000 створено, за твердженням його редколегії, на цілком нових, сучасних методологічних засадах, хоча й «спираючись на досвід своїх попередників (як позитивний, так і негативний)». Це – із звернення «Від редакційної колегії». Які ж це засади? А ось які: «Загальнонаукові принципи історизму, науковості, об`єктивності, всебічності розгляду»; до того ж вони «посилювались прагненням редколегії увиразнити українознавчу спрямованість національної літератури, що становила її органічну сутність від найдавніших часів» (курсив мій – О.Гр.).
Якщо читач, дійшовши до цих слів, уражено завмер, намагаючись збагнути їхній сенс – значить, читач незнайомий з іншими епохальними працями представників Інституту українознавства, зокрема – підручником П.П.Кононенка «Українознавство», бо якби був знайомий, то не дивувався б: там і не таке органічно трапляється.
Але не чіпляймося до «загальнонаукових принципів науковості» й перейдімо до змісту УЛ-2000, аби з`ясувати, куди ж реально спрямувала авторів довідника їхня «українознавча спрямованість», і чи далеко вони відійшли від «настанов КПРС з ідеологічних питань», що ними колись малопереконливо клялися редактори УЛЕ.
Почнімо спочатку – від літери А. На цю літеру в УЛ-2000 16 статей, з них 13 – повторюють (принаймні за назвами) відповідні статті УЛЕ, ще три – нових, але дуже коротеньких: усі три належать Валерієві Шевчуку й розповідають про «давньоруського друкаря» А.Скульського, «київського друкаря» Івана Армашенка та імовірну авторку єдиного акровірша Анастасію Парфенівну. З огляду на те, що в літературі до трьох цих статей вказано давні праці, часом – кінця ХІХ – початку ХХ ст., зрозуміло, що В.Шевчук не є відкривачем А.Скульського, І.Армашенка та «інокині Анастасії» – просто упорядники УЛЕ, вочевидь, вважали ці постаті надто малозначущими, аби вміщувати про них окремі статті в п`ятитомній енциклопедії.
А кого й що вважають малозначущим упорядники однотомної УЛ-2000? В УЛЕ на літеру А знаходимо ще кільканадцять статей, які прямо стосуються української літератури до початку ХХ ст. (з них 9 – персональних) і яких немає в УЛ-2000. Ось практично повний їх перелік: Орест Авдиковський (галицький письменник-москвофіл), «Акты Ю. и З. России», Микола Александров (письменник і видавець, інсценізатор «Енеїди»), Митрофан Александров (письменник і історик), Тихін Александрович (поет, професор Київської Академії XVIII ст.), Георгій Андрузький (поет, член Кирило-Мефодіївського братства), Володимир Антонович (історик, діяч Старої Громади – можливо, його не згадано, бо не белетрист, хоча Антонович писав фольклористичні праці та критичні статті, та й вірші складав, і загалом – постать, м`яко кажучи, помітна); Кость Арабажин, Микола Аркас (теж не белетрист, але його опера «Катерина» 1891 року все ж має відношення до укр. літератури ХІХ ст.) та Арсеній Єласонський (перший ректор школи Львівського братства). Отже, порівняно з УЛЕ скорочено майже кожну другу статтю, і все постатей, як бачимо, незрівнянно «дрібніших», ніж додані В.Шевчуком друкарі Скульський та Армашенко. Тож нелегко уяснити, якими критеріями коирстувалися упорядники, викидаючи або додаючи ті чи ті персоналії.
А як змінилися самі статті?
По-перше, помінялися більшість авторів, навіть у тих випадках, коли, скажімо, в УЛЕ автором статті був В.Шевчук – член редколегії УЛ-2000. По-друге, відбулася текстуальна «дерусифікація»: усім персоналіям відібрано по-батькові (мабуть, тому, що воно не є питомо українським); «українізовано» також деякі терміни - напр., грецьке «акростих» скрізь замінено на «акровірш»; «казначейство» – на цілком невдале «скарбництво» (с. 199), а не історично обгрунтоване «державний скарб» чи «повітовий скарб»; у давньоруських (чи староукраїнських) назвах творів та цитатах, які в УЛЕ подавалися в оригінальній орфографії, всі «яті» замінено на «і». Однак помилок, допущених в УЛЕ (напр., «райдуся» замість «радуйся») не виправлено, зате зроблено чимало нових (напр., у польськомовних назвах творів у статті «Акровіршеві поети» та деяких інших статтях).
Скоро вже ми зачепилися за статтю про акростих (пардон, акровірш), зробимо про неї ще кілька спостережень. В УЛЕ, власне, статей дві – «Акростих» та «Акростихові поети», автор обох – В.Шевчук. В УЛ-2000 стаття одна – «Акровіршеві поети», автор – М.Сорока. Однак текстуально вона відсотків десь на 80 повторює статті Шевчука. Є кілька відмінностей: по-перше, це згадана вище «українізація» слова «акростих» та орфографії цитат; по-друге, це розширення М.Сорокою поняття «акровірш», куди, окрім власне акростиха, він додає «рядковий акровірш, зворотно-рядковий акровірш, перерваний акровірш, азбучний акровірш»… Це дозволяє йому розширити на кілька позицій повний перелік українських акровіршевих поетів (який і в УЛЕ, і в УЛ-2000 складає понад три чверті тексту відповідних статей) а також згадати І.Величковського – «найбільшого майстра курйозного віршування», не згаданого В.Шевчуком в УЛЕ. Втім, Шевчук називав акровіршем власне акростих (що по-людськи можна зрозуміти), тому й Величковського до акровіршевих поетів не відносив. Тож виникають два запитання. Перше: чи варто було міняти статтю В.Шевчука на «нову» статтю М.Сороки, яка містить майже той самий довжелезний перелік акро-авторів та їхніх акро-творів? Друге: навіщо взагалі вміщувати цей перелік у довіднику на 358 сторінок, викидаючи звідти натомість В.Антоновича, М.Аркаса та інших поважних діячів рідної культури?
Але облишмо акропоетів і звернімо погляд на крупніші постаті – от хоча б на О.Афанасьєва-Чужбинського. В УЛЕ статтю про нього написала Л.Мороз, в УЛ-2000 – Ж.Ляхова. Однак зміст статей, як і в акро-випадку, збігається майже дослівно, за винятком кількох прибраних чи доданих фраз та двох допущених Ж.Ляховою при переписуванні помилок – у псевдонімі (Лубенц, а треба – Лубенець, тобто житель Лубен) та в році видання газети «Петербуржский листок» (1846, а треба - 1864). Зате Ж.Ляхова додає кілька деталей, відсутніх у Л.Мороз: що у Чужбинського були «батько - росіянин, мати – українка», що він з Шевченком «проживав2 (sic) у Києві по Хрещатицькому провулку», а також наводить слова І.Франка про «немалий і дуже гарний ліричний талант» Чужбинського. Зате викинуто перелік російськомовних творів Чужбинського (зокрема – «Коротку російську історію для простолюду», сама вже назва якої мала б викликати в сучасного культуролога гостре зацікавлення: адже йдеться про історію, написану фольклористом для «об`єкта» своїх досліджень) та згадку про Чернишевського, який «позитивно оцінив» одне з його оповідань. Може, в такій «дерусифікації» напівросіянина Чужбинського полягає «органічна українознавча спрямованість» нового довідника?
* * *
Однак провести детальний порівняльний аналіз двох видань від початку до логічного кінця, тобто від А до Я, ми не маємо ані місця, ані змоги – адже, нагадаю, за радянських часів вийшло лише два томи УЛЕ. Тому наш дальший аналіз буде вимушено фрагментарним і підпорядкованим заявленій вище меті - з`ясувати ідеологічну, понятійну трансформацію українського «літературного енциклопедизму».
На літеру Б увагу привертає чимала стаття Валерія Шевчука «Бароко» (в УЛЕ була стаття «Барокко» Д.Наливайка, майже удвічі менша за розмірами, в якій укр. «барокко» присвячено лише другу половину тексту). Натомість у В.Шевчука майже вся стаття присвячена саме українському бароко, переважно літературному, з детальною характеристикою основних його «підвидів». Зміну дискурсу добре ілюструватиме співставлення цитат, де йдеться про зародження бароко/барокко в Україні.
Д.Наливайко: «Риси бароккового стилю з`являються в укр. поезії і полемічній літ-рі вже на поч. 17 ст. Борючись із шляхетсько-католицькою експансією, укр. письменники водночас запозичували у своїх противників-єзуїтів худож.-стильові засоби.» (УЛЕ, т. 1, с. 132)
В.Шевчук: «Із суспільно-світоглядного погляду українське бароко утворилося при з`єднанні ренесансної традиції, що її культивувала так звана католицька русь, і місцевої середньовічної на формах, створених у Київській Русі-Україні. Формуванню бароко сприяв вплив західноєвропейського, насамперед польського мистецтва» (УЛ-2000, с. 19). Як бачимо, у Шевчука вже немає тих вульгарно-соціологічних атавізмів та конфронтаційної лексики, які вміщував у своїй статті (гадаю, не з власної доброї волі) Д.Наливайко.
Аби оцінити стриманість Шевчукового стилю, варто згадати, що в деяких сучасних підручниках трапляються твердження, що, мовляв, стиль бароко Україна перейняла прямо з Італії (жодного посередництва «ляхів» не потребуючи).
Після літератури бароко Шевчук розповідає ще й про архітектуру, музику, живопис та графіку, явно виходячи за формальні рамки літературного довідника, зате досягаючи повноти опису важливого культурного явища, й завершує узагальненням: «Українське бароко хоч і було зв`язане із загальноєвропейським, творилося в основному на православному грунті, що й змушувало його модифікуватися відповідно до умов, через що воно й стало самодостатнім мистецьким явищем». Сказано цілком спокійно й обгрунтовано, хіба що замість «самодостатнім» доречніше було б сказати «самостійним».
Високої оцінки заслуговує ще одна стаття В.Шевчука в УЛ-2000 – «Мазепа». Власне, приписувані Мазепиному авторству вірші, пісні та листи до Кочубеївни лише побіжно згадані в останньому абзаці статті, а вся вона розкриває цікаву тему – постать Мазепи в українській літературі, кількавіковий процес творення цього героя/антигероя. Шевчук спокійно й навіть дистанційовано розповідає про основні про-мазепинські й анти-мазепинські вірші, поеми, драми та романи, й завершує короткою, але влучною типологією: «У творенні літературного образу Мазепи простежується кілька традицій: романтична (як лиходійного й любовного героя), патріотична (як героя України), костомаровська (як проміжна) й безоглядно ідеологічно-осудлива.»
Мимоволі думається: якби наукові й творчі засади Шевчука-автора поширилися на роботу всіх інших членів редколегії УЛ-2000, вийшов би чудовий, збалансований, сучасний довідник. Але так не сталося – адже інші керівники проекту, вочевидь, по-іншому розуміють «українознавчу спрямованість»…
* * *
У цьому пересвідчуємося, дійшовши до літери В й натрапивши тут на дві напрочуд яскраві статті – «Велесова книга» (А.Погрібний) та «Володимир Мономах» (П.Кононенко).
Зайве нагадувати, що в УЛЕ ніякої «Велесової книги» нема, зате Мономах є – як автор «Поучення», а також листа й молитви, які також дійшли до нас. Автор коротенького тексту в УЛЕ - відомий знавець давньоруської літератури покійний Л.Махновець констатував: «Твори В.М. мають історично-докум. та худож.-естетичне значення і належать до видатних пам`яток письменства Київ. Русі». У списку літератури названо три монографії, видані в Москві та Петербурзі від 1900 до 1946 р.
Не те у П.Кононенка! Його стаття уп`ятеро довша, сповнена суперлятивами на адресу «продовжувача традицій Володимира Великого та Ярослава Мудрого». Твори В.М., на погляд автора, є «взірцями художньої словесності, побудовані на основах вітчизняних творів, зокрема історіософської (літописна) та проповідницької прози й поезії». Погляд, м`яко кажучи, суперечливий, хоча б тому, що про «проповідницьку прозу» Київської Русі можна говорити лише з дуже великими натяжками.
Але автор, вочевидь, сумнівів не має – у творах, приписуваних В. М., його «вражають синтез форми і змісту», «наснаженість роздумами, переживаннями, порівняннями, метафорами, багатством інших поетичних тропів» і таке інше. після двох колонок такого аналізу природно звучить і синтез: «Закономірно, що твори Володимира Мономаха стали невичерпним джерелом української педагогіки, філософії, поезії та прози.»
Закономірним виглядає й список літератури: до нього, окрім видання літописів, увійшли лише дві праці самого Кононенка – стаття в газеті «Освіта» та книжка «Від коріння до крони». Та й справді, навіщо нам, щирим українознавцям, писанина московських та петербурзьких учених…
Поруч із таким Мономахом, основоположником наук і мистецтв, природно виглядає й чималенька стаття про «Велесову книгу» – «найдавнішу з нині відомих пам`яток давньоукраїнського письменства дохристиянської доби, що охоплює події (справжні та міфологічні) історії України орієнтовно від 640 р. до н.е. до 70-х років ІХ ст.» (на погляд автора, А.Погрібного).
Майже на трьох сторінках (це більше, ніж, напр., про Костомарова чи Кропивницького, Котляревського чи Куліша) автор захоплено оповідає про цей текст, який «має унікальну українознавчу значущість», про його героїв – богів Яву, Наву, Праву, князів Буса та Ора, про наших славних предків – «укрів, оріїв, роксолян, русів, русичів»; сперечається з тими, хто вважає цю «книгу» підробкою.
Не будемо сперечатися з А.Погрібним, процитуємо натомість О.Пріцака: «Немає сумніву, що для прихильників оригінальності «Влес книги» жодні аргументи не промовляють3». Мабуть, це все ж не зовсім так - свою статтю А.Погрібний закінчує примирливо: «Як питання автентичності, так і багатство змісту й стилю «Велесової книги» потребують широких історико-літературних студій».
Виникає підозра, що саме отакі переборщування з патріотизмом, сміливі приписування деяким культурним явищам (та й самій українській нації) тисячолітніх, а то й значно довших національних родоводів - і складають суть «українознавчої спрямованості» редакторів УЛ-2000.
Ось лише кілька деталей, які зміцнюють цю підозру.
У статті про І.Галятовського, загалом цілком кваліфікованій і спокійній (автор І.Чепіга) все ж знаходимо сміливе твердження, що в 17 столітті «боротьба проти католицької експансії та унії, за зміцнення православ`я в тодішньому розумінні була... утвердженням національної та державної цілісності українського народу». А появу в Україні місцевої проповідницької традиції пояснено «зростанням національної самосвідомості українців у середині XVII ст.»
У статті про Гоголя (В.Бичко, В.Погребенник) ідею «Мертвих душ» не надто зграбно пояснено прагненням автора «вказати шлях від несправжнього світу «мертвих душ» до реальності «душ живих», людської духовності», ключ до якої - «у власних душі й серці як головних чининках життя і творчості (типова риса українського менталітету й мислительної культури)».
А серед загальних висновків цієї статті - той, що трагедію Гоголя спричинила «ментальна несумісність Гоголевої творчості зі світоглядною орієнтацією його російських сучасників», а також те, що російській літературі «великий полтавець прищепив органічно їй не властивий екзистенційний дух української ментальності».
Мимоволі дивуєшся: як міг настільки «ментально несумісний» письменник бути настільки популярним серед «російських сучасників», і як так сталося, що «органічно невластивий дух» прищепився набагато успішніше ніж, скажімо, дух органічно рідних «Повістей Бєлкіна»?
Про цінність народного духу в УЛ-2000 ще чимало сказано - напр., у статті про Г.Квітку-Основ`яненка (автор – Л.Задорожна): «письменник …утверджує думку, що справжня вартість мистецтва відома народові, а не тим горе-критикам, які лише шукають нагоди, щоб осудом мистецького твору заявити про себе.» (c. 131) Слушні слова! Але на місці Л.Задорожної я ще згадав би тут про російського горе-теоретика В.Ульянова, який украв у нашого Квітки думку про те, що мистецтво належить народові, й довго видавав за свою.
Отак ми поволі дісталися літери Д, й надибали ще одну ключову постать національної культури - Михайла Драгоманова. Розглянути її детально тим доречніше, що автором великих статей про нього в УЛЕ та в УЛ-2000 є та сама людина – П.Федченко (в УЛЕ – у співавторстві з В.Сарбеєм).
Перший, поверховий висновок від порівняння двох текстів – той самий, що й з «акро-поетами» та Афанасьєвим-Чужбинським: стаття в УЛ-2000 отримана шляхом викидання або заміни окремих слів та фраз у статті з УЛЕ, а також додавання кількох біографічних деталей, яких не було в енциклопедії.
Скажімо, у перших кільканадцяти рядках (до закінчення освіти в університеті) маємо такі зміни: викинуто дати народження й смерті Драгоманова за «старим стилем», викинуто слова «син П.Я.Драгоманова» (бо в УЛЕ є окрема стаття про батька Д., який теж займався белетристикою, а в УЛ-2000 - нема); зате у фразі про родину додано слова «нащадків козацької старшини». Мабуть, тепер для П.Федченка це важливіше, ніж згадати батька в переліку знаменитих родичів Д. (Олена Пчілка, Леся Українка).
Далі в УЛ-2000 додано дванадцять рядків – про те, які курси читав Д. в університеті, названо тему його магістерської дисертації (що, як на мене, варто привітати), згадано, що він як доцент з правом відряджень за кордон «відвідав чимало наукових центрів, університетів Європи, познайомився з багатьма прогресивними ученими» А з реакційними, виходить, не знайомився. Так їм і треба.
Далі знову дослівно повторено фразу про участь Д. в Півд.-Зах. відділенні Рос. географічного товариства, а потім – додано цілий новий абзац про те, як Д. «в рос. періодичній пресі виступав зі статтями про політичний стан України, полемізував з рос. та польськими шовіністичними виданнями… Обстоював потребу введення в народних школах рідної мови. …Готував популярні книжки для народу рідною мовою… Спільно з В.Антоновичем видав 2 томи «Исторических песен малорусского народа»… - і т. ін. Дивує, власне, те, що усього цього П.Федченко не написав 1990-го року в УЛЕ. Втім, там і без цього чимало цікавого…
Після вставки - знову кільканадцять рядків майже незмінними перенесено з УЛЕ, лише з переліку «заборонених царизмом творів», що їх видавав Д. на еміграції, викинуто згадку про «вперше надр. окремим виданням лист Бєлінського до Гоголя», а в реченні про співробітництво Д. з львівськими журналами «Друг», «Світ», «Народ» викинуто визначення їх як «революц.-демокр.»
Далі йде фраза про те, як «Всеєвропейське визнання Д. здобув доповідями на захист переслідуваної російським царизмом укр. літератури…» – з переліком місць, де робилися доповіді. В УЛЕ теж була ця фраза, але замість «визнання» там стояло «популярність». Вочевидь, за десять років нашої незалежності популярність М.Драгоманова в Європі переросла у визнання… Решта цього абзацу (про працю Д. в Болгарії) залишилася незмінною (викинуто лише посилання на джерела).
А далі йде абзац про світогляд Д., який, на стабільний погляд П.Федченка, є «складним і суперечливим». Чому? А тому, що хоча Д. й був «знайомий з теоріями соціалістів-утопістів і наук. комунізму» (в УЛ-2000 замість «наук. комунізму» поставлено – «марксистів»), але «його філософсько-політичні погляди вирізнялися оригінальністю й протистояли суб`єктивізму та волюнтаризму народницької ідеології, з одного боку, та тенденціям еволюційного об`єктивізму – з іншого. Вони були значним завоюванням укр. філософської і політичної думки на шляху утвердження діалектичного історичного мислення». (УЛЕ, т. 2, с.101; УЛ-2000, с. 92. Курсив мій.)
Тут «українознавча спрямованість» УЛ-2000 демонструє гідну похвали спадкоємність щодо «настанов КПРС з ідеологічних питань», за якими писалася УЛЕ. Незрозумілим залишається тільки, в чому ж «суперечливість» світогляду Драгоманова? Варто було б авторові ясно сказати: в тому, що він хоча й ішов «шляхом утвердження істмату-діамату», але – не дійшов…
Далі автор незмінними переписує з УЛЕ слова про те, як Д. «войовничо виступав… проти реакційних теорій і практики галицьких «москвофілів» і «народовців», проти різних форм політичного, соціального, національного гніту, релігійних забобонів, клерикалізму, національної обмеженості, за суспільний прогрес, пов`язаний із визвольним рухом народних мас, за політичне, духовне єднання братніх народів». В контексті радянської УЛЕ такі слова звучали цілком нормальненько, але в контексті УЛ-2000, поруч із панегіричною статтею про «Велесову книгу», вони виглядають, сказати б, пікантно… Та й згадка про «братні народи» якась неконкретна… Що це за народи такі? Заглядаємо у відповідне місце УЛЕ – а там стоїть: «єднання укр. та рос. народів». Отепер усе на своїх місцях!
Далі – до кінця статті в УЛ-2000 практично нічого нового не додано, лише зроблено кілька купюр та замін слів. Основні купюри такі:
«Антицарською публіцистикою Д. цікавився К.Маркс, критику в ній рос. самодержавства підтримували в своїх працях Г.Плеханов і В.І.Ленін.»
«Д. творчо сприйняв традиції рос. прогрес. літ. критики і, зокрема, ідеї революц.-демокр. просвітництва…»
«І.Франко називав Д. «бичем божим» проти реакції…»
«Називали Д. одним із своїх учителів А.Желябов і С.Степняк-Кравчинський…»
«Розкриваючи споконвічні органічні зв`язки укр. і рос. культур, внутр. спорідненість багатьох провідних тенденцій і процесів, Д. сприяв дальшому зміцненню дружби і взаємодії братніх л-р, боровся проти вульгарно-соціол. догм і формальної естетики». А втім, остання з процитованих фраз викинута не повністю: починаючи зі слів «Д. сприяв дальшому…» вона збереглася в УЛ-2000, тільки замість слів «…братніх л-р» тепер стоїть «…з культурами інших народів».
Отже, хід думок автора й редакторів загалом ясний: про укр.-рос. братерство, про Плеханова, Желябова й Леніна тепер писати не треба, а про боротьбу з «вульгарно-соціол. догмами» та всілякими формалізмами й клерикалізмами – чому ні?
А втім, з клерикалізмом теж не все просто: замість слів про те, що «Д. різко виступав проти бурж.-націоналістичних, клерикальних та ін. фальсифікаторів світогляду поета (Т.Шевченка – О.Гр.) і його літ. спадщини» (УЛЕ, с. 102) бачимо в УЛ-2000 такі слова: «Особливе місце у працях Драгоманова відводилося творчості Шевченка, …спростуванню всіляких фальсифікацій літературної спадщини поета». Втім, далі збережено фразу про те, що Д. «іноді й сам висловлював неправильні думки про поета…»
Бачимо, що хоча автор ще не остаточно подолав неприязні до клерикалізму й реакції, але став на правильний шлях «українознавчої спрямованості», не втративши при цьому вміння розпізнавати «неправильні думки»…
Жаль тільки, що із заключного абзацу статті в УЛ-2000 випав розкішний перелік тих, хто «високо оцінював» значення Д. Ось цей архетипальний перелік за УЛЕ: «І.Франко і Леся Українка, В.Стефаник і М. Коцюбинський, М.Павлик і А.Кримський, Г.Плеханов і М.Горький, А.Луначарський і В.Бонч-Бруєвич.»
А може, його викинуто, щоб студенти не ставили викладачам дурного (але законного) запитання: «Хто такий Бонч-Бруєвич?»
Цілком інакший «ухил» бачимо в ідеологічному офарбленні статті про Петра Могилу (автор - В.Погребенник). Головним у діяльності енергійного митрополита тут визначено те, що він «дбав про освіту, рівну європейській, домагався впровадження латини як мови викладання, ...обрав єзуїтську ефективну модель навчальних дисциплін.» Тут слово «єзуїтська» цілком позбавлене тих негативних коннотацій, що були у статті УЛЕ про «барокко».
А далі В.Погребенник, немовби намагаючись перекинути «європеїзаторський» місток від П.Могили до наших днів, сміливо стверджує: «Дільність П.Могили в галузі освіти відповідала завданням піднесення національної самосвідомості українців, потребам громадянського суспільства».
Громадянське суспільство в Україні середини XVII ст. - це щось нове...
Але то ще не найсміливіше твердження автора. На думку В.Погребенника, заснована Могилою академія (яка, як відомо історикам, так і не отримала офіційного затвердження королем свого академічного статусу) - то «перша в усій Східній Європі вища школа». Ну це вже, як то кажуть, вобше... Нехай для В.Погребенника Прага чи Краків - не Східна Європа, але ж раніше за Київську були створені академії у Вільні та Замості... Отак намагання зробити «євроремонт» історії нашої освіти грає з українознавцями злі жарти...
* * *
По такому розгляді мимоволі доходиш висновку про понятійну, ба й дискурсивну строкатість УЛ-2000. Одні автори намагаються спокійно, об`єктивно й повно висвітлити предмет, інші - недбало перефарбовують власні чи чужі тексти радянських часів, викидаючи найодіозніші звороти, але залишаючи майже без змін логіку викладу й висновків, ще інші - розпочинають «євроремонт» української культури, не надто слідкуючи за сумісністю старих стін та нових блискучих причандалів.
Але є серед цих різноголосих дискурсивних течій (що вони, слід визнати, лише віддзеркалюють ідеологічну й культурну строкатість нашої гуманітаристики) є одна, яка очевидно домінує - це, сказати б, «мейнстрім українознавчої спрямованості», представлений кількома провідними авторами-редакторами УЛ-2000 - науковцями, які вже цілком позбулися тягаря радянської ідеологічної спадщини, притаманного їй словника та понятійного апарату, однак не спокусилися ані повзучим об`єктивізмом, ані сумнівною «євромодою», а натомість віддали свої пера служінню «планетарному феномену українства».
Провідною постаттю серед них є, безперечно, проф. П.Кононенко – керівник Інституту українознавства, де підготовлено УЛ-2000, член його редколегії, нарешті, автор кількох ключових статей у довіднику – зокрема, про найбільших українських письменників ХІХ століття – Франка й Шевченка. Тож пригляньмося їм уважніше.
У статті про Франка новаторство помітне вже в її структурі. Якщо автори-традиціоналісти в УЛ-2000 (зокрема, згадані вище) рутинно перемежовують життєписи й аналіз творчості своїх героїв, то П.Кононенко упорався з життєписом Франка на протязі півколонки (тобто приблизно 7-8% статті), а решта тексту – це, сказати б, яскраво індивідуальний огляд Франкової творчості, написаний надзвичайно жваво, в певному сенсі афористично, з багатьма свіжими, несподіваними аргументами, висновками, навіть термінами.
Ось кілька яскравих зразків цього аналізу:
«І.Франко – митець титанічної праці. Видані 50 томів є лише половиною творчого доробку. Але й при цьому вражають надзвичайні здобутки: 7 томів оригінальної поезії, 6 – перекладної, 9 томів оригінальної прози, 2 – драматичних творів. Ще більше вражають масштаби інтересів, творчих шукань, ідейно-естетичних відкриттів: в обсязі його творчої обсервації – народ, характер і доля різних поколінь, верств, літературних традицій України, а водночас – історія й доля людства, переклади творчості найвидатніших митців світової літератури.»
Надзвичайна спостережливість, глибокі й переконливі аргументи. Здавалося б, цього достатньо, але ні – відкриття тривають: «Основа його філософсько-естетичних та етичних поглядів - майже тисячолітня духовно-культурна спадщина українського народу з часів Київської Русі, Гетьманщини до І.Котляревського, Т.Шевченка, М.Драгоманова. Він глибоко володів секретами еллінської й середньовічної культури, художніх систем Реформації, Відродження й Просвітительства (sic), сентименталізму й романтизму.»
При всьому захваті, викликаному цими оцінками (та термінами на кшталт «художня система Реформації») виникає запитання: а як же сталося, що Іван Якович не оволодів секретами, напр., римської культури, класицизму чи бароко? Чи вони (зокрема, останнє) є чужими нашій «майже тисячолітній» спадщині?
Далі П.Кононенко говорить про еволюцію Франка «від натуралізму в дусі Золя до неоромантизму», в якій етапною називає збірку «З вершин і низин», що в ній «генеруючим постає образ «вічного революціонера» з поеми «Гімн», покладеної на музику В.Лисенком (це, мабуть, дуже важлива обставина? – О.Гр.). Це – вічний дух свободи і справедливості, фаустівського шукання сенсу буття, бо він – Україна, яку розпинають на голгофі рабства, але вона не вмерла і буде жити, оскільки є часткою цілісного світу, незнищенним космосом, …бо той дух – прообраз (sic) українця, що еволюціонує з Ярослава Мудрого, Данила Галицького і Митуси (володаря й митця), Б.Хмельницького, Г.Сковороди і Т.Шевченка, щоб виявити безсмертя суверенної особистості, безмежної мудрості і мужності людини».
Цю велемовну балаканину можна було б списати на авторську емоційність перед лицем генія нашої культури, якби вона мала більше спільного з твором, про який буцімто йде мова. Адже кожному, хто серйозно цікавився формуванням Франка як поета, очевидний величезний вплив на нього Міцкевича й Словацького, а в цьому конкретному випадку – вплив хрестоматійного вірша Словацького «Відповідь на «Три псалми», варіацією на теми якого фактично є вірш Франка «Гімн». Читаємо у Словацького:
Широковідомий і вплив Міцкевича на Франка – від контроверсійного есе «Поет зради» до спроб самому завершити «Дзяди». Однак навіть імені Словацького жодного разу не згадує П.Кононенко, а Міцкевича згадує лише раз, у довжелезному переліку авторів, від Гомера й Софокла до Пушкіна й Лермонтова, яких перекладав Франко.
Зате нам подаровано ще не одну перлину літературознавчого аналізу, як-от при згадці про поеми «Іван Вишенський» та «Мойсей», що в них «…знайшло гармонійне завершення злиття творчого провидіння «Я» й духовно-історичних устремлінь народу, аналізу дійсності й відчуття таємниць буття, що досягається тільки геніями і виявляє божественно-магічну природу і силу Слова».
Не менш тонко П.Кононенко розкриває «фактори міжнародної популярності» Франка: по-перше, це те, що він писав польською та німецькою мовами (що він часом писав ще й по-російськи, про те не згадано); але головне – це «новаторство прози як проблематикою (інтимними, побутовими, соціальними, національними, духовними, морально-етичними, філософськими конфліктами), так і жанрами, формами, поетикою» (тут чомусь обійшлося без дальшої деталізації, а жаль - можна було б перерахувати: вірші, поеми, драми, оповідання, повісті, романи, а також - метафори, гіперболи, параболи, ямби, хореї та амфібрахії).
Таким чином, зв`язки Франка із культурами світу за П.Кононенком, полягали головним чином у тому, що він ними глибоко оволодів, а вони перед ним глибоко схилялися.
Але особливо ново й свіжо звучить фінальний акорд статті: «Як і народ, Франко є людиною трагічної долі, як і він, належить до верховіть людського генія». На це важко щось заперечити, але важко й утриматися від спокуси підставити замість імені Франка – ім`я якогось іншого нашого літературного велета, від чого переконливість висновків анітрохи не зменшиться (чи не збільшиться).
Втім, можна й інакше – порівняти статтю про Франка з іншою статтею в УЛ-2000 того ж автора - скажімо, про Шевченка.
Бачимо в ній загалом ту саму схему невмовкного оспівування, з кількома ключовими аспектами цього оспівування: титанічність (або ж титанізм) постаті, небачене новаторство, неміряна глибина й багатство думок та образів, незрівнянна єдність із народом, нечуване всесвітнє визнання, нарешті, неймовірна потужність впливу ну буквально на всі аспекти життя нації. Та й засоби обгрунтування залишаються ті самі: довжелезні, просто-таки барокові ряди однотипних слів, чи то пак словес, де за частотою вживання домінують прикметники «духовний», «державний» (варіант: «державотворчий»), «історичний» і «національний», та іменники – «ідея», «місія», «нація», «свобода», «правда» й «краса». Одначе не все тут таке шаблонне - є серед цих словес і справжні знахідки, як-от «реформатор-пророк», «державно-гуманістичне покликання», а ще - «ментальність українського характеру».
Втім, краще подати кілька найяскравіших цитат із статті про Кобзаря.
Ось – про народність, а заодно – про всесвітнє визнання:
«Ще в середині ХІХ ст. Т.Шевченко здобув загальнонаціональне та міжнародне визнання і як великий народний поет, і як митець, талант вселенського масштабу. Усе те було зумовлене об`єктивно: Т.Шевченко прийшов у життя універсально обдарованою особистістю, воістину ідеальним утіленням українського типу людини.
Нащадок козацького середовища (sic), він генетично увібрав у свій характер дух свободи - людської, соціальної, національної, духовної, честі, гідності, справедливості, правди, краси. Свобода як вища форма благодаті (щастя), шляхом до якої є істина - це кредо, вироблене Ярославом Мудрим, Володимиром Мономахом, Іларіоном, І.Мазепою, П.Орликом, І.Вишенським, Г.Сковородою, стало основоположним і для Т.Шевченка.»
А ось – про новаторство, а заодно й про титанізм:
«В усіх формах творчості Т.Шевченко виступав новатором, реформатором-пророком, творцем нового типу поетики, художньої мови. Титанізм життя й творчості зумовив титанізм життєдіяльності: він відродив, підніс на якісно вищий рівень - до усвідомлення особової, національної, державної, культурної, історичної місії націю й мову, державотворчу волю та енергію народу».
А ось – про глибину й багатство думок:
«На рівні загальносвітових шукань та наукових узагальнень Шевченко ставив проблеми людини, нації, вітчизняного та зарубіжного досвіду (чого? - О.Гр.), надавав державо-, людино-, мово-, культуротворчої ваги національній ідеї...» А образи лицарів та гетьманів, мислителів та митців у творах Шевченка розкрили світові «...ментальність українського характеру, державно-гуманістичне покликання, історичну місію народу, духовно-пророчу місію Слова і митця».
Нарешті, фінал цієї словесної «красівої такати», висловлюючись стилем героїв Л.Подерв`янського:
«Тарас Шевченко синтезував досвід попередніх традицій тисячолітньої історії і став початком, творцем нового етапу літературного, мистецького, філософсько-естетичного, культурологічного й духовного розвитку, відкрив світові Україну, а українцям - дорогу в світ.» Амінь.
До статті додано коротенький список літератури про Шевченка. Зайве казати, що тут авторові було з чого вибирати. І він вибрав: старі радянські збірники «Світова велич Шевченка»(1964) та «Шевченкознавство: підсумки й проблеми» (1975), епохальні монографії Є.Кирилюка, Л.Новиченка тієї-таки доби; не менш епохальний труд самого П.Кононенка «Українська література: проблеми розвитку«, а між них - дивним чином затесалася нещодавно перекладена в Україні давня (1982) книжка Юрія Луцького «Між Гоголем і Шевченком», присвячена не стільки Шевченкові, скільки формуванню української національної свідомості. Оце і все. Мене не дивує, що в цьому списку немає, скажімо, Г.Грабовича чи П.Одарченка (явно ідеологічно несумісних з П.Кононенком), або П.Филиповича чи Ю.Івакіна (несумісних радше емоційно, а точніше – психологічно). Але дивно, згадавши ювілейно-пропагандову «Світову велич Шевченка», не згадати про двотомовий «Шевченківський словник», і зовсім соромно не згадати етапної праці в шевченкознавстві - «Життя Тараса Шевченка» П.Зайцева, перевиданої в Києві 1994 року й тому цілком доступної читачам.
А втім, після «державно-гуманістичного покликання» – чому дивуватися?
Тексти про Франка й Шевченка в УЛ-2000 є. втім, доволі типовим зразком тієї «українознавчої» інтелектуальної продукції, яка вже віддавна витворюється самим П.Кононенком та його однодумцями. Це - численні «установочні» статті в освітянській періодиці, посібники, підручники, хрестоматії, навчальні програми для середніх і вищих шкіл тощо.
Предметом цієї науки виступає «загальнопланетарний феномен українства», або ж - «Україна як цілісність етнічна, територіально-географічна, національно-культурна, мовна тощо». За визначенням П.Кононенка, українознавство є «цілісна наукова система, що поєднує концентри (sic):
А власне, яка різниця - адже ніхто й ніщо тут не аналізується окремо, усе існує в нерозрізненній, сакральній, тисячолітній7 цілості, й тому цілком природними виглядають «пророк-реформатор», «ментальність українського характеру» та «державно-гуманістичне покликання».
До предмета цієї науки не підходиться, а, так би мовити, підповзається навколішки, він не обговорюється, а – уславлюється. Адже український народ, за П.Кононенком, має особливу історичну місію – «гармонізувати взаємовідносини поколінь, народів, культур континенту8…»
* * *
Дякувати долі, в українській науці вже (чи, може, ще?) немає ані ідеологічної монолітності, ані структур, покликаних її забезпечувати (хоча еволюція ВАКу останнім часом викликає серйозну стурбованість). Тому сам по собі факт публікацій і поширення численних праць активних адептів «українознавчої спрямованості» є річчю цілком нормальною: люди працюють, як уміють, і публікують результати своєї праці, а наша справа - оцінювати ці результати так, як ми вважаємо за потрібне.
Дивує інше: надто невелика кількість тих, хто дає публічну оцінку вищезгаданому доробку, а також те, що ці тексти сумнівної наукової якості, сповнені необгрунтованих «сміливих» тверджень та патетично-патріотичної риторики, регулярно отримують грифи Міносвіти, видаються чималими накладами в державних видавництвах і широко використовуються у навчальних програмах середньої та вищої школи, а отже - потужно впливають на уявлення молодого покоління про Україну, її культуру, історію, науку, зрештою, про рівень її науковців.
Пояснюючи це дивне явище, часто говорять про розмитість (чи й брак) етичних критеріїв у науковому середовищі, про визначальну роль особистих зв`язків при «проштовхуванні» рукописів у друк та «вибиванні» грифів Міносвіти на підручники. Може, це якоюсь мірою й має місце, але я не схильний пояснювати все на світі бездуховністю, корупцією та підступами нехороших людей. Натомість інші причини явища - історичні та ідеологічні - лежать на поверхні. Звернімо увагу на таку обставину: в часи, коли наші науковці (принаймні ті, хто не кинув науки задля заробітку на іншій ниві) радо користуються можливістю працювати на власний розсуд, не узгоджуючи своїх наукових інтересів з «настановами Партії й Уряду», наші «українознавчі феноменологи», одні з небагатьох, голосно декларують готовність підпорядкувати свою працю справі ідеологічного забезпечення «розбудови державності». То чому б державі на таку щиру приязнь не відповісти взаємністю?
Власне, явища, подібні до «феноменологічного українознавства», з`явились у нас не сьогодні - вони стали мало не постійними супутниками розвитку науки в радянському суспільстві. Суспільно-політичне тло, що на ньому розвивалася радянська наука, з неминучістю породжувало, за терміном рос. ученого В.Філатова, "гіпертрофовані вульгарні науки" (тобто "вчення, що поєднують у собі певне наукове знання з апологетикою сформованих поза наукою практичних інтересів панівних верств суспільства9"), серед яких найпомітнішою стала "мічурінська агробіологія" академіка Т.Лисенка, а в гуманітарних та суспільних науках - істмат-діамат, історія КПРС, врешті, так зване радянське літературознавство з його єдино правильним творчим методом - соцреалізмом.
Однак на думку В.Філатова, "гіпертрофована вульгарність" лисенківської агробіології мала не лише політичне, а й культурне коріння - "в сенсі популярності, "народності", що відігравали в ній дуже істотну роль10". Елементом цієї «народної» науки була «...критика відірваної від народного життя "кабінетної", "міської" науки, що є плодом західної, протестантської культури. Подібній науці протиставляється ідеал менш спеціалізованого пізнання, здатного стати "загальною справою".
...В деформованому суспільно-культурному контексті таке ставлення може вульгаризуватися, й народжувані на його хвилі псевдонародні феномени "поп-культури та "поп-науки" легко обертаються на рух проти високої культури та справжньої науки11".
Симптоми саме такого розвитку очоленої П.Кононенком школи (яка в цьому світлі виглядає прямим нащадком радянського літературознавства) бачимо вже тепер – у численних гнівних і політизованих інвективах проти конкурентів (“Впровадження крає-, країно-, народо-, суспільствознавства було спрямоване на розщеплення спочатку цілісності наукової системи, а внаслідок цього – і цілісності буття та свідомості народу, його території і держави, матеріальної й духовної культури12”), у претензіях на виняткову позицію в науці (“…розбудова України як незалежної держави поставила на чільне місце проблему українознавства”13). Тож за сприятливих (для неї, ясна річ) умов ця нова “народна” чи то пак державницька наука цілком могла б посісти місце, подібне до істмату-діамату або “мічурінської біології”.
Хочеться вірити, що в сучасній Україні цього все ж не станеться. Тим більше, що, як ми пересвідчилися, далеко не всі автори УЛ-2000 поділяють такі методологічні засади.
Та все ж можна говорити про певний ситуативний ідеологічний компроміс, який уможливив появу цього довідника. Основна ідея, навколо якої, вочевидь, утворився цей компроміс, сама по собі здорова - її можна назвати «деколонізацією української свідомості». Однак прагнення позбавити її не лише експліцитної совковості та проявів культурної меншовартості, але й будь-якого натяку на близькість із російською культурою, прагнення утвердити авторитет “феномену українства” не добротною науковою працею, а шляхом натяжок та котурнової риторики дало, як бачимо, дуже сумнівний результат.
І цього разу – хотілося, як краще, а вийшло, як завжди…
_________________________________
1 Статтю опубліковано в часописі “Критика” в 2001 році.
2 Це «проживав» – не єдиний мовний гандж українознавця Ж.Ляхової: у статті про Я.Кухаренка вона згадує про його «полон у горців» (с. 174).
3 Пріцак О. А може, булгаро-татарський Оссіан? // Східний світ, 1993, № 2, с. 44.
4 Власне, існує й український переклад Я.Шпорти, хоча й не найкращої якості, але цілком придатний у нашому випадку:
«Тільки Рух живе тепер –
вічний революціонер,
Дух, що в людському стражданні».
(Ю.Словацький. До автора «Трьох псалмів» /Вибрані твори у 2-х тт., К: Держлітвидав, 1959, т.1, с.132).
5 Р.Радишевський. Юліуш Словацький. – К: Дніпро, 1985, с. 193-94.
6 П.П.Кононенко, Українознавство. Підручник. – К.: Либідь, 1996, с.24.
7 Навіть кількатисячолітній – у вступі до свого «Українознавства» П.Кононенко твердить, що «світове українознавство розпочинається ще за Гомера й «батька історії» Геродота» (с. 6).
8 П.Кононенко, Українознавство, с.382-383.
9 В.Филатов. Об истоках лысенковщины. / В кн.: Квинтэссенция. Философский альманах. - М: Политиздат, 1990.
10 Там само, c.45.
11 Там само, c.68-69.
12 П.Кононенко, Українознавство, c.6.
13 Там само.
| < Попередня | Наступна > |
|---|