Він боре тупість і муругу лінь,
в Европі хоче ставляти курінь…
М.Зеров, “Куліш”
Будь-який наш співгромадянин, звівши очі на стелю, без особливих інтелектуальних зусиль почне перераховувати: євро-вікна, євро-двері, євро-ванни, євро-меблі, євро-черепиця, далі - трохи складніші випадки: євро-ремонт, євро-кухня, євро-офіс… До цього я можу додати кілька екзотичних випадків - наприклад, "євро-огірки" (магазинний ярлик на банці консервованих корнішонів угорського виробу). Що всі ці речі мають спiльного? І що вони мають спільного з “Європарламентом” та “євровалютою” (бо якби не мали, то народ – котрий, відомо ж, скаже – як зав`яже, - не поєднав би їх мовно)?
Аби розмова про євро-речі не втратила значну частку своєї пізнавальної вартості, необхідно обмежити її предмет. Справді, якщо намагатися робити якісь загальні висновки чи тим більше виводити загальні закономірності щодо широкого кола предметів, явищ та інституцій, від Європарламенту до "євро-черепиці", просто тому, що всі вони містять у назвах частку "євро", то такі висновки будуть або дуже поверховими, або ж притягнутими за вуха.
Отож наше обмеження в предметі найпростіше було б сформулювати так: не "Євро-парламент", а "євро-черепиця". Іншими словами, нас мають цікавити не явища, інституції чи навіть речі (від згаданого Європарламенту, "євро-оптимізму" та "євро-скептицизму" - до віртуальної грошової одиниці "євро"), а специфічне коло предметів та явищ, притаманних нашому, українському сучасному життю, які також чомусь набули у назвах частку "євро", хоча й мало мають спільного з ідеєю "єдиної Європи".
"Євро-речі", to be sure, існують і у "власне-Європі", однак там вони мають характер таких собі "посланців із майбутнього", тобто з цілком інтегрованої і тим щасливої "єдиної Європи" (згадаймо хоча б монетку "євро", викарбовану, але досі не пущену в реальний обіг). Втім, у реальній Європі ці посланці часом нагадують аналогічних посланців із “світлого комуністичного майбуття" в СРСР. Скажімо, єдина євро-валюта поруч із реально діючими дойчмарками та фунтами - це як колгосп поруч із присадибними ділянками: всі вголос твердять, що майбутнє - за колгоспом, але кожен дбає перш за все про рідний город.
Але досить їхньої Європи, повернімося до нашої - Східної. Східні європейці в цьому плані, подібно до того прапорщика з анекдоту1, зуміли поєднати простір із часом: на роль утопічного світлого майбуття у них віддавна добре надається реальна Західна Європа, заможний об`єкт довгої любові без взаємності.
На думку Славенки Дракуліч, саме ця любов і є тим "спільним знаменником", який
"…досі об’єднує нас усіх, часом - усупереч нашій волі. Він - не лише у нашому комуністичному минулому, але й у тому шляху, яким ми всі намагаємося від нього втекти.
Він - у нашому потягові до Європи і до всього, що вона для нас означає. Ви можете побачити це, просто гуляючи бульваром у будь-якій із наших столиць - Тірані чи Будапешті, Празі чи Варшаві. Це може бути готель або кінотеатр, ресторан або бар, кафе чи просто дірка в стіні, названа на честь нашої мрії - "Європою"2.
Дракуліч вважає, що ця обсесія євро-називанням (і взагалі - пристрасть до іншомовних, головно англійських назв) має на меті "створити враження, що ми вже опинилися на Заході". Думаю, все трохи складніше. Пригадую, як поруч із будинком на варшавському Жолібожу, де я зупинявся 1993 року, функціонував такий собі пластиково-лискучий Euroshop, а за сотню-другу метрів від нього якийсь іронічний дядечко поставив свою торговельну ятку - невеличку, дерев"яну - й назвав її "Euro-szopa". Навряд чи він цим хотів сказати те саме, що пані Дракуліч. Втім, вона має й артикульованішу дефініцію того, що значить Європа "для нашої, східноєвропейської уяви". Це -
"…щось далеке, чого ще треба досягти, ще заслужити… Це також щось дороге і якісне: хороший одяг, особливий вигляд і навіть запах людей. Європа - це добробут і багатство, це багато автомобілів і яскравого світла; це свято різнобарв’я й різноманіття, заможності й краси… Це - нова Утопія, красива цукерка… Це також протилежність того, що існує у нас і чого ми намагаємося позбутися…3"
Отака символіка географічних назв, із якої нексладно виснувати й символіку споживчих товарів. Чи ця символіка надається й для сучасної України? До певної міри – так, але не скрізь, не для всіх, не так однозначно й пристрасно.
Згадаймо прагнення Панька Куліша “в Европі ставляти курінь”, яке він поєднував з інвективами проти “чугунок”; згадаймо заклики Миколи Хвильового – тікати “геть від Москви”, до омріяної “психологічної Европи”, яку він тут-таки просив не плутати з реальною, “капіталістичною” (втім, тут із ним дивовижно перегукується відоме есе Кундери про “трагедію Центральної Європи”), а взагалі – “азіятського ренесансу” слід чекати з українських степів.
Згадаймо й ностальгійні екзерсиси нинішніх львівських та іванофранківських інтелектуалів про благословенні часи “найяснішого цісаря” (якого вони, втім, знають переважно за романом Ярослава Гашека), коли можна було проїхати із Станіславова до Венеції, не перетинаючи жодного державного кордону. (Цікаво, чи цю процедуру хоч раз зміг проробити хтось із їхніх предків?) Отоді-то, мовляв, Львів (чи то пак Лемберг) був правдивою Европою. Бідною провінцією Європи тодішній Лемберг таки був, але українським він був не більше, аніж, скажімо, нинішнє Торонто.
Галичина – чи не єдиний регіон сучасної України, де любов і прагнення до міфологізованої Європи не менш гарячі, аніж у Хорватії Славенки Дракуліч. Навіть в Одесі, яка сто років тому була інтегрована до європейської економіки більше й успішніше, ніж провінційний Лемберг, і яка також любить часом поностальгувати за тими заможними й космополітичними часами, “Європа як ідея” не викликає особливого ентузіазму: навіщо пнутися в європейці, чи не простіше спробувати просто розбагатіти?
Химерніше виглядає ставлення киян. До Європи їм хочеться не так з міфологічних, як з престижних міркувань – адже ж вони тоді житимуть у справжній європейській столиці! Однак і типовий східноєвропейський міф про “повернення до Європи” тут знаходить трохи прихильників – головно серед так званої “національно свідомої інтелігенції”, для якої, як колись для Хвильового, шлях до Європи – то омріяна втеча “геть від Москви”. Натомість більшість переконана (й має на те підстави), що “в Європі на нас не чекають” і прагне туди із суто прагматичних міркувань – мовляв, якщо покірно пропускати поперед себе до брюсельської годівниці усіх наших східноєвропейських сусідів, то нам може нічого не лишитися!
У центрі Києва немає ани готелю, ані ресторану, ані кінотеатру, ані навіть кафе з назвою “Європа”, зате є Європейська площа (колишня площа Ленінського Комсомолу). Однак перейменування її носило характер, зовсім відмінний від описаного Славенкою Дракуліч демонстративного перейменування ще в 1990 році найбільшого загребського кінотеатру з “Балкану” - на “Європу”. Назва “Європейська” виникла майже випадково і як компроміс між лівими та правими у Київській міскраді. Справа в тім, що перейменування вулиць на початку 90-х проводилося під гаслом не так декомунізації, як “повернення історичної топоніміки”, а до 1917 року площа мала назву Царської, яка, зрозуміло, тепер не влаштовувала нікого. Однак проти найменування площі іменем якого-небудь Петлюри (ім’я Грушевського тоді вже носила сусідня вулиця, а Хмельницького – колишня вулиця Леніна) різко виступали ліві, а проти збереження радянської назви – праві. Назва “Європейська” влаштувала всіх – слово спокійне, з давніми позитивними коннотаціями (споживацькими в тому числі).
Адже в колишній Російській імперії, поруч із амбівалентним ставленням до Європи як до культурної й особливо політичної категорії, здавна сформувалося особливо шанобливе ставлення до західноєвропейських товарів.
Вже на початку ХІХ ст. наслідки промислової й так званої “споживацької” революцій у Західній Європі (передусім у Британії й Франції) помітно відчувалися в повсякденному житті східноєвропейських суспільств – принаймні, їхніх вищих, а потім – і середніх класів, які поволі стали набувати рис consumer societies. Британські фабричні вироби, від сукон і “англійських булавок” до паротягів, а також французькі “модні товари” (ще не готовий одяг, але модні фасони, поширювані за допомогою журналів мод та так званих “модних ляльок”, а також всілякі аксесуари – капелюшки, парасольки, стрічки тощо) без особливих труднощів завойовували споживчі ринки скрізь, де такі ринки почали формуватися.
Тут варто нагадати про ще одну умову формування особливого, міфологізованого ставлення до “товарів Іншого” – це наявність ситуації, коли “якийсь товар поєднує два дуже різних світи значень і функцій”4. Істотним тут є зовсім не географічна віддаленість, а взаємна “непрозорість” цих світів, коли брак розуміння породжує “товарні міфології”:
“По мірі зростання взаємного відчуження виробників, торговців та споживачів можуть утворюватися культурно-сформовані міфології про “речі Іншого”, …які бувають кількох різновидів:
а) міфології, витворювані торговцями та спекулянтами;
б) міфології, витворювані споживачами, відділеними від процесів виробництва та поширення товару.
Найкращим зразком таких міфологій є так звані “товарні культи” (cargo cults) Океанії, …що породжували суспільні рухи потужного мілленарного характеру, осердям яких був символізм європейських товарів” [Appadurai, p. 48, 51-52].
Відсутність карго-культів у Східній Європі пояснюється, таким чином, не надто великою культурною та промисловою прірвою між нею та Заходом, але варто згадати лєсковську історію (а власне, міф) про тульського Лівшу, який підкував “аглицкую железную блоху” – такого собі міфічного медіатора між недосяжним світом західної бездушної індустрії та “наським” світом душевності й неоцінених суспільством унікальних талантів. Арджун Аппадураї зауважує, що карго-культи “водночас мавпують і заперечують європейські суспільні та ритуальні форми” (там само, с. 51). Тож можна вважати міфологічне підковування Лівшею привезеної з Англії заводної блохи водночас і мавпуванням, і спробою заперечити англійську технологічну вищість, перевершивши її (міфологічно, ясна річ). Втім, є й інші, іронічніші зразки репрезентацій тодішнього розподілу функцій між європейськими суспільствами (власне, між їхніми “середніми класами”), як-от давня польська приказка: “Co Anglik wymys’li, to Niemiec zrobi, a Polak glupi odrazu to kupi”.
Те, що “символізм європейських товарів” таки мав місце на наших теренах, видно й з численних посилань на такі товари як особливі за якістю й за функціями (в тому числі й символічними, статусними) в художній культурі ХІХ – початку ХХ ст. – “жильотка з шаталанської матерії” у Свирида Петровича Голохвостого, “автоматичні двері” в будинку винниченківського “малороса-європейця” як одна з основних ознак його “європейськості”, і ще чимало подібного.
В радянські часи “символізм європейських товарів” став вважатися (принаймні, в офіційній культурі) атрибутом “недобитого міщанства”: згадаймо, як трепетно герої Зощенка ставляться до забутої пожильцем-німцем красивої коробочки з особливо-пахучим порошком, який врешті-решт виявляється засобом від блощиць.
Невдовзі по війні воскрес міфологічний лєсковський Лівша – цього разу на найвищому державно-партійному рівні: розгорнулася кампанія проти “низькопоклонства перед Заходом”, зокрема – перед його науково-технічними здобутками. Виявилося, що насправді мало не всі технічні винаходи – літальний апарат, парову машину, радіо й навіть електричну лампочку – першими винайшли росіяни, але клятий царизм не дав їм розгорнутися як слід… Дехто небезпідставно вважає цю кампанію реакцією на сумні для ВКП(б) ідеологічні наслідки того, що “Іванові показали Європу, а Європі – Івана” (як мовляв, здається, Черчіль), однак варто зауважити, що до самого СРСР та “Європа” тоді прийшла не лише 1941 року на німецьких танках, але й пізніше – у вигляді маси американських виробів, від вантажівок “студебекер” і літаків “дуглас” (які потім вірно служили аж до кінця 1950-х років) – і до американської армійської тушонки, прозваної “другим фронтом”. До речі, кожен “студебекер” комплектувався теплим шкіряним робочим костюмом для водія (щоб можна було колупатись у двигуні навіть у мороз), але водіям з того діставалися самі штани – добротні куртки, як правило, забирали собі офіцери.
А після травня 1945 року з Німеччини до СРСР пішов потік так званих “трофейних речей” – демобілізовані офіцери поверталися додому з кількома валізами (залежно від можливостей транспортування) німецького одягу, взуття, постільної та натільної білизни тощо. Не можу стверджувати, що так робили всі чи навіть більшість, але, за спогадами багатьох моїх родичів та знайомих, які пройшли війну, це було доволі масовим явищем. Розповідали, що деякі генерали везли з Німеччини по вагону “трофейного добра” – включно з меблями, картинами, старовинними книжками та шикарними автомобілями (див. “Крайслер Імперіал” Віктора Неборака).
Отже, війна з “низькопоклонством” означала також війну із тими жалюгідними рештками consumer society в СРСР, які пережили всі попередні економічні та політичні експерименти над радянським споживачем. Але повна перемога у війні такого роду, мабуть, неможлива – адже навіть якщо людині змалечку й до старості вбивати в голову, що “вещізм - ето плохо”, їй усе одно кортить добре одягатися, їсти з нормального посуду, а не з пакувального паперу, і не лаятися щодня з сусідами по “комуналці”.
Так звані “місцеві старожили” розповідали, що в 40-і роки на вулицях Києва й навіть у театрах можна було побачити офіцерських дружин, вбраних у невимовної краси шовкові “трофейні” комбінації – замість вечірніх суконь. Цих бідних дам можна зрозуміти – адже радянські сукні гірше надавалися на роль святкового вбрання, ніж німецька білизна. Втім, “місцеві старожили”, як відомо, люблять перебільшувати…
Але моє покоління дуже добре пам’ятає те надзвичайно особливе ставлення, мало не карго-культ, яким молодь 60-х та 70-х років оточувала американські джинси. На той час німецьке “трофейне” добро вже давно передало свою роль статусних символів придатнішим для цього предметам – як вітчизняного виробу (пижикові шапки, автомобілі “Волга” та “Побєда”), так і західного (фінські холодильники, швейцарські годинники, японські магнітофони й кольорові телевізори). Однак американські джинси посіли в цьому ряду цілком особливе місце. Не можна сказати, щоб вони зовсім не відігравали ролі статусного символа в молодіжному середовищі (поза цим середовищем джинсів практично не носили) – сама вже чорноринкова ціна джинсів, на рівні місячної платні інженера, робила їх річчю до певної міри елітарною.
Однак значущішим чинником була напівзабороненість джинсів - адже у вільному продажу їх не було, доводилося купувати на “чорному ринку” – тобто у так званих “фарцовщиків” (чи просто “фарців”), або на одеській “барахолці”, або ж “діставати” через знайомих та друзів, які чи то бували за кордоном, чи то мали доступ до так званих “чекових” магазинів. Коротше, вже від самого процесу добування джинсів віяло небезпекою та пригодами. До цього додавалися принесені з Заходу волелюбні коннотації линялих синіх джинсів як атрибута рок-музикантів, хіппі та інших молодих бунтівників (див. про це в “Піснях Бітлз” Володимира Діброви). Отже, линялі джинси стали ніби символом свободи для тодішньої молоді. Молодики 60-х та 70-х у линялих джинсах – то такі собі місцеві санкюлоти без фрігійських ковпаків, "easy riders" без Harley Davidsona, недо-дисиденти з дулями в кишенях - дулями, які крізь цупкий коттон нелегко було роздивитися.
Був наприкінці 70-х рр. такий фельєтон Єжі Урбана (на його звичному місці - передостанній сторінці "Шпільок") про некорисність джинсів - мовляв, у них холодно взимку й парко влітку, вони швидше зношуються, аніж традиційні штани, їх не можна прати разом з іншим одягом тощо. Усе це, вочевидь, відповідає фактам, але що з того? Пан-товариш Урбан явно не читав Бодріяра, а як і читав, то промовчав.
Натомість на роль символа західної технологічної й товарної переваги джинси (власне кажучи, прості бавовняні робочі штани) не надто надавалися – їх у принципі міг пошити будь-який професійний кравець, маючи зразок та потрібну тканину. Що й робилося багатьма – адже евентуальний прибуток міг у кілька разів перевищити собівартість. Однак такі джинси називалися “самопальними” й глибоко зневажалися справжніми “знавцями” – адже “не фірмa”!
Так само невисоко цінувалися джинси “турецькі”, тобто привезені з одеської товкучки, де їх куплено від дружини морячка, який купив їх за безцінь на стамбульському базарі. Предметом жартів були також болгарські джинси "Рила". Охоче носилися, хоча й не так високо цінувалися джинси Levi’s, пошиті цілком законно за фірмовою технологією в Угорщині. Ці джинси, вочевидь, нічим не відрізнялися від зроблених в Америці, але саме вже східноєвропейське походження робило їх трохи неповноцінними.
Тут ми бачимо, що тодішні торгівля й споживання джинсів дуже нагадували описану багатьма сучасними антропологами торгівлю “екзотичними виробами” – східними килимами, африканськими скульптурами з чорного дерева тощо (див. про це, напр., у статті Брайана Спунера (В.Spooner) про східні килими в А.Appadurai, або розділ про споживання “туристичної екзотики” в D.Howes). Ключове місце в такій торгівлі посідають механізми формування й підтримання “автентичності” (policies of authenticity), які й визначають цінність окремих предметів. У нашому випадку ці механізми контролювали вищезгадані “фарци”, які часом ділилися деякими (але далеко не всіма) секретами розпізнавання “самопалів”. Найпростіший – потерти тканину джинсів ізсередини (саме ізсередини!) бічною поверхнею сірника. Якщо деревина трохи посиніє, значить – коттон справжній, якщо ні - значить, вітчизняний, тільки пофарбований з одного боку. Окрім того, слід було знати відстань ( з точністю до частки міліметра) між нашитою кишенею ззаду та так званим “прапорцем” (тобто вшитим у бічний шов ярличком) на штанях Levi’s. Якщо ця відстань відрізнялася від еталона хоч на півміліметра – значить, штани пошито не в Сан-Франсіско, штат Каліфорнія, а в Одесі, на Малій Арнаутській.
Відомий київський художник-постмодерніст Ілля Чичкан нещодавно хвалився в інтерв’ю, що його батько, теж відомий колись художник, заробляв замолоду пошиттям джинсів, і вмів настільки точно дотримати всіх вимог “фірмu”, що найкращі знавці були безсилі розпізнати підробку.
Це він, мабуть, гонить…
Тож коли вже ви після пошуків бажаного товару та успішного визначення його автентичності готові були його приміряти, а потім – купити, то невже вас зупинила б невеличка невідповідність у розмірі? Трохи замалі чи завеликі джинси все одно купувалися, а потім – надягалися мокрими (щоб розтяглися й сіли по фігурі), або дуже акуратно ушивалися (якщо завеликі).
Консумпція придбаних із такими зусиллями фірмових джинсів розтягувалася якомога надовше – скажімо, їх намагалися прати не дуже часто (щоб не псувати). Втім, зношеність джинсів лише посилювала їхню вільнодумну символічність. Якщо штани протиралися до дірок (найчастіше це траплялося в тих місцях, на яких сидять) – то нашивалися так звані "леї", часом навіть шкіряні.
У 70-х роках, коли джинси набули більшого поширення й втратили ауру “напівдозволеності”, а деякої престижності ще не втратили, їх почали носили й “пристойні дами”. Ясна річ, у таких випадках то були не линялі, запрані штани, а новенькі й підібрані щільно “по фігурі” – нерідко вони одягалися навіть з модельними туфлями на шпильках. А чому ні? Згадані предмети туалету (кричуще різностильові для тодішньої західноєвропейської дами) у нас об’єднувало “в ансамбль” те, що вони обидва не купувалися в звичайній крамниці, а з великими труднощами й переплатами “діставалися”, й обидва були “фірмові”, тобто – із Заходу. У всіх цих місцевих особливостях сигніфікації та форм споживання товарів бачимо типову креолізацію речей іно-культурного походження, тобто їх "приручення", "одомашнення" у місцевій культурі, що супроводжується, ясна річ, трансформацією не лише способів використання, але й значень цих "речей Іншого"5.
Чому ж на місце, колись окуповане "фірмою" та "посылочными вещами" (тобто товарами, присланими з Брайтон-біч нашими колишніми співвітчизниками своїм київським та одеським родичам), в пострадянський час прийшли “євро-речі”?
Можливо, тому, що об’єкти та практики, об’єднані поняттям “фірми”, були вже ненові, знайомі, навіть заяложені, пов`язані численними традиційними коннотаціями, отже - не відбивали тієї радикальної новизни, що з”явилась у споживацьких практиках після розвалу радянського ладу.
Ще одна важлива причина - та, що "фірмові" джинси та кросовки, японські відеомагнітофони й навіть домашні комп’ютери в наш час уже перестали відігравати ролі статусних символів, перетворилися на доступні предмети масового споживання (принаймні, у великих містах). Володіння ними вже не відносить вас, як колись, до особливої, так чи інакше упривілейованої суспільної групи. До того ж які це "євро-речі", коли на них чорним по білому написано: Made in China, Made in Malaysia, ба навіть - Made in Turkey? Чи ж може українець визнати, що турки - більші європейці за нього?
Отже, чому ці “євро-речі” з’явилися і що для нас означають?
Аби з`ясувати ці питання, погляньмо, по-перше, на матеріальні й функціональні аспекти згаданих речей; по-друге, на суспільний контекст, у якому вони стали саме євро-речами (а не, скажімо, афро-, як пропонували колись відомі “довгоносики”, влаштовуючи в одному із своїх шоу “афро-ремонт”).
Почнімо з тих речей, які чи не найраніше отримали євро-наліпки в назвах – тобто з “євро-дверей” та “євро-вікон” (саме від них, як виглядає, трохи згодом і народився знаменитий “євро-ремонт”, невдовзі сплодивши потомство – “євро-ванни”, “євро-кухні” та “євро-офіси”).
Усі євро-вікна та євро-двері (принаймні, тоді, на початку 90-х рр.) були, як правило, справді західноєвропейського виробництва, явно відмінні від тих вікон та дверей (званих по-простому “столяркою”), до яких звикли радянські громадяни. Відмінні не лише якістю (адже навіть вітчизняна “столярка” може, в принципі, бути хорошої якості – як от у так званих “цековських” та “совмінівських” будинках), але й за матеріалами (метал, пластик) та за конструкцією (напр., так звані “склопакетні” вікна, або ті, що їх у Західній Європі називають “датськими” – вони можуть відкриватися у двох площинах, горизонтальній або вертикальній, залежно віж потреби споживача в цей помент). Вочевидь, саме ця багатогранна, мало не тотальна Інакшість згаданих речей і спонукала тих, хто регулярно має з ними справу (тобто, будівельників-ремонтників), підшукати для них якусь окрему типологічну шухлядку з особливою “наліпкою”.
На користь цього здогаду свідчать і вищезгадані анектодичні “євро-огірки”. Хоча в консервованих корнішонах немає нічого технологічно дивовижного, наша домогосподарка непомильно розпізнає в них “речі Іншого” за розміром: вони – невеличкі (“наша людина” виростила б їх до удвічі більших розмірів, а вже потім би консервувала), а головне – всі більш-менш однакової довжини (“Оце б я ще мучилася, добирала? На смак же всі однакові!”). Гадаю, що коли до наших супермаркетів дійдуть так звані baby carrots (добірні малесенькі морквини для гарніру - стандартний товар в американських супермаркетах), то їх точно назвуть “євро-морквою”, хоча ніде в Європі я їх не зустрічав.
Але чому саме “євро” стало “наліпкою” для таких речей? Філологічне тлумачення цьому знайти ніби нескладно: саме на початку 90-х у мас-медіа активно обговорювалися процеси європейської інтеграції, й тому постійно звучали слівця на штиб “євровалюти”, “єврогромадянства” і такого іншого. Ця ніби далека від нас тема набула несподіваної актуальності, коли з`ясувалося, що до цієї єдиної Європи мають добрів шанси потрапити наші сусіди по недавньому “соцтабору”, а там, дивись, і нам щось обломиться…
Один з теоретиків “суспільства споживання” Колін Кемпбел пояснює появу подібних неологізмів так: “Мотиви вчинків індивідуума формуються за допомогою того “словника”, який він посідає. …Конструюючи свої дії, індивідуум використовує лише поняття та терміни, які вже існують у такому “словнику”6. Оскільки ж у нашому словнику вже існувало слівце “євро”, існував і глибоко закорінений “символізм європейських товарів”, то чому б не з’явитися євро-речам як назвам, скоро в нашому побуті вже з’явилися нові об’єкти європейського походження?
Ну добре, з об’єктами зрозуміло. А євро-ремонт? Він же робиться не в Європі? Тобто, пардон, не у „справжній” Європі, а тут-таки, у вашій власній чи в сусідській квартирі. У чому його принципова новизна, якісний (та ідеологічний) діферанс, як мовляв Деріда? Що є революційного в можливості повставляти у свої вікна небачені раніше рами і щоразу, підходячи до рідної домівки, задоволено констатувати: принаймні іззовні вона виглядає так, як вікна квартир ситих бюргерів у якому-небудь нещодавно відвіданому Франкфурті чи Копенгагені?
Власне, революційних змін тут кілька, і діють вони в комплексі – це й можливість вільно, без жодних черг та знайомств, купити згадані небачені раніше вікна й двері, і можливість відвідати Копенгаген і подивитися, як там живуть люди, а головне – принципова можливість заробити грошей на все це. Ясна річ, не всі зуміли використати ці можливості, але в цьому й полягає ще одна приваблива можливість, яку надає євро-ремонт – можливість нового соціального диференціювання, не за посадами чи знайомствами, а за діловою успішністю.
Беручи все разом, євро-ремонт – це небачений у нас раніше, цілком західний тип споживання, визначений Бодрійяром як, по-перше, “процес сигніфікації та комунікування, оснований на кодах, що надають сенсу споживацьким практикам”; по-друге, “процес класифікації та суспільного диференціювання, в якому об”єкти-знаки впорядковуються не лише відповідно до сигніфікаційних відмінностей між ними, але й відповідно до певної ієрархії суспільних вартостей”7. Новою для нас є активна роль товарів у формуванні згаданих кодів та ієрархій, тоді як раніше речі як статусні символи лише пасивно відбивали коди та ієрархії, сформовані в позаекономічній сфері суспільного життя, без жодного впливу на це процесів споживання.
Спробую проаргументувати ці припущення прикладами з нашого споживацького життя. Зробити ремонт квартири з повною заміною вікон і дверей, кахлів і ванни, освітлення, а часто - ще й з переплануванням цієї квартири - це не те що джинси купити чи навіть телевізор із супер-пласким екраном. Для цього мало самих лише кількох тисяч баксів на власне-ремонт: потрібно мати ще й недавно куплену квартиру, в якій, однак, вас не влаштовують ані вікна, ані двері, ані ванна й кухня, ані навіть стіни - принаймні, деякі. А для купівлі такої квартири теж потрібно було тисяч двадцять-традцять, а для грунтовного незадоволення її інтер’єром потрібен деякий багаж знань та смаків - достатній, аби нізащо не погоджуватися мешкати в квартирі без "євро-ремонту".
В одному з діалогів Жванецького "нормальний" персонаж (у якого купа побутових проблем) запитує персонажа "ненормального" (у якого "все нормально"): "А пожежа, повінь, ремонт у тебе хоч раз були?" У прирівнянні ремонту до повені й пожежі немає нічого дивного - в ті часи ремонт квартири був мукою для пересічного радянського громадянина. Ремонт тривав кілька місяців (так наквапно працювали радянські ремонтники), при цьому родина жила тут же, в одній-двох кімнатках ремонтованої квартири. Коли закінчували ремонтувати інші кімнати, родина переселялася туди, а на її місце приходили ремонтники. Зайве нагадувати, що у квартирі, де виламуються вікна й двері, зриваються кахлі та паркет, на кажучи вже про перенесення стін - мешкати не можна. Тому для євро-ремонту власник мусить мати інше місце, де жити (принаймні якийсь час).
Коротше кажучи, "євроремонт" - одне з улюблених занять сучасноно українського "середнього класу" - людей середнього віку з більш-менш пристойними зарібками, які не бажають далі мешкати в "совковому" житлі, але не можуть собі дозволити, як "нові українці", побудувати особняк (чи палацик з башточкою) десь під Борисполем.
Але з іншого боку - консумпція євро-ремонту може розпочинатися задовго до його завершення - власне, кайф починається вже з вибирання за каталогами зразків кольору євро-кахлів, малюнку євро-шпалер, форми євро-унітаза, і продовжується в довгому процесі креслення, перекреслення та нового креслення плану майбутньої квартири - усе це, ясна річ, під авторитетним керівництвом експерта від євро-ремонтів (який називає себе інтер’єр-дизайнером і слугує, як його колеги – „фарци” та торговці східними килимами, - продуцентом і гарантом автентичності євро-ремонту). Уже тут відбувається описане Славенкою Дракуліч „долучення до Європи”.
Щоправда, "малоєвропейський" контекст наших євро-ремонтів, євро-кухонь та євро-ванн постійно нагадує про себе: зникненнями гарячої води, запльованими під’їздами будинків, обдертими та обписаними матюками кабінами ліфтів (втім, серед матюків зростає відсоток англомовних, що є наслідком глобалізації). Такі труднощі долаються приступними способами - у ванній кімнаті встановлюється міні-бойлер, частина коридору перед квартирою вигороджується стінкою із залізними дверима; часом кілька багатших родин у будинку, "скинувшись", ремонтують під’їзд чи наймають консьєржа. Євро-ремонт, таким чином, виходить за межі окремих квартир - але досить несміливо.
Що ж маємо внаслідок цього? Шматочки "справжньої Європи"? Не зовсім. Процес продукування "євро-речі" можна умовно розділити на два складники:
а) власне виробництво предметів (товарів) - вікон, дверей, кахлів тощо; воно, як правило, відбувається справді у західний Європі, але не обов’язково - надається також Японія, Америка, навіть Корея (Південна, ясна річ!);
б) творення її "євро-якості", тобто вміщення в інший, не- (власне, недо-) європейський контекст та наділення особливими, утопічно-європейськими й елітарно-статусними значеннями.
Цей другий складник цілком належить до так званих сигніфікаційних практик саме нашої, а не "власне-європейської" культури, і значною мірою збігається з процесом споживання (в бодріярівському його розумінні).
Отже, маємо знову-таки креолізацію товарів іно-культурного походження: інтер’єри жител або офісів, запозичені з західних журналів та каталогів, створені за допомогою західних-таки оздоблювальних матеріалів та інших home supplies, та імплантовані в не надто сприятливе для них урбаністичне середовище, трансформуються у щось нове - ніби "західне", але з явними пострадянськими рисами, а водночас – стимулюють формування в масовій свідомості нових суспільних ієрархій.
А втім, у всіх цих євро-кахлях та євро-вікнах, поза всією їхньою безперечною сигніфікаційною та статусно-стратифікаційною значущістю, є ще й те, чого не бажають бачити пересичені західним комфортом бодрійяри, але добре бачать наші загартовані комуналками співгромадяни: євро-вікна добре захищають від протягів (з якими ми безкінечно боремося щозими), а іспанські чи німецькі кахлі значно простіше й приємніше класти на стіну, аніж навіть найкращі вітчизняні – це вам будь-який майстер-плиточник скаже.
І доки зберігатиметься цей “діферанс”, доти житиме й “символізм європейських товарів”.
| < Попередня | Наступна > |
|---|