Висвітлення культурної проблематики в ЗМІ країн Європи: порівняльний аналіз, рекомендації
Стосовно аналізу висвітлення культурної проблематики ЗМІ доцільно виділити такі окремі групи, як паперові ЗМІ, закцентувавши увагу на журналах, та електронні. Що стосується т.зв. товстих журналів, їх тиражів та аудиторії, то треба зауважити насамперед, що на початку 90-х рр. ХХ ст. відбулося різке падіння тиражів, що змусило одну частину суспільства говорити про гуманітарну катастрофу, а іншу - про журнальний дефолт. Але становище до певної міри виправилося за рахунок грантів, які отримували бібліотеки на передплату журналів, що забезпечило деяку стабільність. Відтак основними передплатниками журналів стали бібліотеки та провінційна інтелігенція. Все одно на початку 90-х журнали втратили 80-90% передплатників, але найнегативнішою ознакою ситуації була втрата регулярності виходу журналів, що відбувалося насамперед через фінансові проблеми. Певні тенденції можна виділити і стосовно реструктуризації змісту журналів - зменшуються відділи рецензування та бібліографії, та й взагалі література як така поступилася місцем публіцистиці. Зараз ситуація відносно стабілізувалася. Тиражі знижуються, але не так швидко, наближаючись до оптимальної цифри в 10 тис. примірників. Реструктуризується і читацька аудиторія. Змінилася структура дозвілля і більшість віддає перевагу телебаченню, відтак средній читач - глядач. Така сама ситуація і з газетами. Ті, хто читає газети щоденно, в 2002 році склали близько чверті дорослого начелення, в той час як в 1990 році вони складали дві третини, точніше 64%. Газети втратили провідну роль аналітичного джерела інформації про події, але зберегли своє значення щотижневих оглядів економічних подій, ринків житла, продуктів, товарів та послуг, сенсаційно-розважальних видань та вісників місцевої влади. В журнальній справі найбільшою популярністю в населення користуються тонкі глянцеві журнали, що не обтяжують себе власне художньою літературою. Відтак можна зробити висновок, що якісна література, критика та публіцистика майже зникли з життя росіян як явище.
В галузі електронних ЗМІ найбільшу увагу внаслідок масовості аудиторії привертає, безперечно, телебачення. Найбільша частка культурної проблематики спостерігається на ВДТРК “Культура”, який було засновано в 1997 році. Перші роки мовлення було “малобюджетним” і “Культура” нагадувала освітній канал. Але за останні три роки канал принципово змінився, що пов’язано як із збільшенням фінансування так і зі зміною керівництва. З 2001 року рейтинги “Культури” почали зростати, хоча вони і не наближаються до показників ОРТ та РТР. Демографічні показники розподілу аудиторії свідчать про те, що “Культура” користується популярністю здебільшого в літньої та жіночої аудиторії. Це характерно для багатьох каналів, за винятком тих, які за своєю концепцією орієнтовані на молодь (ТНТ та СТС, REN-TV), та чоловіків (НТВ, де переважають жорсткі шоу, трилери тощо). Стосовно розподілу ефірного часу за жанрами телебачення очевидними є скорочення частки художніх фільмів з 65% у 1999 до 20% у 2002-2003), частки громадсько-політичних програм (з 15% до 10%) та вражаюче збільшення частки розважальних проектів (з 25% до 70%). Мовлення “Культури” тримається на регулярних випусках новин, але це новини не політичні, а культурні, фактично - афіша столичних театрів та галерей. З суб’єктивних причин значну увагу “Культура” приділяє театру, що виражається у серійних проектах, присвячених окремим діячам, ретроспективних показах вистав, ток-шоу. Музика представлена як очікуваними в такій ситуації концертними записами, так і двома професійними проектами. Кінопрограма “Культури” - здебільшого архівна, до чого додаються некомерційні стрічки. Фінансується телеканал “Культура” повністю державою, але “Культура” - канал відверто некомерційний, відтак він не отримує коштів від реклами, тож його бюджет є на порядок меншим, ніж в інших каналів. До того ж, “Культура” через свій декларативно неелекторальний характер меншою мірою визначається політикою держави і тому є одним з найліберальніших каналів.
В США з загальнодоступних телесистем (ABC, NBC, CBS, PBS) тільки останню - Public Broadcasting System можна розглядати як “культурну”. Там майже нема реклами, її бюджет базується на федеральному фінансуванні, грантах благодійних товариств, пожертвах телеглядачів). На кабельному телебаченні були задумані та створені кілька каналів культурного характера, але вони досить швидко виродилися або в провідників комерційної популярної культури, або змінили власні концепції, переорієнтувавшись на рівень, який дозволив би заробляти за рахунок продажу освітніх програм для шкіл, або стали жертвами технічного прогресу, зокрема, канали, що початково робили ставку на показ якісного кіно, змушені були відмовитися від цього через конкуренцію салонів відеопрокату. Відтак прикладом т.зв. громадського або державного телебачення є зхгаданий вже PBS - некомерційна корпорація, основу мовлення якої складають новини та кілька політичних програм, що є продуктом внутрішнього виробництва, а решту ефірного часу віддано трансляціям концертів та вистав, документальним фільмам, кінострічкам та іншим програмам, що купуються на підрядній основі. Безумовним плюсом каналу є вагомий освітній блок, що складається з освітньо-документальних фільмів, хоча канал прагне орієнтуватися на середній освітній рівень.
Аналогічний PBS німецький канал Kultur загалом має схожу сітку мовлення, але там більше власне культурних передач, краще представлені класичні жанри, але він є більш централізованим, в той час як на PBS більше часу відводиться місцевому мовленню для ознайомлення глядачів з місцевими культурними подіями (докладніше – див. Додаток 1).
Вивчення світового досвіду підтримки митців (мистецькі стипендії, стажування, воркшопи тощо) та аналіз можливостей його застосування в Україні
Аналіз сучасного стану індивідуальної підтримки митців проводився на підставі детального вивчення національних звітів про культурну політику багатьох країн Західної та Центральної Європи, зокрема Нідерландів, Франції, Італії, Словенії, Румунії. Також враховано власний досвід українських митців, які ставали об’єктами підтримки міжнародних мистецьких фундацій або стипендіатами державних стипендій зарубіжних країн. Така практика була впроваджена протягом ХІХ сторіччя в багатьох країнах Західної Європи і була дуже поширеною.
Сучасний стан підтримки митців в Західній Європі свідчить про те, що держава, побудована на демократичних принципах, шанує свободу творчості митця й не обмежує її, навіть надаючи матеріальну підтримку творчим особистостям, вважаючи їх одним з головних національних надбань. На сьогодні митці в країнах з ринковою економікою мають суттєву підтримку від державних, регіональних та муніципальних бюджетів, а також приватних фундацій. В Європі існує велика кількість мистецьких організацій, які надають митцям індивідуальні стипендії під час роботи над тим чи іншим мистецьким проектом, влаштовуються мистецькі фестивалі, фінансують поїздки митців за кордон до міжнародних центрів підтримки мистецтва. Самих тільки будинків творчості для літераторів в 27 країнах Західної й Центральної Європи нараховується 180. Деякі з них надають стипендії письменникам протягом 3-12 місяців, деякі надають тільки безкоштовне приміщення для роботи. Також існують подібні організації для підтримки музикантів, художників, драматургів, режисерів, інших митців. Матеріальне вираження цієї допомоги суттєво менше за винагороду службовця в тій країні, одначе, мистецька стипендія дає можливість митцеві протягом певного часу зосередитись винятково на роботі над мистецьким проектом і не шукати інших заробітків. Митець будь-якої галузі, який бажає зосередитися в роботі над своїм мистецьким проектом, аплікує до тої чи іншої фундації, додаючи до опису проекту рекомендації фахівців та свої здобутки – видані книжки, буклети виставок, відгуки в пресі про театральні постановки тощо. Фундація надає підтримку на базі наявного пакету документів. Різноманітні програми підтримки митців в державах Європи включають в себе не лише програми для митців, які є громадянами держави, яка надає підтримку, а й митців – громадян інших держав, зокрема, громадян Східної Європи. Найбільш відомими центрами індивідуальної підтримки літераторів є Baltic Centre for writers and translators на острові Готланд (Швеції), Maison des Ecrivains Etrangers et Traducteurs в Сен-Назарі та Centre Regional des Lettres в Монпельє (Франція), Сentre de la traduction litteraire на острові Родос в Греції та багато інших. Існують аналогічні центри підтримки митців усіх галузей мистецтва – художників, танцюристів, композиторів. Один з найвідоміших таких центрів комплексної підтримки митців, Akademie Solitude, знаходиться в Штутгарті (Німеччина) й існує на муніципальні кошти, до яких додаються приватні пожертви. Як практику індивідуальної підтримки митців варто розглядати й міжнародні мистецькі фестивалі, які традиційно проводяться в Європі й у світі. Ці заходи мають різні масштаби діяльності, різні рівні престижності й різний рівень фінансування, але всі вони є надзвичайно корисними для митців, оскільки сприяють спілкуванню між ними, стимулюють творче натхнення, сприяють поширенню мистецьких продуктів. Після розвалу СРСР митці з пострадянського світу, зокрема, з України, беруть участь в міжнародних мистецьких заходах і програмах міжнародної індивідуальної підтримки митців.
Якість творчості митця визначити надзвичайно важко. Особливо, якщо митець молодий і тільки подає надії. Цілком можливо, що митець не виправдає вкладених в нього коштів. Але меценати в особі держави чи приватних споносорів цілком припускають таку ситуацію, знаючи, що для розвитку мистецтва все одно треба вкладати кошти в багатьох митців. Такою є практика у світі, перевірена сторіччами. Такою вона лишилась і на сьогодні.
З одного боку, система індивідуальної підтримки митців, в першу чергу національна, але й міжнародна також, має бути побудована так, щоб нею була охоплена якомога більша кількість мистецьких індивідів, оскільки наперед майже неможливо передбачити, якого саме митця визнає найбільш вартісним історія і вічність. Отже, кожний повинен мати шанс отримати право на бодай кілька місяців спокійної роботи із гарантованим доходом. Але, з іншого боку індивідуальна підтримка митців не повинна перетворюватись на відверто соціальну службу, коли головним критерієм відбору кандидатів для надання підтримки є не здобутки митця і не його мистецький потенціал, а матеріальний рівень і стан здоров`я митця.
Практика індивідуальної підтримки має бути такою, щоб митець протягом його мистецької діяльності, неодноразово ставав об`єктом підтримки як національних, так і міжнародних програм. Особливо, якщо він не став комерційним митцем.
За радянських часів митці у своїй більшості належали до привілейованого прошарку, тобто складали радянські еліти. Щедрі гонорари для літераторів, державні замовлення для художників і скульпторів, достатньо висока зарплатня для акторів плюс додаткові виплати під час гастрольних поїздок сприяли тому, що статус радянських митців (так званої творчої інтелігенції) в СРСР і в УРСР зокрема був високим, суттєво вищим, ніж рядових вчителів, лікарів, інженерів. Матеріальна підтримка митців виражалась не тільки у грошах. Будинки творчості, спецполіклініки, інші види “спецобслуговування” також були тими пільгами, якими нагороджували митців за їхню лояльність до влади.
Окрім письменників, свої будинки творчості та інші подібні заклади мали практично всі творчі спілки – композиторів, художників, театральних діячів, журналістів. Що ж до розмірів тогочасних гонорарів, то у представників образотворчого мистецтва вони були достатньо високими. Народилась навіть приказка: “художник один раз відкусює і довго-довго жує”. Монументальний жанр – до якого допускались переважно тільки “ідеологічно вивірені” митці-виконавці – був надзвичайно затратним, але й високооплачуваним. Ясна річ, такі проекти здійснювалися т.зв. шляхом “держзамовлення”. Так само й створення великих музичних творів – кантат, ораторій, опер теж фінансувалось доволі щедро. Втім, і композитори-піснярі, “естрадники” теж отримували щедрі гонорари, за умови, що пісня виконувалась і транслювалась достатньо широко. Це ж правило поширювалось на авторів пісенних текстів. В літературному середовищі й досі ходять легенди про те, які гонорари отримував той чи інший автор, котрому вдалося створити пісню-шлягер.
Серед інших способів матеріальної підтримки митців у радянські часи були й різноманітні премії – але це вже стосувалось митців реномованих, визнаних. Премії окрім матеріальної частини несли ще й дуже важливе моральне навантаження. Зазвичай власті опинялись у незручній ситуації, коли лауреат, увінчаний ними, дозволяв собі різкі висловлювання проти існуючого режиму, або – що іще страшніше – утікав за кордон.
Після розпаду СРСР українська культура взагалі й українські митці зокрема опинились у стані фінансової скрути, коли старі радянські механізми підтримки вже з різних причин не діють, а нові, наближені до міжнародних, ще не впроваджені. Деякі митці були змушені або облишити свою мистецьку діяльність, або відверто її комерціалізувати (що не завжди допомагало заробити), або емігрувати за кордон (що також не завжди дозволяло зберегти мистецький фах).
Про необхідність підтримки культури заговорили, як тільки відійшли в минуле радянські гонорари й винагороди. Адже разом з ненависною радянською цензурою майже одночасно вмерли й радянські достатньо щедрі оплачувані державні замовлення художникам, скульпторам, режисерам, гонорари літераторам. На початку 90-х митці усіх напрямків опинились в розгубленому стані, оскільки плоди їхнього натхнення, тепер вже не стриманого ніякою цензурою, виявились нікому не потрібними. В кращому випадку вони могли почути захоплення споживачів, але не могли знайти бажаючих купити їхній культурний продукт. Зрідка щастило знайти приватних спонсорів для підтримки театральної вистави, фестивалю чи видання книги, але про налагоджену систему підтримки митців в Україні приватними спонсорами говорити не можна.
Після падіння СРСР митці з України, які володіють бодай однією іноземною мовою, отримали можливість брати участь в міжнародних програмах підтримки митців. Сьогодні ніхто не забороняє їм висувати власну кандидатуру для участі в подібних заходах, а отримавши підтримку, вирушати за кордон до того чи іншого мистецького центру. Але участь українських митців у міжнародних програмах індивідуальної підтримки є результатом зусиль самих митців, а не міжнародних відділів творчих спілок, які покликані поширювати інформації про відповідні програми в Європі й у світі, але не роблять цього. Скоріше українських митців запрошують до участі в тих чи інших міжнародних програмах представники відділів культури посольств іноземних держав, тому недивно, що загалом у міжнародних програмах бере участь не більше 2% українських митців. А митці середнього покоління, які ще пам`ятають радянські заборони спілкування із закордоном, вдячні нинішній державі, яка принаймні не заважає шукати відповідні мистецькі програми й брати участь в них.
Отже, незначна кількість українських митців періодично стає об”єктом турботи й підтримки урядів, муніципалітетів або приватних мистецьких фондів зарубіжних країн, а не власної країни, громадянами якої вони є. Але деякі зрушення все-таки відбулися. Наприкінці 90-х певні заходи в галузі індивідуальної підтримки видатних діячів культури все-таки потроху почали з’являтись. 20 жовтня 1998 року Президент України Леонід Кучма підписав указ N1152/98, в якому було зазначено:
Як бачимо, було засновано по три шорічні гранти Президента України молодим діячам в галузі театрального, музичного, образотворчого мистецтва та кінематографії, від 2004 року також і молодим письменникам було призначено по три гранти для створення і реалізації творчих проектів.
Відразу варто зазначити, що гранти молодим митцям призначались саме на реалізацію творчих проектів. Ця система не передбачає підтримки митців. Кошти виділяються винятково на оплату проекту: декорації та костюми для театральної вистави.
Молодими вважаються митці до 35 років. Довічні стипендії, як вже було зазначено, призначаються особам, які досягли 70-річного віку. Що робити митцям у віці від 35 до 70 років? І для них також існує Указ Президента №668/97 “Про Положення про державні стипендії видатним діячам науки, освіти та культури”. Згідно з п.6 цього Указу, “Починаючи з 1996 року Президент України призначає 1000 щомісячних державних стипендій у розмірі п”ятнадцять неоподаткованих мінімумів доходів громадян кожна, а видатним діячам науки і мистецтва – у розмірі двадцяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян кожна, терміном на два роки”.
Тобто правова база індивідуальної підтримки митців потроху починає впроваджуватись. Але практика цієї підтримки наразі далека від об’єктивності, потребує багатьох вдосконалень. Наприклад, держава через Міністерство Культури і мистецтв або через Державний комітет України у справах сім”ї та молоді бере зобов’язання проводити творчі конференції (творчі майстерні) для молодих митців. Але ці заходи фінансуються лише частково, що іноді унеможливлює участь в них митців з регіонів. Ганебним прикладом такого часткового фінансування стало відзначення десятиріччя поетичного конкурсу “Гранослов”, коли учасникам, які прибули в Київ, не було оплачено навіть зворотнього квитка, що було обіцяно. Мистецькі стипендії, які отримують українські митці, не відповідають прожитковому рівневі, а отже митець все одно має думати про заробіток або про комерціалізацію свого мистецького проекту. До того мізерні стипендії митцям розподіляються кулуарно між керівництвом творчих спілок, а рядові члени творчих спілок нерідко навіть не знають про існування таких стипендій.
Започатковану наприкінці дев`яностих років ХХ ст. систему надання президентських грантів принаймні молодим митцям можна розглядати як зародки світової практики підтримки мистецьких проектів. Ще до розгляду практики присудження грантів й поширення інформації про них можна сказати, що Президентські гранти не вирішують проблеми занепаду українського мистецтва, оскільки вони дуже мізерні за своїм матеріальним вираженням; дуже нечисленні у порівнянні з кількістю митців, адже призначається тільки по три(!) гранти в кожній галузі мистецтва, коли по Україні існує сотні, якщо не тисячі гідних уваги творчих проектів.
На практиці ця система виявляється ще більш недосконалою.
Заявки на гранти пишуться в довільній формі, не існує аплікаційних форм, як це прийнято у світовій практиці. Кількість проектів дорівнює кількості грантів, відтак це перетворює засідання Комісії з присудження грантів на формальність, а сам процес присудження грантів набуває негласного кулуарного характеру.
Чи стали подіями в мистецькому житті України підтримані проекти? Про це судити неможливо. У 2002 році три театри обласних центрів отримали президентську підтримку. Було б дуже цікаво, щоб підтриманим спектаклям дали змогу зіграти принаймні на столичній сцені. Тоді б шанувальники театру мали б змогу оцінити неупереджені мистецькі уподобання і експертної ради міністерства Культури й мистецтв, і, власне, Президента. Це стосується саме театрального мистецтва. Також варто було б привернути увагу до нових пам`ятників, які з`являються в українських містах, особливо, якщо іхні автори створили свої вироби за підтримки президентського гранту.
Як показують дослідження в колах претендентів, факт присудження гранта Мистецькою радою Міністерства культури й Мистецтв ще не гарантує факту отримання гранту. Після присудження гранту авторитетною Мистецькою радою, до складу якої входять видатні українські діячі, проект вивчає Міністерство фінансів, на предмет, чи знайде воно жалюгідні кошти, зазначені в гранті, а потім – Міністерство юстиції на предмет, чи не суперечить мистецький проект законодавству України. Потім проект вивчає Сектор розвитку культури, мистецтв, духовності Кабінету міністрів, і потім, передостання інстанція перед безпосередньо Президентом, це Відділ з питань культури, міжнаціональних і міжконфесійних відносин Головного управління з питань внутрішньої політики Адміністрації Президента. Дві останні інстанції можуть “зарубати” проект, якщо він їм не сподобається, і таке трапляється. Можна виділити ще деякі зауваження стосовно системи функціонування присудження “президентських грантів”.
Неможливо подати повний список підтриманих мистецьких проектів, наведемо дані про митців, які отримали згадану підтримку у 2004 році (за повідомленням ІНТЕРФАКС-УКРАЇНА):
Стан державної підтримки як митців, так і мистецьких проектів в Україні не можна розглядати як успішний. Справа не тільки в недостатньому фінансуванні культури. Як самі митці, так і ті, хто покликаний дбати про їхню підтримку, у своїй більшості ще й досі оплакують радянську систему підтримки митців, не визнаючи, що такого більше не буде. Система президентських грантів в тому вигляді, в якому вона є сьогодні, майже не розв`язує проблеми підтримки митців. Потрібна і більша кількість державних грантів, таких як стипендії митцям і фінансування мистецьких проектів, більша увага мистецької громадськості при обговоренні цих проекті, краща поінформованість митців стосовно існування системи державної підтримки.
Розробка комплексного плану участі Міністерства культури і мистецтв України в культурно-мистецьких програмах ЮНЕСКО на 2004 рік
Велике значення для становлення України як члена світової спільноти має праця в межах проектів і програм, започаткованих організаціями, створеними ООН. Безумовно, для України як для країни з винятковим історичним минулим, багатим культурним та духовним потенціалом велике значення має співпраця з ЮНЕСКО. Програма діяльності ЮНЕСКО на 2004 рік передбачала низку заходів, серед яких кожна країна могла би обрати такі, що найліпше відповідали би найактуальнішим потребам кожної країни, виходячи з особливостей її культурного розвитку на сучасному етапі, так само як і специфічних рис соціального та економічного становища. Відповідно було проаналізовано документи ЮНЕСКО, проекти програм та рішень стосовно діяльності цієї організації у 2004 році, вивчено основні напрями та специфіка діяльності органів державного управління культурною сферою України та пов”язаних з ними структур, в результаті визначено напрями, що є пріоритетними для України, виходячи з особливостей її зовнішньо-політичної, економічної та національно-культурної стратегії. На заключному етапі запропоновано проект комплексного плану участі Міністерства культури і мистецтв України в культурно-мистецьких програмах ЮНЕСКО у 2004 роціВиходячи з співставлення напрямів, проголошених ЮНЕСКО як пріоритетні для своєї діяльності та суто національно-культурних інтересів України, було розроблено план участі Міністерства культури і мистецтв України в культурно-мистецтких програмах ЮНЕСКО на 2004 рік (див. Додаток 3).
Теорія дозвілля в зарубіжних країнах
Радикальні зміни в політичному та соціальному житті України створюють нові умови для розвитку національної культури, для задоволення духовних інтересів та рекреативних потреб людини та для залучення її до соціально-культурної творчості. Це потребує наукового дослідження сутності, природи й специфіки сучасного культуротворчого процесу загалом і сфери дозвілля зокрема, специфіка якої виявляється у функціонуванні власне дозвіллєвих інститутів. Дозвіллєва діяльність сприймається як особливий процес, що стимулює розвиток творчої індивідуальності, передбачає поліваріативність культурно-дозвіллєвих та рекреаційних заходів, створює умови для виявлення та задоволення свободи вибору дозвіллєвих потреб та інтересів і утвердження на цьому підгрунті системи цінностей особистості.
Цінний досвід дозвіллєвого та рекреаційного обслуговування мають зарубіжні країни, передусім західноєвропейські та США з їх потужною індустрією дозвілля. Зарубіжним вченим належать і грунтовні наукові дослідження дозвіллєвої діяльності. Їх концепції розглядають дозвіллєвий заклад як поліфункціональний суб’єкт соціально-культурної діяльності: культурний, рекреаційний, художньо-творчий центр, каталізатор дозвіллєвої самодіяльності та громадської ініціативи, метою якого є підвищення духовної якості життя кожного індивіда.
Актуальність вивчення дозвіллєвої сфери в зарубіжних країнах зумовлена своєрідністю культурної ситуації в Україні і необхідністю подолати кризовий стан в сучасній вітчизняній культурно-дозвіллєвій практиці, розв’язати такі суперечності, як: невідповідність між духовними інтересами, ціннісними орієнтаціями особистості та реальним змістом діяльності традиційних закладів дозвілля; між дозвіллєвими потребами населення та реальними можливостями для їх задоволення; між дезінтеграцією дозвіллєвих структур, стандартністю, консервативністю їхньої діяльності і потребою створення поліфункціонального дозвіллєвого комплексу як потужної інституції дозвілля та рекреації. Розв’язання цих проблем дозволить запропонувати вітчизняній дозвіллєвій практиці ефективні механізми регулювання діяльності дозвіллєвих закладів, формування й організації рентабельної дозвіллєвої системи, збагачення та урізноманітнення сучасних форм культурно-дозвіллєвої діяльності в Україні з урахуванням досвіду світової практики.
Розквіт дозвіллєвої сфери як галузі наукового знання розпочинається з середини ХХ ст., і позначений створенням науково-дослідних інститутів у разних країнах світу. Відомими серед них є: Національна асоціація рекреації в США, Фонд рекреації в Японії, Міжнародна асоціація з питань розвитку дозвіллєвої сфери, Німецьке товариство з проблем дозвілля, Італійська культурно-дозвіллєва організація та Національний інститут громадської рекреації (Італія), Інститут управління в галузі розваг та дозвілля (Великобританія). Їх головним завданням стало дослідження культурно-дозвіллєвої проблематики. Вона здійснюється науковцями різних наукових напрямів: психологів, педагогів, соціологів, економістів. Сучасне зарубіжне дозвіллєзнавство представлене такими школами, як французька (Ж.Дюмазедьє, А.Жерар, Ж.Іон, Ж.Фрідман), американська (Дж. Ландберг, С.Паркер), німецька (Х.Дюрст, Х.Ольшовськи, Р.Трептова). Аналіз зарубіжних концепцій дозвілля доцільно проводити за такими напрямами: теоретичні основи дозвілля, основні інститути дозвіллєвої сфери, особливості дозвіллєвої роботи з різними категоріями населення (підлітки та молодь, особи похилого віку, інваліди), управління дозвіллєвою сферою, підготовка кадрів для дозвіллєвої сфери.
Важливу роль в усвідомленні соціальної сутності дозвілля відіграє визначення функцій дозвіллєвої сфери. Функції дозвілля відтворюють потреби суспільства, закономірності суспільного розвитку, природу дозвілля, мають на меті максимально залучити особистість до дозвіллєвої сфери, сприяти розвитку її самостійності, ініціативи та активності. В зарубіжних країнах спостерігається тенденція до зближення культурної, соціальної та освітньої сфер життя, що відповідно позначається на дозвіллєвій сфері. Хоча рекреаційна функція лишається головною, дозвіллєві заклади не обмежуються у своїй роботі організацією відпочинку та розваг. Головними соціальними функціями дозвілля є комунікативна, рекреаційна, творча, соціальна, ціннісно-орієнтаційна, пізнавальна та виховна. Функції дозвілля визначають його рівні: пасивне, розважальне, пізнавальне, творче. Загальними принципами дозвіллєвої діяльності є системність, добровільність, диференціація, доступність та якісність дозвіллєвих послуг, їх відповідність місцевим умовам. Принципи та функції дозвілля не є стабільними, вони змінюються відповідно до культурно-історичних умов і залежать від соціальних, ідеологічних, політичних та економічних чинників конкретної держави.
У зарубіжних країнах визнаєься правомірність та незалежність різноманітних підходів, термінологій, концепцій, оцінок дозвілля як соціокультурного явища. В різних країнах “дозвіллєва сфера” має свої назви: “індустрія дозвілля”, “дозвіллєво-рекреаційна сфера” - в США та Великобританії, “сфера вільного часу” - в Німеччині, “анімація” - в Італії, Туреччині, Франції. Такі назви є історично зумовленими та відображають розуміння дозвіллєвої сфери в контексті соціальної, політичної, економічної та культурної ситуації кожної країни. Дозвілля розглядається зарубіжними вченими як синонім прогресу і лібералізації, як соціальна цінність, необхідна умова для всебічного розвитку особистості; сенс життя, загальнолюдська цінність; можливість для отримання задоволення; сучасне втілення свободи; компенсаційний засіб. В контексті загальної характеристики дозвілля класифікується як складова часового простору, що передбачає розподіл часу людини на робочий та неробочий; як окремий вид життєдіяльності (творчої, конструктивної або безцільної та асоціальної), як психологічний стан людини, як концепція цілісного способу життя, що полягає у тому, що всі сфери людського життя мають дозвіллєвий потенціал.
Дозвілля характеризується специфічними ознаками, пріоритетними серед яких необхідно назвати такі: свободу вибору дозвіллєвої діяльності, свободу від обов’язків, добровільність участі в дозвіллєвій діяльності, бажання отримати радість і задоволення, самодостатність та самоцінність, компенсаційність дозвілля.
Дозвілля в зарубіжних країнах розглядається як складова культурної сфери, а головні питання дозвіллєвої сфери розробляються в контексті культурної політики конкретної держави. Разом з тим окремі аспекти дозвіллєвої сфери є об’єктом різних сфер життєдіяльності людини. Кожна держава визначає власну культурну політику відповідно до цінностей, завдань та культурних пріоритетів конкретної держави. Принципи державної політики у сфері дозвілля переростають в інституційні механізми взаємодії між суспільством та урядом і реалізуються в конкретних культурних, соціальних та дозвіллєвих ініціативах. Спільними принципами та позиціями, прийнятими та схваленими міжнародною спільнотою у сфері культури є створення можливостей для участі людини в культурному житті суспільства, культурний розвиток, збереження та популяризація культурної самобутності, розвиток міжнародних культурних зв’язків.
Аналіз дозвілля як соціально-культурного явища в контексті людської життєдіяльності дозволяє виокремити в його структурі такі основні змістові параметри, як сімейний, освітній, політичний, моральний, естетичний, науково-технічний, спортивний, соціальний, економічний. Дослідження змістового наповнення дозвілля відкриває значні можливості для оновлення, збагачення та актуалізації дозвіллєвої діяльності відповідно до реальних запитів різних соціально-демографічних груп. Таке розуміння соціальної ролі дозвілля створює нові можливості для виховної, пізнавальної, розвиваючої діяльності її суб”єктів. Провідну роль у виникненні та розвитку певних видів дозвіллєвої діяльності завжди відіграє людина, її внутрішні бажання, інтереси та покликання, а також суспільні вимоги, що висуваються перед дозвіллєвою сферою.
Соціально-економічними передумовами становлення індустрії дозвілля в зарубіжних країнах стали такі чинники, як: збільшення вільного часу, скорочення робочих годин та поширення часткової зайнятості, збільшення сімейного прибутку, що відкрило нові можливості для організації дозвілля за власним бажанням, розвиток соціальної політики, скорочення витрат праці та часу на ведення домашнього господарства, підвищення освітнього та культурного рівня населення, науково-технічний та інформаційний розвиток суспільства. До другорядних, проте не менш важливих чинників активізації процесу залучення населення до індустрії дозвілля належать пропаганда засобами масової інформації позитивів відповідного способу проведення дозвілля, розробка системи “відпочинку в кредит”, постійне оновлення, розширення та удосконалення дозвіллєвих товарів та послуг, систематичне вивчення дозвіллєвих запитів та потреб населення, розвиток інфраструктури дозвіллєвих закладів тощо. Індустрія дозвілля зарубіжних країн охоплює готельне господарство, заклади клубного типу, клуби-ресторани, кафе-клуби, сімейні рекреаційні комплекси, зони відпочинку та історико-культурні заповідники тощо.
Адаптація традиційних закладів дозвілля до вимог сучасності стала рушійною силою в їх перетворенні на багатопрофільні та поліфункціональні установи. Основні причини організаційно-структурних змін в дозвілєвих закладах: зростаючі потреби особистості в безперервності освіти, недостатня кількість ігрових майданчиків, дитячих садків, центрів спілкування, місць для сімейного проведення дозвілля, перевага регресивних форм виховання, дискримінацій та політика щодо етноменшин, незадоволені потреби населення, його соціальна активність. Дозвіллєві центри в зарубіжних країнах відрізняються своїми можливостями, територією, обсягом діяльності. Деякі з них діють як клуби мікрорайону, інші – як комплекси–гіганти. Вони характеризуються варіативністю розміщення і використовують для своєї діяльності шкільні приміщення, старі будівлі або ж зводять нові споруди відповідно до потреб дозвіллєвого обслуговування всіх верств населення. Основу проетів дозвіллєвих центрів складають такі чинники: синтез усіх можливих дозвіллєвих функцій, відповідність технології будівництва, обладнання та освітлення центрів сучасним досягненням науки, техніки, технології, здатність до швидкої трансформації окремих складових закладу згідно з потребами відвідувачів, можливість надавати якомога повніший комплекс послуг. Неабияку роль відіграє врахування природно-кліматичних умов, обсягу вільного часу міського населення, популярності на даній території певних форм дозвілля. Центри дозвілля, маючи спільну мету, диференціюються відповідно до традицій, потреб, смаків конкретної групи населення і відрізняються за структурою, архітектурно-просторовою композицією, видами діяльності.
На підставі аналізу теоретичних праць зарубіжних вчених слід визнати, що коренної реорганізації потребує практика клубної діяльності. Основними організаційними принципами дозвіллєвої діяльності клубу мають бути плюралізм, демократизм, добровільність, відповідність потребам та інтересам відвідувачів, ініціативність та самодіяльність, самоорганізація, естетизація дозвіллєвого середовища, оптимальне поєднання вихованих, розважальних і психолого-оздоровчих завдань, динамічність розвитку. Домінуючими функціями клубу є рекреаційно-оздоролвча, комунікативна, творча, соціальна, пізнавальна, ціннісно-орієнтаційна, виховна. Зарубіжний клубний досвід переконує в доцільності класифікації клубцв і закладів клубного типу за такими ознаками: спектром діяльності, змістом діяльності, функціональною ознакою, віковими характеристиками, соціально-демографічними особливостями, напрямом діяльності, предметом захоплень, соціально-культурними умовами, джерелами фінансування. Клуби проектують створення сприятливих умов для використання виховних можливостей суспільства і цілому та мікро соціуму зокрема; практичного залучення населення різних вікових категорій до активної соціально-культурної творчості, спортивно-оздоровчої, ігрової, художньо-естетичної, релаксаційної діяльності, вибору дозвіллєвих занять відповідно до власних потреб та інтересів, збереження та збагачення природного середовища.
Системний аналіз типології клубів та закладів клубного типу засвідчує, що заклади клубного типу в зарубіжних країнах користуються найбільшою популярністю з усіх закладів дозвіллєвої діяльності. Нова концепція клубної діяльності формується з урахуванням зростаючої диференціації культурно-дозвіллєвих інтересів і проблем щоденного життя індивіда. Актуальною потребою сучасного рівня розвитку дозвіллєвої діяльності є виникнення різнотипних клубів (рекреативно-розважальних, оздоровчих, спортивно-видовищних) та розширення сфери соціально-культурних установ, що забезпечують функціонування закладів клубного типу (культурно-просвітницькі установи, культурно-побутові комплекси, готельно-туристські заклади).
Своєрідним прикладом закладу, що реалізує дозвіллєву діяльність, є музей. Універсальною моделлю музею в зарубіжних країнах вважається модель “відкритого музею”, тобто культурно-освітнього комплексу музейного типу, в якому власне музейні функції (збирання фондів, їх збереження, експонування колекцій) виконуються нарівні з освітніми, виховними та розважальними. Освітня та виховна функції втілюються в освітніх програмах, культурно-мистецьких акціях, співпраці з навчальними закладами. Розважальна функція реалізується шляхом участі особистості у творчих майстернях, клубах, вечорах відпочинку, концертах. Методами активізації участі населення в культурно-дозвіллєвому житті стали: організація днів культури, мистецьких фестивалів, “міських свят”, виставок творів живопису, створення “мистецтвотек”, систематичні трансляції мистецьких радіо– і телепередач, удосконалення маркетингової діяльності музеїв, активізація участі молоді в освітніх, культурно-мистецьких, дозвіллєвих проектах, надання доступу до музейних цінностей інвалідам, створення системи пільг для волонтерів.
Пріоритетними в музейній діяльності мають бути освітні програми для підлітків. Їх мета полягає в культурному розвитку дитини, поглибленні знань про історію своєї країни, її мистецтво, літературу, народну творчість на основі першоджерел, а не підручників. Тому музеї повинні тісно співпрацювати з навчальними закладами, а спеціальні музейні програми мають бути розроблені для дітей та підлітків різного віку та рівня підготовки.
Основними тенденціями музейної діяльності мають бути такі, як інтеграція музейних програм у сферу дозвілля, збереження та популяризація способу життя місцевих культурних общин та їх самобутності на тлі глобалізації, збагачення духовного життя людини через зв’язок “мистецтво - історія – індивідуальний досвід”, розвиток віртуальних музеїв та мультимедійних проектів, розширення музейної діяльності за межами музейного закладу, розвиток музеїв як туристичних об’єктів.
Серед багатьох зарубіжних дозвіллєвих закладів вирізняються своєю діяльністю клуби при навчальних закладах, батьківські клуби, клуби профорієнтаційного спрямування, спортивні клуби. Соціопедагогічним пріоритетом у роботі з підлітками та молоддю має бути індивідуальний підхід, адресна спрямованість, орієнтація на акцентуацію внутрішнього світу особистості. Такий підхід забезпечується створенням необхідного простору для неформального спілкування, взаємодії представників різновікових груп, підготовки культурно-дозвіллєвих програм, що не лише відповідають новітнім технологіям, а й відрізняються творчою конструктивністю, належним естетичним рівнем та емоційним забарвленням, позитивно впливають на духовний світ особистості.
В умовах дозвіллєвої діяльності зарубіжних країн використовуються різні форми виховання підлітків та молоді. Вони визначаються постійністю та систематичністю у вихованні; диференційованим підходом до різних соціально-демографічних угрупувань та осіб; залученням підлітків та молоді до активної суспільно-корисної та особистісно-значущої діяльності, стимулюванням та регулюванням самовиховання та саморозвитку молоді, вирішенням її соціально-культурних проблем, реалізацією соціальних та економічних ініціатив, розкриттям творчого потенціалу особистості, оптимальним поєднанням отриманих теоретичних знань з практичною діяльністю. Пріоритет у дозвіллєвій діяльності з підлітками та молоддю надається програмам, спрямованим на організацію змістовного дозвілля, розвиток духовного та творчого потенціалу молоді в інтересах її становлення та самореалізації, профілактику та попередження правопорушень та негативних явищ у підлітковому та молодіжному середовищі, популяризацію здорового способу життя, підтримку талановитої молоді, сприяння професійній орієнтації та працевлаштуванню.
Висновки та пропозиції:
Дослідження ступеня висвітлення культурної проблематики ЗМІ зарубіжних країн дозволяє зробити такі висновки та рекомендації:
Друковані джерела:
Додаток 1. Булкина И.С. Культура и искусство в зарубежных СМИ (Аналитический обзор).– 17 с. (1,1 авт. арк.).
Додаток 1А. Рейтинги каналов.– 1 с.
Додаток 1Б. Доля аудитории каналов.– 1 с.
Додаток 2. Вивчення світового досвіду підтримки митців (мистецькі стипендії, стажування, воркшопи тощо) та аналіз можливостей його застосування в Україні.– 11 с. (0,7 авт. арк.).
Додаток 3. План заходів Міністерства культури і мистецтв України на виконання рішень 32 Сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО.– 3 с.
Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини| < Попередня | Наступна > |
|---|