Огляд тенденцій європейських культурних зв’язків України
Європа є складним соціально-культурним і геополітичним феноменом, із лише їй притаманним історичним, культурним корінням і власними суперечностями. Вона - не лише мінливий геополітичний простір, де розквітла матеріальна цивілізація на основі ринкових принципів та нових технологій, а й сукупність ідей і цінностей, яскравих національних та місцевих культур, які й утворюють європейську цивілізацію. І хоча ми в загальних рисах уявляємо собі, що таке "європейська культура", але було б дуже важко дати їй чітке й адекватне визначення.
Культура в широкому сенсі є увесь спосіб життя спільноти, що включає в себе мову, цінності та традиції, форми міжлюдських зв`язків та інституції. Існують традиційні способи відрізняти одну культуру від іншої. Однак Європа послуговується не однією мовою, не однією системою традицій та правил, - отже, в традиційному сенсі вона не є однорідною спільнотою. До того ж модерний світ приніс настільки багато змін, породив таке різноманіття, навіть у “старих” європейських суспільствах, що дуже важко визначити природу загальноєвропейської культурної ідентичності інакше, ніж у найзагальніших рисах.
Проблема ускладнилась світовими й локальними війнами ХХ сторіччя, розвалом імперій та масовою імміграцією з колишніх колоній. Отже, нам слід шукати спільної культурної, ціннісної бази, спільного знаменника для всіх національних і місцевих культур Європи – зокрема, там, де йдеться про утвердження базових цінностей європейської цивілізації, а також - у науці й технологіях, у мистецтві, релігійній етиці, та навіть у популярній культурі, яка також є тим, що здатне об`єднувати народи.
Друга світова війна, яка залишила в руїнах значну частину Європи, породила прагнення миру й стабільного розвитку, сприяла настроям примирення й єдності в Європі, хоча з іншого боку – різко поділила її на Схід і Захід.
Прагнення до європейської єдності, до інтеграції знайшло вираз як в економіці, так і в сферах культури і моралі; воно врешті-решт було інституціалізоване в Європейському економічному співтоваристві, а потім – у Раді Європи та процесі ОБСЄ. Важливим моментом діяльності Ради Європи стало прийняття “Європейської Культурної Конвенції” та “Європейської Конвенції прав людини”, до яких у 1990-і роки приєдналася й України, ставши також членом Ради Європи.
Широкий процес інтеграції та демократизації, що супроводжувався успішним економічним розвитком Західної Європи, поряд з економічними чинниками сприяв падінню комуністичних режимів у Східній Європі, появі численних нових незалежних держав. Події 1989-1992 років дали нового імпульсу справі європейської єдності, але й відкрили “скриню Пандори” - національних та міжетнічних конфліктів, і навіть міжетнічних війн, що спалахнули на Балканах і в деяких регіонах колишнього СРСР .
Посилення чинника національної самосвідомості призводить до істотної зміни самого євро-інтеграційного контексту, в якому національні культури шукають не лише підтвердження свого місця в культурній системі єдиної Європи, ідентифікації із “західними” культурними цінностями, але й нових економічних та технологічних можливостей інтеграції. Частиною нинішньої європейської реальності стала, на жаль, взаємна упередженість між Західною та Східною Європою.
Сумніви й навіть комплекси народів Східної Європи щодо їхнього місця в європейській інтеграції неможливо подолати, якщо вони й далі залишатимуться в ролі лише “споживачів західного продукту” – попри всю унікальність своїх культур. Адже це - країни з багатою культурною спадщиною, давніми культурними традиціями та багатим сучасним культурним життям. Усе це в комплексі становить їхні культурні ідентичності. Нині, через десятиріччя після падіння Берлінського муру, вони збагачують своїми найвартіснішими досягненнями світову культурну скарбницю, натомість Захід часто-густо зустрічає їх браком розуміння та вузько меркантильним баченням співробітництва.
Та все ж дальше формування європейської ідентичності стало політичним і культурним наслідком руйнування “Залізної завіси”, пробудження суспільної енергії на континенті.
На процес європейської інтеграції – політичної, економічної та культурної - впливають різноманітні фактори.
По-перше, це чинники глобалізацїї: нові технології та багатонаціональні корпорації сприяють розповсюдженню глобалізовану, комерціалізовану масову культуру, й національні держави Європи часто реагують на це запровадженням протекціоністських заходів, хоча інколи така політика дає зворотний ефект.
По-друге, в деяких випадках національні, регіональні та локальні культури виявляються не зовсім сумісними з поняттям європейської ідентичності, боючись втратити свою культурну самобутність.
Отже, процеси залишаються неоднозначними; про шляхи їхнього дальшого розвитку можна лише будувати прогнози та висловлювати припущення. Можна накреслити в загальних рисах кілька можливих сценаріїв цього процесу.
Перший: продовження (або й посилення) тенденції до “вибіркової” за своїм характером європейської інтеграції призведе до рецидиву ментальності "обложеної фортеці" у тих суспільств, яких не буде допущено до Спільноти. Створення в новій Європі нових аналогів “залізної завіси” було б дуже сумним породженням “вибіркової” євроінтеграції.
Аби уникнути загострення ізоляціонізму й появи нових розколів у Європі, має посилюватися міжкультурне співробітництво у різноманітних формах; воно б культивувало спорідненість європейських національних культур.
Другий сценарій: культурна Європа поволі перетворюватиметься на напівколонію "глобалізованої” масової культури. Національні та місцеві культури тихо “всихатимуть” перед лицем всесвітніх комунікаційних мереж та медіа-індустрії, подібно до того, як національні економіки – перед глобальними корпораціями. Аби такого не сталося, потрібні значні інвестиції в європейські культурні галузі та інші форми їх стимулювання, щоб збалансувати домінування американських мас-культурних індустрій.
Можливий третій варіант: інтегрована Європа опиниться під тиском численних проблем національних держав, зростання впливу регіоналізму, посилення ролі мовних, релігійних та етнічних меншин. Це може породити соціальну та культурну фраґментацію європейського регіону. Тому потрібна активна політика стимулювання регіонів та меншин до співпраці та міцніших взаємозв’язків, а не до власного посилення коштом інших. Європейські культурні інституції мали б сприяти такому міжрегіональному співробітництву.
По-четверте, можливе і бажане формування такої нової Європи, яка включатиме в себе різноманітне, багатоскладове суспільство взаємопроникаючих культур, де єдність збалансована збереженням різноманіття, де окремі культури співіснують на основі вільного й рівного обміну в межах Європи.
Розв`язати складнощі і протиріччя європейської культурної ситуації означало б виходити завжди з концепції, що наш континент є немовби матрицею найрізноманітніших ідентичностей, непідвладних глобалізації. Це, можливо, потребувало б удосконалення деяких нині діючих інтеграційних практик та правових документів.
Цілком вірогідно, що за успіху такої політики можна було б у перспективі усунути національні та загальноєвропейські протекціоністські заходи без будь-якої шкоди чи загрози для наших культур та національних ідентичностей.
Культурні ідентичності та європейська демократія
Процес європейської інтеграції, що включає також освітні й культурні аспекти прав людини, демократії та прав національних і мовно-культурних меншин, не може уникнути зміни суспільних парадигм, які використовувалися віками, в тому числі – в побудові демократичних національних держав та в міждержавних відносинах. Сама ідея миру як запоруки щастя й добробуту базувалася на моделі "ми й вони".
Оскільки світ був великим, а зв`язки між різними суспільствами - слабкими, то такий поділ був цілком виправданим. Існувало два варіанти ставлення до конфліктів, які загрожували миру: або уникнути їх, або вживати силу, щоб швидко завершити конфлікт на свою користь. Мир відновлювався, коли конфлікт вдавалося придушити – отже, мир дорівнював відсутності конфліктів.
Сьогодні ця концепція стає анахронічною й небезпечною. Адже разом з посиленням економічних, політичних, культурних зв`язків між людьми й народами, розвитком глобальних комунікацій картина світу як сукупності однорідних суспільств (націй), всередині яких немає "інакших" складників, однозначно застарів.
Конфлікти між різними групами (в тому числі народами) вже не можуть розглядатися просто як нещастя, яких можна уникнути або мінімізувати. Нині вони стають постійними супутниками нашого життя, тому мають розглядатися як звичайне силове поле. Іншими словами, конфлікти є невід`ємною частиною природи речей і нерозривно пов`язані з суспільним і культурним розвитком.
Тож мир більше не дорівнює відсутності конфліктів: він або набуде форм творчого, позитивного й конструктивного управління конфліктами, або його не вдасться стабільно досягти.
З такого погляду й демократія, не зважаючи на її численні недоліки, має розглядатися як найпридатніша модель конструктивного управління соціально-культурним різноманіттям та конфліктами. Адже в основі демократії лежить прийняття легітимності різноманітних поглядів і самого різноманіття як такого. А сьогодні європейська демократія зустрілася з новим викликом – викликом культурних ідентичностей на новому рівні.
Протягом більш ніж двох сторіч демократична боротьба зосереджувалась на проблемах плюралізму ідеологічного. Це було пов`язане з раціональним аналізом і врахуванням особистих і групових інтересів, а найвищим рівнем взаємозв`язку таких інтересів був рівень нації.
Демократична держава визначалася як структуроване поле дій для дискусій між прибічниками протилежними ідеологічних установок і прийняття рішень щодо інтересів різних груп у межах політичної й культурної спільноти, що її ми звемо нацією. А внаслідок формування в Європі системи національних держав поняття національної культури та культурної ідентичності набула політичного виміру.
Ці механізми довели свою життєздатність і були основою суспільної стабільності.
Одначе сучасні європейські суспільства значною мірою змінили свої етнічні й культурні обличчя, а значить – змінилися й взаємини між національними почуттями, культурними ідентичностями - і ставленням до держави, її інститутів: їх багато хто вже сприймає не як “рідні”, освячені історією та національними цінностями, а як чужі, безликі структури.
Тож перед нашими суспільствами постає нова проблема демократії - і на локальному, і на регіональному, і на національному, й на загальноєвропейському рівні: як успішно включити різноманітні культурні ідентичності в ролі природних елементів демократичного поля діяльності. Як різноманітні ідеології послідовно висловлювали демократичні передові ідеї протягом ХІХ-ХХ століть, так різноманітні культурні ідентичності повинні здобути право на самовираження в демократичному просторі сучасної багатокультурної Європи.
Десятиліття надзвичайної релятивізації цінностей, ідеологій та вірувань, уніфікації моделей поведінки та картин світу, пропонованих мас-медіа, породили у багатьох людей гостре відчуття втрати ідентичності. Виявившись не в змозі більше визначати себе через чітку приналежність до певної системи цінностей, що досі сприймалися і як дуже особливі, і водночас як універсальні, людська особистість відчайдушно шукає "безсумнівних" засобів самовизначення. Це, вочевидь, мало наслідком певну міфологізацію самого поняття культурної ідентичності.
Але культурна ідентичність - не скам'яніла конструкція, назавжди визначена чиїмось свідомим чи підсвідомим почуттям приналежності до певної традиції. Навпаки, це постійно оновлювана структура, утворена подвійною приналежністю особистості до певної людської спільноти - по-перше, як "члена" традиції, що цю спільноту сформувала; по-друге, як співучасника колективної справи розбудови майбутнього цієї спільноти. Така діалектика може базуватися лише на демократичному суспільному "силовому полі", яке її генерує.
Таким чином, сьогодні культурна ідентичність – це, з одного боку, один з головних викликів європейській демократії, яка мусить навчитися визнавати й враховувати цей новий вимір європейського різноманіття, що містить в собі й конфліктність. Але з іншого боку, будучи простором, у якому здійснюється різноманіття, простір європейської демократії сам є передумовою для плідного розвитку культурних ідентичностей, які можуть цілком розвинутися лише за дотримання обох умов – і участі у побудові спільного європейського майбутнього, і збереженні свого культурного коріння.
Отже, культурна ідентичність є ключовим елементом демократичного виклику сучасній Європі. Якщо Європа зуміє об`єднатись на основі оновленої демократії, спромігшись інтегрувати цей істотний компонент – свою багатокультурність, - то вона зможе запропонувати решті людства шлях до гуманнішого майбутнього.
Якщо нова Європа втратить цю можливість, чи не залишиться високий рівень економіки єдиною ознакою її самобутності?
Прагнення до європейської єдності, до інтеграції знайшло вираз як в економіці, так і в сфері культури: воно було інституціалізоване в Європейському Союзі, Раді Європи. Важливим моментом діяльності Ради Європи стало прийняття “Європейської Культурної Конвенції” та “Європейської Конвенції прав людини”, до яких у 1990-і роки приєдналася Україна, ставши членом Ради Європи.
На процес європейської інтеграції – політичної, економічної та культурної впливають різноманітні чинники.
За 12 років, що спливли відтоді, як Україна проголосила державну незалежність і висловила наміри інтегруватися до Європейської спільноти, в країні відбуваються істотні трансформаційні процеси, що охопили й сферу культури. Можна вичленувати кілька ключових елементів сучасної культурної трансформації в Україні:
Таким чином, культура як складник гуманітарного розвитку та європейської інтеграції України має відігравати свою роль на чотирьох важливих напрямках:
На шляху євроінтеграції актуальним для України є питання реституції культурних цінностей. Україна вже зробила на цьому шляху важливий крок, передавши кілька років тому до Німеччини рукописи Й.С.Баха, що потрапили на терени нашої держави під час Другої Світової війни. Процес реституції культурних цінностей триватиме й далі – адже без повернення народам їхніх цінностей цивілізаційний процес не буде повноструктурним.
Щодо культурної присутності у світі, то тут для української культури ще непочатий край роботи. Хоча проводяться “Дні української культури” в деяких країнах, а наші митці беруть участь в багатьох фестивалях та виставках, однак цього явно недостатньо для ознайомлення з різноманітною українською культурою. Потрібна масштабна програма розширення присутності української культури у світі, особливо в Європі, в якій би об’єднали зусилля державні й недержавні культурні організації, митці та менеджери, бюджет і меценати.
Проблема широкого доступу до надбань культури і мистецтва за останні роки, на жаль, загострилася. Проголошення незалежності усунуло ідеологічний диктат, створило передумови для розвитку повноструктурної національної культури. Але виникла небезпека, що дорогі концерти, сучасні модернізовані кінотеатри, а також якісні непіратські компакт-диски та відео-фільми стануть “культурою для багатіїв”, а незаможна більшість задовольнятиметься телевізором та безкоштовними передвиборчими концертами. Потрібно більше коштів виділяти на поповнення бібліотек, виробництво і прокат українських фільмів, запис вітчизняної музики – це зробить нашу культуру доступнішою і цікавішою не тільки для нас, а й для європейських народів.
Ідея культурного різноманіття стала відгуком на небезпеку знебарвлюючої уніфікації, яку несуть глобалізаційні процеси. Культурне різноманіття в Україні є реальністю, однак поруч із культурами етнічних меншин та зв’язками із зовнішнім світом, має місце не просто присутність, а домінування російської комерційної мас-культури. Тому в українських умовах політика продуманого протекціонізму щодо вітчизняного мистецького продукту стає чинником збереження культурного різноманіття. Йдеться не про заборони, а про державне сприяння вітчизняним митцям – тобто про європейські стандарти підтримки вітчизняної культури.
Ще один механізм запровадження європейських стандартів в культурну політику – це широке використання таких форм фінансування, як конкурсні гранти і тендери на культурно-мистецькі заходи. В основі цього має бути конкурсний підхід із прозорими процедурами розгляду та чіткими критеріями оцінки проектів.
Питання створення законодавчої бази, яка б відповідала європейським стандартам, новим соціально-політичним та економічним реаліям, є надзвичайно важливим, адже без цього ми не зможемо зробити потрібних кроків у справі реформування галузі.
Загалом з метою наближення до стандартів законодавства Євросоюзу доцільно:
Прийняти Закон про неприбуткові організації, який би відповідав європейським стандартам;
Забезпечити ефективну охорону авторських і суміжних прав, боротьбу з піратством.
Невирішеною залишається проблема політики щодо недержавного сектора в культурі, створення для нього сприятливих правових, податкових умов. Тому прийняття Закону про неприбуткові організації, який би відповідав європейським стандартам, є для України нагальною справою.
Просування України до європейського простору неможливе без інтенсивного науково-технічного прогресу в культурно-мистецькій сфері, важливою складовою якого є інформатизація вітчизняних культурних закладів.
До одного з пріоритетних напрямків євроінтеграційних процесів належить міжнародне культурне співробітництво.
Однією з ланок цього процесу стала участь України у колоквіумі європейських міністрів культури, який відбувся у лютому цього року в місті Стразбурзі, резиденції Ради Європи, і мав тему “Нова роль та нові обов’язки міністрів культури в започаткуванні міжкультурного діалогу, при належній повазі до культурного розмаїття”. Із 44 країн-учасниць Ради Європи в колоквіумі брали участь 36 міністрів культури.
Колоквіум проводився в рамках проекту Ради Європи “Міжкультурний діалог та запобігання конфліктам”, який має на меті добитися зростання ролі культури в запобіганні конфліктам на Європейському континенті.
Загальною метою проекту є підтримка міжкультурної та міжконфесійної взаємоповаги і взаєморозуміння між різними спільнотами, запобігання конфліктам засобами культурної політики та культурно-мистецької діяльності. Проект охоплює дослідницьку діяльність, аналіз кращого досвіду та підтримку культурно-мистецьких заходів. Проект здійснюється згідно з Планом дій на 2002-2004 роки, який охоплює чотири сфери: формування концепцій та встановлення стандартів; розбудова мереж співробітництва; розвиток європейського виміру в реальних культурно-мистецьких проектах, визначення “флагманських” ініціатив.
Колоквіум європейських міністрів культури дав змогу в неофіційній обстановці обговорити роль міністрів культури та їхню відповідальність за збереження культурної різноманітності, залагодження конфліктів, попередження насильства.
Під час колоквіуму було обговорено багато проблем, зокрема:
Основні висновки
1. Культурні зв’язки України з Європою мають сьогодні амбівалентний характер. З одного боку, сама поява незалежної України на європейській карті істотно вплинула на увагу європейських народів до молодої держави та її культурних здобутків. Культурна присутність України у світі істотно розширилася також завдяки можливості прямих культурних контактів з іншими країнами (урядових і позаурядових) – без посередництва московського «центру». Зокрема, тільки в 2003 році відбулися Дні української культури в Грузії, велика кількість заходів в рамках Року Росії в Україні, в Україні проведено цілу низку міжнародних культурних заходів за участю митців європейських країн – фестиваль моновистав “Відлуння”, театральний фестиваль “Мистецьке березілля”, кінофестиваль “Молодість”, дні кіно Великобританії тощо. Українські митці взяли участь у Кембриджському кінофестивалі, ведеться підготовка до днів українського кіно в Бразилії. Міністри культури України та Румунії підписали Протокол про співробітництво в галузі культури, ведеться підготовка до підписання низки подібних документів з іншими країнами. Втім, з іншого боку, однак, ці зв’язки не набули сподіваного обсягу та якості з цілого ряду причин, серед яких варто виокремити насамперед :
(а) негативний політичний та економічний імідж України як держави авторитарної, гіперкорумпованої, неправової;
(б) сумнозвісна «багатовекторність» та, відповідно, мовно-культурна амбівалентність українських еліт, що небезпідставно породжує сумніви у європейців щодо культурної самобутності, повноцінності та перспективності цієї нації;
(в) брак активної, компетентної, ефективної державної культурної політики, спрямованої зокрема на зміцнення українсько-європейських культурних зв’язків;
(г) переважна байдужість приватного бізнесу й утримуваних ним політиків до українсько-європейських культурних обмінів та їхня провінційно-колоніальна зацикленість на зв’язках українсько-російських.
2. Лише послідовно долаючи перелічені перешкоди й недоліки, Україна може налагодити повноцінні культурні зв’язки з Європою, поліпшити свій образ у світі, створити сприятливі умови для розвитку туристичного бізнесу та культурних індустрій, використати досить багату національну культуру для вирішення стратегічних завдань усебічної загальнонаціональної модернізації. Без широкої і послідовної програми «європеїзаційних» заходів Україна приречена бути культурною колонією Росії, пасивним споживачем вироблених там низькоякісних культурних продуктів і, що гірше, периферійним клоном економічно відсталих і політично безперспективних євразійських авторитарних режимів.
Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини| < Попередня | Наступна > |
|---|