Лапінський І. Л.,
завідувач сектору УЦКД
У наш час існує очевидна загроза зникнення цілих жанрів дитячого музичного мистецтва. Пов’язано це, насамперед, не стільки з економічними обставинами (у держави хронічно, з року в рік не вистачає грошей на дитяче виховання), але з причинами, радше ідеологічними. Вітчизняне телебачення із року в рік демонструє справжню інтервенцію, спрямовану на знищення в уяві масового глядача тих фундаментальних музичних цінностей, що протягом століть вважалися невід’ємною частиною існування людської цивілізації.
Культура знаходиться під диктатом не ідеологічним, а – економічним, і, як показує практика останніх двох десятиліть, він є, можливо, ще більш нищівним ніж ідеологічна цензура. Якщо у тоталітарні часи художнє спрямування колективу і, перед усім – репертуар (твори, присвячені Леніну, партії) залежали від хоча й недолугої, але передбачуваної логіки „виховання" тих чи інших якостей особистості "будівника комунізму", то логіку смаків, а точніше антисмаків, сучасного спонсора, "будівника капітализму" передбачити неможливо.
Частіш за все – це примха, результат миттєвого настрою, від якої залежить доля не тільки мистецького заходу, але й музичного колективу загалом. Саме тому й знаходяться під загрозою тотального зникнення не тільки окремі жанри, але й цілі напрямки культури.
Очевидно, що політична тоталітарна влада над мистецтвом, та й над культурою взагалі, перетворилася на владу економічну, а точніше – олігархічну. І якщо в першій була хоч яка логіка, пов’язана взагалі із логікою "наукового комунізму", то нині залежність культури лише від наявності коштів, тобто – від наявності лише однієї із багатьох умов її існування і це зводить культуру до рівня спорадичного явища, в якому відсутня будь-яка система, а його зміст узалежнюється тою, чи іншою примхою фінансуючої сторони.
Абсолютизація парадигми ринкової економіки, згідно з якою лише той продукт (будь чого, зокрема – культури) тільки тоді має право на існування, коли на нього знаходиться покупець (споживач) нічого спільного не має із логікою існування мистецтва взагалі, його креативними мотиваціями. Леонардо да Вінчі протягом усього свого життя малював "Монну Лізу" і не отримав жодної копійки за цю роботу. Джон Мільтон "заробив" своєю поемою "Загублений рай" аж три шилінги! Подібних прикладів безліч, проте не треба забувати, що спонсори мистецтва минувшини (особливо епох ренесансу та бароко) були аристократами, тобто людьми культурними й освіченими. Вони розумілися на складній, непересічній психології митців, завдяки якій і створено ті невловимі, що не піддаються жорсткому формулюванню "закони краси", за якими й існує справжнє мистецтво. На жаль, у сучасній Україні подібні особистості серед людей заможних, тобто потенційних меценатів, відсутні. Переважна більшість українських можновладців й гадки немає що таке взагалі мистецтво [2, 4]. Так, наприклад, вони (як і більшість населення) вважають мистецтвом шоу-бізнес. У всьому цивілізованому світі цей вид діяльності розглядається, в першу чергу саме як бізнес, який розвивається за законами економіки, а не естетики. Але бізнес є бізнес, і мабуть тому він такий близький по своїй суті пересічній більшості населення, яка ідеалом своїм бачить лише матеріальну заможність та ті матеріальні блага, які ця заможність дарує.
Окрім недостатнього фінансування, є ще й інші, не менш важливі проблеми, які неможливо недооцінювати, працюючи з дитячим художнім колективом. Світ, у якому створювалася звична для нас система художнього виховання кардинально змінюється. Як зазначає російська дослідниця Н. О. Жокіна, "Стрімкість соціальних змін (економічних, науково-технічних, культурних), їх значимість переконують нас у тому, що сьогоднішнім дітям доведеться жити в світі, суттєво відмінному ніж той, у якому живуть їх батьки та вихователі. У сучасному технологічному, інформаційному суспільстві процес простого відтворення базових знань поступається місцем необхідності формувати особистість, здатну для ініціативи й творчості" [1, 3]. Тобто, першочерговим завданням педагога-вихователя постає створення середовища, що розвиває. "Здорослення дитини – напружена, інтенсивна й творча робота, що звершується як сумісна праця, або співпраця з дорослими у "невіковому просторі" (термін Б. Ельконіна). І тут виникає необхідність рахуватися не тільки із об’єктивними індивідуальними відмінностями, але й із суб’єктивним світом особистості що формується, Я-концепцією дитини" [Там же].
Завдання, що виникають у площі художнього виховання, дещо простіші ніж ті, про які пише Н. О. Жокіна, адже керівник дитячого гуртка працює у тому „віковому просторі", який він сам обирає. Як вказує С. М. Садовенко, музика "позитивно впливає на розвиток емоційних проявів та активного спілкування дітей між собою та дорослими; формування цілісних поглядів дитини на оточуючий світ і пізнання свого "Я" в ньому; вивчення рідної мови, звичаїв та культури, розвиток музично-творчих здібностей, інтелекту, самосвідомості і духовності, вміння погоджувати свої дії під час спільної музичної діяльності [3, 9]. Інша річ – яким чином занурити юну людину у той дитячий світ, який для неї рідний, їй притаманний, світ, який вона заслуговує? Адже те буття, в якому переважно перебуває сучасна дитина, це, дійсно, недитячий, "невіковий простір". Окрім отруйного, геть комерціалізованого телебачення, непотребу комп’ютерних ігор, розбещуючого Інтернету існує ще й інерція минулих часів, інерція формування особистості як зловісного „гвинтика" зомбованого у той, чи інший спосіб суспільства. "У тоталітарній державі, – пише О. Л. Сирцова, – людина розглядалася як програмуючий елемент соціальної системи, як об’єкт виховних дій, що не має свободи вибору, реальних можливостей самореалізації і самоствердження. У сучасному суспільстві, що динамічно змінюється, людина повинна відбутися як активний суб’єкт діяльності, спрямованої на перебудову й укріплення системи громадянських цінностей та створення правової держави. Проте і у теперішні часи значно збільшується протиріччя між потребою суспільства мати наявність соціально активної особистості та апатією, байдужістю, індиферентністю значної частини молоді що навчається. Із цим пов’язане відчуження дітей та підлітків від суспільної діяльності, відсутність дитячих суспільних організацій [3, 7].
Як подолати цю індиферентність щодо естетичного виховання дітей? Важко сказати, якими, саме творчими принципами у власній роботі користуються сучасні педагоги загальноосвітніх шкіл. Чи спрямована ця робота на виховання "активного суб’єкта діяльності", чи на споглядання щодо самоформування, сповненої "апатії, байдужості, індиферентності значної частини молоді що навчається?". Єдине, що можна стверджувати: дитина, підліток не може повноцінно формуватися, коли вона не залучена до системи позашкільного виховання. Не примусового й ненав’язливого. Тому що тут вона має змогу зреалізувати один із найголовніших привілеїв вільної людини: право власного вибору. Окрім цього, вона реалізує потребу неформального спілкування не тільки з однолітками, але й з дорослими людьми (вихователями), з якими її об’єднують спільні інтереси до того, чи іншого улюбленого предмету пізнання.
Щодо вибору дітьми позашкільного музичного колективу, або студії, то тут на перший план виступає проблема художнього смаку, яка, у свою чергу диктує систему естетичних переваг вибору не тільки певного жанрового означення того, чи іншого гуртка, або, окремого інструменту, але й музичного ареалу загалом. Йдеться саме про той „світ музики", який збагачує й виховує, або ж, навпаки, – світ ефемерного, фантомного шуму, який, хоча й має певні ознаки музичних звуків, та, все ж своїм одноманіттям плюндрує й нищить найкращі паростки душі молодого покоління. Адже ніхто ще не відмінив давньогрецької категорії "калогатія", (Calos – "прекрасний", аgathos – "добрий"). Йдеться про засилля попси та її очевидно негативний вплив на формування свідомості покоління, що підростає.
Проте наївним було б вважати, що шоу-бізнес це іграшка, яка позбавлена ідеологічного впливу. Він є і має досить зловісний характер. За спостереженнями журналістів (окрім них, мабуть, ніхто це явище не вивчає) переважна більшість молодіжної естрадної пісні продукується на замовлення кримінальних структур, пов’язаних із наркобізнесом. Молоді насаджується т. з. "рейвова субкультура", ритмо-динамічні та інтонаційно-примітивні характеристики якої спрямовані на приспання свідомості, занурення людини у досить глибокий транс, що в свою чергу провокує вживання галюціогенних наркотиків. Тексти цих відверто дилетантських витворів насичені криміногенною лексикою, т. з. "блатнячком". Охоче розкручена ТВ, а особливо радіо FM ця псевдомистецька продукція настирливо лунає у магазинах, маршрутках та інших прилюдних місцях. Естетично меншовартністні теле- та радіоведучі з якимось хворобливим захопленням коментують, наприклад, пісеньку: "німфєточку прісаділі на таблєточку", наче це арія з кантати Баха.
Ця проблема народилася не сьогодні. Її витоки знаходяться у минулому столітті, коли раптом "музика для ніг", яка панувала у ресторанах, кабаре, казино та інших подібних розважальних закладах, і вважалася маргінальною, перетворилася на річ привілейовану та пріоритетну. І, навпаки, – велетенський світ визнаних століттями шедеврів людства опинився на узбіччі суспільної свідомості. Якось непомітно підкрався час, коли стало не соромно бути естетично меншовартістною людиною, тобто, людиною неінтелігентною, а незнання елементарних культурних явищ та понять – річчю звичайною, позбавленою життєво необхідних рис та якостей.
Щодо покоління, яке підростає, то тут особливо небезпечним, слід, на наш погляд вважати ті дії з боку шоу-бізнесу, що агресивно спрямовані на приохочення дітей до цінностей цього бізнесу: "гроші-слава-гроші", єдиних, що там існують. В першу чергу це т. з. "фабрики зірок", які намагаються продукувати ці "зірки" з глибокого дитинства, розвиваючи в дітях пиху та марнославство.
Тут слід додати, що цей процес проходить за активної участі батьків. Адже витрати, що їх потребує дитячий шоу-бізнес досить значні. Треба віднайти гроші на аранжування, запис фонограми, окрім цього – заняття з педагогом по вокалу, пошиття костюму тощо. За висловлюванням директора Комсомольського селищного палацу культури Зміївського району Харківської області засл. працівника культури України В. П. Афанасенка "відбувається "викачка" грошей з дітей та їх батьків", які плекають наївні мрії, що їх чадо буквально за рік-два почне заробляти мільйони. Тому, природно, не тільки він, але й інші діячі культури та педагоги висловлюють глибоку заклопотаність з приводу навального зростання пандемії шоу-бізнесу.
Як цьому протидіяти? Як повернути ті здобутки музично-естетичного виховання, ті пріоритетні смакові орієнтири, що існували у минулому столітті, коли у масового слухача було чітке уявлення про те, що таке справжня музика, а що таке її сурогат? Для прикладу, наведемо один спогад, що переносить нас у вісімдесяті роки минулого століття. Ось що сказав у приватній розмові визначний український диригент Ігор Блажков: "Я ніколи не забуду, як ми разом із хором Віктора Іконника виступали по всьому Донбасі, й особливо запам’ятався мені один концерт в Кадіївці. Такого задимленого, загазованого, непридатного для життя міста я ще не бачив. І такого загадкового, як виявилося… В міському Будинку культури зал був переповнений. Прийшли звичайні роботяги, чисто й святково вдягнені, привели із собою діток: дівчатка з бантиками, хлопчики в білих сорочках. І коли весь зал, ніби зачарований, слухав "Magnificat" Вівальді, слухав, боячись поворухнутися, відчуваючи неповторну єдність із тілом та світлом цієї музики, – для мене це було й залишається одним із найсильніших вражень мого життя" [2, 33].
Отже, багатьох болючих проблем у царині дитячого музичного виховання можна було б уникнути, якби у державній політиці розвитку культури були чітко означені пріоритети щодо підтримки фундаментальних напрямків музичного мистецтва, серед яких найважливішими є автентична народна та класична академічна музика. Нагальним вважається також прийняття закону який спонукав би вітчизняні мас-медіа створювати освітньо виховні програми, присвячені класичному мистецтву.
| < Попередня | Наступна > |
|---|