Сухенко С. В.,
старший науковий співробітник УЦКД,
здобувач НАКККіМ
Мистецтво було завжди: у кам’яному віці люди співали пісні і малювали на скелях, безліч музейних реліквій вказує, що протягом всієї історії людство художньо-естетично пізнавало світ. Поряд з пізнавальною і практичною здатністю людської активності, мистецтво – специфічно людський спосіб сприйняття і фіксації навколишнього світу. У мистецтві об'єктивна реальність відображається і сприймається в суб'єктивній системі "опредмечених" цінностей, ідей, смислів. З іншого боку, неоднорідність свідомості включає поряд з об’єктивною реальністю також і ряд інших реальностей. Здатність людини до суміщення реальностей є елементом мистецьких процесів, що відбуваються у сучасній культурі.
Актуальність дослідження зумовлюється необхідністю вивчення історичного та сучасного процесів функціонування як мистецтва у реальності так і реальності у мистецтві.
У сучасній культурі побутування багатьох предметів, явищ, феноменів зобов'язане наявності у них особливого статусу. Багато феноменів існують у стані, реальність якого визначається ситуацією їх наявності, поширеності – їх особливим статусом. Такі статуси є модусами реальності існування зазначених феноменів.
Семантична структура терміну "модус" (лат. modus – міра, образ, спосіб) досить розвинена; у нашій статті використовується філософське його значення. Отже, модус – це властивість предмета, притаманна йому тільки у певних станах і залежна від оточення предмета і тих зв'язків, у яких він знаходиться. Модус протиставляється атрибуту – невід'ємній властивості предмета, без якої він не може ні існувати, ні мислитися [13].
Мета статті – охарактеризувати статус реальності у мистецтві, дослідити його зміни у мистецькому історичному процесі.
Б. Еренгрос визначає мистецтво найвищою формою естетичного освоєння особою дійсності. Мистецтво як складова культури, маючи свій особливий предмет світосприйняття, здатне відображати реальність у художніх образах [6, 17].
У нашій статтті мистецтво розглядається як особливий вияв естетичних почуттів та фантазій, що діалектично синтезує образи ідеального і матеріального буття (реального світу). Про будь-який твір мистецтва можна сказати, що він не існує як щось готове (як річ), втім постає й існує в становленні. Наприклад, запис музики на нотному листі – ще не є музикою. Щоб стати музикою, запис повинен, по-перше – зазвучати, по-друге – слухач, який його прослуховує повинен "піддатися" його ілюзорності. Твір виступає по відношенню до людини і речі як "перевершуюча реальність", до якої останні залучаються, зливаються та узгоджуються з її структурою та духом. Отже, для того, щоб твір отримав свій мистецький статус, він має бути, за висловом М. Хайдеггера, "розпечатаний" людиною. Якщо твір як певна річ так і не знаходить адресата – постає питання: чи є вона твором мистецтва? [8].
Отже, про мистецтво може іти мова тоді, коли твір як "річ" виробляється, обмінюється і споживається саме як артефакт, коли його художність має переважне значення, що виводить цей феномен культури за межі будь-якої іншої, не художньо-естетичної сфери. Отже, ця "річ", твір, художнє творіння – це феномен, структурований особливим чином.
Розуміння загальнокультурної функції мистецького твору випливає з його сприйняття, як символічної реальності, тобто реальності у надестетичному екзистенційному модусі. У основі твору – образ дійсності, відбитий крізь призму особистості творця [11]. За рахунок використання засобів мистецтва пропонований художником модус реальності виявляється представленим в яскравих, емоційних образах, що досить сильно впливає на глядача. Дуже важливим для глядача як споживача продукту художньої культури є розуміння того, що цей продукт – не реальність, лише авторське бачення реальності. Глядач, який не вміє працювати з цією межею, може приймати гру за реальність і неадекватно реагувати на мистецтво.
Протягом всього XIX ст. мистецтво захоплювало навколишню реальність, нові "предметні території" примножуючи і удосконалюючи свій власний апарат (жанри, види, форми, проекти конструювання і продукування і ін.). Відбувалася тотальна естетизація, впровадження художності у всі сфери життя, що почалася в кінці XIX ст. (будь-яка побутова дрібниця могла, часто і була, об'єктом естетичного культивування). Так, імпресіоністи прагнули до найбільш природного відображення реального світу в його рухливості й мінливості, передати засобами мистецтва швидкоплинні враження. Імпресіонізм поширився на скульптуру, графіку, музику, також літературу і театр.
Основними параметрами мистецтва XX ст. стали перетворення творчості на гру, тяжіння до іронії, відмова визнати існування чогось, що лежить за межами особистісного досвіду. Тобто модусом реальності стала гра, тому фантастичні і сюрреалістичні образи органічно поєднуються в мистецьких творах з елементами повсякденності. Використання фрагментів реального життєвого процесу знаходить своє яскраве вираження у мистецтві поп-арту.
Здавалось би, мистецтво авангарду, модерну і постмодерну виходить за межі будь-якої структурованості, дисциплінарності реальності: не визнаються еталони минулого, ігноруються традиції презентації творів мистецтва, вітається іраціональність, принципова незавершеність будь-якого твору, констатується зникнення автора. Насправді в хаосі артпрактик всього минулого століття відпрацьовувалися нові правила функціонування мистецтва у новому інформаційному світі, в який включена віртуальна реальність.
За визначенням "віртуальний" (лат. virtualis – можливий) – такий, який може або повинен з'явитись у певних умовах; той, що не існує, втім може існувати при певних умовах; створений уявою користувача; той, що складається частково з реальної апаратури і програмного забезпечення, імітуючи реальне [12].
Віртуальний простір не є відкриттям комп'ютерного століття і винаходом "комп'ютерників". Він був актуалізований разом з виникненням мистецтва. Можна стверджувати, що онтологічним фундаментом мистецтва стала саме віртуальна реальність як така, тобто здатність людини обґрунтовувати і систематично продукувати віртуальні світи.
Концептуально факт присутності віртуальної реальності в мистецтві обґрунтував ще Г. Гегель в своєму останньому циклі лекцій з естетики [3]. Мистецтво за Г. Гегелем – це сама Ідея, що постала в реальних контурах. Таким чином, в будь-якому художньому творінні присутнє щонайменше два рівні: тактильний (фактурний, феноменологічний, формальний) і принципово нередукований до феноменальної площини (віртуальний, ідеальний) [3, 229].
Німецький поет і філософ Ф. Шлегель у мистецтвах бачить "віддалені подібності нескінченній грі світу, як твору мистецтва, що вічно сам себе творить" [10, 324]. Ідеї Ф. Шлегеля виявилися близькими романтикам: твір мистецтва розумівся ними як структура повторення.
З концепції Ф. Шлегеля багато в чому виходив і Ф. Ніцше в своєму визначенні мистецтва як особливого "наслідування", яке викликає до життя нові світи – "інші світи" [7, 382].
Художня діяльність, зокрема поезія, на думку І. Канта, створює ілюзію, проте оскільки вона тільки грає з нами – вона викликає насолоду – і в цьому полягає відмінність, яка відрізняє таку ілюзію від звичайного обману відчуттів [4, 56].
За словами Ф. Шіллера, людина виходить з "рабства звірячого стану" тільки за допомогою естетичного досвіду, тільки тоді, коли у неї розвивається здатність насолоджуватися мистецтвом ("видимістю") [9, 281].
При прочитуванні художньої літератури, перегляді художнього фільму, анімація (з лат. anima – "душа" і похідного від фр. animation – "оживлення") відбувається не у вигляді спогадів про те, що пройшло і на цей момент не існує, проте як переживання події, що відбувається тут і зараз. При спогаді людина переноситься в реальність, яка минула; при причитуванні, перегляді твору сьогочасна реальність зникає, і людина занурюється у "видимість" твору як в безпосередню дійсність іншої реальності. Кожна така реальність є унікальною і реалізується лише у процесі сприйняття конкретного мистецького твору конкретною людиною (реципієнтом) [1, 50].
В епоху полістилістичної культури сучасне мистецтво активно оперує такими феноменами, як "інтерактивність", "віртуальна реальність", "гіпертекстуальність", тим самим опрацьовуючи їх використання в інших сферах [2, 142].
Дослідниця М. Лещенко виділяє п’ять основних видів віртуальних реальностей, які мають безпосереднє відношення до мистецтва: природна віртуальність, мистецька або художня віртуальна реальність, паравіртуальна реальність, протовіртуальна реальність, інтегрована віртуальна реальність [5].
З усвідомленням сучасної картини світу як множини взаємодіючих між собою реальностей розпочалася і трансформація мистецького простору, а саме – його віртуалізація завдяки інформаційно-комп’ютерним технологіям:
- створення паравіртуальних структур у літературі і театральному мистецтві (психоделічне мистецтво і постмодерністський авангард, генетично пов’язані з дадаїзмом, сюрреалізмом, ситуаціоналізмом, також субкультурами хіпі, панків, рейверів, хакерів),
- протовіртуалізація кінематографа (комп’ютерні спецефекти та можливості монтажу), відео-інсталяції, лазерно-електронні шоу,
- дигітальна співтворчість споживача з художником у віртуальній реальності комп’ютерного середовища тощо.
Таким чином, наше дослідження підводить до висновку, що мистецтво як і все духовне життя людства розвивається під впливом історичної дійсності. Історично, від самого свого започаткування – від печерних малюнків і до сьогодення – реальність зображається і виражається мистецтвом, включаючи як реальність навколишнього світу, так і реальність внутрішнього світу митця і споживача твору. У цьому і знаходить свій вияв мистецький модус реальності. Варто зазначити, що мистецтво не лише відображує реальність, втім справляє на неї і зворотний вплив.
Можна також стверджувати, що мистецтво слугує доповненням об’єктивної реальності, своєрідною компенсацією того, чого бракує в житті суб’єкта. Те, чого не вистачає особистості у реальності – вона відтворює у мистецтві (прикладом можуть бути, в тому числі, малюнки дітей, в яких автори зображують себе богатирями, супер-героями або принцесами). Так реальність подвоюється мистецтвом, іноді і замінюється ним – у мистецтві людина проживає додаткове, штучно створене життя.
Специфіка мистецької віртуальної реальності, як зазначає М. Лещенко, полягає у свідомій участі в ній реципієнта, більш високому рівні переживань і емоцій, ніж при звичайній діяльності людини, проте головне – естетична насолода, яку відчуває особистість упродовж всього часу сприймання цієї реальності [5, 180].
| < Попередня | Наступна > |
|---|