Олександр Гриценко
Ми виникаємо стихiйно,
щоразу сходячись на чай.
Микола Зеров
Де брейкер панка б’є по пицi...
Олександр Гриценко
Iменник "тусовка" є похiдним вiд дiєслова "тусуватися" – деформованого "тасувати(ся)"; обидва лише нещодавно вийшли за рамки росiйськомовного молодiжного сленгу, де "тусуватися" означає крутитися без особливої утилiтарної мети серед звичної компанiї "своїх" – приятелiв, знайомих, сусiдiв по мiськiй околицi, колег за професiєю чи якимось iнтересом, як-от любов до рок-музики (варiант: до певної музичної групи), спорту (варiант: до певної команди), мотоциклiв, домашнiх тваринок тощо. Попри деформованiсть (рiч типову для всiх жаргонiв) слово "тусуватися" влучно вiдбиває той аспект справи, що, подiбно до тасування карт у колодi, тусуються здебiльшого серед того самого кола осiб i в тому самому мiсцi (званому "стрiлкою" – вiд "стрiчатися"). Пiзнiший iменник "тусовка", який означає i тих, хто тусується на певнiй "стрiлцi", й саму цю "стрiлку", поволi набув специфiчнiшого й водночас ширшого сенсу: наприклад, у вираз "музична тусовка", на вiдмiну вiд "музичного середовища", закладено той змiст, що raison d’etre тусовки є не стiльки фаховий чи аматорський iнтерес до музики, скiльки спiлкування у "своєму колi".
Цей новий нюанс дозволив термiновi вийти поза рамки молодiжного сленгу. "Науковою тусовкою" стали називати тих науковцiв, якi, зробивши колись щось справдi варте уваги й пошани, тепер здебiльшого кочують з конференцiї на конференцiю, переповiдаючи iсторiї про свої давнi заслуги, "тусуючись" серед свiтил i пiдтримуючи цим свiй авторитет.
Розгляд явища тусовки в українському суспiльствi та культурi доцiльно починати там, звiдки вийшов термiн – з молодiжних "тусовок" радянських часiв. Офiцiйною назвою для них було "неформальнi молодiжнi об’єднання", що затуманювало суть явища, адже до них потрапляли будь-якi молодiжнi спiльноти чи органiзацiї, не окресленi й не визнанi офiцiйно. А оскiльки в радянськi часи визнаним офiцiйно був лише комсомол, то все "позакомсомольське", по-перше, набирало рис тусовки, часом усупереч самiй природi певної спiльноти та волi її членiв, по-друге, офiцiйне ставлення до нього було негативним, часом аж до репресiй. Зразком цього ставлення може бути думка офiцiозного радянського публiциста, такого собi Б. Прозорова: "Любые "объединения", "союзы", "группы" и т.п., создавамые наряду с официальными общественными организациями и в противовес им, представляют собой пример паразитирования на гуманизме социалистического строя" [Прозоров, c. 21].
Варто визнати, що iншу за аргументами, але подiбну за результуючим несприйняттям точку зору на молодiжнi групи мала й громадська думка, в тому числi й українська, сформована народницькими уявленнями про суспiльнi цiнностi та спосiб життя, що "личив би" молодi. Ось, наприклад, лист якогось тов. Амбросова до "Комсомольської правди" (11 грудня 1987). "В 50-i роки не було "металiстiв" та iнших течiй, кожен мрiяв про шматок хлiба. Всi цi течiї виникають не з трудящого робiтничого чи селянина, а з людей, що не дають користi суспiльству!" Знаний український радянський поет Степан Олiйник (єдиний сатирик-гуморист, поза Остапом Вишнею, удостоєний окремої статтi в "Iсторiї української лiтератури ХХ ст." 1995 року), затаврував перших радянських молодих "неформалiв" (що з’явилися наприкiнцi 50-х, точнiше, пiсля московського мiжнародного фестивалю молодi 1957 р., любили вузенькi штанцi, зачiски "качиний хвiст" та джаз i дiстали назву "стиляг"), присвятивши їм гнiвнi рядки:
Такий за їхнiї штани
готов пiти у шпигуни!
Тож Iван Дзюба мав усi пiдстави узагальнювати: "Є якась фатальна закономiрнiсть у тому, що саме з кола українських лiтераторiв виходили такi собi Савонароли – полум’янi борцi спершу проти вузьких штанiв, потiм проти довгих чубiв, потiм проти хула-хупу й рок-н-ролу i т.д. (тодi як борцiв проти деяких iнших явищ було набагато менше). Пригадується, як у часи захоплення молодi народною (хоч i не нашою) пiснею "Бесаме мучо" один український поет надрукував у "Перцi" памфлет, що закiнчувався словами: "Ех, якби за те "бесаме" та набить йому те саме!" Оця позицiя – "набить йому те саме" – й досi залишається найпопулярнiшою в нашому ставленнi до молодiжної субкультури... Через те ми програвали всi битви з молодiжною побутовою та культурною модою i програємо далi" [Дзюба, 1988, с. 97].
У часи "перебудови", коли неформальний молодiжний рух став особливо помiтним, а репресiї проти нього вже суперечили офiцiйнiй полiтицi "демократизацiї", вiдомий московський соцiолог та психолог I. Кон змiг нарештi назвати речi своїми iменами, хоча й пом’якшив дефiнiцiї: "Те, що ми називаємо проблемами молодi, часто зовсiм ними не є... Не вони, а ми – в глухому кутi, в кризi... Неформальнi групи лише в нас набули сенсацiйного характеру... Ситуацiя виглядає драматичною тому, що пов’язана iз заорганiзованiстю, стацiонарнiстю самого нашого суспiльства" [Кон, c.62].
Молодим "неформалам" наприкiнцi 80-х було присвячено безлiч статей, репортажiв, "круглих столiв" у пресi, з’явилися й монографiчнi публiкацiї. В. Шкурiн у книзi "Неформальные объединения молодежи" зробив спробу роздiлити неформальнi за своєю природою спiльноти (себто, власне тусовки) та об’єднання, неформальнi лише внаслiдок радянської специфiки суспiльного життя: "Можна виокремити двi неформальнi молодiжнi структури. Першу утворюють так званi "групи неформального спiлкування", що виникають на основi об’єктивних статево-вiкових та територiальних ознак. До другої належать групи, створенi за принципом iнтересiв – це "групи дiяльностi"... Однак iнтереси виявилися лише приводом для "внутрiшнього монолога" юнакiв та дiвчат (...) Ми вважаємо за доцiльне всю багатоманiтнiсть неформальних молодiжних об’єднань згрупувати в два основних блоки. Перший блок утворюють згаданi "групи дозвiлля" з двоїстою природою, їх ми називатимемо iнтравертованими групами. До другого блоку входять "групи дiяльностi", якi називатимемо екстравертованими. Iнтравертованi групи є досить замкнутими утвореннями, зорiєнтованими на реалiзацiю передусiм особистих iнтересiв та потреб; вони з труднощами взаємодiють з iншими суспiльними iнституцiями" [Шкурин, с.20-21].
Чи не найбiльше уваги в тi часи придiлялося "iнтравертованим" пiдлiтковим вуличним угрупованням напiвдозвiллєвого, напiвкримiнального характеру. Особливо уславилися пiдмосковнi "любери" та юнацькi зграї казанських околиць, однак йшлося про явище, загалом характерне для незаможних похмурих околиць усiх великих iндустрiальних мiст планети – вiд Лос-Анджелеса й Нью-Йорка до Днiпродзержинська й Жданова (нинi Марiуполь).
Польський публiцист Марек Єнджеєвський, що сам у юностi пройшов "вуличну школу", зiбрав свiй i чужий досвiд у книзi "Тусовка", виданiй ще в "народнiй Польщi" й перекладенiй у Москвi. Вiн описує, зокрема, субкультуру цих молодiжних "гангiв" – ритуали, сленг, табуйованi слова й дiї, систему цiнностей: "Кожен з моїх молодих спiврозмовникiв прагнув бути "хорошим другом". Це – найважливiше для них. А щоб твоя група добре прийняла тебе, слiд пiдкорятися вимогам групи, подiлитися снiданком, викурити з друзями цигарку в шкiльному туалетi, час вiд часу показати норов перед дорослими. З "дружком" завжди можна пiти на дискотеку й "погудiти"... Проти такої схеми взаємин несмiливо виступає дехто, але його з ганьбою та презирством вiдсувають на заднiй план життя з налiпкою "зубрили" [Енджеевский, с. 45].
Пафос книжок Єнджеєвського, Шкурiна, та й практично всiх "перебудовчих" публiкацiй "тусовочної" тематики зводився до кiлькох тез, "просвiтницьких" за своєю суттю: "неформальнi" угруповання з’являються з об’єктивних причин, але вони загалом дають бiльше шкоди, анiж користi, тому "слiд звернути бiльше уваги на проблеми та виховання молодi." Скажiмо, Iван Дзюба у згаданiй вище працi, пiсля сумної констатацiї, що "ми програвали всi битви з молодiжною побутовою та культурною модою" (отже, сама настанова на "битви" не пiддається сумнiву) пропонує: "Молодiжну субкультуру можна "завоювати" лише зсередини. I, звичайно, залишається надiя, що тут допоможе посилена увага до естетичного виховання дiтей i молодi, на якiй тепер начебто мають намiр зосереджуватися i школа, й мистецькi сили" [Дзюба, 1988, с. 102].
Як виглядає "увага мистецьких сил", ми бачили й iз наведених цитат, i з сьогоднiшнього ставлення, скажiмо, Спiлки композиторiв до української молодiжної музики (про неукраїнську й згадувати зайве).
Отакi були рецепти, однак сам аналiз глибинних чинникiв, що визначають форми та характер молодiжного руху, часто був досить глибоким i об’єктивним. В. Шкурiн: "Неформальний молодiжний рух дуже неоднорiдний. У ньому iснує маса напрямкiв, груп, що вiдбивають не лише суспiльнi, а й суто молодiжнi проблеми та суперечностi: пошук iдеалiв, сенсу життя, свого мiсця в суспiльствi, сфери самореалiзацiї, криза довiри до iснуючих форм полiтичної дiяльностi молодi, утиски прав молодi, фiнансова несамостiйнiсть, побутова невлаштованiсть, соцiальний iнфантилiзм, суспiльна нерiвнiсть тощо.
...Зовнiшня атрибутика, символiка стали лише формою, яка сприяє консолiдацiї певної категорiї молодi в такi групи, як панки, металiсти, брейкери, спортивнi фанати, рокери... В iнтравертованих групах iнтенсивно дiє механiзм наслiдування. Це групи високої мiжособистiсної комунiкацiї. Їхнiй центральний об’єднуючий елемент – iнтенсивне особисте незаорганiзоване спiлкування, основний акцент робиться не на сам характер дiяльностi, не на кiнцевий результат" [Шкурин, с.37]. Що це саме так, видно також iз форм, яких набирають нашi молодiжнi тусовки, – практично всi вони запозиченi (з кiлькарiчним запiзненням) iз Заходу, звiдти ж походить переважна бiльшiсть елементiв "тусовочної" субкультури – музика, одяг, зачiски, танцi, мотоцикли, та й самi назви молодiжних течiй – панки, поппери, рокери, металiсти, скiни, рейвери тощо.
Iншим джерелом "культурної традицiї", як свiдчить М. Єнджеєвський, та й наш вiтчизняний досвiд, є кримiнальне середовище – з "блатної фенi" iнтенсивно запозичується сленг, з кримiнальницьких "закону" та "понять" – тусовочнi ритуали й табу. В радянському культурному просторi, втiм, ця традицiя прослiдковується вiддавна – вiд пореволюцiйної субкультури "вуркаганiв", барвисто описаної Iваном Микитенком, до звичаїв i життєвих цiнностей повоєнної "дворової шпани", оспiваних В. Висоцьким. Утiм, тут радянськi молодiжнi тусовки не були оригiнальними – згадаймо хоча б "gangsta rap" чи "культовi" фiльми 60-х "Механiчний апельсин" та "Easy Rider".
У чому ж тодi оригiнальнiсть радянських та пострадянських молодiжних тусовок, якщо така була, i чи була в Українi якась специфiка? Практично всякий молодiжний рух спрямований проти суспiльного mainstream, i зокрема мистецький молодiжний рух – проти мистецького mainstream. Але якщо на Заходi естетика й iдеологiя хiппi та панкiв була протестом проти welfare state, то у нас, з мiфологiзацiєю Заходу як землi обiтованої, в масовiй свiдомостi "совка", довге волосся хiппi, "iрокези" панкiв та "косухи" металiстiв стали ще одною обожнюваною деталлю "захiдного способу життя", поруч з парфумами "Шанель" та каталогом "Некерман". Iнша особливiсть – та, що захiдний mainstream, поборюваний хiппi та панками, зовсiм не прагнув з ними битви – навпаки, по недовгому здивуваннi тим, що знову витворила ця молодь, бiзнес заходжувався продукувати псевдоiндiйськi брязкальця для хiппi, куртки на клепках для "металiстiв", а мотоциклетна фiрма Harley Davidson взагалi своїм процвiтанням завдячує рокерам та тим, хто "пiд них канає" (останнiх значно бiльше). Таким чином практично кожна нова молодiжна течiя рано чи пiзно "заспокоювалася", комерцiалiзувалася, ставала частиною того ж mainstream.
Нiчого подiбного у нас, звичайно, не було й поки що немає, зате були спроби "приручити" тусовки, заорганiзувавши їх i поставивши пiд контроль радянського mainstream: комсомол якийсь час активно створював "хорошi" дискотеки, заохочував слухнянiшу частину молодих рок-музикантiв, ДТСААФ робило спроби опiкуватися рокерами, спокушуючи їх своїми мотоклубами тощо. Але особливого успiху це не давало – адже, як слушно зауважував В. Шкурiн, у молодiжних тусовках зовнiшнiй iнтерес (рок чи мотоцикли) – не головне, головне – неформальне спiлкування iз "своїми".
Що можна сказати про нацiональне забарвленння молодiжних тусовок? Уже згадувалося про їхню "про-захiднiсть". Та й загалом молодiжна субкультура скрiзь є явищем, у якому локальне, навiть маргiнальне об’єднується з глобальним, космополiтичним через голову нацiонального. Адже бiльшiсть сучасних молодiжних течiй зародилися в захiдних nation states, де нацiональний (не мiсцевий!) патрiотизм невiд’ємний вiд суспiльного офiцiозу, вiд того mainstream, що завжди викликає в молодiжної тусовки стiйку алергiю, яка потiм поширюється свiтом разом з "iрокезами" та "косухами".
Втiм, можна все-таки зробити деякi спостереження щодо нацiонального обличчя молодiжної субкультури в Українi. Основа сленгу тусовки – це завжди не стiльки лiтературна мова, скiльки мiсцева (мiська) говiрка. Тож на Сходi України це – суржик, тим ближчий до росiйської мови, чим далi на Схiд та Пiвдень; в Галичинi – мiська говiрка з густими вкрапленнями давнiших полонiзмiв (особливо у Львовi) та пiзнiших русизмiв, а в останнi роки – дедалi частiших англiцизмiв (див., напр., недавно опублiкований "Перший словник українського молодiжного сленгу" С. Пиркало та Ю. Мосенкiса).
Тепер, коли з "пiдпiлля" вийшли мистецькi тексти, продукованi цiєю субкультурою, як-от у груп "ВВ", "Брати Гадюкiни" чи "Скрябiн", нескладно помiтити: жодна з них не спiває лiтературною мовою. У "ВВ" – це схiдняцький суржик з iмiтованою полтавською вимовою Олега Скрипки, у "Гадiв" та "Скрябiна" – львiвська говiрка з нерiдкими загально-СНДiвськими термiнами як-от "тьолка", "фiгня", врештi, знамените "чуваки, всьо чотко!"
Що ж до системи цiнностей, то "нашi" не є виключенням iз всесвiтнiх закономiрностей: скептичне ставлення до "тих, хто носить прапори" ("Бр. Гадюкiни"), до загальнонародних кумирiв: "Вона була зовсiм тупа – любила Миколайчука" ("Бр. Гадюкiни"); ба навiть немислима для щирого українця зневага до "трудящого люду":
Я вранцi прокидаюсь i йду на балкон
– якiсь бики мiшають на будовi бетон,
а я стою собi в своїх зелених трусах.
Захочете дiстати – я залiзу на дах.
("Скрябiн")
Однак усе сказане стосується передовсiм класичних тусовок, за термiнологiєю В. Шкурiна – iнтравертованих груп. Натомiсть у часи перебудови серед тусовок, так би мовити, вимушених, яким просто не давали розгорнутися в нормальнi громадськi об’єднання iз своїми чiткими цiлями (екстравертованих, за тiєю ж термiнологiєю), – посли помiтне мiсце угруповання нацiонально-культурницького спрямування. Як такi собi студентськi чи iнтелiгентськi тусовки, починалися Український культурологiчний клуб (що фактично був прикриттям для УГС – пiзнiшої УРП), Товариство Лева, ТУМ (основа нинiшньої "Просвiти"), "Меморiал", багато iнших. Ще й сьогоднi активно експлуатує естетику молодiжних право-екстремальних тусовок УНСО. Однак у 90-i роки, в умовах демократiї майже всi "екстравертованi" тусовки перетворилися на звичайнi громадськi органiзацiї (варто зазначити, що при цьому вони стали менш масовими) i таким чином вийшли за межi предмету цього нариса.
Особливим рiзновидом тусовки екстравертованої, що нiколи не втратить свого неформального, глибоко тусовочного характеру, була i є мистецька богема. Народилися мистецькi тусовки, либонь, у паризьких кав’ярнях та мансардах у минулому столiттi, а десь iз сотню рокiв тому першi паростi з’явилися й в Українi. Пальма першостi тут належить, мабуть, угрупованню "Молода муза", що жило й творило на початку столiття переважно по львiвських кав’ярнях. Один з молодомузiвцiв Петро Карманський у своїй книжечцi "Українська богема" згадував: "Для нашого брата, бiдного поета чи публiциста, якому, як рибi вода, потрiбне широке та мудре товариство, де вiн знаходить джерело творчих спонук i концепцiй, залишається хiба модерна, недорога, негомiнка каварня. Це найбiльш економна установа, на яку спромоглась сьогочасна мiська цивiлiзацiя. Тут бiдний український мистець, що звичайно мешкає в найпiдлiшiй норi – без свiтла, без повiтря, без тепла зимою – находив у довоєнних часах комфорт: вигiдне сидiння, тепло, чимало свiтла, багато часописiв у кiлькох мовах, а врештi, цiкаве товариство... та хвилеве забуття невеселої дiйсностi – все за цiну кiльканадцяти сотикiв за чай чи каву...
Не можу навiть уявити життя "Молодої Музи" без каварнi. На всякий випадок воно було би дуже сiре й безперечно менш продуктивне... В каварнi ...ми справдi жили. Ми вели розмови про суть i завдання мистецтва, спорили й виковували певнi критерiї, критикували й поправляли один одного...
Тi, що заздрили нашим iнтимним взаєминам, називали нас "товариством взаємної адорацiї", та вони були далекими вiд зрозумiння й правдивої оцiнки наших взаємовiдносин" [Карманський, с.311-312].
У двадцятих роках, коли в Харковi зароїлося вiд лiтературно-мистецьких спiлок, асоцiацiй, академiй з головами, секретарями, навiть президентами, традицiю тусовок мимоволi продовжили в Києвi "непролетарськi" лiтератори – так званi неокласики. Близький до їхнього "п’ятiрного \рона" В. Домонтович згадував: "Так, нiколи нiяких "сходин неоклясикiв" не було. Не було "неоклясичної органiзацiї". Не було статута, зборiв, засiдань, протоколiв, президiюму й секретарiяту. Не можна було вступити до складу органiзацiї, як не можна одчинити одчиненi дверi: жодного складу не було. Була дружба, i поза цим не було нiчого iншого. Зав’язувалася дружба з внутрiшньої бизькостi, народжуваася духовна однiсть" [Домонтович, т. 3, с. 252].
Ю. Шевельов у своїй пiслямовi до творiв В. Домонтовича розширив цю характеристику неокласичної тусовки: "Неоклясикiв об’єднувало те, що вони були високо iнтелiгентнi, що вони були вдома в свiтовiй культурi i що вони не вiрили в осяйне майбутнє. Вони любили свою "темну батькiвщину", любили iррацiонально, – бо чого ж би iнакше вони писали українською мовою, – але це була любов абстрактна, чужа сьогоднiшнiй людинi. Вони були наскрiзь урбанiстичнi, але їхнiй urbs їх не приймав, бо вiн був уже росiйський; вони писали мовою села, якого вони не могли прийняти...
Єднiсть "неоклясичного" ґрона будувалася на вiдчуттi дружнього лiктя i рiвного розуму серед океану невiгластва й дичавини безкультур’я, чиї сморiдливi хвилi повсякчасно загрожували їх затопити (i кiнець-кiнцем затопили)" [ Домонтович, т. 3, с.523].
Пiсля 1933 року не стало анi мистецьких тусовок, анi мистецьких органiзацiй (окрiм Спiлки радянських письменникiв, та iнших аналогiчних "творчих" спiлок, ясна рiч). Заново формуватися на трохи вiдталому вiд сталiнiзму грунтi це явище почало лише наприкiнцi 50-х. Заiснував (щоправда, ненадовго) київський Клуб творчої молодi, утворилося кiлька своєрiдних мистецьких "домашнiх тусовок" у помешканнях Б. Антоненка-Давидовича, Г. Кочура, I. Свiтличного. Як згадує Iван Дзюба в передмовi до книги I. Свiтличного "Серце для куль i для рим": "Можна назвати низку iмен вiдомих нинi поетiв i прозаїкiв, якi колись були "завсiдниками" тiсної квартири Свiтличного на вулицi Уманськiй i багато чим йому зобов’язанi" [Дзюба, 1990, с.12].
Та за кiлька рокiв почалися новi репресiї, й пркактично всi цi неформальнi, але надзвичайно впливовi мистецькi осередки було поруйновано,майже всiх їхнiх лiдерiв пiддано бiльшим чи меншим репресiям.
Натомiсть на перехрестi молодiжної субкультури та "високої" української культури формувалося нове культурне явище – мистецький underground. Першою i поки що єдиною спробою проаналiзувати це цiкаве явище стала стаття Олекси Семенченка "Альтернатива в Києвi".
Автор характеризує спiльноту, що створила це нове явище, як "незаангажованих полiтично прошаркiв – мiських пиякiв, наркоманiв, хулiганiв, збоченцiв, та iнших виродкiв того часу з вищою освiтою, якi десь, колись, якось вхопили краєчок айсберга свiтової культури (щось прочитали в книжцi, почули на коротких хвилях чи хтось в унiверситетi розповiдав), а також втратили клепку з голови, чому й стали потенцiальними споживачами вiдповiдного типу лiтератури.
...Основним сховищем, де творилася альтернатива в Києвi, були художницькi майстернi, дешевi кав’ярнi в центрi мiста i навколо унiверситету, унiверситетськi дискотеки, нарештi, приватнi помешкання" [Семенченко, с.208].
Цiкаво порiвняти опис П. Карманським львiвських кав’ярень початку столiття iз Семенченковим описом терену, де розквiтав київський "андеґраунд": "У той-таки час лiтературне життя вирувало в київських кав’ярнях. Натхненi романтикою дворiв i пiдворiть, схилiв Днiпра iз "стакановими" деревами i сутичками з "ментами", в холодну пору творчi сили заходили до кав’ярень, щоб випити дешевої кави з дешевим вином, горiлкою чи коньяком – i тодi запаленi мiзки починали продукувати шедеври... Крiм того, кав’ярнi виконували функцiю передавача або тиражувальника творiв, написаних удома. Запаленi мiзки з оточення вихоплювали почутий вiд когось генiальний рядок, який потiм роками мiг ходити Україною, хоча нi iменi автора, нi назви твору, нi його сутi вже нiхто не мiг згадати...
Алкогольна альтернатива кав’ярень виражалася в усьому комплексi поведiнки її представникiв. Роками тут творилася альтерантивна ленiнiана, яка почалася з жанру скульптурного авангарду, коли майже одночасно один поет помив власною сечею ноги скульптурi вождя на вокзалi, а iнший необережно задушив морську свинку Надєжду Константiновну..." (Семенченко, с. 214).
Утiм, за продовженням цiєї цiкавої розповiдi читач може звернутися до першоджерела – статтi О. Семенченка, або ж до нещодавно опублiкованого роману В. Дiброви "Бурдик" та досить цiкавої реценцiї на нього М. Стрiхи (див.), де коротко пiдсумовується культурна роль лiтературного "андерграунду" 70-х рокiв: "Ця частина поколiння витворила свою, "андеґраундну" культуру. Тексти переписувалися вiд руки й розповсюджувалися у вузькому колi втаємничених (попри часто абсолютну полiтичну безневиннiсть, вони були пiдозрiлi вже через вiдсутнiсть "паровозикiв"). На тусовках, п’ючи гранчаками дешеве мiцне вино, "андеґраундовики" тiшилися тiльки їм зрозумiлими крамольними натяками. I, попри все, писали "в шухляду" речi, якi "з погляду вiчностi" iнколи були вартiснiшими вiд усього, що тодi з’являлося друком" [Стрiха, с. 37].
Залишилося кинути погляд на сучасний стан тусовки в Українi. Цей стан – зовсiм не квiтучий. Привчена до потужного тиску з боку системи та громадської думки, пострадянська тусовка не витримала умов демократiї та свободи, як глибоководнi риби не витримують, коли їх пiдняти з глибин – вибухають. Кращi представники молодiжних вуличних гангiв нинi пiшли в охоронцi до "нових українцiв", кращi представники музичного та лiтературного "андерграунду" пишуть компакт-диски, знiмаються в клiпах або виступають по провiнцiйних американських унiверситетах з лекцiями про власну творчiсть. Натомiсть тусовочнi "низи" або заробляють грошi дрiбною комерцiєю, або ж витанцьовують цiлу нiч по дискотеках та нiчних клубах, ковтнувши таблетку "фантазi". I те, й друге – строго кажучи, далеке вiд класичної тусовки. Втiм, слiд гадати, що, тiльки-но в Українi як слiд стабiлiзується mainstream, то знову розростеться молодiжний протест проти нього – себто тусовка.
| < Попередня | Наступна > |
|---|