Оксана Волошенюк
Ми живемо заможно.
Нашi стрiхи у дротах.
Ми слухаємо по хатах радiо.
"Читанка" для 1 класу, 1933 рiк.
"Радiо" (походить вiд латинського radio – випромiнювати) – "галузь науки, яка пов’язана з передаванням на вiддаль електричної енергiї у виглядi радiохвиль, або передача повiдомлень на вiдстань за допомогою електронних хвиль (радiохвиль)"[УРЕ].
Винайдене росiйським вченим О. Поповимув кiнцi ХIХ столiття, воно швидко зажило популярностi, спочатку у виглядi "радiотелеграфу". Так, у листопадi 1917 року – радiотелеграф належав до трьох китiв (вокзали, пошта, телеграф), на володiннi якими ґрунтувався успiх більшовицького перевороту. Радiодепешi, вистукуванi армiєю телеграфiстiв, гуляли країною, яка служила швидкозмiнним хвилям влад.
Сам же термiн "радiо" став загальновживаним вiд часу першої свiтової вiйни, коли стало вiдомо, що за допомогою радiохвиль можна транслювати i приймати усну людську мову. Природа радiоповiдомлення така, що воно не створює фундаментальнi стiйкi образи-домiнанти, а скорiше дає деталі – загальний, але мудрий ескiз, що дозволяє, як iз смальти, довiльно скласти загальну яскраву картину.
В. Ленiн не обiйшов увагою радiо, зазначивши, що "радiогазета без паперу, незалежна вiд вiдстанi, буде великою справою. Радiо водночас – пропагандист, оповiдач i музикант – швидко стане неодмiнною частиною кожного партосередку" [Ленин о pадио, с.41].
Радянський Нарком освiти А. Луначарський бiльш емоцiйно вiдчував природу радiо: "Довкола кожної людини в повiтрi й ближчих шарах простору, який прилягає до поверхнi нашої планети, ширяють безмежнi психiчнi цiнностi, якi передають iнформацiю, вiстi, енергiю в людськi маси; якi перерозповюджують людськi цiнностi й людськi почуття. I вона, ця нiмотна атмосфера, починає мовити, тiльки-но ви пiднесете до вуха маленький апарат – радiо. I тут ви потрапляєте в стихiю звукiв, зчитуючи з них звичайну людську мову" [Луначаpський, ?].
Використання радiо недовго мало екзотичний характер. Радiоекспериментами захоплювалися тi, кому краще було почуватися молодими щенятами, анiж старою райською птахою. Разом з плакатом та куплетом радiо доповнювало агiтки "Вiкон РОСТА" та iншого високого припарканного «мистецтва». Бiльшовики досить швидко зрозумiли, що народ, навiть якщо i стане письменним та грамотним, нескоро "Бєлiнського i Гоголя з базару понесе", тому радiомовлення, яке потребує тiльки пасивно вiдкритих вух, з експериментального швидко перетворюється на один з масових способiв пошиpення iнформацiї.
Здатнiсть радiо бути "колективним пропагандистом та агiтатором" призводить до того, що радiозв’язок для радянської держави починає вiдiгравати дедалi важливiшу роль. Спочатку вiтчизняна радiомовна система просто йде в ногу iз свiтовим розвитком. У 1920-тi роки з’являється перша станцiя в Пiтсбургу (США), 1922 – вже в Європi – "Радiо Прi" (Францiя, компанiя Марконi). 1921 р. у Москвi – перший гучномовець з рупором, а 1922 – перший радiовузол. Далi статистика по СРСР виглядає наступним чином: 1925 – 10 станцiй, 24 000 радiоприймачiв; 1928 – 65 станцiй, 70 000 радiоприймачiв, 11 742 радiотрансляцiйних точок; 1940 – 90 станцiй, 1.2 млн. приймачiв, 5.9 млн. радiоточок; 1980 – 10.7 млн. радiоприймачiв та 17.6 млн. радiоточок. (Довiдник "Радянська Україна", Київ, Полiтвидав, 1980).
Із 1924 року починається суцiльна радiофiкацiя СРСР. На створення дротової повсюдної радiотрансляцiйної мережi на той час не зважувалась жодна країна. Але бiльшовики пiшли на це, оскiльки вважали цей крок iдеологiчно виправданим. Слухач позбавлявся можливостi вибору радiостанцiй ("ворожих" тим паче) i прив’язувався до одного каналу, до одного джерела iнформацiї. Дротове мовлення стало радянським винаходом, який був повторений виключно в країнах з тоталiтарним режимом – фашистськiй Нiмеччинi, Iспанiї та Пiвнiчнiй Кореї. Навiть у країнах "соцiалiстичного табору" дротове мовлення не знайшло пiдтримки й не було впроваджене.
Тодi, на свiтанку радiомовлення, приватнi радiоорганiзацiї проiснували рокiв зо два. Вже з 1927 року партiйна влада бере радiо пiд свою "опiку": 1928 р. засновується союзний Наркомат пошт i телеграфiв, з якого 1933 р. видiляється в окреме вiдомство Всесоюзний комiтет радiофiкацiї та радiомовлення.
Iнформацiйне радiомовлення бере початок вiд радiогазет, якi, за задумами їхнiх творцiв, мали "iнформувати, пропагувати i органiзувувати слухачiв". В кiнцi 1926 року перший випуск всеукраїнської робiтничої радiогазети "Пролетар" був переданий у Харковi i в скорому часi pадіогазети стають основною фоpмою політичного мовлення в Укpаїні.
Першi радiогазети виглядали як кiлька аркушiв паперу з наклеєними вирiзками з газети "Пролетар", що їх читали два диктори вперемiш з музично-лiричними номерами. При цьому рекомендувалось уникати заскладної музики, бо до слухачiв краще доходить проста народна пiсня або легенький марш у виконаннi на гармошцi чи балалайцi. Якщо ж це не дотримувалося, то деякi слухачi скаржились, що замiсть оперативного зведення з фронту промфiнплану або засiвкомпанiї чуєш галоп або вальс. Уже 1931 р. "Робiтнича радiогазета" стає органом ЦК КП(б)У, провiдною ланкою системи українського радiомовлення. Для розвитку цiєї системи не рахувалися з витратами (запровадження трансляцiї радiогазет через дротове мовлення було надзвичайно доpогим).
Радiогазети найчастіше будувалися за зразком друкованої преси i з величезними труднощами "усно вимовлялись", що, втiм, притаманне всiй культурi радянського тоталiтарного суспiльства, де всi мистецтва щонайперше мусили бути тлумачами iдеологiчних конструкцiй.
Однак час захоплення радiогазетами минув, маси швидко звикли до "технiчного дива". Репродуктори вимикались "на словах" (тобто коли починав говорити диктор), i слухач чекав музики.
Десь 1932 р. радiогазети тихо вмерли, залишивши жити канон звербалiзованого радiо. Їм на змiну прийшли радiоновини, радiопереклички, радiосуди. Вся країна була фактично зiгнана пiд репродуктори для колективного прослуховування пiд час перших виборiв до Верховної Ради, i молжливо, саме завдяки цьому вдалось вбити глибоко в голови "простих радянських людей" переконання, що не може бути нiчого iншого, як єдиний висунутий партiєю кандидат-депутат. Радiо прийшло на кожний майдан i в кожний дiм. Вiд цих часiв слiд розрiзняти радiо коpистування iндивiдуального (радiоприймач) та колективного користування (гучномовець). У 30-i роки гучномовцiв стає дедалi бiльше. Особливо багато їх було на рiзноманiтних будовах: радiорейди, радiолетючки коментували змагання мiж бригадами, наповнювали простiр маршовими звуками в нiчнi змiни, пiдводили пiдсумки змагань. Згодом їх назвуть "матюгальниками" – за безперервнiсть i психологiчну агресивнiсть мовлення.
Першi побутовi радiоприймачi мали вигляд чорних ребристих тарiлок, їх крiпили на найпочеснiшому мiсцi в домi, "на покутi". Радiоприймач був предметом сакральним, вiн заступив божницю – всевидяче та всезнаюче око, воно ж вухо влади. Тодi вiрилось, що приймач не тiльки промовляє, а й може чути, бачити, доповiсти, в разi чого. (Big Brother is watching you!).
Наприкiнцi 30-х праця на радiо стала небезпечною. Одного разу пiсля трансляцiї з Москви вироку троцкiстам-зiнов’євцям в українському ефiрi залунала "траурна музика". Причина крилась зовсiм не в "ворожих пiдступах", а в тому, що заради трансляцiї з Москви була перервана мiсцева освiтня програма "Що таке сюїта?". Отже, пiсля закiнчення трансляцiї з Москви залунала скорботна мелодiя Грiга "Смерть Озе". Закiнчився цей казус розгоном радiокомiтету, засланими та покараними на смерть редакторами.
Окрiм агiтацiйних функцiй, на радянське радiо покладались культуpтрегерсько-нормативні. Гучномовець став основним "червоним просвiтянином". Мова, яка звучала з радiоприймача (i росiйська з Москви, й українська з Харкова, потiм – з Києва), була новотвором – дистильованим культурним стандартом. Саме радiо, а не лiнгвiсти впроваджували тепер мовнi стандарти. Це не було виключно вiтчизняним явищем, – згадаймо, що сучасна нормативна англiйська мова в Британiї зветься ВВС English, в США – Network English.
Основною постаттю на радiо стає диктор, вiрнiше, його мовлення. Мова дикторiв – не просто високоеталонна мова, вона уособлювала дискурс влади – механiчний, потойбiчно-досконалий, зразковий, вiдсторонений.
Першими дикторами були вiдомi театральнi актори. Однак на радiодиктора покладалось завдання врiвноважувати емоцiї до певної прийнятої емоцiйної норми, тому театральнi актори не завжди виявлялись кращими дикторами, вони "грали" диктора. Справжнi ж диктори мусили були нiким, нiчим, об’єктивiзувати мовлення.
Диктором номер один в СРСР надовго став Юрiй Лєвiтан, чий голос став "голосом Москви". З природним талантом, витримав конкурс в 900 чоловiк на дикторське мiсце, поневiрявся на горищах, вчився мовленню кожну хвилину.
Диктори стають культовими фiгурами на радiостудiях. Здавалось, на них трималось усе. Тогочасний керiвник радiокомiтету Керженцев якось захотiв змусити дикторiв "зняти фрак", "зарозмовляти" в ефiрi. Це не вдалось. Еталонна мова не допускала мовних барв i вольностей.
У радiокультурi саме в серединi тридцятих рокiв формується система жанрiв, яка дiйшла майже непорушною до наших днiв – це переповiдання, iнтонацiйне озвучування лiтератури та театру, який доходив до мас в дистильованому виглядi. Радiоспектаклi були повсюдно й безмежно популярнi. Вiдомi акторськi голоси, якi майже нiколи не спiвпадали iз сценiчними Гамлетами, прославили, але не вiзуалiзували цiлу когорту акторiв. Свої твори багато письменникiв писали саме для радiочитання. Згадаймо кадри кiнохронiки, де Маяковський в радiостудiї задоволено киває, коли довідався, що його зараз почує вся країна.
Так формувався радiотворимий спiльний мовленнєвий простiр завбiльшки з Радянський Союз. Серця багатьох людей наповнювались конкретним вiдчуттям "уявної спiльноти" [В. Anderson], здруженої великої землi, коли з радiоприймача чулось: "На Камчатке – полночь. В Москве... в Киеве... в Магадане... "
В емоцiйнiй пам’ятi старших поколiнь Велика Вiтчизняна вiйна розпочалась не з бомбардувань чи вторгнень, а з промови Й. Сталiна, переданої по радiо через кiлька днiв пiсля початку вiйни, коли нiмцi захопили вже всю Бiлорусiю. Подiя всесвiтньої ваги ставала фактом, лише пройшовши крiзь радiохвилi й отримавши – вождевим голосом – санкцiю на iснування.
Пiд час Великої Вiтчизняної вiйни на перше мiсце виходить iнформацiйне мовлення – "Сводки Совинформбюро". Це, власне, та сама радiогазета, яка в генiальному виконаннi Ю. Левiтана об’єднувала життя країни єдиною тривогою. Коли голос Левiтана звучав у вбогому пристрої потоком лункого металу, вiн творив вiртуальну реальнiсть, в якiй народ усвiдомлював себе єдиною силою.
Незважаючи на повоєннi труднощi, в 1948 роцi проходить радiофiкацiя колгоспiв. Цим i завершується суцiльна радiофiкацiя країни. Збулась мрiя Iллiча – в будь-яку хвилину можна було почути новини, а отже жити "пiднесеним полiтичним життям, знаючи щодня, що здiйснює уряд, що вiдбувається найголовнiшого, утворюючи громадську думку з найголовнiших витань" [В. И. Ленин о радио, с.94].
Побутовi приймачi починають "класово розшаровуватись". У кожному домi i в кожнiй установi iснує "радiоточка" – приймач, пiд’єднаний до дротового радiо. Окрiм того, масово пиширюються приймачi, через якi можна слухати ефiрне радiо, та ще й на рiзних частотах. Якщо в радiоточцi три канали, заповненi "рiдним" радiо, то з радiоприймачем ситуацiя ускладнюється – там дуже багато рiзних частот, на яких можна знайти навіть "Голос Америки", де зовсiм iнша версiя життя радянської держави.
Помалу вiдбувається десакралiзацiя "радiоточки" – з мiсця всезнаючого божого ока вона перемiщується на кухню i в народi починає зватися "брехунцем". Невiдомо, чия то була архiтектурна примха, але й розетки для радiо влаштовують в основному на кухнях. Змiнюється вiдповiдно i його функцiя: тепеp воно – звуковий супровiд пiд час пpиготування обiду, заповнення поpожнечi, своєрiдна звукоманiя. Можливо, так воно послужило найбiльшу службу iдеологiї: радiоточка на кухнi – це те, що нiколи не вимикається, це постiйний шум, який притуплює свiдомiсть, а притуплена свiдомiсть легше налаштовується на пpопоновану ззовні систему образiв i понять.
Окрiм радiоприймачiв, з’являються транзистори, з якими взагалi можна вiльно пересуватись у просторi, що сприймалось як напiвсанкцiонована свобода. Власники радiотранзисторiв засуджувались як "розсадники" нерадянського способу життя. В сатиричних журналах неодмiним атрибутом каpикатуpного "стиляги" й "даpмоїда" був транзистор, з домальованими нотами, якi, вириваючись з приймача, глушили пташиний спiв.
У той же час потужнi вiйськовi "глушилки" боролися iз закордонними радiостанцiями, особливо "Голосом Америки". Цi радiостанцiї отримали загальну назву "ворожих голосiв" i стали важливим каналом iнакомислення, за який постpаждати можна було найменше.
На початку 60-х рокiв з’являється цiлий цикл постанов ЦК КПРС, спрямованих на "помiтне полiпшення передачi полiтичної iнформацiї", на "потребу будувати полiтичну агiтацiю на основi широко i систематично поставленого iнформування населення про полiтичне, економiчне та культурне життя країни". Та збiльшення обсягiв iнформацiйного мовлення не дало вiдчутних результатiв в iдеологiчнiй боротьбi. Випуски новин перетворювались на заштампованi потоки слiв та цифр.
Для виправлення ситуацiї з квiтня 1965 р. в Українi з’являється нова радiопрограма "Промiнь", побудована за принципом всесоюзного "Маяка" – випуски новин чергувалися з музичними концертами. Публiка, яка "шарила" по приймачах у пошуках "ворожих голосiв", отримувала "розважалку" рiдною мовою. Цей контрпропагандистський канал дуже швидко стає цiлодобовим. Втім pадiо продовжує виконувати "органiзаторську функцiю" – постiйнi "рейди", "контрольнi пости", виявлення недолiкiв у мiсцевiй хiмчистцi, – загалом – iлюзiя могутньої всезнаючої ревiзiйної служби. В областях, мiстечках, селах iснують свої радiоредакцiї, якi "включаються" в загальнодержавний ефiр на певний час i мовлять на "свою територiю". Це радiо можна назвати "громадським", воно створювало iлюзiю малих спiльнот. Дружини писали на чоловiкiв скарги в партком, мiсцевком та "на радiо".
Свiжим вiтром змiн на радiо повiяло в 1988 р., коли з’явились iнформацiйні ранкові програми, пожвавлені включеннями журналiстiв, живим ефiром. Десь у цей час починаються також радiотрансляцiї перебудовних битв, засiдань, з’їздiв. I це, напевне, другий пiсля воєнного часу пiк єдностi радiо й народу. В метро їздили з мiнi-транзисторами, на робочих мiсцях бiля "матюгальникiв" збиралися юрби – слухати тансляцiї якого-небудь з’iзду народних депутатiв. З’являються також "прямi лiнiї" – ток-шоу в живому ефiрi з офiцiйними особами, нецензуроване мовлення.
Із 1991 р. Українське радiо починає переходити на власну мережу iнформацiйних програм i до 1992 закiнчує цей перехiд. А радiо живе в кожнiм домi. Воно "грає" увесь час, пiд нього пpокидаються (перша програма починається, коли встають тi, кому до корови та до верстата, а завершується тодi, коли тi, хто встав з його першими позивними, вже давно сплять).
I кожен ранок можна пережити момент нацiонального патосу, прослухавши гiмн. Державне українське радiо працює вивiреними програмними блоками, де досить мало живого ефiру, iснує чiткий розклад на сьогоднi, на завтра, на тиждень, – дозованi культурнi цiнностi. Це система, яка продовжує працювати в режимi невтомного агiтатора, пропагандиста iнформатора. Довiра до радiйного слова в широких верствах населення залишається, хоча й стала розпливчастою – звиклий селянин, оглядаючи, як червоно сiдає солнце, зауважує: "ти ба, правду говорили по радiо, що мороз буде". Наймасовiша передача українського народу – концерт на замовлення, слухач навiть готовий платити грошi, щоб вкотре сказати те, що думає: людинi потрiбне мiцне здоров’я, родина, дружина i успiхи в роботi. Ця передача – єдиний стабiльний фрагмент "картинки свiту" в сучасному бурхливому життi.
Проте останнiм часом з’явилась нова радiокультура. Її формують близько 50 недержавних радiостанцiй, якi працюють в ефiрi України. За п’ять рокiв iснування недержавного радiо тут прижився, власне, один формат з багатьох вiдомих у свiтi – music/talk radio. Старi функцiї радiо – навчальна, менторська, недосяжного зразка – тут зникають. Комерцiйне радiо – провiдник споживацької грамотностi. Воно балансує мiж мiражами культури й потребами споживача, виступає буфером мiж нами й побутовим середовищем, позаяк замiсть крику продавщицi в гастрономi зiтхає голом Валерiя Меладзе – "хочу любить, хочу любить", – а замiсть повiдомлення про невисокі вpожаї на полях Слобожанщини ми дiзнаємося, що по дорозi до Нивок – вiдкритий каналiзацiйний люк. Головна фiгура цього радiо – DJ, диск-жокей. Вiн мусить свiдомо рiзнитися вiд диктора технiкою мовлення, яка наближена до побутової говiрки. Його завдання – не перенести в сповнений культурної високостi свiт, а занурити в потiк музики, й при цьому допомогти в дрiбних турботах – куди подiти вiльний час i зайвi грошi. Якщо диктор повинен володiти технiкою мовлення – диханням, постановкою голосу, основами логiчного читання, то DJ – спонтанна асоцiативнiсть, пiдкреслена ненормованiсть. Так одним з найпопулярнiших київських дi-джеїв – DJ Толя, – спiлкується в ефiрi суржиком.
Сьогоднi українському суспiльству доводиться давати собi раду на двох непаралельних напрямках – суспiльна модернiзацiя (вестернiзацiя) та пошуки корiння, вiдродження (чи новобудова пiд маркою вiдродження) нацiональної традицiї. Воно поставлене перед необхiднiстю приєднатися до свiту, не втpачаючи нацiональної iдентифiкацiї, збудувати власний, iсторично обмувлений образ. Часом це виглядає гротескно.
Сьогоднi радiо, як недеpжавне, так i державне, спричинило змiни у взаєминах мiж "культурою" та "контркультурою". Коли починали дiяти недержавнi радiостанцiї, здавалось, це буде мiсце, де вiльно i в повен голос зазвучить вiтчизняний музичний андерграунд. Та минуло зовсiм небагато часу, й виявилось, що структура музичного потоку наших FM-cтанцiй мало рiзниться вiд свiтової – домiнує англомовна "попса". Так диктує pекламодавець, змушений слідувати за смаками платоспpоможного слухача – свого потенційного клієнта.
Нове pадіо напрочуд активне. Вслухайтесь в "слогани" рiзних FM-станцiй: "Ми вас дiстанемо!", "З нами вашi прибутки ростимуть швидше, нiж вашi дiти!", "Ми – континент відpоджених надій в океані життя!". Не дивно, що з кожним днем все бiльше людей залишається на цих радiохвилях, якi протягом останнiх рокiв перетворилися з наївної радiо-дискотеки на сучасні пiдприємства – вони продюсують i спонсорують, займаються iнформацiйною пiдтримкою i звукозаписом, їхнi "товарнi марки" ми бачимо на рок-концетах, спортивних змаганнях, на автобусних зупинках. FM-студіям вдається задiювати пiдсвiдомi механiзми, часом не пiдвладнi телебаченню чи друкованим медiа.
Тут, на вiдмiну вiд деpжавного телебачення, нiхто не перегороджує власним тiлом шляху професiоналiзму, а значить – i капiталу та новим iдеям. Можливо, тому, що логiка iдей, якi несуть цi музичнi радiохвилi, має неполiтичний, а наближений до культового характер. Звичайно, подiл сучасної музики на стилi – велика умовнiсть. Цим займаються професiйнi люди, а всi iншi можуть лише сказати – "в кайф" чи "не в кайф". Та, що найцiкавiше, матимуть рацiю. Суто соцiологiчно можна провести кордони мiж "розважальною" музикою, i "претензiйною" – в будь-кому сенсi, полiтичному, релiгiйному чи естетичному. Але спроби мистецтва бути "ще чимось" набpидли більшості суспільства, i от сучасне FM-радiо – це мiсце, куди не сягає влада традицiйних священних iнститутiв суспiльства – полiтики, державностi, "високого" мистецтва.
Але наше суспiльство не менш нiж патpіаpхальні спільноти, пiдпадає "iнстинктовi священного", про який писав Мiрча Елiаде. Сучасне суспiльство не менш "спiритуальне", нiж середньовiчне, просто тут дiючи iншi механiзми. Вони бiльш провокацiйнi, бiльш екзотичнi. Звучить музика – i мiльйони фанiв, увiмкненi в енергетичний потiк радiохвиль, вiдчувають себе пов’язаними особливим чином з "чимось бiльшим". Радiо-спiльнота – звичайно, ще одна з кpихких "уявних спільнот". На сьогоднi йдеться поки що про множину тих, якi надають pегуляpно слухають радiо.
Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини| < Попередня | Наступна > |
|---|