Олександр РIЗНИК, Олександр ГРИЦЕНКО
Скiльки ж то обрядiв має безвiр’я!
(Станiслав Єжi Лец)
Вiддавна людське життя регулювалося звичаями. В їх царинi помiтним є подiл на звичаї побутовi, суто свiтськi, спрямованi безпосередньо на особисте та суспiльне життєзабезпечення, i звичаї умовнi, iмiтацiйнi, що спрямовувалися на життєзабезпечення опосередковане, духовне – сказати б, не набутнє, а буттєве. Другi ще називають ритуалами або обрядами.
На переконливу думку бiльшостi антропологiв, iсторично pитуали тiсно пов’язанi з вiруваннями певної спiльноти, її уявленнями про свiт, її мiфами та цiнностями (ядром яких є уявлення спiльноти про sacrum).
"Обряд та мiф вiдтворюють один одного, перший – у формi дiйства, другий – у формi пам’ятi".
Чинникам, що визначають форму обряду в первiсних спiльнотах, багато уваги присвятив, зокрема, Мiрча Елiаде. На його думку, найважливiшi, "найсвященнiшi" обряди є свого роду iмiтацiєю дiй божистих iстот, мiфiчних предкiв, "цивiлiзацiйних героїв" у певнi ключовi моменти мiфiчного минулого даної спiльноти, роду, народу, а пеpвiсний сенс таких обрядiв полягає в освяченнi своїх дiй i всього способу життя, в забезпеченнi "вищої санкцiї" на нього, в пошукуваннi захисту вищих сил: "Обряд конструювання святого простору дає бажаний результат тодi, коли вiдтворює боже творiння..." [докладнiше про це – див. Міфи та Цеpква].
Iз дальшим подiлом працi й диференцiацiю життєвого часу на необхiдний та вiльний, з ритуально-обрядової царини виокремлюється специфiчна форма проведення вiльного часу – СВЯТО, яке можна визначити як факт дозвiлля, санкцiонований звичаєм, релiгiєю, або i тим, i iншим, i керований певними ритуалами та звичаями.
Ця "санкцiонованiсть" зумовила структуру свята та характер святкування як феномена популярної культури: в їхнiй основi простежується виразне розщеплення на сакрально-ритуальну та свiтську, власне дозвiллєву частини. Це закарбувалося навiть в етимологiї. Українське "свято" походить вiд слiв "святе", "святий", тим самим пiдкреслюючи сакрально-ритуальну природу цього явища; натомiсть росiйське "праздник", походячи вiд "праздности", вказує на iнший складник свята – дозвiлля. В українському фольклорi переважає iронiчна оцiнка святкового байдикування: "Трутням празник i по буднях", "Хто празникiв питає, той сорочки латає", "Людям свято – свинi смерть!". "Не велике свято, що в будень дзвонять", "Якби усiх святих святкували, то не було б кому робити".
Подiбна критична рефлексiя на святкове дозвiлля насправдi сполучається з пошаною, особливо до "великих" свят; народ витворює з цього приводу значний масив фольклору (рiздвянi, великоднi, купальськi, петрiвчані, жниварськi пiснi; приказки, легенди та iн., якi здебiльшого походять iще з дохристиянських часiв - див., напр., збiрник "Українські обрядовi пiснi. Календарно-обрядовий цикл" (Держлiтвидав, 1963).
Сакральний складник українського традицiйного календарно-релiгiйного свята полягав у насиченостi його ритуалами з вiдповiдною атрибутикою (давнiй магiчний змiст яких у бiльшостi випадкiв ґрунтувався на дохристиянських мiфах i обрядах,пов’язаних з вiдповiдним календарним святом, якi за тисячу рокiв православ’я було або перетлумачено в християнському дусi, або й геть забуто), як-от обжатий снiп-дiдух, або снiп-Рай, на Свят-вечiр, зiрка на Рiздво, копиця – "Велесова борода" на обжинки тощо.
Важливим елементом було також ритуальне застiлля з вiдповiдними, ритуальними ж, стравами. На Рiздво традицiйно готують Багату кутю, на другий Святвечiр (18 сiчня за новим стилем) – Голодну кутю, а на Рiздвяний день (21 сiчня) "проганяли кутю", розбиваючи горщики, в яких вона варилася, й примовляючи: "Геть, кутя, з покутя, а ти, узвар, iди на базар!". Щодо великоднiх страв, то тут i донинi неодмiнними, навiть у нерелiгiйних родинах, є крашанки (писанки) і паска.
Загалом опис багатющої української традицiйної святкової обрядовостi тут зайняв би надто багато мiсця, тож вiдсилаємо читача, на його вибiр, або до класичних етнографiчних праць М. Маркевича, В. Милорадовича, О. Воропая, В. Гнатюка та iн., або ж до популярних, хоча й не менш ґрунтовних книжок В. Скуратiвського – двотомника "Святвечiр" (1994) та "Русалії" (1996).
Запровадження в Українi-Русi християнства не зруйнувало традицiйної святкової обрядовостi, оскiльки концептуальна схема хpистиянського свята – аналогічна (поєднання сакральної та дозвiллєвої сторiн). В кiнцевому рахунку, відбулося сполучення християнського та традицiйного схiднослов’янського календарно-обрядового ритму; перетлумачення, "замiщення" об’єктiв поклонiння, коли поганський пантеон заступили Христос, Божа Матiр, апостоли, святi й мученики. Не дивно, що пiсля досить довгої боротьби церкви проти поганських "пережиткiв" "мирно" поєдналися Собор Iвана Предтечi i початок М’ясниць, Трiйця i Клечаний тиждень, Рiздво Iвана Предтечi i свято Купала (здобуло симбiозну назву "Iванiв день") та iншi календарнi свята.
Iз часiв виникнення на українських землях державностi (князiвська доба) поряд iз традицiйно-релiгiйними святами з’явилися свята державнi, пов’язанi iз вiйськовими перемогами, iнтронiзацiєю князiв, народженням спадкоємцiв тощо. Концептуальна вiдмiннiсть "свiтських" свят полягала в замiнi духовного, сакрального об’єкта поклонiння свiтським, Бога – земною владою.
Державне свято давало владi нагоду пiдвищити свою популярнiсть серед пiдданих шляхом уподiбнення Боговi, поставати його "намiсником" на землi, демонструючи свою безмiрну доброту i щедрiсть до простолюду (тобто виявляючи те, чого звично сподiваються вiд "вищих сил"): у святковi днi припинялася робота, амнiстували ув’язнених, роздавалися монаршi дарунки, влаштовувалися масовi розваги та бенкети для всiх бажаючих (як-от загальномiськi трапези у княжому Києвi.
Iз дальшим розвитком, а далi й занепадом автократичної державностi бiльшає розрив мiж "сакральною" та рекреацiйною сторонами державних свят: з одного боку, зростає помпезнiсть офiцiйних церемонiй (як двiрських, так i церковних, коли релiгiя стає державною, як-от православ’я в Росiйськiй iмперiї), з iншого боку, офiцiйне свято в масовiй свiдомостi дедалi бiльше асоцiюється лише з дозвiллям, iз святковим столом та масовими гуляннями. Зауваживши десакралiзацiю державних свят, влада, "iдучи назустрiч" громадськiй думцi, посилює у святах вагу масово-розважальних заходiв (феєрверки, атракцiони) й показово-благодiйницьких акцiй. Напередоднi краху Російської Iмперiї народжується такий симбiозний сакрально-рекреацiйний атракцiон державних свят як "виставка досягнень", що, з одного боку, мала демонструвати велич держави та її владних iнституцiй, з iншого – бути захоплюючим видовищем. Особливою помпезним стало святкування 300-рiччя династiї Романових: на честь цiєї подiї у Києві на Черепановiй горi було спецiально збудовано цiле виставкове мiстечко для Всеросiйської промислової та сiльськогосподарської виставки.
Росiйська лютнева та українська нацiональна революцiї 1917 року принесли суспiльству вивiльнення вiд державних ритуалiв часiв царату, але ж не вiд свят та ритуалiв взагалi, хоча таке не всiм "поступовим людям" подобалося. Скажiмо, вiдомий письменник i перший український прем’єр В.Винниченко у тритомних спогадах "Вiдродження нацiї" обурювався: "Нi один наш революцiйний акт не обходився без участi попiвства. Кожний унiверсал неодмiнно читався на Софiйському майданi, з парадами, з юрбою попiв, з церковним дзвоном, молебнем, з усiєю тiєю негарною комедiєю, якою царизм i пануючi класи гiпнотизували темнi шари населення!
...А коли серед нас знаходилися такi, кому було гидко й соромно вiд таких недостойних усякого чесного й поступового чоловiка засобiв затвердження своєї державности, їм зразу затуляли рота "нашою державнiстю".
...I вся "революцiйна влада", вся Центральна рада, всi нашi "соцiалiсти" й "демократи" виходили на плац, дзвонили у дзвони, спiвали молебнi, парадували, примушували наше вiйсько брати в тому участь, кричати "слава!" Це, мовляв, iмпонувало масам i привертало прихильнiсть попiвства до нацiональної української справи" ("Відpодження нації”, т.2, с. 115).
Однак українське незалежницьке святкування тривало дуже недовго, тож усталених традицiй не сформувало. Цiкаво лише, наскiльки подiбними до описаних Винниченком виявилися першi офiцiйнi свята й урочистостi в незалежнiй Українi, сiмдесятьма роками пiзнiше.
В радянський час (особливо у першi, "революцiонiзаторськi" десятилiття) було здiйснено суцiльне удержавлення, секуляризацiю та переiдеологiзацiю свят. Пiдпорядкувавши нагоду їх проведення виключно державнiй полiтицi, а змiст – монопольнiй iдеологiї, суворо регламентувавши їх кiлькiсть i сам порядок проведення, радянський режим, з одного боку, прагнув зламати (i чимало досягнув у цьому) традицiї народного святкування, з iншого, значною мiрою мимоволi, через логiку своєї спадковостi з царською автократичною владою, використовував, давню модель "табельних днів" - деpжавного святкування, що склалася у Росiйськiй iмперiї. Збереглася й закрiпилася подвiйнiсть об’єкта сакралiзацiї, але мiсце пари "Бог – Цар як божий намiсник" попервах посiла пара "Марксизм-ленiнiзм – Компартiя та її вождь".
Бачимо спадкоємнiсть i в новiтнiх радянських ритуалах та їхнiй атрибутицi, переосмисленiй за новими iдеологiчними канонами: урочистi збори посiли мiсце лiтургiї, виконання революцiйних пiсень ("Iнтернацiонал", "Варшав’янка" та iн.) – мiсце тропарiв, кондакiв, акафiстiв та iнших духовних пiснеспiвiв; нарештi, галереї портретiв партiйних вождiв, якi щосвята прикрашали зали засiдань, площi та магiстралi мiст, неслися в колонах святкових демонстрацiй, перетворилися на "червоний iконостас".
За цим стояли зовсiм не брак винахiдливостi радянських iдеологiв, а глибока внутрiшня спорiдненiсть, iдейна та культурна, мiж бiльшовизмом та давнiм росiйським "цезарепапiзмом", що її глибокий аналiз дав ще М. Бердяєв у працi "Истоки и смысл русского коммунизма".
Втiм, на зовнiшньо-обрядовому рiвнi цю спорiдненiсть помiчав i висмiював iще М. Хвильовий у сатиричнiй повiстi "Iван Iванович", де роздiл четвертий так i називається: "Зала засiдань комосередку, а також i про те, як проходили збори." Автор зауважує: "...Кожний закуток зали нагадує глядачам, що вiн не просто закуток, а головним чином "червоний куточок". Тут висять на стiнi мало не всi вождi революцiї.
...За вiкном настирливо дзвонили до вечiрнi, i смiшно було, що десь там, у церквi, люди стоять тепер перед лампадками i жумають про iдеалiстичнi катакомби... а тут нiяких лампад нема, свiтить цiлком матерiалiстична електрика i люди думають без всякої iдеалiстичної белiберди".
Певний iнтерес для нас являють дискусiї про радянську обрядовість, що почалися в 20-тi й тривали ще в 70-i рр. Не лише науковцi та "вiдповiдальнi працiвники", але й представники "низiв" вислювлювали доволi рiзнi мiркування. З одного боку, це – "матерiалiстична" точка зору, вже знайома нам за В.Винниченком: "для вiльної людини сам принцип обряду неприпустимий", "Хочете пiд виглядом нового вiдновити старий попiвський дурман", з iншого ж боку – думки, теж цитованi Винниченком як точка зору його опонентiв у Центральнiй радi, повторюють "реальнi полiтики" радянської доби: "...маса вимагає ритуалу, це нам, людям, якi близько стоять до неї, доводити не потрiбно. Нова обрядовiсть була б величезним плюсом в антирелiгiйнiй пропагандi"; "Зробиш людину невiруючою, вiдбереш у неї, разом з релiгiєю, всю обрядовiсть, а дати їй натомiсть нiчого".
Неоднаковiсть погляду на ритуали й свята вiдбита i в лiтературi радянської доби. Так, у "Першому Травнi на Великдень" П. Тичини подибуємо оспiвування агресивного витiснення старого новим
Аж тут враз! враз!
врiзався оркестр:
не Христос Воскрес
робiтничий клас!
У М. Рильського, навпаки, бачимо спробу своєрiдного замирення старого й нового, навiть пiднесення нового як "воскресителя" i рятiвника старого, традицiйно-українського:
Жовтню, батьку, друже, брате!
В рiк великий, в рiк десятий
Плетемо тобi вiнка...
Ти прийшов – i в нашiм краї
Оживає i лунає
Мова матерi дзвiнка.
Усвiдомивши важливiсть свят i обрядiв як iнструмента впливу на масову свiдомiсть, бiльшовики протягом усього часу свого правлiння не випускали з поля зору питання "нової радянської обрядовостi", щоразу наголошуючи на її принциповiй вiдмiнностi вiд обрядовостi старої, глибоко "чужої" матерiалiстичному свiтоглядовi та побудовi соцiалiзму.
Втiм, про роль ритуалу за тоталiтаризму влучно сказав Бруно Беттельгайм ("Освiчене серце" – "Всесвiт", 1991): "Нацистське вiтання, портрети Гiтлера чи Сталiна були не такими вже й ключовими прикметами режиму, але вони казали нон-конформiстовi: "Ти запiзнився з опором".
Навiть у пiслябрежнєвськi часи, коли мало хто сприймав усерйоз радянсько-комунiстичне sacrum та створенi ним ритуали й святинi, млява "боротьба за нову обядовiсть" тривала: "Наполегливiше впроваджувати радянську обряднiсть" – наголошувалося в постановi Червневого 1983 р. Пленуму ЦК КПРС. А перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький зазначав:
"В радянськiй обрядовостi вiдображенi iдеї нового суспiльного устрою, нового побуту, нових вiдносин мiж людьми, нових рис способу життя.
...Соцiалiстичнi обряди спонукають радянську людину до соцiальної активностi, до суспiльно корисної дiяльностi... Сповненi справжнього гуманiзму, почуття поваги до людини i її участi в суспiльнiй працi, соцiалiстичнi свята i обряди в емоцiйнiй формi дають вiдповiдь на ключовi свiтогляднi питання про смисл жититя, людське щастя, сприяють утвердженню науково-матерiалiстичного свiторозумiння".
Для загальної координацiї святково-обрядової дiяльностi при Радах Мiнiстрiв усiх республiк СРСР (зокрема i в Українi) iснували Комiсiї по радянських традицiях, святах i обрядах.
Радянський дослiдник "нової обрядовостi" В.Келембетова вирiзняла чотири етапи її становлення. Перший етап – до середини 30-х рр., тобто до "побудови соцiалiзму в цiлому". Для цього часу характерне зосередження уваги влади на подоланнi релiгiйних "пережиткiв" у масовiй свiдомостi. Поряд iз влаштуванням "червоних" державних свят (Жовтневої революцiї, Дня солiдарностi трудящих 1 травня тощо) влада вела титанiчну роботу з витiснення "релiгiйних" обрядiв, аби замiнити їх "червоними". Першi ж декрети В.Ленiна про вiдокремлення церкви вiд держави, а школи вiд церкви перетворювали релiгiйнi обряди зi справи державної (як те було в Росiйськiй iмперiї з державною православною релiгiєю) на справу приватну.
Переведення пiд державний контроль важливих для пересiчного громадянина цивiльних актiв здiйснили декрети Раднаркому "Про кладовища i поховання" 7.12.1917 та "Про громадянський шлюб, про дiтей i введення книг актiв стану" 18.12.1918. Впровадження перших "червоних" обрядiв здiйснювалося як гучна пропагандистська акцiя, що мала демонструвати перемогу "нового" над "вiджилим".
Скажiмо, першi показовi октябрини (тобто обряд, що мав замiнити хрестини) "вiдбулися 22 листопада 1923 р. в Харковi за участю кiлькох сот робiтникiв. Вiдзначення по-новому урочистої подiї – народження дитини – розпочалося з доповiдi про революцiйнi октябрини, їх антирелiгiйний змiст. Потiм колектив дарував для немовляти портрет В. І. Ленiна в трирiчному вiцi; секретар комсомольської органiзацiї оголосив анкету дитини i рiшення про прийняття її в 14-рiчному вiцi до мiсцевої комсомольської органiзацiї. Виступи й поздоровлення старих комунiстiв, друзiв, спiвробiтникiв, офiцiйних осiб супроводжувалися спiвом Iнтернацiоналу" та українських народних пiсень у виконаннi мiсцевого робiтничого хору".
Аналогiчно влаштовувалися "червонi" весiлля, де реєстрацiя шлюбу i весiльний хiд здiйснювалися пiд червоними прапорами, з напутнiм словом мiсцевих парторга та комсорга (замiсть священника).
На могилах замiсть хрестiв почали ставити обелiски з п’ятикутною зiркою (принаймнi, так робили ще донедавна, ховаючи членiв партiї або вiйськових).
Другий етап, за В. Келембетовою, тривав вiд середини 30-х до середини 50-х рр., охоплюючи перiод "культу особи" Сталiна. В цей перiод державнi свята перетворюються на вiтрину "побудованого соцiалiзму", де радiснi обличчя й голоси учасникiв трансльованої на всю країну (спочатку по радiо й у кiно, а вiд початку 50-х – по телебаченню) "демонстрацiї трудящих", фiзкультурнi паради з бравурно-трiумфальною музикою, комунiстичними гаслами на величезних транспарантах, гучномовцями, велетенськими портретами "вождiв соцiалiзму" мали знаменувати нечуванi досягнення Радянської держави.
Чимало нового до державно-ритуального ранжиру додалося пiсля Великої Вiтчизняної вiйни. Крiм свята Перемоги (9 Травня), що з 1965 р. оголошене вихiдним днем, було впроваджено цiлу систему обрядових дiйств задля героїко-патрiотичного виховання: "церемонiальний хiд до могили Невiдомого солдата, пам’ятникiв героям i жертвам вiйни, Вiчний вогонь бiля обелiскiв, комсомольськi походи по мiсцях бойової слави, прийом до комсомолу i в пiонери бiля воєнних меморiалiв та багато iнших".
Iстотним моментом третього етапу розвитку радянської святкової справи (перiод хрущовської "вiдлиги", до кiнця 60-х рр.), за В. Келембетовою, було "внесення святковостi в побут".
На думку автора цитованої монографiї (а її думка вiдображала загальний характер тодiшнiх полiтичних настанов), його корiння – в настаннi доби розвинутого соцiалiзму, що вiдкрила "простiр для осмисленого, змiстовного дозвiлля", визволеного вiд тягаря колишнiх забобонiв завдяки освiченостi та зрослому рiвню життя.
Iншою рисою цього етапу стало посилення уваги влади до недовикорчуваної традицiйної народної обрядовостi, насичення якої новим "соцiалiстичним" змiстом мало сприяти згаданому "насиченню побуту святковiстю". Втiм, фактично це була як не капiтуляцiя влади у багатолiтнiй вiйнi iз "забобонами" та "пережитками", то "припинення вогню" на невизначений термiн.
Цей стан "нi миру, нi вiйни" мiж релiгiєю та радянським режимом тонко передав Григiр Тютюнник у хрестоматiйному оповiданнi "Син приїхав" (Вибранi твори. – Днiпро, 1981), де йдеться про "напiвлегальнi" хрестини маленького сина головного героя - Павла Дзякуна:
"–Нiде не хрестили, – одказала Рита. – Кумiв назвали так, шуткома – Павлушиного начальника цеху та його жiнку, а не хрестили.
Дзякунка аж у поли вдарила:
– О боже, то це вiн у вас так нехрещений i живе?
– Так i живе, – знiяковiла Рита. – А що ж тут такого?
– Е, дочко, так не можна. Не годиться, щоб воно нехристом росло. Не цуценя ж, а людина (...)
– Та я й не проти, – повагавшись, мовила Рита. – Тiльки Павлушi не кажiть, того що йому не можна...".
Отже, батько не бере участi в хрестинах ("йому не можна", вочевидь, через партiйнiсть), всi трохи граються в таємничiсть цiєї справи, скорiше за звичкою iмiтуючи страх перед антирелiгiйною владою, але якогось релiгiйного почуття тут уже нема, сакральне таїнство хрещення практично не усвiдомлюється, його замiнює освяченiсть вiковiчним звичаєм. Мати хлопчика навiть хреститися не навчена. Але найпоказовiшим є те, що сам священник вживає "звичаєвих", а не теологiчних аргументiв:
" – Хреститися вмiєш? – поцiкавився батюшка в Рити. – Нi? – i зiтхнув не тяжко й не сумно, а як людина, якiй це не в новину... (...)
Рита звела руку, що стала раптом важкою, i перехрестилася.
– Оттак, – вдоволено прогув отець. – Просто й красиво. Звичаї предкiв своiх треба знати".
Прикметною для цього часу є велика кiлькiсть "суспiльно – сiмейних свят i обрядiв" (закiнчення школи та вузу, посвячення в професiю, вручення паспорта, проводи в армiю, на пенсiю та iн.), що мало символiзувати "остаточне й повсюдне утвердження соцiалiстичної свiдомостi з її неподiльнiстю особистого та суспiльного".
Наступний етап розвитку радянської обрядовостi ("застiйнi" часи), на думку Келембетової, позначений "iнтернацiоналiзацiєю" святково-обрядової царини радянського буття: "Дiйовi прояви iнтернацiоналiзму закладенi, зокрема, у вже традицiйних масових святкуваннях полiтичних ювiлеїв, рiчниць, у пiдведеннi пiдсумкiв трудових змагань колективiв прикордонних з нашою республiкою районiв iнших радянських республiк..." i т.д. Щоправда, поза густим плетивом загальнополiтичної риторики, як конкретний приклад такого "iнтернацiоналiзму" автор наводить лише двомовну урочисту реєстрацiю шлюбу та й то не в Українi, а в Узбекистанi).
Такою була офiцiйна радянська точка зору на святково-обрядове буття в УРСР. Водночас чималу увагу пpиділяли вивченню міфологічно-обpядового аспекту офіційної pадянської ідеології деякі закоpдонні "pадянологи", як-от Кpістофеp Біннс [C. Binns]. Коpоткий виклад пpаць Біннса можна знайти в наpисі "Міфи".
Спробуємо тепеp поглянути на pадянську обpядовість з погляду сьогодення.
Централiзована система органiзацiї свят в СРСР призвела до утворення специфiчно радянського святково-календарного ритму, сформувавши й певнi суспiльнi очiкування ("життя вiд свята до свята"). Цей ритм навiть прискорювався з поступовим занепадом радянської системи, коли прiва мiж iдеологiчною риторикою i реальним станом справ маскувалася "внесенням святковостi в побут".
Чiльне мiсце посiдали загальносоюзнi полiтичнi свята – Жовтневої революцiї (7-8 листопада), Радянської Армiї (23 лютого), Мiжнародний жiночий день (8 Березня), День Мiжнародної Солiдарностi трудящих (1-2 травня), День Перемоги (9 травня), День Конституцiї (5 грудня, з 1978 р. – 7 жовтня).
Були також "васальнi" республiканськi полiтичнi свята (так, на рiвень Всесоюзних урочистостей було пiднесено 300-рiччя Переяславської ради, 100-рiччя смертi Т.Шевченка, вiдзначалися річниці утворення УРСР, її визволення вiд нiмецької окупацiї тощо).
Ще "васальнiшими" були мiсцевi, мiськi та районнi свята – Днi заснування мiста (села, району), pоковини встановлення в ньому радянської влади чи визволення вiд фашистів.
Далi, пiсля державно-полiтичних свят, iшли професiйнi свята (День будiвельника, День металурга, День працiвника торгiвлi, День мiлiцiї та iн.). До рiвня свят пiдносилися i показовi заходи з культурного обмiну мiж радянськими республiками (Днi, Тижнi, Декади культури та/або мистецтва), якi, попри брак календарної закрiпленостi, також мали неухильний, затверджений урядовими iнстанцiями протокол, ритуали й графiк проведення. Зайве пояснювати, чому особливої ваги надавалося дням культури чи мистецтва якоїсь республiки у Москвi – це вважалося величезною вiхою в культурi відповiдної республiки (див., напр., будь-яку радянську "iсторiю" українського мистецтва).
Нарештi, найнижчий iєрархiчний рiвень посiдали згаданi "суспiльно-сiмейнi" свята, що позначалися найменш запрограмованою, "iндивiдуалiзованою" ритмiчнiстю. Помiтне мiсце в пiзньорадянському державно-святковому ритмi посiли ювiлеї – 60-ти й 70-рiччя Жовтневої революцiї, 60- й 70-рiччя утворення СРСР, 20-, 30- й 40-рiччя Перемоги, ювiлеї тих генсекiв ЦК КПРС, якi довго пробули у своїх кpiслах i встигли створити свiй культ чи хоча б його пародiю – Сталiна, Хрущова, Брежнєва, – а також сила-силенна iнших ювiлеїв, якi супроводжувалися урочистими засiданнями, ювiлейними виставками, виданнями, телепрограмами.
Як пiзнiше зауважив М. Попович, "пригадаймо немiчну епоху "розвинутого соцiалiзму", коли втрата соцiальних орiєнтирiв породжувала невпиннi ювiлеї. Якщо життя рухається вiд ювiлею до ювiлею, – це значить, що суспiльство перебуває в станi духовного постарiння".
Централiзацiя "святкової справи" в СРСР призвела до вироблення стандартної та неухильно дотримуваної схеми проведення свят, що в кожному конкретному випадку вiдрiзнялася хiба що ступенем повноти (залежно вiд рiвня полiтичної значущостi свята). Так, за найповнiшою схемою органiзовувалося головне свято СРСР – pоковини Жовтневої революцiї. Ця схема включала: переддень, коли у всiй мережi компартiйної преси, вiд московської "Правди" до останньої "районки", публiкувалися святковi "Заклики ЦК КПРС до Радянського народу", що являли собо своєрiдний "дайджест" головних постулатiв поточної версiї радянської iдеологiї, внутрiшньої та зовнiшньої полiтики, зведений до двох-трьох дюжин найлобовiших, справдi ритуальних фраз-закликiв за щось боротися, щось пiдвищувати, з кимось змiцнювати солiдарнiсть тощо. Форма й послiдовнiсть "закликiв" була шаблонна, справдi ритуальна, та все ж досвiдченi люди за невеличкими варiацiями й нюансами в цих закликах могли робити висновки про черговi змiни в "незмiнному ленiнському партiйному курсi". В переддень свята також вiдбувалося урочисте засiдання за участю вищого парткерiвництва країни iз святковою доповiддю когось iз членiв Полiтбюро, з врученням чергових державних нагород i святковим гала-концертом, неодмiнно трансльованим по Центральному телебаченню та радiо (цiкаво, що подавати принаймнi скороченi репортажi з урочистого засiдання в Москвi мусiли й республiканськi телеканали, натомiсть концерта можна було й не ретранслювати).
За столичною моделлю, тiльки у вiдповiдно зменшеному масштабi, вiдбувалися жовтневi урочистостi в республiканських столицях, обласних та районних центрах, зрештою, у всiх без винятку "трудових колективах" – урочистi збори iз доповiддю мiсцевого партiйного керiвника, з врученням нагород, премiй та iн., з концертами мiсцевих артистiв чи принаймнi "художньої самодiяльностi", з виставками мiсцевих "досягнень", нарештi, з "неофiцiйною частиною" – тобто святковим застiллям.
Власне день жовтневих роковин (7 листопада), включав урочисту частину (вiйськовий парад, що символiзував вiйськову мiць країни, фiзкультурний парад, або демонстрацiю "вiчної молодостi" соцiалiзму, потiм – святкову "демонстрацiю трудящих", що символiзувала радiсть населення з приводу чергових досягнень соцiалiстичного будiвництва) та напiвурочисту частину (вечiрнє масове гуляння iз вiйськовим салютом та виступами майстрiв мистецтв на майданах мiст та в парках). Другий день свята (а в брежнєвськi часи всi великi державнi свята тривали принаймнi два днi) загалом перетворювався на звичайний вихiдний, але забезпечувався вiдповiдним аудiо-вiзуальним пропагандистським супроводом та демонстрацiєю тематичних художнiх фiльмiв по телебаченню.
Пропагандистський стрижень був присутнiй у всiх без винятку державних святах. Hавiть на Новий Рiк, перш нiж з екранiв телевiзора вдарять Кремлiвськi куранти на всю країну, глядачi, сидячи за святковими столами, слухали поздоровчу промову чинного Генсека ЦК КПРС або когось iз перших осiб СРСР (в останнi роки правлiння немiчного Л. Брежнєва, а також за його пристаркуватих наступникiв, – просто дикторський текст вiд iменi Радянського керiвництва).
В процесi формування нової сакральностi, що врештi усталилася в двоєдиному образi радянської Держави – Компартiї, як вищого об’єкта поклонiння, сформувався й специфiчно радянський тип "свято-служителя".
Якщо на святах державно-полiтичних "керував" представник мiсцевої партноменклатури, то на святах неполiтичних, особливо сiмейних, на перший план виходить постать так званого масовика-витiвника (або "культармiйця") - спецiально навченого фахiвця з радянських обрядiв, свят, загалом – "благонадiйних" розваг, перевiреного знавця "правильних" народних традицiй. Чимала iнструктивна лiтература, випущена в СРСР (в т.ч. в Українi) для масовикiв-витiвникiв, передбачала їх "окультурююче" втручання мало не в усi моменти святкової дiї чи дозвiллєвого заходу. Скажiмо: "колоритная фигура на свадьбе - сваха. Как правило, эту роль берет на себя культработник. Она встречает свиту жениха шутками да прибаутками... Подготовка свадьбы, так же как и других послеобрядовых торжеств, – дело сложное, его ведущие должны быть и сценаристами, и режиссерами, и актерами.
...Необходимо продумать развлекательную программу. Работники ОНМЦ приезжают к хозяевам, выясняют привязанности и увлечения гостей, и уже исходя из этих сведений корректируют сценарий".
Враховуючи те, що за радянського часу будь-який мистецький матерiал, що демонструвався зiбранню iз чисельнiстю понад 30 осiб, пiдлягав затвердженню цензурними iнстанцiями, запрошення масовика-витiвника на весiлля (де чисельнiсть гостей здебiльшого перевищувала цю норму) було для хазяїв своєрiдною гарантiєю проти небажаних адмiнiстративних наслiдкiв.
Така полiтика агресивного "внесення святковостi в побут" чималою мiрою спричинила розмивання уявлень про свята, навiть його девальвацiю. Це й не дивно, якщо згадати, що за "загальнонароднi свята" видавалися черговi партiйнi з’їзди та пленуми, вибори до Рад i народних судiв (iз виступами на виборчих дiльницях духових оркестрiв та буфетами з "дефiцитним" крамом); "святом працi" був проголошений Всесоюзний комунiстичний суботник ("нацiонально свiдомi" комунiсти навiть прозивали його "червоною толокою") та iн.
Одначе навiть у найтяжчi часи тоталiтаризму традицiйнi релiгiйнi свята (Рiздво, Старий Новий Рiк, Трiйця, Маковiя тощо) продовжували вiдзначатися частиною населення попри їх офiцiйну "небажанiсть".
Боротьба влади з цими святами то затихала, то знову посилювалася.
Скажiмо, пiд час Великодня з боку влади регулярно чинилися всiлякi перешкоди. Серед тих, хто в цей день вiдвiдує церкву, "виловлювали" комунiстiв та комсомольцiв з наступними "проробками" їх на партзборах; бiля церков виставлялися мiлiцейськi кордони, аби зменшити масовiсть їх вiдвiдин, а великоднi телевечори заповнювалися привабливими, навiть не до кiнця "iдеологiчно витриманими" розважальними програмами, аби вiдвернути увагу радянського обивателя вiд церковного свята.
Втiм, у "м’якшi" часи з боку значної частини населення в цi днi спостерiгався масовий "непослух": усi пекли "паски", варили "крашанки", хоча й далеко не всi "проривалися" до церков задля їх освячення.
Можна навiть припустити, що рiвень масовостi святкування Великодня був свого роду iндикатором неповаги громадян до режиму.
Значно меншим за масштабом, але для України не менш показовим за своїм антиофiцiйним характером стало (з середини 1960-х рр.) вiдзначення 22 травня pоковин перепоховання Т. Шевченка в Українi. Для влади цей день став днем майже ритуального "полювання на нацiоналiстiв".
За легку полiтичну фронду правило й вiдроджене на початку 60-х рр. доти заборонене рiздвяне колядування.
Поряд iз репресивними заходами влада вдавалася й до своєрiдних "контрсвят": у днi великих календарно-релiгiйних свят (особливо на селi, де "пережитки" були найсильнiшими) влаштовувалися свята з аналогiчної нагоди, але... очищенi вiд релiгiйного "дурману". Цiкавi щодо цього своєрiднi "червонi колядки":
Рiк Новий надходить,
Зiрка в небi сходить, сходить,
Наливайте келих золота-вина!
За Вкраїну-матiр,
За сiм’ю радянську,
За зорю жовтневу
Вип’ємо до дна!
(Р. Братунь, А.Кос-Анатольський, "Сiйся-родися")
У днi Великодня або осiннiх "обжинкiв" мали вiдзначатися т.зв. трудовi свята на зразок Першої та Останньої борозни, де замiсть "Велесової бороди" монтується "Дошка пошани", а вiковiчне "Котиться вiночок по полю" мали витiснити гасла "Бережiть хлiб! Хлiб всьому голова!" або ж "Механизатор! Судьба урожая в твоих руках".
Щодо свят неформальних – сiмейних, товариських, де втручання влади було обмежене хiба що присутнiстю секретної агентури, то тут iснувало поле для спpавді вiльного "нового обрядотворення". Наймасовiшими святами такого типу були туристсько-бардiвськi замiськi збори (як-от "Збiр водникiв" щочервня поблизу гирла Десни). До постiйного "меню" таких свят входили: конкурс туристської пiснi, бардiвський гала-концерт i, безперечно, цiлонiчнi посиденьки бiля вогнищ із пiснями пiд гiтару.
Втiм, натомлене заорганiзованiстю i ритуальною переобтяженiстю офiцiйних свят, населення пiд час неформальних зборiв надавало перевагу не колективним дiйствам, а бiльш "камерному" спiлкуванню.
Поки що ми обмежувалися переважно аналiзом офiцiйної сторони радянських свят та обрядiв. Однак надзвичайно цiкавою є й iнший бiк медалi: як насправдi святкували радянськi громадяни i в державнi, i в релiгiйнi, i в неофiцiйнi – родиннi й товариськi, – "дати". Варто тут розрiзнити два рiвнi: перший – iнтелектуальна рефлексiя на офiцiйнi або релiгiйнi свята й ритуали; другий – суто побутовий, себто власне спосiб, у який насправдi вiдзначалися свята пересiчними укpаїнцями.
Для першого рiвня характерною рисою, з часом дедалi сильнiшою i поширенiшою в усiх шарах суспiльства, були скепсис та iронiя з приводу свята та пов’язаних з ним офiцiйних мiфiв i догм, що породило навiть своєрiдний святково-ювiлейний фольклор, матерiалом для якого ставали, скажiмо, згадуванi "Заклики ЦК КПРС": лозунг для лiсорубiв – "Врежем дуба раньше срока", лозунг для сталеварiв – "Наша сила – в наших плавках" тощо.
Пишно вiдзначуванi ленiнськi ювiлеї збагатили цей фольклор назвами для "ювiлейного" асортименту товарiв (цукерки "Iллiч у шоколадi", триспальне лiжко "Ленiн з нами" або мило "По ленiнських мiсцях"), а на чергову "олiмпiйську" святково-пропагандову кампанiю народ прореагував за випробуваною схемою, вигадавши "м’ясний фарш "Мишка олимпийский".
Горбачовська антиалкогольна кампанiя породила в керiвних умах iдею безалкогольних свят ("особенно большой популярностью пользуются праздники и обряды, которые проводятся на безалкогольной основе"), що викликали до життя саркастичний девiз: "Вiд безалькогольного весiлля – до непорочного зачаття".
До улюблених святкових занять радянських громадян з кiнця 70-х рр. належали коментування поведiнки пiдстаркуватих "вождiв" на трибунi мавзолею, переповiдання легенд про розкiшний святковий стiл та розваги вищої номенклатуpи, гадання про кремлiвськi "розклади сил" на пiдставi того, хто на якiй вiдстанi вiд Генсека стоїть на трибунi тощо.
Другий, побутовий рiвень – використання офiцiйного свята як дозвiлля. Тут неодмiнно бачимо i святкове застiлля з евентуальними пiснями (однак не "революцiйними", а здебiльшого народними), прогулянки мiстом iз спогляданням святкових видовищ та участю в них, нарештi, вечiр перед телевiзором.
Взагалi причетнiсть пересiчних громадян до державних свят дедалi бiльше ставала суто "телевiзiйною": трансльованi урочистостi перетворювалися на "шумове тло" святкового застiлля або ж на пересiчне розважальне видовище, позбавлене тiєї сакральностi, яку влада в нього вкладала. Але були й святковi телепрограми, якi тiшилися великою популярнiстю: концерт до Дня мiлiцiї 10 листопада (Мiнiстр внутрiшнiх справ СРСР брежнєвських часiв М. Щолоков вважався великим меценатом, тож до участi в цих концертах стягувалися найвiдомiшi мистецькi сили). Особливо ж – новорiчнi програми ("Голубий вогник" та прем’єри святочних телефiльмiв, переважно комедiй режисерiв Е. Рязанова або М. Захарова).
Варто зауважити, що в 70-80-тi рр. поволi утворився набiр особливо улюблених – як радянським народом, так i вищим начальством – кiнофiльмiв, що регулярно, з акуратнiстю святкового ритуалу, демонструвалися Центральним телебаченням до певних свят: "Ленин в Октябре" – до Жовтневих роковин, "Ирония судьбы" – до Нового року, "Белорусский вокзал" – до Дня Перемоги. Показ їх в iншi днi викликав би, мабуть, великий подив глядачiв. Цiкаво, що згодом до них додалися двi iншi стiйкi телеасоцiацiї в масовiй свiдомостi: симфонічної та камерної музики – iз смертю чергового генсека, а балету "Лебедине озеро" – iз спробою насильницької змiни влади в Кремлi 19-21 серпня 1991 року.
В пору загнивання радянського режиму спостерiгається десакралiзацiя бiльшостi свят, коли, скажiмо, День Радянської Армiї 23 лютого у свiдомостi пересiчного громадянина утвердився як "чоловiчий день" ("симетричний" до "жiночого дня" 8 березня), коли жiнки мали так само вiтати чоловiкiв, як чоловiки вiтають жiнок 8 березня:
Восьме березня у нас
свято, ой, велике!
Його радо зустрiчають
усi чоловiки!
(М. Бахтинський)
У часи горбачовської перебудови розпочався процес обвальної та неприховуваної десакралiзацiї радянських полiтичних свят, коли їх офiцiйна частина остаточно перетворилася на рутинне дiйство, а ідеологічна основа - атакувалася в "демокpатичній" пpесі. Пiзнiше вони стали навiть ареною полiтичного протистояння рiзних суспiльних сил, якi вкладали в них часто цiлком протилежний змiст. Найвiдчутнiше це далося взнаки пiд час останнiх власне “радянських" роковин Жовтневої революцiї 1990 року, коли поруч з традицiйним антуражем цього свята з’явилися немислимi ранiше атрибути – антирадянськi та антикомунiстичнi гасла, образливi вигуки на адресу вищих керiвникiв, які стояли на трибунi Мавзолею. У Києвi в цей день антикомунiстичнi сили закликали "лягати пiд танки", аби не пропустити "окупацiйнi вiйська" на Хрещатик. За кожною iз сторiн, що зiйшлися в "святковому" протистояннi, були свої версiї сенсу вiдзначуваної подiї, своя символiка, зрештою, за обома тлумаченнями стояли рiзнi "святощi", хоча власне обрядовий бiк обох дiйств був дуже подiбний, адже всi вийшли з того самого культурного простору.
Втiм, уже в часи перебудови народжуються й новi ритуали та "дати", з потенцiалом майбутнiх свят якщо не всього народу, то певних суспiльних сил. Це, наприклад, альтернативнi державним "незалежнi" свята, на кшталт досить гучного свята газети "Вечiрнiй Київ", якi мали продемонструвати владi, що повноцiнне свято можна органiзувати й без участi партiйних органiв.
Далi, це "реабiлiтованi" релiгiйнi свята, що в сучасному суспiльствi неминуче набрали музейно-етнографiчного характеру (їхні iнiцiатори – переважно мiсцевi iнтелiгенти-українофiли, священики i працiвники мiсцевих будинкiв культури).
Окрiм того, деякi радянськi свята "другого плану" хутко позбавлялися звичного "iдейного" аранжементу, а натомiсть насичувалися першою-лiпшою "народно-історичною" атрибутикою (скажiмо, свято врожаю "На дерево дивись, як родить, на людину – як робить!", де комбайни зображуються як старовиннi кораблi, а жнива оспiвуються цитатами iз "Слова о полку Iгоревiм").
Нарештi, виникають прообрази нацiональних свят майбутньої самостiйної України: вiдзначення ранiше заборонених нацiональних "дат" (переломним стало 22 травня 1989 р., коли не тiльки впеpше не було репресiй на публiчне використання синьо-жовтих прапорiв, а й представники влади виступили спiворганiзаторами урочистостей поряд iз опозицiйними нацiонал-демократичними органiзацiями).
Далi було вiдзначення акту Злуки в сiчнi 1990 р. "живим ланцюгом" мiж Києвом та Львовом, а також урочисте перепоховання в Києвi В.Стуса та його побратимiв, якi загинули у радянських концтаборах.
У цих акцiях формувалася нова, ще до-державна сакральна пара: Незалежна Україна – її герої-мученики. З’явилися альтенативнi сакральнi символи, що мали репрезентувати якщо ще не нову державу, то народ – синьо-жовтий прапор та тризуб; з’явилося навiть щось на кшталт ритуального вбрання нацiонал-патрiотiв – смушковi шапки, вишиванки, потiм – однострій УПА; зазвучали вiдповiднi "обрядовi" мелодiї – "Червона калина" та "Ще не вмерла Україна" (тодi ще не державний гiмн), а також ритуальнi вигуки "Слава!" та "Ганьба!" ("Слава славi i ганьбi!" – вiдгукнувся тодi на поклик часу поет Володимир Цибулько).
Цiкаво, що у свiдомостi багатьох полiтизованих російськомовних городян Центральної та Схiдної України почав спрацьовувати своєрiдний мовний рефлекс: пiд час "антикомунiстичного" заходу слiд переходити на українську мову.
Пеpші роки державної незалежностi України можна окреслити як часи пострадянської святково-ритуальної еклектики. Компромiсна природа державної незалежностi разом із тяжiнням багатолiтньої культуpної спадщини радянського перiоду неминуче спричинялись до того, що згадана ритуально-святкова (як, зрештою, й свiтоглядна, цiннiсна) еклектика проймає всi щаблi суспiльного буття – вiд державних до суто приватних, сiмейних i товариських свят i ритуалiв.
Характерною рисою сучасних державних свят є їх структурна неповнота. З цього погляду можна вирiзнити кiлька типiв свят. До першого вiднесемо свята iз сакральною недоформованiстю. Це передусiм головне державне свято України – День незалежностi: тут бачимо поки що лише один компонент святкової сакральної пари – iдею української державностi. Мiсце ж другого компоненту цiєї пари – персонiфiкованого символу державностi – досi лишається вакантним: рiзнi авторитети та суспiльнi кола вважають гiдними цiєї вакансiї Т. Шевченка, Б. Хмельницького, I. Мазепу, М. Грушевського, С. Петлюру та iн., але до визначення оптимальної постатi ще неблизько. При цьому майже повнiстю збережена схема органiзацiї колишнiх радянських полiтичних свят (хiба змiнено державно-полiтичну символiку та атрибутику, акустичний супровiд, мiсця покладання квiтiв; зникли "демонстрацiї трудящих" – можливо, через невеликi шанси влади залучити «широкі маси» демонстрантів).
Подiбну ж недоформовану сакральнiсть простежуємо і в iнших, ранiше заборонених, а тепер офiцiйних державних святах i церемонiях (наприклад, у Шевченкiвських днях 22 травня, в "датах", пов’язаних з УНР).
До другого типу належать свята iз "скоригованою" сакральнiстю.
Так, 1 Травня стало "святом весни", а 8 Березня – "весни та любовi".
Iдеологiчний наголос Дня Перемоги 9 травня змiщений (мовляв, нацистiв перемiг не комуністичний режим, а народи СРСР, серед них – i український – що, зрештою, правда). Втiм, вся обрядовiсть та атрибутика цього свята залишаються цiлком радянськими – з огляду на, мовляв, консервативнi смаки головних його "винуватцiв" – стареньких ветеранiв вiйни.
Нарештi, до третього типу належать свята з деформованою сакральнiстю. Це насамперед вiдмiненi лише у 2000 р. (!) роковини Жовтневої революцiї. В дорадянську добу воно вiдрiзнялося, з одного боку, принциповим невтручанням держави у його змiст (окрiм збереження формальних моментiв, як-от вихiдних днiв та посиленої охорони громадського порядку), з iншого – "новою неофiцiйнiстю", адже полiтично опозицiйнi "лiвi сили" стали вiдзначати його значно щирiше й пристраснiше, анiж у радянськi часи, iз зворушливими саморобними плакатами, портретами Ленiна і, часом, Сталіна.
Натомiсть у свiдомостi пересiчних громадян це колишнє «головне радянське свято» стало посiдати мiсце, подiбне до колишнього мiсця традицiйних релiгiйних свят у свiдомостi нерелiгiйних радянських людей: "не нами заведено" та "звичаї предкiв треба шанувати". Показовою є висловлена ще 1991 р. точка зору тодiшнього Голови Верховної Ради України Л. Кравчука: "Нехай це свято кожен святкує так, як йому пiдказує його совiсть!"
До цього ж типу "нових традицiйно-культурних свят" можна вiднести також релiгiйнi свята, "небажанi" в СРСР, але удержавленi в незалежнiй Українi: Рiздво, Великдень i Трiйця. Поза Захiдною Україною бiльшiсть українських громадян святкує їх не з релiгiйних переконань, а з поваги до культурної традицiї. Цi свята вже увiйшли до масової свiдомостi теле- та радiотрансляцiями лiтургiй основних конфесiй України (УПЦ-МП, УПЦКП, УГКЦ, – послiдовность порушувалася хіба що в роки президентства В. Ющенка) та телезверненнями їхнiх зверхникiв до населення держави.
Пошуки нової сакральностi у святах неполiтичних (але не приватних) неодмiнно включають замiну радянських обрядiв та атрибутiв новими - нацiональними, релiгiйними, або ж "загальнолюдськими". Тут докладають зусиль не лише служителi церков, але й "культармiйцi". Показовими є настанови, викладенi в одному iз сучасних сценарiїв шкiльного випускного вечора: замiсть звично-радянського напуття-цитати М. Островського "Жизнь дается человеку один раз, и прожить ее надо так, чтобы не было мучительно стыдно..." etc. пропонується прикрасити залу гаслом "Живи так, щоб знайомим твоїм було сумно, коли ти помреш". Щодо ритуального наповнення вечора, там-таки зазначено: "Необхiдно подумати i про те, щоб на урочистостях був присутнiй священник, який дасть Господнє благословення у далеку дорогу, але це має бути НЕ ДАНИНА МОДI, а внутрiшня духовна потреба...".
Урозмаїтнення буття сучасної України не могло не призвести й до змiщення, певної дифузiї уявлень про сакральне i рекреацiйне у святковiй дiї, переважно в напрямку недовiри чи апатiї щодо будь-якого sacrum. У продовж 1990-х років і навіть пізніше спостерігалася певна епiкуреїзацiя громадського життя попри економiчну кризу. Ритуальним компонентом свят стали не стiльки офiцiйнi урочистостi, скiльки тривалi фуршети, бенкети й "презентацiї".
Iнша ознака загальної десакралiзацiї – те, що значно бiльше мiсця в святковому дозвiллi пересiчного городянина посiдає дача, город або колись придбана хата на селi (ознакою державних свят, що припадають на "теплий" сезон, стали спорожнiлi мiста i справжнiй "пiк" на автошляхах та в примiських електричках).
Втiм, це можна вважати вiдрадним свiдченням того, що в сучасному українському суспiльствi "людськi", приватнi цiнності переважають над "абстрактними", громадсько-полiтичними. Хiба ж не цього ми прагнули ще недавно?
| < Попередня | Наступна > |
|---|