29 вересня 2010 р. у приміщенні Національної історичної бібліотеки України відбулась Всеукраїнська науково-практична конференція «Культурна політика у контексті етнокультурного різноманіття України». Організатори - Міністерство культури і туризму України, Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв (НАКККіМ), Український центр культурних досліджень (УЦКД), Національна історична бібліотека України. Із привітальним словом виступили: ректор НАКККіМ, доктор філософії, академік АН вищої освіти України В.Г.Чернець, директор УЦКД, заслужений діяч мистецтв України, кандидат технічних наук О.А.Гриценко, заступник директора Національної історичної бібліотеки України В.Д.Навроцька.
Етнокультура – сакрум, буденність, terra incognita?
Етноси – актуальна реальність чи образи минулого, що досі непокоюють сучасність?
Якщо етнос – це кревно-культурна цілісність, забезпечена історично тривалим, багатопоколінним і досить замкненим співжиттям певної спільноти, вища органіка якого нині маркується терміном «традиційна культура», то як бути із сучасним містом з його культурною метисацією, перевагою набутого над успадкованим, освіченості над традицією, раціо над емоціо? Якщо раніше народи (етноси) досить виразно поділялися на «землеробські», «скотарські», «торговельні», то чи можливий такий поділ сьогодні, особливо в реаліях сучасної України, з її розмаїтою диференціацією громадян за матеріально-становими, професійними, мовними (що далеко не завжди консеквентні етнічним) ознаками, корпоративними інтересами, індивідуальними уподобаннями? Адже сьогодні можна бути, скажімо, етнічним шведом, залюбленим у тибетську культуру, етнічним турком – «фаном» давньокельтської музики. Можна вивчити «престижнішу» мову і завдяки цьому зробити успішну професійну, бізнесову чи політичну кар’єру, при цьому безостатньо забувши мову свого дитинства (і батьків-дідів-пращурів). Добре це чи погано? Який ракурс оцінки подібних явищ найприйнятніший – етичний чи прагматичний? Чим керуватися в оцінці – тривогою за зникаючий розмаїтий світ чи оборонством ідей уніфікаторства та «оптимізації інформаційного простору"? Адже прихильник кожного з підходів може навести безліч аргументів на свою користь!
Можна поринути в схованку «чистої науки», обмежитися описом якогось локального явища - бажано історично минулого або застигло-інерційного, що нині вже «нікому не заважає». І тим самим – убезпечитися від політично «слизьких» рефлексій, неминучих під час дискусій про майбутнє. Але такі дослідження теж потрібні – і конче потрібні!, - адже без ґрунтовних знань про минувшину та її сьогоденні «живі сліди» (скажімо, традиційна етнокультура) ані майбутнього не вибудуєш, ані «тепер і тут» згоди не дійдеш.
Можна обмежитися «малими практичними справами», життям-буттям мистецьких колективів чи художніх майстерень – пасіонарними осердями етнокультур, витворювачами та реаніматорами «етно-естетичної справжності». Та й справді, чи існувала б етнокультура як така без таких-от «малих справ», без жертовності, звитяжності й завзяття їх творців?
Можна, навпаки, використати тему етнокультури як трамплін для стрибка в ширший проблемний світ – адже болючі питання етнокультури, за прискіпливішого погляду, є питаннями не лише етнокультури. Чого варте лише сумнозвісне «національне питання»! Чи легко не збочитися в «нацпитання», ведучи мову про етнокультуру? Чи можливо, розводячись про етнокультуру, оминути культурну політику як таку? Та й чи можлива політика ЕТНОкультурна без політики культурної – частина без цілого, окремішнє від загального? Що ми за держава така, де животіє безліч часток, не об’єднаних жодним цілим? Чи історія не навчила нас сумним досвідом країн, де на зміну «атомізованому» суспільству приходили суспільства з тоталітарним «колективною підсвідомим»?
Як тут не погодитись із доктором філософських наук, професором, учасником Конференції Ю.Л. Афанасьєвим, який гостро і відверто окреслив сучасну ситуацію не лише в етнокультурній, але і культурній політиці в Україні взагалі. Відомий науковець, зокрема, зазначив, що пострадянське суспільство – навіть порівняно з радянською добою – фактично втратило інтерес до «високого» мистецтва», а політична та культурна еліти України практично нічого не роблять, аби цей інтерес повернути. Більше того, в нашому суспільстві фактично втрачені ті історично сформовані основи, на які можна було б спертися у процесі формування нової культурної політики: на початку ХХ ст. було відкинуто засади християнсько-православної культури, наприкінці того ж століття – української радянської культури, принаймні її позитивні засадничі риси, корисні для подальшого розвитку України (скажімо, виховання чеснот, передбачених Моральним кодексом будівника комунізму). Натомість головним сегментом української культури став шоу-бізнес, а панівним умонастроєм митців – заробітчанство, яке немає нічого спільного з культуротворенням, бо фактично штовхає митця на панель. Тому, наголосив доповідач, держава насамперед має підтримувати явища, в яких міститься культуротворчий потенціал.
Як не погодитися із відомим культурологом, директором УЦКД О.А. Гриценком, який у своєму вступному слові до Конференції зауважив, етнічно чистих націй немає – і навряд чи вони колись були в природі. Немає також «чистих» етнокультур, бо все в природі (й суспільстві) зазнає взаємовпливу. Тому набагато продуктивнішою є концепція сучасних громадянських націй, які включають в себе найрізноманітніші етнічні й етнокультурні складники. Державна ж етнокультурна політика має полягати не лише у бюджетному фінансуванні заходів (фестивалів, конкурсів, виставок, конференцій), присвяченим культурам певних етнічних груп нашої країни, але й у систематичній етнокультурній освіті громадян, у прищепленні суспільству усвідомлення того, що з Україною пов’язано чимало визначних імен, подій і пам’яток культур різних народів, якими воно має пишатися так само, як і набутками власне української етнічної культури.
Відеозапис
|
Повертаючись до початку наших роздумів, важко не впіймати себе на низці скептичних думок. Скажімо, яка така «етнічність» можлива в «універсально-міській», «євроремонтній» цивілізації? В стандартизованих знаряддях індустріального виробництва (та й продуктах теж)? В глобалізованому кібервсесвіті? Які такі трипільські, кумранські чи оріньякські волхви витворили ядерну фізику чи нанотехнології? Напевне, методом софістики, й поготів – у нападах психічної несамовитості – можливо довести зв’язок чого завгодно із чим завгодно. Пригадуєте запитання дотепників із зореносних 60-х: «Як впливає мул річки Мозамбік на народжуваність полінезійців?»
Але ж існують, вчаровують і ввергають у задуму народні пісні, танці, крашанки, вишиванки, містичні костюмовані видовища, героїчні легенди і влучні народні дотепи – все, що витворювалося нашими пращурами за докомп’ютерної, доавтомобільної, допароплавної, дограмофонної, навіть дописемної доби. І це теж – об’єктивна реальність, яка живить, естетично дезінфікує і вливає свіжу кров у судомне модерне життя, не даючи духовно здичавіти «надінформатизованому» сучасникові.
Зрештою, скільки дослідників, стільки й думок. Конференція «Культурна політика у контексті етнокультурного різноманіття України», виголошені тут доповіді, численні запитання до доповідачів і зауваження «з місця» підтвердили це вікопомне твердження повною мірою. А відвідувач нашого сайту, переглянувши розміщений тут відеозапис основних виступів учасників Конференції, матиме змогу скласти власну думку щодо перебігу цього напруженого кількагодинного «брейн-стормінгу».
Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини| < Попередня | Наступна > |
|---|