Босик З .О.,
старший науковий працівник
Українського центру культурних досліджень
Актуальність проблематики польового дослідження і запису зразків усної народнопоетичної творчості українців полягає у його спрямуванні на збереження нематеріальної культурної спадщини, її ідентифікації, документуванні, дослідженні, популяризації, підвищення її ролі, зокрема шляхом формальної та неформальної освіти, а також відродження різних аспектів народної спадщини.
Багатовидовою і різножанровою є усна художня народнопоетична творчість українців: пісні, думи, казки, легенди, перекази, анекдоти, прислів’я, приказки, загадки, замовляння (примовки), колядки, щедрівки, голосіння (плачі) тощо. Цим поняттям охоплюються народна музика, танці, ігри, видовищно-театральні форми (народний театр). Сама природа фольклору як живого рухомого виду масової художньої творчості постійно потребує широкої мережі збирачів фольклору. Виконавці-інформатори є водночас і неповторними творцями, талант яких без своєчасної фіксації губиться. Праця збирача фольклору надзвичайно багато важить для збереження національних скарбів фольклору, розвитку науки і культури. Адже матеріали польового дослідження є одними з найважливіших, найповноцінніших джерел вивчення фольклорної традиції та процесів культуротворення.
Справами збирання, запису і наукового опрацювання зразків народнопоетичної творчості у 30–40-х роках ХІХ ст. займалися І. Вагилевич, Я. Головацький, Г. Ількевич М. Костомаров, П. Куліш, П. Лука¬шевич, М. Максимович, Н. Метлинський, І. Срезневський, М. Цертелєв, М. Шашкевич. У другій половині ХІХ ст. поглиблюється наукове вивчення українського фольклору у зв’язку з активізацією українознавчих досліджень у Києві, зокрема з діяльністю товариств. В цей час склалося потужне гроно вчених-дослідників українського фольклору: О. Андрієвський, В. Антонович, Ф. Вовк, М. Возняк, В. Гнатюк, Б. Грінченко, К. Грушевська, М. Грушевський, М. Драгоманов, К. Квітка, Ф. Колеса, М. Лисенко, А. Лобода, М. Номис, В. Петрова, П. Попова, О. Потебня, М. Сумцов, І. Франко, П. Чубинський. Продовжувачами справи збирання, дослідження і видання українського фольклору у ХХ ст. стали фольклористи І. Березовський, В. Буршта, М. Гайдай, В. Гошовський, С. Грица, А. Гуменюк, В. Гусєв, В. Давидюк, О. Дей, М. Дмитренко, Л. Дунаєвська, Б. Кирдан, Р. Кирчів, П. Лінтура, М. Марченко, С. Мишанич, Г. Нудьга, М. Пазяк, О. Правдюк, Н. Шумада. Істотний внесок у вивчення українського фольклору належить вченим української діаспори: М. Гиряку, О. Зілинському, Ю. Костюку, М. Лесіву, Б. Медвідському, М. Мушинці, І. Панькевичу, І. Ребошапці, Я. Рудницькому та ін. У різний час у ХІХ–ХХ ст. український фольклор збирали й досліджували також представники інших національних культур: О. Веселовський, К. Горалек, В. Залеський, Р. Зенкевич, Р. Кайндль, О. Кольберг, К. Мошинський, Ж. Паулі, О. Пипін, О. Роздольський, К. Туровський, та ін. [1]. Варто особливу увагу звернути на "Записки збирача фольклору" Г. Танцюри (Київ, 1958 р.).
Збирачі-аматори на початку ХІХ ст. заклали основи фольклористики, сприяли виникненню її наукових центрів у другій половині ХІХ ст., які донині є науково-дослідними установами.
Мета пропонованої статті полягає у викладі окремих підходів теорії польової етнографії щодо запису зразків усної народнопоетичної творчості українців певного регіону, що зумовлює низку завдань:
Навчальне завдання вимагає від збирача опанувати якомога більше фольклорних творів, етнографічних термінів. А в процесі експедиційної пошуково-дослідницької роботи – необхідність помічати, крім традиційного, і сучасний стан фольклору та етнографічних явищ. Через спілкування з інформантами, запис "живого" фольклору та етнографічного матеріалу краще усвідомлюється значення традиційно-побутової культури, усної народної творчості в житті мешканців району (ареалу), що досліджується.
Професійне завдання збирача-фольклориста (етнографа) зобов’язує до фахового набуття навичок роботи з інформатором, правильності запису й оформлення польового матеріалу, доцільності поставлених інформатору запитань, бачення справжньої картини побутування фольклору та етнографічних явищ.
Науковим завданням є вироблення у збирача вміння обробляти зібраний матеріал і оволодіння технологією ведення наукового дослідження, викладу результатів дослідження у статтях, наукових збірниках, на конференціях.
Збирачам фольклору необхідно пам’ятати: записувати слід всі жанри народнопоетичної творчості, які протягом віків передавалися із уст в уста і дійшли до наших часів – пісні, казки, легенди, прислів’я, приказки, загадки, музичні мелодії, танці, твори, топоніміку тощо.
Поряд із творами давнього походження варто записувати і зразки сьогочасні, які оспівують Україну, її славетних героїв-борців за незалежну державу. Доцільно також фіксувати народні оповідання, спогади, розповіді знаних людей тощо.
Головними завданнями збирача-дослідника мають бути:
Підкреслимо, що висвітлення трансформаційних змін, які відбулись у досліджуваних і зафіксованих зразках народнопоетичної творчості в залежності від соціально-економічних умов районів і соціального складу носіїв інформації, є важливим завданням для збирача-фольклориста.
Відповідно поставленій меті та визначеним завданням збирачами вибирається місцевість для дослідження. Цей вибір може залежати від інформативних рис повідомлення та цільових установок, наукового інтересу дослідників до матеріалів, які передбачається зібрати у конкретній місцевості тощо.
Основними цільовими установками можуть бути зокрема такі:
Для виконання поставлених завдань збирачам-дослідникам необхідно виявляти шляхом запису і реєстрації по можливості увесь основний склад фольклорного репертуару і охоплювати спостереженням всі основні його частини в різних статево-вікових і соціальних групах та в різних ситуаціях (під час праці, на святах, вечірках, масових гуляннях, в родинній обрядовості); здійснювати запис музичного фольклору в присутності за великої кількості людей. Водночас, застосовуючи метод картографування, виявляти жанрову різноманітність та фольклорні явища, позначати на карті відповідним умовним значком їхнє територіально-ареальне поширення, виявляти ступінь популярності цих явищ в тому чи іншому середовищі.
За допомогою картографування відкривається можливість конкретизувати межі традиційних ареалів поширення фольклорних явищ. Дослідження за спеціальними картографічними програмами дають можливість докладніше побачити загальну картину українського фольклору, його регіональні особливості та жанрове поширення.
Польове дослідження вимагає записування (фіксації) фольклору. Тут важливо розуміти, що кожне покоління, кожна людина є носієм оригінальних зразків фольклору, тому для якнайповнішого збереження духовної спадщини записування здійснюється систематично. Поряд із фахівцями, цим мають і можуть успішно займатися інтелігенція, школярі, студенти і всі, кому небайдужа доля рідної культури. Результативність записування зростає тоді, коли воно спирається на певні теоретичні знання про фольклор, почерпнуті із наукових і науково-популярних видань.
Найбільше застосовується стаціонарний і експедиційний способи польових досліджень, існує також екскурсійний, кореспонденційний, анкетний та інші способи.
При застосуванні стаціонарного способу записувачі фіксують матеріали у місцевості свого постійного чи тривалого проживання, досягаючи повноти і вичерпності. Однак, при застосуванні стаціонарного способу записування дослідженням охоплюється обмежена територія.
При експедиційному способі збирачі на короткий час виїжджають до певної віддаленої місцевості чи території, проте, через обмеженість у часі не завжди мають можливість досягти вичерпності у своїх дослідженнях.
Об’єкт польових досліджень може визначатися за територіальним (населений пункт, місцевість, район, регіон) або соціологічним (селянське, міське, робітниче, студентське, учнівське та ін. середовище) принципами.
Першим кроком до організації записування є складання відповідної програми, що повинна охоплювати різні його аспекти: вибір об’єкту обстеження, визначення мети і обсягу роботи, конкретних завдань.
Обов’язковим є наявність одного чи кількох тематичних запитальників. Їх можна скласти самостійно або одержати в науковій установі, знайти в методичній літературі. Однак, не завжди можна легко отримати вже складені запитальники (загальні та тематичні), не всі збирачі (особливо молодь, що починає займатися збиранням фольклору) можуть врахувати всі необхідні в цій кропіткій праці моменти, тому їм необхідно надавати підготовлені запитальники.
З метою якомога точнішої фіксації слів, а особливо мелодій всі твори записують на звукові пристрої. Останнім часом застосовують також і відеокамеру, що дозволяє записати міміку і жестикуляцію виконавців, обрядові дійства тощо.
Виконавців, від яких записують фольклор, називають респондентами або інформаторами. Записувати зразки слід, передусім від талановитих, відомих в місцині співаків та оповідачів. Водночас цікавим є репертуар й усіх інших носіїв фольклору, осіб різного віку, освіченості, соціального становища.
Безпосередній процес записування називається сеансом. Перш, ніж починати сеанс, варто створити приязний емоційно-психологічний контакт з респондентом, ознайомити його із своєю метою й завданням, поговорити "про життя".
Існує загальне правило: крім запису явищ народнопоетичної творчості, для наукового обґрунтування цих явищ, необхідно фіксувати історію, соціально-економічні і культурно-побутові умови. Адже записані матеріали надають інформацію щодо загальної картини сучасного складу фольклору: фіксуються дива жанрового відмирання і оновлення зразків народнопоетичної творчості.
Відомо, що деякі види обрядових та ігрових пісень майже зникли в глобалізаційному часовому просторі. Родинно-побутовий фольклор ще тримається і культивується у молодіжних колах, щоправда, вже не в масовому масштабі. З одного боку, вони знаходять підтримку і опору в ідеологічному консерватизмі окремих груп населення і в збереженні деяких моментів у сімейній обрядовості. З іншого – велику роль відіграють аматорські фольклорні колективи, які зберігають художню і емоційну силу фольклору. Творчими колективами засвоюються пісні, куплети на місцеву тематику, зокрема спеціально написані для певного заходу, тим самим через клубну естраду відбувається оновлення репертуару та збереження фольклорних зразків. Фольклоризації сприяють і засоби масової інформації, в яких часто розспівуються слова твору на відомі місцеві народні мотиви.
Нині можна записати залишки билинної традиції, що зберігаються у пам’яті нечисленних осіб, рідко виконуються билини навіть для власної родини. Натомість казка продовжує побутувати в дитячій аудиторії, однак – з місцевою тематикою, серед дорослих або в літературному використанні – тепер уже рідко.
Експедиційну роботу можна поділити на три етапи: підготовчий, основний, підсумковий.
Перший етап вимагає попередньої науково-методичної підготовки до експедиційного дослідження: складання запитальників, маршрутних карт, виїзної документації, історичного вивчення місцевості.
Основний – знаходження контакту з адміністрацією та населенням досліджуваної місцевості, пошуку респондентів, запису, фото-, відеофіксації відповідно правил польової етнографії, і підсумковий – аналітичних висновків процесу польового дослідження, повної перевірки з уточненням здійснених записів на технічних носіях, паспортизації.
Фольклористична експедиція – один з найпоширеніших способів польового дослідження і польового документування фольклору, який передбачає виїзд групи науковців у конкретну місцевість з метою її обстеження у визначений термін.
Залежно від завдання, експедиції бувають комплексні й тематичні.
Мета комплексного дослідження – якнайповніше охопити фольклорні традиції певного регіону, вивчення окремих явищ фольклору, виконавства, традиційності побутування тощо.
Тематичні експедиції зосереджуються на якомусь одному аспекті дослідження усної народнопоетичної творчості: на дослідженні певного жанру чи жанрового різновиду або тематичних груп, визначенні ареалу поширення твору чи жанру. З-поміж тематичних експедицій особливе місце посідають повторні експедиції через певний проміжок часу, у різні пори року. Їхня мета – вивчати динаміку фольклорної традиції, простежити за процесами, що відбуваються у тих чи інших жанрах, пластах фольклору, виявити конкретні форми реалізації імпровізаційної природи усної словесності, народної музики.
Різні за спрямованістю, метою експедиції передбачають відповідно і різну методику дослідження, зокрема: характер підготовки, рівень технічного забезпечення, темп, час проведення і термін роботи, обсяг спілкування з інформаторами, кількість опитування тощо.
До комплексу підготовчих заходів експедиційного дослідження належить добір і приготування побутового спорядження учасників експедиції, формування виїзних документів тощо. Необхідно попередньо налагодити з інформаторами дружні, природні стосунки. Це можливо зробити за допомогою місцевих органів влади та інтелігенції (вчителів, краєзнавців, працівників закладів культури, священиків). За їхньою допомогою можна проінформувати громадськість про мету і завдання експедиційного дослідження, виявити найталановитіших інформаторів.
Успішне проведення експедиційного дослідження запису зразків усної народнопоетичної творчості українців передбачає: попереднє ознайомлення з регіоном, його історичними, етнографічними, діалектними особливостями, і – найважливіше – зі специфікою побутування фольклорної традиції, її жанровою системою, виконавською манерою тощо, попереднього аналізу вже проведених у зазначеній місцевості експедицій (якщо такі були), вивченням інших друкованих і архівних фольклорних, історико-літературних джерел. На ґрунті цих попередніх даних і відповідно до мети, завдань й особливостей конкретної експедиції складають детальний цільовий питальник.
Сьогодні стала доступною і відкриває широкі можливості для комплексної фіксації фольклорної традиції відеозаписувальна техніка, застосування якої вимагає певної стратегії. Фото- і відеотехніка дає змогу зафіксувати не лише вербальну, музичну складову фольклорного твору, але й середовище та обставини, за яких функціонує твір: манеру виконання (міміку й жести, артистизм виконавця), особливості сприйняття твору аудиторією, її реакцію, а також різноманітні дії, рухи, ігри, що супроводжують обрядові, ігрові, танцювальні твори; виконання танців, гру на інструментах тощо. Усе це збагачує уяву про зміст уснопоетичного твору, особливості творчого процесу при його виконанні.
Під час основного етапу експедиційного дослідження опитування можна проводити одночасно з аудіовізуальним пристроєм (аудіо- чи відеозапис, фотографування сеансу), нотуючи у "польовому зошиті" перебіг сеансу, виконані інформатором твори, різноманітні пояснення.
Перед початком запису наговорити на аудіо/ відеоносії паспортні дані сеансу (реквізити експедиції, порядковий номер, дату, час початку, місце проведення сеансу, хто записує), при записі на аналогові аудіо- чи відеоносії рекомендують періодично фіксувати на плівку звук "ля" за камертоном.
При цьому також є важливим не лише вміле використання засобів аудіовізуальної фіксації зразків фольклору – цифрового диктофона, фото- і відеокамери, а й вправність фіксації "від руки", що незамінна під час запису "несподіваних" фольклорних явищ – таких, як анекдот, прислів’я, дотеп та ін. у "польовому щоденнику".
Сучасні технічні засоби фіксації допомагають здійснювати суцільний запис сеансу (живе спілкування носіїв традиції; розмову збирача з інформантом; суперечки інформантів поміж себе; відповіді інформатора на запитання збирача; особливо – коментарі щодо виконання твору, його жанрової належності, оцінку його естетичної якості, ставлення до твору, що є в репертуарі виконавця, пояснення незрозумілих діалектних слів, виразів тощо).
Отже, у наш час можливості збирача фольклору значно розширили технічні аналогові засоби – магнітофон, відеокамера, а ще більше різні цифрові пристрої, що дозволяють максимально точно зафіксувати не лише твір, але й виконавську майстерність інформатора.
Зауважимо, що пісні записуються лише зі співу, прозу – з розповіді, однак не з надиктовування. Твори, які традиційно виконує гурт, бажано записувати від гурту виконавців (з 2-4-х осіб), твори сольного побутування – записувати в сольному виконанні. У процесі виконання творів не можна перебивати інформаторів, усі запитання щодо незрозумілої лексики, змісту, структури творів необхідно ставити після виконання, так само, як і прохання повторити початок твору у разі, якщо збирач не встиг вчасно розпочати записування. Працюючи із записувальною технікою, важливо щонайменше привертати до неї увагу виконавців. Варто спільно з інформатором й іншими присутніми проводити контрольне прослуховування й обговорення щойно записаного матеріалу.
Тактику виявлення репертуару вибирають відповідно до особистості інформатора, його знань, темпераменту, уподобань (загальноприйнято розпочинати із улюблених творів виконавця, які він найкраще знає, а потім перейти до опитування за запитальником).
Не можна зловживати часом та фізичними можливостями людей: перевтомлені першим тривалим сеансом інформатори (особливо старшого віку) часто відмовляються зустрітись знову для продовження записів. Тому варто прагнути не надто відривати людей від їхніх щоденних справ, домовлятися про наступні зустрічі у зручний для них час.
методичного погляду, найкращим для збирачів народнопоетичної творчості вважаємо такий розпорядок дня:
Зазвичай у польових умовах збирачу-записувачу доводиться одного й того самого дня розмовляти з не одним інформатором. Радимо не вирізнятися ані мовою, ані поведінкою чи вбранням, тобто не втручатися в природний ритм осередку – ставиться з глибокою повагою до місцевого населення, їхнього традиційного побуту, етичних, естетичних, світоглядних уявлень. З метою більш повнішої фіксації фольклорного фонду місцевості, необхідно записувати не лише від старших людей, але й від осіб середнього віку, дітей, людей різної освіти, фаху, соціального становища.
тже, порядок запису фольклорного репертуару немає принципового значення, важливо максимально вичерпно записати репертуар виконавця.
Для цього фольклористика виробила певні вимоги до фіксації фольклору, без дотримання яких записи втрачають наукову цінність. Отже, обов’язковим є:
Для якісного запису дуже важливо добирати найталановитіших виконавців.
Окрім інформації, що стосується твору, на підсумковому етапі експедиційного дослідження потрібно записати і відомості про виконавсько-музичну діяльність інформатора, фольклорні традиції його родини, про культурне середовище (населеного пункту), розповіді інформатора про власне життя тощо.
Бажано накреслити схему сеансу (розташування під час сеансу інформаторів, збирачів, слухачів, записувальної техніки).
Наприкінці сеансу обов’язково слід наговорити на аудіо- чи відеоносії паспортні дані виконавців (бажано у тому порядку, в якому вони позначені у схемі): прізвище, ім’я, по-батькові; рік і місце народження; соціальне походження, освіта, фах, соціальне становище; час закінчення, умови проведення сеансу.
Варто щодня підбивати підсумки зробленого, аналізуючи і за необхідністю перевіряти здобуту інформацію, намагаючись з’ясувати всі проблеми, що можуть виникати у збирача в потрактуванні нового матеріалу. Також – тут же, на місці, допоки є можливість звернутися до інформантів, за допомогою яких можна, зокрема, з’ясувати традиційну позицію у цьому питанні самих носіїв фольклору.
Із завершенням експедиційного дослідження закінчується й польовий етап документування фольклорних явищ, наступними кроками якого є транскрипція, систематизація, каталогізація й архівація фольклорних матеріалів.
Таким чином, вивчення всього зібраного фольклорного матеріалу в наш час, порівняно з епохою ХІХ–ХХ століть, зокрема 60-х і 70-х років минулого століття, має повно розгорнути картину всіх змін, що відбулися в традиційній народній культурі, зокрема у фольклорі, в залежності від історичного, соціально-економічного, інтеграційного, глобалізаційного процесів.
Польові матеріали ХХІ століття сприятимуть цінним поповненням збагаченню матеріалів попереднього століття, і деякі нові дані – для з’ясування динаміки згасання народних традицій та виявлення місцевої специфіки ареального поширення фольклору. А також допоможуть визначити форми побуту: природні умови та зовнішнє оточення, в якому проходить наше життя; спадщину, яку ми здобули від минулого – явища побуту, навички й звичаї, культурні зв’язки, тобто, ті взаємини, що укладаються з іншими народами, їх вплив на динаміку народної культури.
| < Попередня | Наступна > |
|---|