Нестеренко М. В.,
молодший науковий співробітник УЦКД
Однією з головних конститутивних властивостей кожного етносу є його самосвідомість, що являє собою основну умову диференціації, завдячуючи якій етнос має можливість вирізняти себе з-поміж інших. У психології поняття "самосвідомість" характеризується як психічне явище, усвідомлення людиною себе як субєкта діяльності, в результаті якої уявлення людини про саму себе складаються в мисленнєвий образ "Я".
Розглядаючи етнічну самосвідомість, слід розрізняти поняття індивідуальної та колективної етнічної самосвідомості. За О.Нельга, у першому випадку йдеться про здатність особи ідентифікувати себе з певним етносом, водночас відокремлюючи себе від решти етносів, усвідомлювати власне етнічне "я" як неповторне, унікальне явище [4]. На сьогодні найпоширеншим є погляд, що індивідуальна етнічна самосвідомість є однією з головних ознак етнічної належності (до яких належать також знання етнічної мови, фольклору, звичаїв, символіки, історії етносу, його літературних, мистецьких пам'яток тощо). Натомість колективна етнічна самосвідомість, або сукупне "Я" етносу, найповніше охоплюється у своїх сутнісних рисах терміном "етнічна ментальність", який, однак, не охоплює всього розмаїття проявів колективної етнічної самосвідомості. Остання виявляє себе передусім у мові як цілісній системі та культурних явищах.
Ще від часів Давньої Греції відомо, що психологічні ознаки етносу детерміновані конкретно-історичними умовами його буття. Тому народні традиції, що мають функцію "відтворення" способу життя спільноти, конкретних етнічних груп, формують і самосвідомість етносів, забезпечують особливе психологічне середовище, що активно впливає на розвиток самосвідомості кожного з членів етнічних громад. Навіть за поверхового розгляду, скажімо, усної народної творчості, можна побачити, що в ній закріплені стандарти "належної" і "неналежної" поведінки людей у різних сферах діяльності, унормовано способи вияву емоційних станів, відображено усталені форми спілкування. Отже, народна творчість, таким чином, є нормотворчою для особистості. Через передачу закарбованої в її продуктах інформації про досвід, норми поведінки тощо народна культура є визначальним "механізмом" забезпечення єдності спільноти.
Перші дослідження психології конкретного народу беруть початок ще в епоху стародавніх Індії, Китаю та Греції. В європейській науці перші спроби намалювати психологічний портрет великої групи людей належать грецькому філософу Теофрасту. Окрім досліджень Теофраста, найвідомішими є роботи учня Сократа Ксенофонта, де розглянуті зміни окремих рис характеру персів залежно від мінливості конкретних умов. Деяки думки стосовно зумовленості психологічних ознак певного народу конкретно-історичними обставинами його існування можна знайти також у Сократа, Платона, Аристотеля та інших грецьких мислителів.
Уже в ХІХ ст. відомі дослідники Х.Штейнталь і М.Лацарус вперше почали розробляти питання, чому саме існує така залежність між особливостями психологічних рис певного етносу та умовами його буття. Згідно з їхною концепцією причиною цього є наявність народного духу. Серед "елементів народного духу" ними виділено мову, міфологію, релігію, народну творчість, мистецтво тощо. Згідно з цією концепцією, перше за значимістю місце посідає мова, адже в ній найбільшою мірою виявлено народний дух. З мовою щільно пов’язано міфологію, яка, на думку цих дослідників, являє собою аперцепцію природи й людини, образу споглядання певного ступеня розвитку народного духу [7].
Великий внесок у дослідження зв’язку мовного середовища й етно-національних особливостей ще у ХІХ ст. здійснив О.Потебня, згідно з ученням якого мова як найглибинніша основа й тканина народної культури є тією призмою, крізь яку людина сприймає світ. Відповідно, засвоєні мовні структури стають структурами мислення й світобачення.
За Вундтом, "мова, якщо вона береться сама по собі, є продуктом духу народу та пояснює психологічні закономірності індивідуального мислення. Еволюція міфологічних уявлень дає зразок для аналізу продуктів індивідуальної психології, а історія звичаїв відображує розвиток індивідуальних мотивів волі" [2, 19]. Отже, дух народу виявляється у його звичаях, міфах, забобонах.
Розглядаючи народну психологію з психологічного погляду, Х.Штейнталь і М.Лацарус наполягають, що людина від природи може реалізовувати свої людські можливості лише під впливом спільноти, до якої вона належить. При цьому під час комунікації з іншими представниками своєї спільноти особа розв'язує подвійне завдання:
Життя людини є беззупинною комунікацією – з людьми, з явищами культури, з побутовими речами, з природою. Усе, що оточує людину, є для неї олюдненим (і, власне, є запорукою її олюдненості), своєрідним згущенням сенсів і змістів, що їх вона розкодовує в процесі комунікації. Під час такої комунікації людина й стає тим, чим вона є, формує та коригує власні уявлення про світ і себе в ньому [4]. Однак, існують уявлення, що мають визначальний щодо решти характер і сприймаються їхнім носієм як аксіоматична. Вони значною мірою пов’язані з саме з етно-національними уявленнями про належне й неналежне і мають вельми усталений характер. Інформація ж, що не відповідає усталеним аксіоматичним уявленням, спричиняє в особи фрустраційні явища. Зниження рівня психологічної напруги особа досягає, вдаючись до різноманітних форм психологічного захисту. Особливості цих форм корелюються зі специфікою ситуації, що спричинила психологічний дискомфорт.
У більшості літературних джерел основна функція "психологічного захисту" описується як низка специфічних прийомів, використовуваних особистістю для зниження рівня неприємних переживань. Основне в дії механізму психологічного захисту – перебудова системи установок, спрямована на зниження емоційної напруги та недопущення психічної травми. Внаслідок застосування таких "захисних прийомів" виникає інший, вже узвичаєний порядок емоційних переживань. Вітчизняні вчені О.Музика і Н.Нікончук припускають, що народна культура (зокрема, усна народна творчість), зокрема, відображає та репродукує також основні захисні психологічні механізми. Це – заперечення, притлумлення, раціоналізація, витіснення, ідентифікація, проекція, відчуження, заміщення, сновидіння. На матеріалах української народної творчості – приказок і прислів’їв – вони демонструють "роботу" цих механізмів [3]. Коротко проілюструємо дію таких механізмів, користуючись результатами досліджень згаданих авторів.
У багатьох культурах існує табу на "приговорювання" неприємних речей – "хвороба", "смерть", "самогубство", – як, утім, і з небажанням бачити травмуючі факти. Саме з цим пов’язаний механізм заперечення ("Не при хаті згадуючи", "І чути не чув, і бачить не бачив" [6, 269]). Притлумлення виявляється в блокуванні неприємної інформації чи то при її надходженні до пам’яті зі сприймаючої системи, чи то при виведенні з пам’яті під час пригадування ("На умі вертиться, та згадаєш не хутко" [1, 102]). Раціоналізація спрямована на виправдовувальне "пояснення" людиною власних поглядів, вчинків, дій [1, 77] ("Лихо не без добра" [6, 35]). Витіснення сприяє виведенню травмуючих згадок з активної пам’яті у підсвідомість ("Було, та з водою сплило" [6, 72]). Ідентифікація є перенесенням на себе недоступних властивостей іншої людини, своєрідне ототожнення себе з іншим [1, 87] ("У дитини заболить пальчик, а в матері серце" [6, 120]). Проекція – це перенесення неприйнятних особистих почуттів, бажань і прагнень на іншу людину ("Кожний по собі судить" [6, 387]). Відчуження полягає у відмежовуванні від власної негативної частини, щоб уникнути відповідальності за неї [1, 89] ("Я не я, і рука не моя" [6, 262]). Заміщенням називають перенесення дії, спрямованої на недосяжний об’єкт, на об’єкт досяжний; таким чином розряджується напруга, створена незадоволеною потребою [1, 90] ("З дурної голови та на здорову" [6, 528]), у сновидіннях здійснюється переорієнтація – перенесення недосяжної дії в інший план – з реального світу в світ сновидінь [1, 93] ("Яке життя, такі й сни" [6, 462]).
Хоч би як критично ставитися до описаної концепції, не можна не визнати: в ній наявне раціональне зерно, і здобутки народної культури можуть містити й, напевне, містять відбиток механізмів психологічного захисту. Але нас у даному разі цікавить дещо інше – певною мірою "зворотній процес": не "психологічний складник" народної культури, а народна творчість як психологічний процес. Адже, згідно із З.Фройдом, якого в цьому сенсі ніхто не спростовує, художня творчість є сублімацією, тобто "виведенням" вітальної енергії (лібідо) в соціально прийнятних і схвалюваних формах. Отже, від початку вона спричинена дискомфортом, в основі якого – неспівпадіння бажаного й можливого. Якщо вірити А.Адлеру, то компенсаторно навантаженою є будь-яка соціальна активність, котру творець індивідуальної психології тлумачив як гіперкомпенсацію браку фізичних можливостей.
Можна помітити, що, хоч би яким змальовували гранди психологічної науки джерело, з якого бере свій початок творчість, хоч би що називали спонукальним чинником компенсаторного процесу, щоразу йдеться про "вмикання" механізму фрустрації, кінцевим пунктом якого є творчість. Отже, можна припустити, що навернення людини до творчого процесу є в найширшому сенсі наслідком того-таки незбігу між ситуацію (джерелом інформації) і певним ціннісним ядром у структурі особистості, що саме по собі завдячує своїм існуванням і особливостями певній спільноті – етносу або нації. Відтак, відновлення статусу кво, зниження рівня психологічної напруги зрезультовується у компенсаторне ствердження ціннісної системи, її компенсаторно-творчу "перемогу" над ситуацією, що фруструє особу. У цій перемозі ситуація нівелюється до рівня незначущої, натомість ціннісні змісти знову й знову виявляють свою неперехідність. Об’єктивацією такого відновлення-ствердження й стають "вироби" народної культури. І що більше дійсність входить у дисонанс з етно-національними цінностями, то більшим є "простір незбігу", а відтак і потенціал народної творчості.
| < Попередня | Наступна > |
|---|