Різник О. О.,
канд. мистецтвознавства,
зав. лабораторією УЦКД
За пострадянської доби українськими та російськими фольклористами та етнографами активно вживається поняття "традиційна культура". Найімовірніше, його широке входження у науковий обіг викликане притаманній посттоталітарній добі зростанням національної свідомості колишніх "підімперських" народів, а звідси – й посиленням інтересу до власних національних культур як цілісних, поліфункціональних організмів, ширше – як самоцінніх культурних універсумів. З цього погляду, поняття "традиційна культура", "традиційна народна культура" дозволяють акумулювати всі культурні чинники, що свого часу (у кожного народу по-різному) відігравали визначальну етнотворчу роль – міфи, прадавні (язичницькі) вірування, "споконвічні" обряди, фольклор, народне образотворче мистецтво тощо – у єдину систему знань про "питомий", вивірений часом культурно-історичний фонд кожного етносу.
Зростання інтересу до традиційної культури як цілісного явища є не лише пострадянським феноменом. Як зазначає А.Захаров, "майже два століття, починаючи з епохи Просвітництва, минули під гаслом боротьби з народним невіглаством і забобонами. Народне мистецтво вважалося "примітивним" і таким, що не варте уваги, а відданість традиціям – ознакою відсталості. Нині ситуація докорінно змінилася. Відомі на увесь світ вчені, наприклад, Ж. Бодріяр, М. Мафессоли, говорять про "ренесанс" традиційної, архаїчної культури. Р. Барт використав поняття міфу для дослідження політики, реклами, моди. Пророк новітньої "технотронної ери" М. Маклуен вважав, що майбутнє людство більше буде схожим на "всесвітнє село"" [9].
Втім, повноцінне осягнення явища можливе лише в єдності його внутрішніх і зовнішніх чинників, коли це явище, з одного боку, постає як сукупність певних підсистем, з іншого ж – коли воно функціонує як складник системи вищого порядку. Актуальність такого цілісного погляду на традиційну культуру особливо загострюється, коли йдеться про формування навчальних курсів з інтегруючих гуманітарних дисциплін, оскільки йдеться про виклад систематизованих знань у процесі підготовки майбутніх фахівців культурної сфери. Нині такою інтегруючою дисципліною в царині культури є культурологія. З огляду ж на досить потужну, закорінену ще за доби бездержавності, традицію використовувати в навчальному процесі не лише українські, але й російські навчальні посібники, що справляють "паралельний вплив" на світогляд майбутніх фахівців, спробуймо проаналізувати, як позиціонована традиційна культура у посібниках з культурології, виданих в Україні та в Росії.
Слід наголосити на тому, що ми не ставимо на меті визначення сутності поняття "традиційна культура", а лише – розуміння його сутності іншими авторами в літературі певного призначення – навчально-культурологічній.
Розпочнімо огляд з посібників, підготовлених українськими авторами.
Серед перших українських навчальних посібників, що за змістом наближаються до комплексних культурологічних, є "Українська художня культура", підготовлений науковцями ІМФЕ ім. М.Т. Рильського (1996 р.). Незважаючи на те, що термін "традиційна культура" тут не вживається, проте подана розгорнута характеристика фольклору (часом поряд із терміном "народна культура") як культурної основи етносів, що забезпечує цілісність їхнього світовідчуття: "Фольклор етносів, субетносів, подібно до видів, що населяють окремий регіон, входить у його "біоценоз, пристосований до нього якнайкраще". Отже, в сучасному постійно присутнє й минуле, інформація про спосіб мислення світу саме тут, у цьому середовищі, в цій ситуації" [22, 166]. Фольклор, народна культура розглядаються у взаємодії з професійною, масовою культурами, "техносферою" тощо, хоча якоїсь чіткої класифікації культур у посібнику не подано.
В підручниках і посібниках з культурології пізнішого часу спостерігаються спроби систематизації різних типів культур, зокрема й таких, що за сукупністю перелічуваних авторами ознак можуть бути нами віднесені до традиційної.
У посібнику "Культурологія", підготовленого за редакцією В. Пічі [14], окреслено низку підходів до класифікації культур і відповідно виявлено різні їх типи. Скажімо, згідно "світоглядного підходу" вирізняється міфологічна культура (як історично найдавніша. Відповідно, історично наступними є культури релігійна і "наукова"). Згідно ж "формаційного підходу" виокремлюється культура первісного суспільства [14, 68]. Більше того, на думку авторів, "первісна, ранньокласова, феодальна культури мали одну суттєву рису – це були аграрні культури" [14, 70]. Історично наступними за аграрною культурою є промислова та науково-технічна. Яким же чином автори визначають сутність "аграрної культури"? "Існувала "пара": фізична сила людини – природа. Навколо генези цієї взаємодоповнюючої "пари" і розгорталися в тривалому часі і дуже великому просторі усі історичні події. Але в самій "парі проходили процеси накопичення інформації про світ і саму людину, що переводили аграрну культуру з одного рівня на інший. Її сходження було пов’язане з переходом до більш продуктивних засобів виробництва" [14, 70]. Тобто, в основу своїх тверджень автори покладають ступінь органічності зв’язку людини й природи. Аграрна культура є саме тією, де цей зв’язок є найорганічнішим, найневід’ємнішим. А народна міфологія – основний інструмент її внутрішнього з’єднання і забезпечення міжпоколінної спадковості. Оскільки поняття "традиційна культура" в посібнику не вживається, "аграрну культуру" можна було б розглядати як її термінологічний синонім, якби не досить суперечлива історична "розшивровка" аграрної культури: в ній, на думку авторів посібника, виокремлюються три етапи розвитку, а відтак і три культури: первісного суспільства, ранньокласового суспільства (античності, "давніх цивілізацій") і феодального суспільства [14, 71-73]. Коли взяти до уваги "ранньокласову" та "феодальну" культури в усій її цілісності, включаючи професійну творчість митців доби античності та феодалізму, то така "аграрна культура" навряд чи може бути кваліфікована як "традиційна".
Основна увага авторів іншого навчального посібника – "Культурологія" за редакцією О. Погорілого і М. Собуцького [13] – цілком зосереджена в площині функціонування культури в різних сферах суспільного життя (зокрема, влада, підприємництво тощо). Описуючи роль культури у взаєминах людини й природного довкілля, автори посібника для визначення найдавніших способів культурного самопрояву людини і, тим самим, перекидаючи "місток" між людиною та її біологічними попередниками, вводять поняття "протокультура": "оскільки існує багато даних про наявність культурних форм не тільки у людини, а також у тварин і навіть приматів, застосовують поняття "протокультура", як системи позагенетичного передавання інформації про навколишній світ і форми активності в ньому. Вивчення різноманітних "протокультур" надає можливість більш глибоко зрозуміти процеси походження власне людини та її світу, механізми, що визначають функціонування людської культури [розрядка і курсив наші]… як основного предмета культурології" [13, 11]. Тобто, здійснено спробу не лише розглянути власне первісні культури, але й проникнути в "ембріологію" їх формування.
М. Закович у своєму навчальному посібнику послуговується лише історико-хронологічною типологією культур, подає опис (але не визначення) "первісної культури", зосереджуючись передусім на об’єктах господарської діяльності ("культура збиральництва і мисливства", "культура раннього землеробства і скотарства"), але не розкриваючи при цьому механізмів її витворення і трансляції [8, 114].
Досить розгорнута класифікація типів культур подана і в найостаннішому за часом виходу в світ посібнику "Культурологія" під редакцією Т.Б. Гриценко (2008 р.), проте поняття "традиційна культура" тут також відсутнє. Проте поданий опис "культури первісного суспільства" [12 (http://studentbooks.com.ua/content/view/210/46/1/1)] і визначення "народної культури (корінної)", що "створюється у глибинах народного духу, у повсякденній трудовій діяльності народних мас на основі багатого життєвого досвіду, накопиченого століттями" [12 (http://studentbooks.com.ua/content/view/129/46/1/4)]. У свою чергу, народна культура взаємодіє з культурами "високою", елітарною, демократичною і масовою [12 (http://studentbooks.com.ua/content/view/129/46/1/4)].
Отже, на відміну від українських фольклористів та етнографів, вітчизняні розробники навчальних дисциплін з культурології, назагал приділяючи значну увагу архаїчний (первісним) і народній ("корінній") культурам, все ж явно не поспішають вводити поняття "традиційна культура" в науковий культурологічний обіг.
Щодо російських культурологічних посібників картина помітно розмаїтіша, але й менш однозначна. Щодо цього посібники російських авторів можна поділити на такі групи:
1. Навчальні видання, в яких вживається поняття "традиційна культура" і подається характеристика останньої.
Видання цієї групи, у свою чергу, слід поділити на ті, де подається авторське визначення поняття "традиційна культура", і на ті, де це поняття лише операційно вживається, але без подання авторських (а часом і будь-яких) визначень.
Зокрема, визначення та сутнісні характеристики подають у своєму посібнику І. Пархоменко і А. Радугін ("Традиційна культура являє собою стійку, нединамічну культуру, характерною особливістю якої є те, що зміни в ній відбуваються надто повільно і тому практично не фіксуються колективною свідомістю даної культури" [17]), долучаючи до цього перелік традиційних культур, що розвиваються донині.
А. Бєлик фактично ототожнює поняття "традиційна культура" і "традиційне суспільство": "Традиційна культура (або тип суспільства) – це (у найпершому наближенні) суспільство, в якому регуляція здійснюється на грунті звичаїв, традиції, установлень" [2, 8]. При цьому автори обох розглянутих посібників наголошують на повільності темпу історичного розвитку традиційної культури як однієї з її визначальних відмінностей від інших типів культур. Антиподом традиційної культури, на думку А. Бєлика, "сучасний тип культури", що "характеризується досить швидкими змінами, що відбуваються у процесі безперервної модернізації… Одна з причин її існування – змінювана культурна дійсність, яка щоразу обумовлює нові параметри життєвого шляху нового покоління" [2, 8].
Ототожнення традиційної культури і традиційного суспільства спостерігається і в посібнику "Теоретична культурологія" (відп. редактор О.Румянцев), що вийшла друком у 2005 р. Про це свідчить хоча б таке твердження: "Для замкнутих на себе традиційних культур [виділення наше] тільки своє може бути нормою і цінністю, а все, що виходить за межі власного світу – чуже" [21, 58], "сучасність є… постійно відтворюваним антитрадиціоналізмом" [21, 300]. Визначається й історичне місце традиційної культури як перехідної від первісного суспільства до цивілізації. Водночас, традиційна культура тут не розглядається як найдавніший тип культури. Автори посібника вибудовують 4-фазову схему цивілізаційної еволюції людства, що включає: первісний стан ("первобытное состояние") або "доцивілізаційний тип культури"; традиційну культуру ("цивілізацію в культурі"); індустріальну цивілізацію ("культуру в цивілізації") і постіндустріальне суспільство ("ототожнення культури і цивілізації") [21, 171].
Навпаки, для авторів "Навчального курсу з культурології" (наук. редакція Г.Драча), традиційна культура є лише складником т.зв. "традиційної цивілізації". Сутнісними зарактеристиками останньої є: "Спільність мови та релігії, мистецької символіки в літературі та мистецтві, однорідность соціально-професійної структури, организуюча роль державного апарату, … здатність (незалежно від масштабів соціальності) існувати самостійно та ефективно, зберігаючи спадкоємність" [23, 79]. Наголошується на "аграрній основі" згаданих цивілізацій, руйнування якої у процесі економіко-технологічної модернізації призводить до занепаду притаманних ним традиційних культур [23, 80].
Розмежовуються також явища традиційної культури і культурної архаїки, котра, маючи зародки у первісному суспільстві, в тому чи іншому вигляді присутня на всіх подальших етапах розвитку культури [23, 77].
Значна увага традиціям і традиціоналізму приділяється у посібниках П.С. Гуревича. У посібнику "Культурологія", виданому в 1996 р., автор особливо загострює увагу на цих питаннях під час розгляду взаємодії фундаменталізму і модернізму як засадничих світоглядних підойм (адже ключовим чинником у їх формуванні є ставлення людини до традицій) [4, 171]. Традиція, на його думку, є основним чинником формування суспільних ідентичностей, зокрема етнічної ("щоденна праця, сусідські стосунки, спільна релігійна практика, політична активність, економічна поведінка, дозвілля і розваги – все це може бути тією чи іншою мірою формою культурної ідентифікації" [4, 233]). Автор також кладе ці поняття в основу класифікації особистостей за способом їхнього ставлення до етнічної ідентичності, вирізняючи, зокрема, соціотип традиціоналіста ("особи, які поділяють цінності культури й інтегровані у відповідну структуру" [4, 233]), який взаємодіє, відповідно, із соціотипами "неофіта", "вигнанця" і "євнуха" ("манкурта").
У виданні 2002 року П.Гуревич значно розширює поле опису феномену традицій і традиціоналізму, присвятивши окремий розділ традиційним суспільствам. Принагідно автор наголошує на тому, що "йдеться зовсім не про патріархальні соціуми. Конкретне суспільство може бути вельми економічно спроможним, в ньому можуть діяти сучасні політичні інститути", наприклад, Японія чи Індія [5, 216]. Більше того, "ми хочемо показати традиційне суспільство як ідеальну модель культури" [5, 216].
Не використовуючи безпосередньо поняття "традиційна культура", П.Гуревич, втім, солідаризується із позицією іншого російського дослідника – В.В. Меликова, на думку якого "особливість традиційної культури полягала в тому, що вона завжди знала відповіді на головні людські питання, в тому числі й на дискурс про буття і необхідне. В цьому джерело її сили, її здатності вистояти у боротьбі з часом. Це сила, що протистоїть руйнівному плину часу, виявляла себе у вигляді культурної деспотії, авторитарності традиційного суспільства [курсив наш], що обмежує свободу людини" [5, 216-217].
2. Навчальні видання, в яких не вживається поняття "традиційна культура", але вживаються і характеризуються поняття, близькі до неї за значенням.
Зокрема, А. Єсін у "Вступі до культурології" (1999 р.) охарактеризовує явище народної культури, основним історичним опонентом якої виступає т.зв. "офіційна культура". На думку автора, "народна культура утверджує передусім цінності традиційні [курсиви наші], вкорінені в історичній пам’яті й такі, що важко піддатні витісненню. Народна культура неначе ігнорує цінності офіційні, що змінюються набагато швидше. Консерватизм народної культури слугує досить надійним захистом супроти дій як завгодно вишуканих культурних операторів" [7, 37]. Автор зауважує про значне послаблення впливу і навіть зникнення традиційних культур у ХХ ст. Головним "винуватцем цього є вже згадана "офіційна культура", зорієнтована на "суспільний прогрес, що поступово руйнує будь-яку консервативність" [7, 37].
Досить розгорнуту класифікацію культур подає А. Кравченко [11], вважаючи, що їх основними формами є "висока", "народна" і "масова". У свою чергу, народна культура розщеплюється на "популярну" і "фольклорну". Скажімо, "коли компанія підупитих друзів виспівує пісні Алли Пугачової або "Шумел камыш", то йдеться про популярну культуру, а коли етнографічна експедиція з глибин Росії привозить матеріал про колядні свята або російські голосіння, то йдеться про фольклорну культуру. В підсумку, популярна культура описує сьогоденний побут, нрави, звичаї, пісні, танці народу, а фольклорна – його минуле" [11, 72-73]. Більше того, згадані складники народної культури витворюють, відповідно, її "високий" (фольклорна культура) та "знижений" рівні (поп-культура та подібні до неї явища). Відбувається інтенсивний переплив продуктів фольклорної культури (казок, легенд, пісень тощо) в культуру популярну. Як зразок сплаву обох складників народної культури А.Кравченко називає міський фольклор.
3. Навчальні видання, в яких подано характеристику явищ, що грунтуються на традиційній культурі ("первісна культура", "культура первісного суспільства", "культура традиційного суспільства" тощо), але саме це поняття та його поняттєві синоніми не вживаються.
Видання цієї групи слід поділити на дві підгрупи:
3.1. Навчальні видання, що містять авторську типологію культур.
У посібнику з культурології, підготовленому за редакцією А.Л. Радугіна, подаються історична та релігійна типології культури. Близькою до характеристик традиційної культури є подані тут характеристики міфології (як диктат цінностей спільноти над цінностями особистості) та язичницької культури, якій притаманний безпосередній, природній взаємозв’язок людини і довкілля: "Язичницьке "дитинство" людства ознаменоване підкоренням власному стихійному, природньому началу" [16, 264].
В.Полікарпов і А.Бистрова передусім зосереджуються на історичній типології культур, вирізняючи з-поміж них "первісну ("первобытную") культуру". При цьому В. Полікарпов акцентує увагу перш за все на матеріальних аспектах культури та їх ролі у процесі гомінізації, тобто у формуванні людини як біологічного виду [18, 36]. Натомість А. Бистрова торкається також засад духовної культури, колективної психології первісного суспільства, зазначаючи, що "первісна культура була консервативною [курсив наш]: будь-яка новація порушувала звичний хід речей і тому здавалася небезпечною, загрожуючи усілякого роду неприємностями чи навіть смертельним лихом. Крім того, за незначної тривалості життя (середній вік дорівнював 20-22 рокам) приріст інформації не міг бути значним, а змінюваність поколінь була досить частою, тому й виживання залежало від точного відтворення накопиченого досвіду". Через це, на думку автора, "первісна культура була зорієнтована на минувшину, старанно формувала стереотипну поведінку, оберігала в усіх видах діяльності апробований досвід і цінності, накопичені доти" [3, 114].
В підручнику "Культурологія" за редакцією Н. Багдасарьяна вирізнено такі підходи до типології культур ("три різновиди типологічних етнографічних побудов"), що вже самі по собі виключають вирізнення традиційної культури як самостійного явища, "розпилюючи" її по інших типах культур. На думку авторів підручника, класифікацію культур слід здійснювати за такими "різновидами побудов" – антропологічним (за расовою належністю, характером природного довкілля і територіальною належністю), господарсько-побутовим (згідно з яким "головною об’єднуючою ознакою постає єдиний тип господарства") і етнолінгвістичним (на його засадах розрізняються конкретні етнонаціональні культури) [15, 46]. Імовірно, така критеріальна акцентуація вмотивована тим, що підручник розрахований на вузи технічного профілю – тобто на аудиторію, у сферу професійних інтересів якої входять насамперед матеріальні аспекти культури.
3.2. Навчальні видання, в яких відсутня авторська типологізація культур.
Основна увага у цих виданнях зосереджена не так на внутрішніх засадах та механізмах формування культур, як на функціонуванні культури у суспільстві, її ролі у розвитку людини-особистості. Скажімо, один з "піонерів" радянсько-пострадянської культурології у своєму "Вступі до культурології" присвятив цілий розділ питанням національних культур. Втім, внутрішньої диференціації не подає (скажімо, на народну, професійну, масову) автор не подає [1].
Г.Розін приділяє чималу увагу ролі культури як вирішального чинника формування людини і людства як таких: "Перша людина була не людиною розумною, а "людиною культурною", тобто "Hоmо Kulturel" [19, 93]. Втім, таку історично первісну культуру автор посібника якимось певним поняттям так і не позначив.
Нарешті, у "Конспекті лекцій з культурології" Д.Єнікеєвої, з одного боку, поданий досить детальний огляд існуючих типологій культури, в т.ч. під час розгляду наукової концепції Л.Леві-Брюля згадано й "традиційну культуру" [6, 78]. Власної ж типології культур автор "Конспекту" не подає. Водночас, у характеристиках епохи "привласнюваного господарства", Д.Єникеєва в різняє такі її властивості, що, на наш погляд, цілком притаманні традиційній культурі: "відсутність індивідуального начала", "тісний зв’язок людини й природи" [6, 42].
Таким чином, у навчальних посібниках з культурології як в Україні, так і в Росії відсутня єдина позиція не тільки щодо змісту, але й щодо доцільності вживання поняття "традиційна культура". Основними мотивами такої розбіжності позицій, на наш погляд, є:
Вивчення та популяризація традиційної культури народів України є одним із наріжних каменів патріотичного виховання молоді, прищеплення відчуття історичної тяглості та розгалуженої цупкої вкоріненості українства в культурний грунт людства. Без "зарядженості" цим відчуттям, оречевленим любов’ю до народної пісні, танцю, вишивки, дотепного й мудрого народного слова була і є немислимою боротьба за Українську державу, за обстоювання національної гідності українського народу. Тому і введення спеціальних розділів, присвячених традиційній культурі та безпосередньо пов’язаним із нею явищам (навіть у ролі культурно-функціональних "опонентів"), до курсів культурології в українських навчальних закладах є, на наш погляд, конче необхідним.
| < Попередня | Наступна > |
|---|