Сухий І.І.,
заслуж. працівник культури України,
член національної Спілки журналістів України,
викладач музичної школи, м. Жашків Черкаської обл.
Автор цих роздумів – відомий в Україні та за її межами музикант-виконавець на гармоніці, збирач і дослідник мистецтва гри на цьому інструменті. Уродженець і житель Шевченкового краю, він створив і очолив у невеличкому місті Жашків широко знаний зразковий дитячий ансамбль гармоністів, став лауреатом міжнародних конкурсів солістів – гармоністів, видав навчальні посібники навчального посібника "Українська гармоніка" та "Музыкальный экскурсовод по обучению игры на гармони". Щирий ентузіаст своєї справи, І.Сухий створив і очолює в рідному місті музейну кімнату гармоніки – єдиний музей цього інструменту в Україні.
Проводячи пошукову роботу та збір матеріалу для музейної кімнати гармоніки, я не раз спілкувався з людьми, які грали на гармоніці сорок-пятдесят і більше років тому. Я навмисне не вживаю слово "гармоністи" – хоча б тому, що вони себе такими не вважають. Це трударі на селі, а крім цього – мають здібності й талант грати на гармоні. Каже мені знайомий чоловік: "Я на гармошці граю так собі – й то раніше, а зараз зовсім забув, коли тримав її в руках". Я ж запитую: "Все одно розкажіть, як це було, згадайте!".
"Я був молодим, звали пограти мене: в кого іменини, хрестини, родинні весілля. Я всіх слухав і заграв більше 100 весіль на гармошці. Бувало, працюю вдома, а тут прибігли і кличуть, а відмовити не можу, і роботи багато, і жінка кричить. Оце, здається, і все. Більш не можу нічого додати. Тож, шукайте справжніх гармоністів, а я так собі..."
На цьому розповідь закінчується. Цей скромний чоловік замовк і подає фото, де він з гармонню. І де б ви думали? Біля молодих, та ще й на передньому плані. А тепер перегорнімо свої весільні фото. Де Ви зустрінете в наш час фото з музиками біля молодих? Такого майже не зустрінеш. Сам маю досвід весільної гри більше 30 років. От і випливає звідси значення гармоніста – народного музики та його музикування. Він на почесному місці. Уявіть собі: зібрались люди на день народження. Вітають і п’ють за здоров’я іменинника, раді, що зустрілись, ще й як раді!
Природою дано, щоб люди повеселились, потанцювали. І тут, звичайно, потрібна музика. Починають шукати музику-гармоніста, або ж замовляють заздалегідь. А як нема, то кажуть що було "скучно" і нудно. Без музики чогось не вистачає. А те "чогось" варте багато! Без музики і пісня не так співається. От і виходить, що гармонь дає настрій, спонукає до веселощів та жартів. Люди, які важко працювали, дуже хочуть розрядитись, повеселитись, відійти від турбот, забутися. Тому то і садовлять музи?ку на почесне місце. Тому і частували якнайкраще: щоб гарно грав, щоб "заряджав" людей. А потім на другий день, згадуючи вчорашнє з приємністю, обов’язково наспівували одну з мелодій, що вразила серце.
А весілля? "Що ж то за весілля без кухарки і музик?!" Щоб молодими помилуватись, батькам і родичам потрібний весільний танець, і не важливо, яка погода: світить сонце чи іде дощ, чи наречена в туфлях чи в гумових чоботах. Не важливий наряд! Якщо очі молодих щасливі, весілля гуляє від душі, і така ж потрібна МУЗИКА. А як немає? Та й якщо взнають, що є чоловік, який грає польку і краков’як, то прийдуть, привезуть, принесуть живого чи мертвого. І він муситиме до світанку грати два коліна "Карапета", і люди будуть танцювати, приспівувати, жарти будуть сипатись. А спробуй він відмовитися, знайдуть людину, яка має на нього вплив. Бо ж без музики, кажуть, весілля як похорон!
На фото: І.І. Сухий
Повернімося ж знову до нашого знайомого. Він заграв 100 весіль! На кожному весіллі – родина молодого і молодої. Всі стараються, щоб весілля було жваве і веселе. Хочуть, щоб запам’яталося це молодим на все життя. Тож, цей чоловік приніс радість більш, як двомстам родин! А для сільської місцевості це ой як немало. Минає 10, 20, 30, 40 і навіть 50 років, а люди пам’ятають гармоніста (знаю з практики!). І ці 200 родин пам’ятатимуть свого музику-гармоніста. А в кожній родині – не менш, як 50 чоловік, та ще й з двох сторін. Звідси, на 100 весіллях його слухали не менш, як 10000 чоловік.
Від гармоніста ще залежить, що саме він грає, який в нього репертуар. Він і сам навчається, граючи: множить і розповсюджує свою музику, несе людям свою культуру. І універсальне тут те, що в кожному селі був такий самородок, як наш знайомий! Музики-гармоністи були значимі люди. Їх поважали, частіше за інших частували (і наливали), і не всі змогли витримати потоку компліментів за свою гру. Але то інша сторона. Їм у селі шукали легшу роботу, хоча вони ні в чому себе не вирізняли з-поміж інших сельчан, вважали себе звичайними людьми.
То ж яке велике значення мала проста сільська музика, а ці гармоністи по своїй скромності не хочуть визнавати своєї значимості. Адже далеко не кожен міг заграти на інструменті, особливо на людях. Погано заграєш чи сплутаєш коліно – ще й насварять. Ось вам культура і мистецтво на селі! За будь-якої погоди, в будь-який час, за будь-якої влади людині властиво співати і танцювати, одним словом – веселитись. Це – і культура, це – і мистецтво на селі.
А в місті взагалі гармонь знайшла велике пристановище. Із появою міської пісні гармонь, як нема краще, стала її носієм. Інструмент, що сам веде мелодію і акомпанує собі, задає ритм і темп, дуже підходить для міста. Під музику гармоні виросло не одне покоління, яке несе в серці ті мелодії, які завжди лунали. Гармонь зазвучить – і тіло наче пробиває заряд. В музиці люди забувають про всі негаразди, вони стають живими і молодими. Пульсація, "нервація", яка струмить під час гри на гармоніці, викликає нервові скорочення м’язів людини. Метрична сітка, що виявляється, перш за все, у рівномірній пульсації метра за допомогою різнооктавного чергування баса з акордом… – саме вона особливою мірою тонізує, стимулює мускульне відчуття ніг і всього тіла слухачів [2, 107].
Ми ставимо пам’ятники вареникові, галушці, свині, салу, самогонному апарату. А чому немає пам’ятникові гармоні? Яка не спонукала до переїдання, а навпаки, нейтралізувала роботу шлунка, витверезювала очі й, головне, наповнювала змістом життя, спонукала до покращення сприйняття світу. Може, досить вже робити з українця ненажеру, п’яницю-гультіпаку?! Гадаю, в нього є і позитивні сторони. Тож, гармонь вважаю атрибутом сільського життя. Чомусь ми звеличуємо те, що нам завжди постійно шкодило – це парадокс. Ми часто забуваємо своєю короткою пам’яттю, що нас окрилювало, підносило, окультурювало. Ще залишилось поставити пам’ятник жареній картоплі! Я вже не кажу про те, що гармонь є попередницею баяна. Просто люди не хочуть виділяти цей інструмент, не хочуть його популяризувати, а також підтвердити його значимість. Ще і досі діє твердження, що гармонь – це "малокультурний", "обмежений" інструмент. "Гармоніст на селі – це сила, вождь, заводила, більш того, диктатор" [3, 197].
Важливе інше – роль, призначення, вплив гармоніста на людей.
Недарма ж слова "гармоніка", "гармошка" похідні від грецького "гармонія" – "зв’язок, співзвучність, розмірність" [4, 134].
Велика ріка обов’язково має витоки з маленького джерельця : так і велика професійна музика не з’явилась сама по собі. Вона має великий фундамент народної музики, самобутнього фольклору. І на базі цього формується музика, що з часом стає взірцем класичної музики. Побувавши на міжнародних конкурсах гармоністів в Україні, Білорусі, Росії, а в Італії – на чемпіонаті світу (!) з гармоні, скажу, що гармонь – це серйозно! Можливо, мої думки когось не переконають, викличуть заперечення, незгоду, але я вважаю, що маю право так сказати, спираючись на 18-річний досвід керування зразковим дитячим ансамблем гармоністів, будучи лауреатом 15 міжнародних конкурсів. Гармоністи – люди доброчинні, могли грати перший, другий день…, та ще й третього дня могли шалаш розбирати, не звертаючи уваги на кепкування. Скромні люди музики-гармоністи!
Коли ж я знайомому гармоністові пояснив, що ж він зробив в мистецькому житті, він замислився і здивовано сказав: "я ж самоук, і грав на побутовому рівні". Але ж побут – це і є наше життя. Музика-гармоніст – це веселун-віртуоз, один з носіїв нашої культури. Але цих слів вони вже соромляться і кажуть: "Носії культури – то вчені люди". А я вважаю, що гармоністи-музики є справді професорами народного мистецтва на селі. Народний талант – це той, якого знають і люблять, а не той, хто пише книги, які припадають пилом і нікому немає діла до них.
Після вихідних, перепочинку під гармонь сповнені сил люди ставали до роботи.
В моєму житті було два випадки, коли відповідь на запитання "чому?" змінювалась через багато років. В нашому селі був чоловік, який грав на гармошці, як тоді казали, "одне коліно". Ніде він не вчився, був конюхом. Хоч його гра нікому не подобалася, але іншого гармоніста не було, і його просили в клубі пограти, між тим кепкуючи з нього. Що він так невміло грає, я малим сам був свідком цього. І через багато років, будучи дорослим, я збагнув, що той чоловік, зовсім безграмотний, десь і якось побачив і почув гармоніста. Він зумів самотужки повторити хоч краплю того, що чув – і тим самим вияв в собі воістину талант від БОГА! Бо саме він зумів відтворити, навчитись того, чого не навчились інші хлопці, які, на перший погляд, були набагато розумніші від нього.
І ще був випадок. На маленькій, неначе дитячій італійській гармошці GALLOTTA грав мій родич, який приїжджав до нас гостювати, коли я був малим. Гармошку він привіз із війни. Гра і музика в нього виходила різка, куца. Не було мелодійності. І родичі думали, що це він так погано грає. Аж от, коли через 40 років я приїхав до нього і обміняв "італійку" на нашу житомирську гармошку (бо хотів, щоб вона була в музеї), а потім узяв гармонь і спробував заграти навіть елементарну мелодію, в мене анічогісінько не вийшло. Виявляється, цей чоловік усе своє життя грав на гармоні віденського строю, коли при рухові міху в одну сторону звучав один звук, а в іншу – другий. Лише тоді я зрозумів, наскільки геніальний був цей чоловік. До того ж, він жодного разу не поскаржився на те, що його гармонь важка в освоєнні. Справжні народні таланти – ось назва цим людям!
Хочу розповісти ще й про такий такий хвилюючий момент. Родина Косінових із сусіднього села передала до музейної кімнати гармоніки родинну гармонь Михайла Косінова, свого батька. Він пройшов війну, залишився без ноги, все життя був майстер на всі руки, а поряд з ним завжди була його гармонь. Не стало батька Михайла – і діти, наче реліквію, передали її до музейної кімнати.
І ось юні студійці з м. Христинівка, зупинившись біля цієї гармоні, прослухали вірш дівчинки Наталки "Дідусева гармонь":
З Воронезького краю мій дідусь
Пішов на фронт і взяв гармонь з собою.
Я так сказати це не побоюсь:
Вона в свій час звала бійців до бою.
Наталка – це онука Михайла Косінова. Без хвилювання не можна слухати про важкий дідусевий шлях з вірною гармонікою, яка "звала бійців до бою" та була "цілителькою на фронті". Серце завмирало, такого хвилюючого моменту ще в музейній кімнаті не було... Всі діти прониклись почутим, посерйознішали і на мить подорослішали.
"Кланяюсь гармоні, як людині" – закінчує вірш Наталка. І всі погляди піднялись до святого інструмента, на якому сльозою сяє медаль війни. Гармонь, як і людина, має право на заслужену медаль [1].
Гармонь як пам'ять про буремні дні,
Про людські долі, що їх поєднали…
Звучи, гармонь, в серцях, не на війні,
Щоб лиш добро на світі процвітало!
І ще одне важливе в наш час! Якби в магазинах продавали гармонь "Марічка" чи "Троянда" по доступній ціні – люди б грали на них, а так… гармоністи перекуповують інструменти один в одного. Самі й ремонтують. В Італії, паралельно з конкурсом гармоністів, майстри з Австрії, Словенії, Чехії виставили свої вироби гармонік. Це не інструмент – це диво. Очей відірвати не можна, а головне – який чудовий звук! Вони пишаються своєю продукцією, своїми виробами, своїми справами. А коли ж будемо ми пишатися, цінувати, звеличувати своє?
| < Попередня | Наступна > |
|---|