Цимбалюк Н. М.,
доктор соціологічних наук, професор,
зав. лабораторії соціології культури УЦКД
Культура, як окремий напрям суспільного буття, виступає рівнозначною складовою поряд з економічною, політичною та соціальною сферами суспільства. Отже, вона стає об’єктом соціального управління. У той же час залишаються невизначеними основні принципи, засади та напрямки формування культурної політики українського суспільства, ціннісна система якого формується на перетині двох світів, де носіями цінностей виступають представники різних груп населення нашої країни [1].
Зважаючи на те, що культурна політика виступає структурним елементом соціальної політики та будується на її теоретико-методологічних засадах, звернемося до визначення та обґрунтування тих змін, що відбуваються у площині соціальної політики.
У відповідності із концепціями О. Дея, К. Лоренц, О. Осадчої соціальна політика представляє собою соціальний інститут, спрямований на відтворення соціальної структури суспільства з метою його самозбереження [1].
У вузькому сенсі соціальна політика це – діяльність, спрямована на регулювання соціальних взаємовідносин, розподіл ресурсів, підвищення добробуту населення в цілому і задоволення потреб його окремих груп (Т. Ганслі, А. Єрмоленко, В. Жмир, Д. Стюард, С. Тетерський) [3].
Визначена трактова постає подальшим розвитком ідей таких філософів як Конфуцій, Аристотель, Дж. Локк, Ш. Фур’є, що вважали доцільним розвиток діяльності держави, спрямований на забезпечення добробуту громадян [4].
Так, розглядаючи державу як синтез всіх форм соціальної взаємодії, античні філософи Платон та Аристотель бачили в ній ідеальну систему, здатну подолати людські суперечності, інтегрувати соціальні інтереси заради вищого блага. В цьому контексті Аристотель визначав політику як особливу науку, спрямовану на опанування мистецтвом управління державою.
Становлення соціальної політики як об’єкту наукового дослідження відбулося у ХХ столітті. Саме в цей час виникає система державного захисту населення. Виникає потреба у науковому осмисленні ролі держави у забезпеченні добробуту громадян.
Теоретичне осмислення та історичні аспекти соціальної політики досліджували сучасні соціологи Є. Головаха, Т. Дороніна, М. Лукашевич, М. Попович, Г. Щедрова, Т. Семгіна тощо [4].
Формування соціальної політики як певного суспільного явища відбувалося під впливом економічних, політичних, демографічних, культурних чинників, що визначали основні характеристики та відмінності у підходах до її розвитку.
У сучасних суспільствах відсутній універсальний підхід до со-ціальної політики. Ідеї захисту добробуту громадян знайшли втілення у декількох соціальних конструкціях, що надалі будуть визначатися як моделі соціальної політики.
Спостерігається наявність принаймні трьох типових (тобто прийнятих більшістю, легітимізованих, таких що відтворюють типові структурні елементи, будуються за єдиними принципами) моделей соціальної політики. Це – ліберальна, консервативна та соціально-демократична моделі соціальної політики [5].
Ліберальна або англосаксонська модель, притаманна економічно розвиненим країнам і теоретично обґрунтована М. Бевервджем, передбачає організацію забезпечення нужденних груп населення за рахунок розвитку та вдосконалення податкової системи держави.
Консервативна або франко-німецька, корпоративістська модель реалізована Бісмарком, ґрунтується на запровадженні обов’язкового соціального страхування населення.
Соціально-демократична або шведська модель, яку називають також "перерозподільчою", ґрунтується на певному перерозподілі прибутків, що реалізується державою шляхом запровадження високого рівня оподаткування. більш заможних соціальних груп.
Таким чином, можна констатувати, що соціальна політика будь-якого суспільства формується під впливом глобальних процесів і тенденцій світового розвитку та віддзеркалює його основні тенденції.
Проте наукові розвідки Р. Голденберга, М. Гудзона, Р. Уільямса доводять важливість врахування у процесі формування та розвитку соціальної політики національних традицій. За поглядами К. Вікерса, П. Спікера саме вони виступають суттєвим фактором, що впливає на характер національних програм культурного розвитку. (Зазначимо, що культурної політика розглядається як суттєва складова соціальної політики; у даному контексті мова іде саме про неї).
Уявлення про культурну політику як соціальне явище змінювалося протягом Х1Х-ХХ ст. в залежності від інтерпретації поняття "культура". Так, у соціології двадцятого століття культурна політика інтерпретувалася як діяльність, що сприяє соціальному прогресу. Це розширене уявлення про культурну політику можна побачити і соціологічній літературі. Так, відомий сучасний соціолог Осипов визначає культуру як все те, що відмінно від природи.
З часом, у зв’язку з певними розчаруваннями у можливостях науково-технічного прогресу та глибині його соціального потенціалу, його перспективах щодо сприяння соціальному розвитку людства, позитивного впливу на життя суспільства, поняття "культура", а, відповідно, і "культурна політика" почало фокусуватися навколо саме культурно-мистецької діяльності.
У зв’язку з тенденціями глобалізації європейські науковці в останній чверті ХХ століття роблять спроби визначити загальноєвропейські виміри культурної політики. Їхня нароби знайшли відображення у документах ЮНЕСКО.
Так, у звіті Всесвітньої комісії з культури і розвитку ЮНЕСКО "Наша творча різноманітність" (1996 р.) представлено визначення поняття "людського розвитку", яке окрім економічного та технологічного зростання передбачає врахування також ціннісного, тобто культурного аспекту. За новою трактовкою розвиток представляє собою процес, спрямований на збільшення реальної свободи людей у досягненні всього того, що вони визначають за цінність. Отже, уявлення про суспільні та індивідуалізовані суспільні цінності та їх ієрархію становить суттєву складову оновленої концепції соціального розвитку, соціальної політики у широкому сенсі.
Культурна політика у світлі зазначеного документа визначалася як така, що створює можливості для членів суспільств бути здоровими, освіченими, творчо активними, підприємливими, користуватися самоповагою та правами людини, також передбачає значне розширення можливостей вибору.
Зазначена концепція суттєво змінює підходи до об’єкту культурної політики, суттєво розширюючи коло соціальних відносин, в межах яких вона формується і на створення яких спрямована. Так, зменшується вага такого традиційного об’єкту культурної політики як мистецтво та культурна спадщина. Актуальним та важливим об’єктом дослідження стають культурні практики населення, субкультури; формуються нові напрямки галузевих соціологій. Такі, наприклад, як соціологія дозвілля, соціологія вільного часу, соціологія культурно-дозвіллєвої діяльності тощо.
У межах наукової дискусії міжнародного форуму з культурного співробітництва (Оттава, 1998 р.) головною метою європейської культурної політики було визначено захист культурної різноманітності як основного прояву культурних прав європейців. "Митці, громадськість та уряди зобов’язані шанувати культурне різноманіття та сприяти розвитку культур" [2].
На думку дослідника культурної політики О.Гриценка, роль культури як складника людського розвитку повинна суттєво зрости внаслідок розвитку чотирьох напрямків, що сприятимуть радикальному піднесенню цієї ролі, а саме:
Організаційно-методичне керівництво українською культурою здійснює ряд суспільних структур, в тому числі Міністерство науки і освіти, Міністерство інформатики тощо. Найбільш потужним і впливовим серед них визначається Міністерство культури і мистецтв. Воно опікується значною частиною української культури, що включає професійне та аматорське мистецтво, культурно - освітню роботу та культурну спадщину.
Складність та об’ємність, широта змісту національного визначення культури приводить до того, що чинні законодавчі акти України, навіть тих, які безпосередньо стосуються регулювання сфери культури, не дають повного національного визначення культури, формулюють її у межах діяльності певного соціального інституту, організації. Так, у проекті закону України "Про культуру", розробленого Міністерством культури і мистецтв України і внесеного на розгляд Кабінету Міністрів України культура визначається як комплекс характерних матеріальних і духовних здобутків суспільства та форм суспільної діяльності, який включає історичну спадщину, мистецтва, гуманітарну науку та освіту, форми творчої та дозвіллєвої діяльності та індустрії, пов’язані з мистецтвом та дозвіллям. Такий підхід до визначення культури відбиває загальносвітову практику, відповідає принципам Ради Європи.
Соціальне призначення культури, її місце та роль в суспільному житті зафіксовано в Конституції України. Основний закон розглядає культуру як засіб інтеграції, консолідації та розвитку української нації. Конституція гарантує громадянам свободу творчості, збереження культурних традицій та цінностей (Ст.54) [1].
Розвиток культурної самобутності народів, що проживають на території України, протистояння духовній деградації та моральному занепаду, стимулювання розвитку культурного потенціалу визначено як важливі складові національної безпеки країни (Постанова Верховної Ради України від 16.01.1997 р. "Про концепцію (основи державної політики) національної безпеки України") [6].
Провідні принципи державної культурної політики знаходимо в "Основах законодавства України про культуру" (1992 р.) В них сформульовані права громадян у сфері культури (Ст.5). Це – свобода творчості; вільний вибір будь-якого виду культурної діяльності, засобів і сфер застосування творчих здібностей...; здійснення професійної та аматорської діяльності на індивідуальній чи колективній основі; об’єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об’єднання, що діють у сфері культури; збереження і розвиток національно-культурної самобутності, народних традицій та звичаїв; доступ до культурних цінностей. Окремі статті документа було присвячено свободі творчості (Ст.6) та правам національних меншин у сфері культури (Ст.8). [1]
Згідно даного документу діяльність у сфері культури представлена такими напрямками:
Серед названих видів діяльності особливе місце займає естетичне виховання. Держава виступає гарантом прав людини у відповідних напрямках та формах культурної діяльності, забезпечуючи доступ до надбань вітчизняної і світової культури; створює необхідні умови для індивідуальної та колективної художньої творчості.
Механізми реалізації зазначених концептуальних положень державної культурної політики розробляються в законодавчих актах та нормативних документах головної адміністративної структури галузі – Міністерства культури і мистецтв України. Це – Закони України "Про музеї та музейну справу" (1995 р.), "Про бібліотеки та бібліотечну справу" (1997 р.), "Про кінематографію" (1998 р.). Вони спрямовані на визначення ролі та місця цих провідних організацій культури в загальній структурі культури українського суспільства, особливості їх функціонування в соціумі, специфіки соціальної взаємодії з вищими та нижчими гілками державної влади. Так, в статті 6 Закону України "Про музеї та музейну справу" говориться про те, що право створювати музеї належить тепер не лише державі, підприємствам та організаціям, а й окремих громадянам. Тим самим розширюються культурні права, можливість творчого самовиразу окремої особистості, ініціюється розвиток нових культурних практик [7].
Використання культурно - дозвіллєвої діяльності населення як засобу консолідації пов’язане з забезпеченням вільного доступу громадян до джерел культури, культурних надбань минулого і сучасного. Ці питання розглядались у Законах України "Про мови в Україні" (1989 р.), "Про освіту" (1991 р.), "Про національні меншини в Україні" (1992 р.), "Про інформацію" (1993 р.), "Про телебачення і радіомовлення" (1993 р.) та багатьох інших. В Законі України "Про національні меншини в Україні" знаходимо визначення змісту поняття "національно-культурна автономія". Воно включає такі складники як "користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів...". Зазначені ознаки можна частково екстраполювати на поняття "культурні практики", змістовними складниками якого можна розглядати специфічні мовні ознаки, оригінальні культурні традиції, використання індивідуальної символіки, відзначення "цехових" свят та проведення обрядів, сповідування групових цінностей та дотримання певних поведінкових норм, задоволення потреб у концептуальній реалізації ідей та практичного досвіду своєї культурної практики засобами літератури і мистецтва, презентації її у засобах масової інформації, нарешті, права на створення своїх ініціативних організацій та права на державну підтримку з боку відповідних адміністративних структур і культурних товариств [8].
Таким чином, зміст основних законодавчих актів України щодо визначення соціальної ролі культури, її місця в суспільному житті, культурного розвитку людини в цілому відповідає європейським стандартам, розкриває концепцію державної культурної політики, відповідно до якої культура виступає засобом соціально-культурної інтеграції українського суспільства за умов одночасного збереження культурної різноманітності культурних практик населення, широкого спектра видів та форм культурної діяльності. Проте в цих документах простежуються патерналістські тенденції, прагнення зробити державу головним суб’єктом культурного процесу, рушійною силою демократичних перетворень в культурі. Спостерігається недооцінка місця і ролі демократичних ініціатив у сфері культурі, відсутність соціальних технологій, спроможних за допомогою економічних та правових важелів, в тому числі податкових пільг та законодавчих ініціатив, досягти поставленої мети.
| < Попередня | Наступна > |
|---|