Щербань А. Л.,
канд. іст. наук, завідувач
науково-дослідного відділу палеогончарства
Інституту керамології – відділення
Інституту народознавства НАН України
У даній студії я обмежимося описом історії Опішного ХVII-XVIII століть – періоду, коли на цих землях утворилося і стало значним населеним пунктом козацьке місто, відбулося кілька резонансних битв, короткий час перебували кілька українських гетьманів, російських і шведських можновладців та полководців. Кілька опішненців залишили помітний слід в українській та російській історії.
На жаль, історія невеликих міст та селищ України науковцями досі вивчена слабко. Поодинокі праці переважно краєзнавчого характеру, часто містять недоліки чи помилки. Ситуація з Опішним за кількістю опублікованих досліджень є винятком, але за поданою в них історичною інформацією – типова. Зокрема, у 1889 році опубліковано монографію Віктора Василенка, у 1964 – статтю Антона Череваня, цілком присвячені історії Опішного. Питань ранньої історії міста торкався Олесь Пошивайло під час монографічного дослідження його назви. У 1920-х роках підготовано, але не опубліковано монографічне дослідження Василя Чубенка (зберігається у чорновому варіанті в Інституті рукописів Національної бібліотеки імені Володимира Вернадського НАН України). У всіх з них містяться екскурси в історію доби козаччини. Щоправда, вони короткі, містять інформацію про окремі, розрізнені події та факти без авторського аналізу. У жодному не проаналізовано більшості джерел, опублікованих на час написання згаданих праць, не введено до наукового обігу архівних матеріалів. На сьогодні оприлюднено значну кількість наукових праць і джерел, які висвітлюють різні аспекти життя в Україні досліджуваного періоду. У них містяться й окремі відомості про Опішне, зібравши які можна детально проаналізувати роль міста у тогочасному житті Гетьманщини. Коротко охарактеризую їх.
Наприкінці 1620 – на початку 1630-х років територія сучасного Опішного входила до "мисливських уходів" мешканців Черкаського староства – місця де козаки займалися сезонним мисливством та рибальством (напевне, з того часу зберігається назва місцевості побіля Опішного – "Гарди'"), та, ймовірно, бортництвом і селітроварінням. Відомостей про те, що Опішне на той час існувало у документах знайти не вдалося. Хоча й протилежне стверджувати однозначно немає підстав.
Перші відомі мені згадки про Опішне у документах стосуються кінця 1630-1640-х років. У цей час окреслився східний кордон, що розмежовував землі Речі Посполитої з Московською державою. Він проходив "від Кам’яного городища на річці Ворскла до городищ Скельське, Більське і далі до р.Мерла і Коломак". Тобто, досліджувана територія опинилася на цьому кордоні, а біля нього розташувалася важлива переправа на лівий берег Ворскли, де знаходилася належна Речі Пополитій земля по річці Мерла, а далі – незаселені землі майбутньої Слобожанщини, яку почали активно освоювати московити. Через Опішне проходив важливий тракт з Миргородщини і північно-західної Полтавщини до Ізюмської сакми Муравського шляху, Слобожанщини (Чугуєва та, пізніше, Охтирки й Харкова), Торських соляних озер і Донщини, який перетинав Ворсклу через Опішненський брід (перевіз).
До 1620-1630 років Муравський шлях досить часто використовувався кримськими татарами під час нападів на сучасну територію України й навіть Росії. Відповідно, на мою думку, українські міста на прикордонні з ним значно розвиватися не могли. Але після спорудження міст на Слобожанщині, татари намагалися його уникати. Як свідчить тогочасний документ "Крымскіе люди Муравскою и Изюмскою соймою против крепостей не пойдут". Важливою лишилася переважно його комунікаційна складова.
Другий шлях прямував по правому березі Ворскли до Перекопу через Полтаву, Переволочну, Базавлук та Кизикермен.
У більшості публікацій фігурують різні дати заснування Опішного. Найуживанішою є дата ХІІ століття. Але дослідники не проаналізували джерела, з якого вона походить (історична праця "Історія Русів") та контекст згадки про Опішне. Оскільки цей твір не є історичним джерелом, а в писемних пам’ятках ХІІ століття згадок про Опішне і події, про які йдеться в "Історії Русів" немає, нині відсутні підстави вважати ХІІ століття часом першої згадки про Опішне у писемних джерелах. Перші відомі мені відомості про нього пов’язані з початком колонізації Слобожанщини. Фактично, цей процес розпочався у 1638 році, після поразки повстання проти поляків, очоленого Яковом Острянином, внаслідок якого значна кількість козаків, селян та міщан разом з родинами переселилися на територію Московії. Більшість з них оселилася в новопобудованому Чугуєві. Спочатку польський уряд вимагав у московитів примусового виселення втікачів. Але ті відмовили [Воссоединение Украины с Россией, 1953. – Т.І. – №135, 145, 152. – С.223-225, 248-252, 261-263]. Потім поляки вдалися до умовлянь самих козаків. Зберігся лист, написаний у червні 1639 року Миргородським старшиною Станіславом Кульчевським одному зі сподвижників Острянина – сотнику Гаврилові Розсосі, в якому обіцяв йому і "всім черкасам, які підуть з Чугуєва, повну безпеку й просив переходити до нього "на слободу" на Опошлинський перевоз, де буде дано пільги кожному на 30 років". На мою думку, є велика ймовірність того, що вони погодилися і після убивства Якова Острянина на початку 1641 року заклали основу козацького населення Опішного. Принаймні одного з них згадано у реєстрі 1649 року під прізвищем Чугуївець. Але, Опішне існувало і перед цим, як осередок польської колонізації Середнього Поворскля.
Розташування Опішного на кордоні між двома державами не заважало місцевим мешканцям перетинати його в разі потреби. Навпаки, в разі виникнення небезпеки, опішненці завжди зверталися до сусідів-росіян. З 16 липня 1646 року Опочинське разом з іншими слободами Поворскля захопив шляхом збройного нападу у коронного хорунжого, переяславського, корсунського та плоскіжовського старости Александра Конецпольского Ієремія Михал Корибут князь Вишневецький.
Одразу ж після цього посилилися утиски православних католиками. Тому 10 листопада 1646 року в Чугуїв "на вечное житье" переселилися 205 опішненців.
У кінці 1640-х років Опішне вже було укріпленим. З початку Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького воно стало невеликим сотенним містом Полтавського полку. У жовтні 1649 року в сотні "з Опушлого", якою керував сотник Сергій Тепличенко, було 159 козаків. За прізвищами можна з певною долею достовірності припустити про походження 5,6 % з них. Один був Москалем, інший – Дінцем, три козаки – Уманськими і один – Гуманським, один Боришпольцем й один – Чугуївцем. Наприкінці війни кількість козаків в городі "Опушлинському" збільшилася більше ніж удвічі. У 1654 році, перед присягою на вірність Російському царю їх було 333. Окрім того у документі згадано 315 міщан. З цього часу Опішне перебувало під керівництвом сотника, отамана, осавула, писаря та войта. Історик Володимир Кривошея відзначив, що значна значна кількість козаків до Опішного переселилася з Білоцерківського полку.
Пізніше, Опішне не минали різноманітні адміністративні пертурбації.
У 1658 році, після початку міжусобної боротьби періоду Руїни, внаслідок яких місто зазнало кількох татарських нападів, опішненці подали чолобитну, про передачу їх у відання охтирського воєводи для "оберігання від всіляких військових людей". Це було виконано, й було призначено окремого опішненського воєводу – Бахтіяра Мякініна. Той одразу ж взявся за укріплення Опішного. Але запровадження російських порядків не влаштовувало ні опішненців, ні урядовців Полтавського полку. Внаслідок чого в Опішному скупчилися значні військові сили козаків – прихильників Юрка Хмельницького (в тому числі полк Макухи у складі 2000 чоловік). Після поразки повстанців, у 1662 році опішненська сотня увійшла до новоутвореного Зіньківського полку. Внаслідок проведеної гетьманом Іваном Самойловичем у 1671 році адміністративної реформи, Зіньківський полк було ліквідовано, а Опішненську сотню повернуто до Полтавського. Востаннє Опішненська сотня змінила своє підпорядкування за гетьманування Івана Мазепи в 1687 році – перейшовши до Гадяцького полку. У складі останнього Опішне перебувало до ліквідації полкового устрою на Україні. Після цього, з 16 вересня 1781 року, у статусі містечка, воно належало до Зіньківського повіту Чернігівського намісництва, а з 1796 року – Малоросійського генерал-губернаторства.
З початку 1660-тих років відомо, що місто розташовувалося принаймні на трьох пагорбах, розділених невеликою річкою Тарапунькою і струмком Чехонею, що у неї впадає. На двох з них були церкви (Успінська, Спасо-Преображенська та Покровська). Центром, місцем де розташовувався ринок і дві церкви була територія, що донедавна називалася "город" і досі є центром селища.
Від початку Визвольної війни опішненські козаки брали у ній участь. З цього часу вони воювали майже у всіх великих війнах і битвах, до яких українських козаків залучала Московська держава. Одним з найтрагічніших для Опішного був період з осені 1708 до літа 1709 року. Це повязано з тим, що місто було втягнуто у події Північної війни Росії проти Швеції. У ньому перебували значні сили російської, а потім шведської армії; певний час – штаб квартира швецького короля Карла ХІІ і українського гетьмана Івана Мазепи; відбулося дві кровопролитні битви. Значна частина місцевих мешканців була вимушена покинути власні домівки, а ті, що лишилися постачали провіант солдатам, а фураж – коням. Частина міста згоріла...
Основним заняттям більшості місцевих мешканців, як і повсюдно в Гетьманщині, було землеробство та скотарство. Продовжилося активне освоєння природних багатств опішненської землі.
Про ремесла і промисли опішненців маємо переважно побіжні, уривчасті дані. Наявність розвинутого зернового землеробства обумовило бурхливий розвиток млинарства, перші згадки про яке датуються кінцем 1660-х років. З цього часу опішненські мельники славилися на всю округу.
Від кінця 1680-х років збереглися відомості про те, що опішненці займалися видобуванням селітри. У першій половині ХVIIІ століття це вже було високорозвинуте виробництво. Його розширенню сприяли наявність постійного попиту на селітру через постійні війни і високі ціни, що забезпечували селітроварам стабільно високі прибутки. Окрім того, це виробництво підтримувалося і стимулювалося на найвищом рівні. У 1737 році 14 провідних селітроварів Опішного та значкових товаришів Гадяцького полку об’єдналося в Опішнянська компанію селітроварних підприємств, яку очолив Яким Балясний. Зосередивши майже усе виробництво селітри на території Лівобережної України і ставши найбільшою селітряною компанією та поставником селітри в казну, компанія отримала можливість ставити свої умови і ціни на селітру. На неї рівнялися й інші селітровиробники Російської імперії.
З 1692 року відомо про опішненського золотаря – майстра, що виготовляв речі (переважно, різноманітні прикраси з золота та срібла). З 1734-х років у документах згадуються шевці, кравці, калачники, гончарі, різники, ковалі, ткачі та бондарі. Уже на той час в Опішному були сади, але найбільшого розквіту садівництво досягло у другій половині ХVIIІ століття – опішнянські фрукти, особливо яблука та сливи постачалися навіть до царського двору.
З кінця ХVIІ століття місто відоме як значний осередок торгівлі, в тому числі – міжнародної. Цьому сприяло його розташування на вже умовному кордоні та перехресті шляхів.
Відомо, що в 1680-х роках у Опішному мешкали грецькі купці Іван Мілевський та Киріяк (засновник відомого у подальшому дворянського роду Кир’якових). У Книзі Московської Великої митниці періоду з жовтня 1693 по серпень 1694 років збереглися дані про купців з 13 українських міст, що привозили товари до столиці. Опішненці були на третьому місці за кількістю приїздів до Москви (7) та вартістю проданих товарів (на 2151 рублів), поступаючись лише Ніжину та Києву. Найбільше вони привозили "овчин" – 2657 штук (по 906, 458, 543, 650 та 100 кожний). Разом з ними – мила (в тому числі "грецького"), анісу (олійної рослини, яку вживали в медицині та кулінарії) та воску. Один купець спеціалізувався на торгівлі кримськими і турецькими тканинами – кумачами – він їх привіз 525. Один привіз лише селітру.
На початку XVIIІ століття окремі опішненські купці були надзвичайно багатими. Зокрема, у 1708 – 1709 році Яків Стефанів, лише товарів мав на 14600 золотих (наприклад, млин на той час коштував 200-300 золотих). Інформації про інших купців, що на той час оперували такими значними сумами в узагальнюючій статті про купецтво на Лівобережній та Слобідській Україні немає. У ХVIІ столітті опішненці брали участь у заснуванні нових населених пунктів на Слобожанщині. Зокрема, слобід Печеніги та Миропілля [Гуржій, 1996. – С.13]. Наприкінці ХVIІ – на початку ХVIIІ століття опішненці Павло й Іван Коробченки мали ґрунт, пасіку й байраки, що відносилися до тієї пасіки на новозаселених землях, які пізніше належали до Нової Сербії.
Про збільшення з 1660-х років значення Опішного, як місця вигідного нагромадження капіталу, свідчить той факт, що з цього часу сотниками в ньому були відомі в Гетьманщині особи. Першим з них був представник одного з найдавніших козацьких родів України Ярема Воронченко. Другим – колишній наказний гетьман від Петра Дорошенка, чигиринський та охочекомонний полковник Яків Корицький (лютий 1681 – грудень 1684 року), що започаткував династію опішнянських сотників, які перебували на цій посаді понад сорок років, стали дворянами.
Третьою непересічною особою на цій посаді, що очолював другу опішненську сотню (принаймні з квітня 1697 до грудня 1703 року) був Филон Лихопій (з цього часу в місті було дві сотні). На час сотництва він був досвідченим, знаним і шанованим в Україні козаком, колишнім кошовим отаманом Запорізької Січі, авторитетним у середовищі січовиків. Заснований Филоном рід отримав дворянське звання.
З кінця ХVII століття відомо про існування Михайлівської й Троїцької церкви та об’єднаної зіньківсько-опішненської протопопії Київської єпархії. Це свідчить про значне збільшення кількості мешканців міста та навколишніх населених пунктів. Даних для кінця ХVII століття знайти не вдалося, але відомо, що в 1736 році в Опішному козаки мешкали у 634 дворах, а посполиті – в 134. Всього в місті було 768 дворів. З 1760-х років в Опішному було вже три сотні, адже навколо нього утворилася значна кількість населених пунктів – у 1764 році – 189 сіл, "деревень і хуторів", в яких мешкало 9674 жителів.
У ХVIII столітті в Опішному діяло 9 храмів – було збудовано п’ять нових церков (Миколаївська – раніша за 1725 рік; Хрестовоздвиженська – перша згадка датована 1735 роком; Андрія Первозванного – перша згадка датована 1748 роком; "Всіх Святих" (кладовищенська) – заснована 1775 року), яким було подаровано багате начиння. У цьому сприяли заможні опішняни. У 1779-1781 роках їх обслуговувало два протопопи, один намісник, десять священників, один дяк та п’ятнадцять церковників. Серед них особливо відзначилася родина селітроварників Тимченків, за кошти яких було побудовано кілька церков.
Серед уродженців та мешканців Опішного, що залишили помітний слід в історії, окрім названих вище назву одного з ватажків повстання під проводом Степана Разіна, його названого брата Леска (Олексія) Григоровича (Григор’єва, Черкашеніна, Хромого, Косого); діяча Православної церкви Федора Олександровича Ляшевецкого (близько 1720 року – 14 травня 1770 року), випускника Київської духовної академії, префекта Сергіївської семінарії. Під іменем Кирила – намісника Троїце-Сергієвої Лаври, архімандрита Новоспаського монастиря, єпископа Воронезького, а наприкінці життя – Чернігівського і Новгород-Сіверського, представники роду Биковських.
Таким чином, протягом досліджуваного періоду Опішне стрімко розвивалося і, принаймні, з 1660-х років було торгівельним, адміністративним та релігійним центром округи. Після ліквідації в Україні козацького устрою й втратою з 1781 року статусу міста, Опішне поступово втрачало свої попередні позиції Але, натомість, значно розвинулися окремі галузі його життєдіяльності – зокрема, гончарство.
Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини| < Попередня | Наступна > |
|---|