Какое время было, блин!
Какие люди были, что ты!
О них не сложено былин,
Зато остались анекдоты.
Ігор Іртєньєв
Слово анекдот запозичене з французької, де "aneсdote" походить вiд грецького anekdota, що означає "не готовий у люди", в переносному значеннi – "неопублiкований, нерозголошений, невiдомий публiцi", отже, не призначений для публiкування, "непечатний".
Вперше цим термiном скористався у своїй "Таємнiй iсторiї" вiзантiйський iсторик VI ст. Прокопiй Кесарiйський, який назвав включенi до iсторiї оповiдi анекдотами, на противагу офiцiйним хронiкам часiв Юстинiана. Подiї з життя вiдомих людей, що не знайшли вiдображення в документах, бо мали дискредитуючий або й скандальний характер, стали джерелом створення перших анекдотiв.
Таким чином, у первiсному значеннi – це малий розповiдний жанр, що передає власнi спогади оповiдача про подiї, свiдком яких вiн був.
З розвитком жанру правдивiсть оповiдi, її документальнiсть поступово втрачалися. Вiдбулося змiщення зi сфери спогадiв, оповiдей про реальнi факти до сфери фiкцiї (вигаданi iсторiї та плiтки). Все ж важливою залишалась орiєнтацiя на правдоподiбнiсть, i прив'язка до особи мала засвiдчувати вiрогiднiсть iсторiй, що розповiдалися. Згодом iнтерес виявляється не до подiї, що трапилася з конкретною особою, а до подiї як такої, до фабули чи сюжету.
Вже тодi анекдоти користувалися популярнiстю i були складенi першi збiрки, якi швидко поширювалися. Вершинами ранньої анекдотичної лiтератури стали: в Європi – "Римськi дiяння", а на Сході – "Смiшнi оповiдки" Абу-ль-Фараджа. Збiрка "Смiшнi оповiдки" складається з жартiв, приповiдок, записаних автором вiд оповiдачiв або ж зiбраних з рiзних джерел – грецьких, перських, арабських. Абу-ль-Фарадж писав: "Анекдот – втiха для страждальцiв, цiлющий бальзам для людей з розбитим серцем, путiвник для любителiв настанов i кращий друг для шанувальникiв жарту".
В європейськiй лiтературi XV – поч. XVI ст. поширюються збiрники оповiдань, що увiбрали сюжети багатьох анекдотiв i сприяли їхньому розповсюдженню. Так, збiрка iталiйця П.Браччолiнi "Книга фацецiй", видана 1470 р., багато разiв перевидавалась i перекладалась багатьма мовами. На вживання термiну "анекдот" впливала як лiтературна традицiя, так i практика повсякденного життя.
З XVIII ст. анекдотами називають не тiльки оповiдi про надзвичайнi та смiшнi подiї з життя вiдомих людей, а й рiзнi побутовi випадки з парадоксальним, неочiкуваним розвитком подiй. У тому ж XVIII ст. вiдбулись значнi змiни в семантицi термiна "анекдот". Iсторична й художня правда у фольклорi та лiтературi середньовiччя не розмежовувались.
Подiї, вiдтворенi в легендах, хронiках, вважалися дiйсними. Анекдотичнi iсторiї, якi супроводжували середньовiчнi тексти, сприймались як реальнi. Водночас укладачi збiрникiв XVIII ст. самi вигадували iсторiї, i термiн анекдот дедалi частiше вживався на означення коротких розповiдей про вигаданi, цiкавi факти, якi виконували розважальну функцiю. Цi складовi (фабульнiсть та орiєнтацiя на достеменнiсть зображуваного) значною мiрою стали визначальними при використаннi термiну анекдот у наступнi епохи, i в наш час.
У сучасних лiтературознавчих працях пiд термiном анекдот розумiють: "1) Коротке оповiдання про незначний, але характерний випадок, переважно з життя iсторичної особи; 2) коротке усне оповiдання злободенного побутового чи суспiльно-полiтичного змiсту iз жартiвливим чи сатиричним забарвленням i несподiваним дотепним закiнченням".
"Словник української мови" видiляє такi значення: 1) Коротке, жартiвливе (здебiльшого вигадане) оповiдання про яку-небудь смiшну подiю; 2) кумедний випадок, подiя або пригода.
Лiтературознавцi розглядають анекдоти переважно лiтературного походження, а фольклористи збирають i аналiзують народнi жартiвливi оповiдання, якi, втiм, iснували у фольклорi споконвiку, задовго до виникнення термiну "анекдот".
У широкому розумiннi жанр анекдоту охоплює рiзнi види дрiбних жартiвливих фольклорних творiв: лаконiчнi за формою смiшнi оповiдання, вигадки й жарти з коротенькими сюжетами й дотепними чи несподiвано комiчними розв'язками, художньо завершенi каламбури, нiсенiтницi, дитячi смiшинки, жартiвливi й "нескiнченнi" дiалоги. Поруч з узагальнюючою жанровою назвою "анекдот" у побутi та у фольклористицi, особливо в XIX ст., iснували також iншi термiни для цих народно-поетичних творiв. П. Єфименко називав їх "можебилицями", а Ю. Федькович "придабашками"; К. Шейковський у 1875 р. так назвав збiрку, що складалась iз смiшних народних творiв: "Руськi народнi казки й приказки, байки й прибаютки, брехеньки й побрехеньки, билицi й небилицi, прикладки й нiсенiтницi".
В сучаснiй українськiй фольклористицi iснує тенденцiя називати анекдотом твiр сатиричного та полiтичного спрямування, а "усмiшкою" чи "жартом" –дотепнi розповiдi з "м'яким гумором". Однак тепер анекдотами називають також короткi жартiвливi твори побутового характеру, з огляду на те, що i жарти-оповiдi, або окремi фрази, якi з'являються спонтанно, в певнiй ситуацiї, й анекдоти – лаконiчнi оповiдання, якi, багаторазово вiдтворюючись, розповiдаються в рiзних побутових ситуацiях, виконують подiбну функцiю – розважальну.
З українських дiячiв культури вперше термiн анекдот вжив i опублiкував українською мовою анекдоти "про татар, Наполеона та чумакiв" Г. Квiтка-Основ'яненко у журналi "Вестник Европы" (1882). У 1859 р. вийшла "Маленька книжка малоросiйських анекдотiв". Б. Грiнченко зiбрав i видав книжку "Веселий оповiдач" у 1888 та 1893 рр. в Москвi, а 1898 р. – у Чернiговi. Однiїю з найповнiших вважається збiрка "Галицько-Руськi Анекдоти", що вийшла у Львовi 1899 р. (упорядник В. Гнатюк).
У названих збiрках опублiкованi т.зв. традицiйнi анекдоти. В них вiдбився специфiчний народний гумор, звичаї, родиннi та суспiльнi стосунки, вони виросли на ґрунтi українського побуту, що викликало iнтерес збирачiв i дослiдникiв.
Тексти анекдотiв активно видавалися протягом XX ст. Вийшли збiрки "Українськi народнi казки, легенди, анекдоти" (1957); "Мудрий оповiдач: українськi народнi казки, байки, притчi та анекдоти" (1969); "Українськi народнi анекдоти, жарти, дотепи" (1967); "Бiля райських ворiт" (1980) та iн.
Традицiйнi анекдоти формувалися трьома шляхами: 1) через вiдображення реальних життєвих випадкiв; 2) у результатi мiжжанрової взаємодiї всерединi фольклорного масиву (з казок, мiфiв, тощо); 3) шляхом запозичень з усних i лiтературних джерел iнших народiв.
У фольклористицi анекдот розглядають найчастiше у сферi усної народної казкової прози, спiввiдносячи анекдот з побутовою казкою. Iснує характерний для доби розкладу традицiйних суспiльств процес – десакралiзацiї, деградацiї мiфiв до казок з дальшим вичлененням анекдоту з побутової казки.
"Розмежування сюжетiв анекдотiв i анекдотичних сюжетiв побутових казок не зафiксоване в покажчиках, оскiльки анекдоти та казки часто реалiзують типовi сюжетнi схеми, проте конкретнi варiанти їхнього втiлення вiдрiзняються за характером".
В. Пропп стверджує, що "у фольклорi кордони мiж побутовими казками про людей та анекдотами не встановлюються" i що "анекдот – категорiя чисто формальна", вiн не є "особливим видом художньої творчостi, вiдмiнним вiд новелiстичних казок по людей".
Ю. Юдiн вважає: "Вiд побутової казки – один крок до народного анекдоту... Мiж анекдотами i казкою є, хоч i не дуже чiтка, але межа, яку до певної мiри можна визначити. Анекдот переважно одномотивний. На вiдмiну вiд казки, вiн схильний подавати те, що розповiдається, як можливе, але перебiльшене чи надзвичайне, таке, що рiдко зустрiчається".
Справдi, анекдот сприймається як коротка реальна оповiдь. "У ньому все життєво й правдиво, вiн не ухиляється вiд дiйсностi. Ми вiдчуваємо... певний факт, життєвий i рельєфний, пiдхоплений народним гумором. Плавнiсть, спокiй, а звiдси розтягнутiсть характеризує казку; влучнiсть виразiв, гострота й стислiсть вiдзначають анекдот".
Анекдот, з одного боку, має риси казкової прози, з iншого – неказкової. Тому тексти анекдотiв фiксуються i в збiрниках побутових казок, i в збiрниках народних оповiдань, прислiв'їв, приказок. Отже, фабульнiсть, наявнiсть композицiї, вимисел, iдентична система персонажiв – риси, що зближують традицiйний анекдот iз побутовою казкою.
Непостiйнiсть тексту, його аморфнiсть, залежнiсть форми вiд змiсту, що передається, та складу слухачiв – характернi i для анекдоту, i для неказкової прози. Анекдоти, як i прислiв'я, мають лаконiчну форму викладу. Вiдтворення неказкової прози відзначається розвинутiшим характером оповiдi, розгалуженiшою системою персонажiв. На вiдмiну вiд народних оповiдань, легенд та переказiв, анекдот здебiльшого позбавлений конкретизацiї, ступiнь узагальнення в ньому бiльший, нiж у творах iнших неказкових жанрiв. Анекдот вiдрiзняється ще й тим, що вiдображає буденнi ситуацiї.
Серед традицiйних анекдотiв, поширених в Українi, зустрiчаємо чимало запозичених з iноземних лiтературних джерел. З цього приводу Б. Грiнченко писав: "Користуючись мiжнародним добром, кожен народ виявляє i свою власну колективну iндивiдуальнiсть i щодо вибору тем, i щодо їх оброблювання. Народ завсiгди переробляє, вiдкидає те, що суперечить його смакам, i додаючи те, що доводить позичений сюжет до гармонії з цими смаками i вподобаннями".
Тематику традицiйних анекдотiв дослiджував, напр., М. Андрєєв. Вiн видiлив такi основнi їхнi групи: 1) пов’язанi з певними соцiальними категорiями (пани, попи, селяни, жебраки); 2) нацiонального i мiсцевого характеру (цигани, євреї, москалi); 3) iсторичнi, полiтичнi; 4) про подружнi взаємини.
Репертуар анекдотiв включає також сюжети про тварин. Такий подiл досить умовний, адже, залежно вiд того, який iз змiстових планiв взято за основу, текст може бути вiднесений до тiєї чи iншої тематичної групи.
Всi сюжетнi утворення зводяться, переважно, до двох основних психологiчних типiв – про дурнiв (точнiше обдурених) i хитрунiв. "Дурень" i "хитрун" (трiкстер) – двi головнi ролi, сюжетнi функцiї, присутнi в анекдотах будь-якої тематики. Вiд теми залежить вибiр "героя", що виконує ту чи ту роль, часто також вiдбувається обмiн ролями. "Герой" у кожного часу свiй, вiн має вiдомi всiм риси, асоцiюється з певним типом поведiнки, його легко впiзнати.
Героями традицiйного анекдоту є пан, пiп, селянин, жiнка, жебрак, циган, жид, москаль. В анекдотах соцiально-побутового характеру в ролi обдуреного виступає пан, пiп, а в ролi хитруна – селянин, жебрак, часом циган.
Приклади.
Тут "селянин" – трiкстер, який, за переконаннями структурних антропологiв, виступає медiатором мiж антагонiстичними суспiльними шарами, психологiчним залагоджувачем життєвих конфлiктiв, iдеальним компенсатором невдач та принижень селянства.
В анекдотах мiжетнiчного ("ксенофобського") характеру зустрiчаємо дядька-українця, "цигана", "москаля", "жида". Кожен з них може виконувати ролi як одуреного, так i хитруна. У ставленнi до iнших народiв вимальовуються стереотипи "чужих". Висмiювання їхнiх рис притаманне цiй групi анекдотiв.
Приклад.
Бачимо тут кпини iз стереотипних рис "Цигана" – "голодранства" та "ледарства". "Москаль" також не виглядає роботящим, вiн любитель випити, намагається одурити дядька, але йому це рiдко вдається.
"Жид" – "вiчний" герой українського анекдоту, як традицiйного, так i радянського. Оскiльки для українця протягом столiть єдине вартiсне заняття – хлiборобство (див. "Мiфи", "Пiдприємець", "Садiвництво"), то євреї, якi займались торгiвлею та дрiбними ремеслами, хоч i були потрiбними, але не викликали особливої поваги. Тому стереотипний єврей – хитрий, "скупий шинкар", орендар, або швець-кравець, який намагається обдурити селянина.
У сюжетах про родиннi стосунки чоловiк i жiнка також можуть виступати в обох сюжетних функцiях. Вони могли бути складенi i розповiдалися в рiзному колi – чоловiчому або жiночому (якщо це соромiцькi анекдоти), або ж i в змiшаному товариствi.
Приклади.
Коли побрались парубок з дiвкою, поклялись бути вiрними. Як хто зрадить, кидає в скриньку пшонину. В старостi вирiшили перевiрити, хто був вiрнiшим. Вiдкрили дiдову скриньку – п'ять пшонин, бабину – тiльки три.
Оскiльки однiєю з головних ознак побутування традицiйного анекдоту є уснiсть, то чи не головну роль в його iснуваннi, поширеннi i популярностi вiдiгравали оповiдачi.
У збiрнику "Галицько-Руськi Анекдоти" зазначається, що носiями традицiйного репертуару анекдотiв були, за свiдченням збирачiв, переважно люди, "що не мали нiякої жури на головi", а також заробiтчани, слуги, ремiсники. Вмiння "путньо" розповiсти, доречно використати смiшне слiвце завжди викликало захоплення. Вiд майстерностi оповiдача, та й вiд товариства залежить популярнiсть анекдотiв. Слухачi та оповiдачi мають довiряти одне одному, тому що розвиток подiй у анекдотах має незвичайний i непередбачений характер. З певних мiркувань (полiтичних, етичних, вiкових) оповiдач може "вiдкритись" лише перед вiдповiдним слухачем.
Лише за умови товариського спiлкування вiдкидалися табу, якi обмежують чи взагалi забороняють говорити про певнi речi, подiї, риси характерiв, вживати певнi вирази. Тому цiнується вмiння оповiдача замiнити слова виразною мiмiкою, паузами, жестами.
Багато традицiйних анекдотiв пройшли шлях з уст оповiдача до лiтературного твору, який зберiгає i розвиває оповiдальну традицiю або сюжети, а згодом повертається в народ у новому виглядi, здобуваючи широку популярнiсть.
Нацiональною особливiстю української усної народної творчостi, на думку О. Бiлецького, слiд вважати широкий розвиток у нiй сатиричних i комiчних казок, новел i анекдотiв. Ця багата й розвинена традицiя усної жартiвливої оповiдi виявилася настiльки потужною, що наклала дуже помiтний вiдбиток на нову українську лiтературу на початковому етапi її становлення – у першiй половинi ХIХ ст. Можна говоритин навiть, що сформований у рiчищi фольклору "жартiвливий дискурс" став на деякий час загальним дискурсом українського красного письменства. Найочевиднiшим є пряме використання традицiйного анекдоту чи анекдотичних сюжетних схем у прозових чи вiршованих творах, однак вплив стилю, багатого словника, композицiйних засобiв, витворених усною народною традицiєю, зауважуємо й у цiлком поважних жанрах.
Гiперболiзацiя, непередбачений пiдтекст, який переводить увагу з серйозного на смiшне, жартiвливi дiалоги, каламбури, використання мовного непорозумiння, що виникає внаслiдок рiзномовностi та створює комiчнi ситуацiї – всi цi прийоми народної оповiдної традицiї ми бачимо у творчостi Г. Квiтки-Основ'яненка, Є. Гребiнки, П. Гулака-Артемовського, С. Руданського, I. Нечуя-Левицького, М. Котляревського, М. Гоголя, Остапа Вишнi. Про роль оповiдної традицiї у творчостi Г. Квiтки писав Д. Чижевський: "Квiтка бере народнi анекдоти – гатунок цей пережив класицизм та залишився i в романтикiв i в реалiстiв". Справдi, оповiдання "Пархiмове снiдання" побудоване на основi анекдоту про дешево куплений хрiн; "Пiдбрехач" – анекдоту про цигана-свата; "Салдацький патрет" – ще давньогрецької притчi про майстерного художника.
Iмiтування Квiткою стилю усних народних оповiдачiв зауважував той-таки Д. Чижевський: "Всi оповiдання Квiтки збудовано як живу оповiдь, що точиться з уст якогось оповiдача, не автора. Рiвнем оповiдача зумовленi i стиль, i мова оповiдання. Вмiння розповiдати в Квiтки незрiвнянне: вiн розповiдає широко, зупиняючись на деталях, чому чимало сприяє його бажання подавати етнографiчнi та побутовi подробицi".
Для твору, написаного в дискурсi усної жартiвливої оповiдi, не лише стиль, а й композицiя, i сюжет значною мiрою залежать вiд того, яку роль у її утвореннi вiдiграє особистий тон автора – цей тон виступає як органiзуюче начало, створюючи iлюзiю усної оповiдi: "Сюжет сам по собi перестає вiдiгравати органiзуючу роль. Оповiдач висуває себе на перший план, користуючись сюжетом, щоб зв'язати окремi стилiстичнi прийоми. Основна вага з сюжету переноситься на прийоми оповiдi... комiчнi ефекти досягаються манерою оповiдi", – писав Б. Ейхенбаум у класичному аналiзi "Шинелi" Гоголя – письменника, який також, принаймнi, на ранньому етапi творчостi, зазнав помiтного й сильного впливу української усної оповiдної традицiї.
Зв'язкам Гоголя з українською смiховою традицiєю великого значення надавав М. Бахтiн: "Творчiсть Гоголя – найбiльш значне явище смiхової лiтератури нового часу. Вона визначається безпосереднiм зв’язком Гоголя з народно-святковими формами його Вiтчизни. Українське народно-святкове i ярмаркове життя, яке Гоголь добре знав, пронизує бiльшiсть його оповiдань. (...) У "Миргородi" i в "Тарасi Бульбi" виступають риси гротескного реалiзму. Традицiї гротескного реалiзму на Українi були дуже поширенi... Бурсаки та "мандрованi дяки" розносили усну рекреативну лiтературу фацецiй, анекдотiв, пародiйної граматики по всiй Українi". I врештi Бахтiн робить зауваження, особливо знаменне, беручи до уваги, що українець Гоголь творив у контекстi iншої, не органiчно-близької йому лiтератури: «...Гоголь не мiг знайти нi вiдповiдного мiсця, нi теоретичного обґрунтування й освiтлення для такого смiху в умовах "серйозної" культури XIX ст. Вiн намагався бути зрозумiлим у лiтературному i читацькому середовищi, виправдовуючи свiй смiх».
Такi виправдання, втiм, не вважали потрiбними творцi нового українського письменства. Д. Чижевський розцiнює захоплення оповiдною традицiєю i її використання, як причину "неповноти" української лiтератури, засуджуючи за це Квiтку: "Вiн i до українського минулого ставиться, як до анекдотичного матерiалу" . Так само він звинувачує Котляревського та "котляревщину" в тому, що "нацiональне почуття читачiв ображав ужиток вульгаризмiв, а ще бiльше несерйозне ставлення до народної мови". Про стиль Котляревського Чижевський твердить, що вiн "був справжньою небезпекою для українського лiтературного розвитку...".
Однак лiтературу, яку творили Котляревський, Квiтка, Гребiнка, на думку Г. Грабовича, не слiд оцiнювати критерiями "повної" – "неповної", залежно вiд того, чи вона розвивала увесь спектр "потрiбних" жанрiв. Ключовим для них була не вiдповiднiсть загальноєвропейським мiркам та канонам, а органiчнiсть в загальному рiчищi української культурної традицiї. «Народ (в сенсi – folk) був культурно ближчим дрiбнiй шляхтi типу Квiтки та Гулака-Атемовського, нiж етос соцiально рiвних, але культурно вiдмiнних "москалiв"».
Пiдтвердження цього знаходимо у вступi П.Гулака-Артемовського до "Пiсень Гараська" – травестiйному переспiвi Горацiя: "Воно то, бач, по нашому Гарасько, а по-московськи Горацiй – О! вже вони хоч що, – перековерсають по-своєму". Квiтка 1833 р. видрукував "Шпигачки або по-московському (sic!) епiграми" – вже назвою пiдкреслюючи запозиченiсть "московського" та органiчнiсть українського жанрiв.
П. Кулiш у пiслямовi до "Чорної Ради", пояснюючи стилiстичну рiзницю варiантiв свого роману, написаних (власноруч) росiйською i українською мовами, мимоволi з'ясував походження панiвного дискурсу тодiшньої україномовної прози: "Це сталося як через вiдмiннiсть духу обох письменств, так i тому, що пишучи оригiнал, я дотримувався iншої засади, а перекладаючи, пiдходив до справи, як представник певного лiтературного середовища. Там (тобто в україномовнiй версiї, – Н.Г.) я в мiру можливости пiдпорядковувався тоновi й духовi наших спiвцiв та оповiдачiв (sic!), тут (тобто в росiйськiй версiї) я лишався письменником певного виробленого смаку".
Квiтка використовує у своїх україномовних повiстях вигаданого оповiдача – Грицька Основ'яненка; Гоголь у раннiх "малоросiйських" – пасiчника Рудого Панька. В обох iмiтується усна оповiдь, звернена до умовних слухачiв. В обох письменникiв не лише селянський та козацький побут, а й образи народної фантастики поданi в комiчному трактуваннi. "Зовнi вони схожi, а по сутi – рiзнi. Гоголь, вибравши Рудого Панька посередником мiж собою i читачем, не виявляє великої турботи про те, щоб його маска мiцно трималась. Квiтку важко вiдокремити вiд Грицька Основ'яненка, обивателя-мiщанина примiської слободи, який любить iнодi посмiшити, але в бiльшостi випадкiв поважний, богобоязливий оповiдач".
Подiбне говорилося й про автора "Енеїди": "Котляревський стає в позу простої людини, яка не розумiє того, що робиться у "вищому свiтi", i говорить все про якiсь дива".
Такий самий спосіб усної жартiвливої оповiдi використовував I.Нечуй-Левицький у "Кайдашевiй сiм'ї" та в оповiданнях про "Бабу Параску та бабу Палажку". Бiльше того, Нечуй-Левицький рекомендував письменникам як зразок "язик сiльської баби", iнакше кажучи, народну "рубану, урочисту мову, швидку, шпарку й живу, як сама жизнь". Сiльська баба для нього – хранителька i популяризатор усної народної творчостi, а школою стилiстичної майстерностi є фольклор: "Українськi писалники (так!) повиннi обсипати свої твори сими перлами народної поезiї, як золотою ряскою. Вони дадуть їх творам гарячий поетичний народний колорит, i колорит живий, врiвнi з котрим твори, писанi книжним, робленим язиком, будуть похожi на мумiї".
Як бачимо, традицiя "органiчностi", що й далi протiкала в рiчищi народного жартiвливого дискурсу, дожила й до початку ХХ столiття.
Ще одним яскравим зразком живучостi цiєї традицiї стали "усмiшки" Остапа Вишнi. Великий вплив справила на нього творчiсть М. Гоголя. "Певне, якби не Микола Васильович, – признавався Остап Вишня, – то лiкарював би я, очевидячки, всеньке своє життя. Це вiн потяг мене в лiтературу".
Причини величезної популярностi й "живучостi" творчостi Вишнi – у поєднаннi надзвичайно розвиненого чуття "смiшного" iз знанням народного життя та традицiйного народного гумору. "Комiзм Вишнi не був комiзмом ситуацiй чи масок, а комiзмом бiльш тонким – комiзмом слова, гри слiв, жарту, афоризму, примовки, недомовки, натяку, каламбуру... В "усмiшках" Вишнi наче наново вiдновлювався гумор села, що за столiття своєї соцiальної бiографiї нагромадило свiй мудрий i добродушний скептицизм".
Популярнiсть письменника часто залежить вiд його "здатностi резонувати в лад з колективним досвiдом, емоцiями та сподiваннями аудиторiї". Про готовнiсть українського середовища до сприйняття лiтератури цього роду говорить її традицiйна, протягом десятилiть, популярнiсть. "Остап Вишня – письменник унiкальної популярностi, рекордних – мiльйонових! – тиражiв".
Iнший жанр лiтературної творчостi, джерелом якого став традицiйний анекдот, – спiвомовка. У спiвомовках сюжети традицiйних (а тепер – i "нових") анекдотiв вiдтворюються у вiршованiй формi.
Спiвомовки С. Руданського – це майже виключно традицiйнi анекдоти в майстернiй вiршованiй обробцi. Обираючи сюжет, Руданський не переробляв його, лише надавав бiльшої виразностi. Як i в традицiйному анекдотi, бачимо тут одурених i хитрунiв. У ролi одуреного переважно виступає пiп, а селянин – хоч i хитрун, проте затурканий i забобонний. Колоритнi фiгури представникiв iнших нацiональностей (простодушний циган, пихатий поляк, скупий шинкар-єврей) – це також знайомi персонажi традицiйних анекдотiв, якi вiдбивають народнi уявлення про "чужих".
Творчiсть Павла Глазового можна розглядати як сучасне продовження цiєї лiтературної традицiї. З тiєю новацiєю, що змальованi ним анекдотичнi ситуацiї менш унiверсальнi, а бiльш сатиричнi, при цьому його критика завжди залишалася "в межаж дозволеного". Глазовий використовує сюжети народних анекдотiв або ж сценки із сучасного побуту i вдало поєднує з манерою оповiдi та прийомами комiчного, притаманними традицiйному анекдоту, скажімо, iз використанням приказок, суржику та мовних непорозумiнь, наприклад, обiгрування слiв "язык-язик" у пiзньому вiршику, що висмiює тих, хто не хоче вчити української мови:
...Отака сама бiда в моєї корови –
має, бiдна, язика, та не знає мови.
Значнi змiни в культурному i суспiльному життi вiдбулись протягом XX ст. Центр суспiльного життя перемiщується до мiста. Дискурс усної народної оповiдi, тiсно пов'язаний iз фольклорною традицiєю, селянським середовищем, поступово занепадає. Мiське середовище творить iнший тип побуту, iнший стиль i темп життя, а отже, й усного мовлення. З'являються й новi типи та новi герої анекдотiв. Зокрема, "селянин" стає "селюком" ("жлобом", "рогулем") i отримує роль дурня у взаєминах iз хитруном "городянином".
На основi анекдотiв, що утворилися в мiському середовищi, героями яких є городяни (мiщани), в побутових ситуацiях, подружнiх, мiжетнiчних стосунках, пiсля встановлення радянської влади поступово формуються як доволi самостiйне явище т.зв. радянськi анекдоти. Вони продовжують традицiю мiщанських анекдотiв, але, принаймнi, у провiнцiйному українському середовищi, – значною мiрою вбирають традицiю народної жартiвливої оповiдi; поєднують давнє вмiння українцiв пожартувати, зокрема, над собою, готовнiсть сприймати традицiйний гумор, переплiтаючи його з новими рисами в умовах "нової iсторичної спiльноти".
Тоталiтарному радянському режимовi притаманна була наполеглива й постiйна iдеологiчна обробка населення, психологiчний опiр якiй ставав поштовхом до творення багатьох анекдотiв.
В умовах полiтичної та iнтелектуальної неволi побутування анекдоту набуває нових рис – iз жанру усної народної творчостi він перетворюється на своєрiдний спосiб сприйняття i вiдтворення дiйсностi, який допомагає самоствердитись i вижити. Цей спосiб породжений незадоволенням i необхiднiстю примирення, пристосування. Анекдот дає можливiсть висловитися, "вивiльнити" думки, смiятися, щоб не плакати, виконуючи при цьому свою основну функцiю – розважальну.
Заборона викликає бажання зробити недозволене, а замовчування посилює iнтерес. "Серйозна" офiцiйна культура, яка спиралася на "священнiсть радянської iсторiї", давала чимало "сировини" для створення i швидкого розповсюдження анекдотiв.
Майстернiсть оповiдача, довiра мiж слухачами та оповiдачами залишаються важливими чинниками при побутуваннi радянського анекдоту, але оповiдання та слухання анекдотiв як спосiб дозвiлля зазнали помiтних змiн. Радянське суспiльство стало "масовим" у тому сенсi, який надають цьому слову сучаснi культурологи, але водночас залишилось тоталiтарним. Як наслiдок, недозволенi в СРСР форми громадського й культурного життя деформувалися й сублiмувалися в анекдоти та їх розповiдання.
Радянськi анекдоти замiнювали еротичнi фiльми та бульварну лiтературу, вiльну пресу, громадсько-полiтичнi клуби, злободеннi кабаре тощо. Корпус текстiв радянських анекдотiв (особливо – надзвичайно численних полiтичних) являв собою своєрiдну альтернативну iсторiю, мiфологiю та поточну полiтику радянського суспiльства, в якiй дiяли всi ключовi постатi офiцiйної мiфологiї та полiтики, але – спародiйованi та шаржованi. При цьому часто давно вiдомi фабульнi схеми за участю дурнiв та трiкстерiв "перефарбовувалися" вiдповiдно до злоби дня.
Радянськi анекдоти можемо умовно подiлити на такi групи за тематикою: 1) полiтичнi; 2) еротичнi; 3) "ксенофобськi" (етностереотипнi); 4) побутовi.
Популярнiсть анекдоту залежить вiд рiвня дотепностi, вiд актуальностi теми, вiд розташування героїв в офiцiйнiй радянськiй "картинi свiту", а також, великою мiрою, вiд спроможностi анекдота порушити табу i висмiяти речi серйознi, важливi, священнi, – або тi, що видаються за такi.
Популярнiсть полiтичного анекдота переважно залежить вiд забороненостi теми, еротичного – вiд її замовчування; побутового, "ксенофобського" – вiд умiння "експлуатувати" стереотипнi риси та ситуацiї.
Творцем полiтичних анекдотiв була iнтелiгенцiя, витiснена на маргiнес офiцiйного суспiльства. Мiфологiзована радянська iсторiя (див. "Мiфи"), перетворюються нею на анекдоти, "iсторiя зводиться до iсторiйок". Герої радянської "священної iсторiї" – Ленiн, Крупська з Дзержинським (найближчi його соратники), Сталiн та Берiя, "полiтична проститутка" Троцький; постiйнi персонажi телесюжетiв єдиного радянського ТБ – Брежнєв, Громико, Суслов, Андропов, пiзнiше – Горбачов та Єльцин, а також герої "культових" радянських кiнофiльмiв – Чапаєв з Петькою та Анкою, Штiрлiц, Наташа Ростова, поручик Ржевський, трiйця комiчних акторiв (власнi прiзвища яких перетворилися на iмена персонажiв) – Вiцин, Нiкулiн, Моргунов, – стають основними персонажами радянських анекдотiв.
"Ксенофобськi" анекдоти радянських часiв також модифiкують набiр персонажiв – у них i далi фiгурують жиди й москалi (але зникають поляки та цигани, малопомiтнi в мiському життi), а також новонабутi народи-брати з яскравими стереотипними рисами – грузини, вiрмени, чукчi. Всi цi персонажi – як iсторико-полiтичнi, так i етностереотипнi – були породженнням спiльного сюжетного простору радянського анекдоту, визначеного спiльнiстю нав'язуваної офiцiйної iдеологiї, загальною централiзацiєю та унiфiкованiстю радянського побуту.
Приклади.
Полiтичнi анекдоти, якi побутували на територiї всього Радянського Союзу, були переважно росiйськомовними, бо радянська мiфологiя творилась в росiйськомовному центрi. Хоча iснували i користувались популярнiстю україномовнi полiтичнi анекдоти про "бандерiвцiв" та "москалiв", а також "про український нацiональний характер". В цих анекдотах прочитується сучасний український автостереотип, а також версiя найновiшої української iсторiї.
Приклади.
Питання статевих вiдносин старанно замовчувалось в офiцiйнiй радянській iдеологiї, а а в лiтературi та мистецтвi iснували сором'язливi (скорiше вдавано сором'язливi) зображення цiєї теми (див. "Еротика"). Всупереч цьому, масова свiдомiсть була насичена цiкавiстю до еротичної тематики. Про це свiдчить активне її обговорення в анекдотах. Еротичнi анекдоти побутували у величезнiй кiлькостi, в рiзних варiацiях i займали друге мiсце за популярнiстю пiсля полiтичних.
Так званi "дитячi анекдоти" також користувалися великою популярнiстю. Їх можна подiлити на двi групи. В однiй героями виступають дiточки або звiрятка (Чебурашка, їжачки, крокодили, мавпочки). В таких анекдотах переважає тонкий i лагiдний гумор, вони вiдбивають особливостi дитячого сприйняття свiту.
До iншої групи належать анекдоти про Вовочку, якi принципово вiдрiзняються вiд решти дитячих анекдотiв своєю провокацiйнiстю. В них вiдбивається не стiльки справдi дитячий свiт, скiльки iнфантильнiсть дорослих громадян в авторитарному суспiльствi: прагнення бодай вербально порушити заборони й уникнути вiдповiдальностi, прикриваючись дитячим нерозумiнням, незнанням.
Послаблення зовнiшньої цензури на анекдоти зменшило активнiсть їхнього побутування. А хвиля публiкацiй, що заполонила наприкiнцi 1980-х газети, журнали й породила велику кiлькiсть книг-збiрок, ба навiть захопила телебачення (московська телепрограма "Белый попугай"), схоже, теж уже спала. Сфера забороненого зменшується, полiтичнi, еротичнi, навiть етностереотипнi анекдоти друкують у газетах та книжках. Отже, сучасний анекдот в Українi втрачає свою чи не головну функцiю радянських часiв – творення альтернативної (щодо офiцiозу) картини свiту, та свою головну "видову" ознаку – усне побутування, однак продовжує iснувати як жанр гумористичної лiтератури.
| < Попередня | Наступна > |
|---|