Олександр Гриценко
Уже саме окреслення рамок явища популярної книжки в Українi зроджує кiлька проблем. Одна з них, термiнологiчна, стосується самого поняття "популярна книжка". Двозначнiсть закладено в словi "популярний" у багатьох мовах: з одного боку, воно є знаком загального визнання, застосовується до чогось сприйнятого i прийнятого бiльшiстю. З iншого боку – воно вiддавна було синонiмом простацтва, невибагливого смаку [Hartley, p. 152].
У випадку української книжки врахування кiлькiсного фактора популярностi ставить перед нами питання: чи зараховувати до популярних книжки релiгiйного характеру, як-от "Четьї Мiнеї", що довший час були найпоширенiшою книжкою в українському народi?
Натомiсть iсторiя термiну "популярний" в українськiй культурi породжує iншу проблему – чи мусить наш аналiз охоплювати також просвiтницькi брошурки-метелики кiнця ХIХ ст.? Адже в другiй половинi ХIХ ст. термiн "популярна книжка" вживався майже винятково до просвiтницьких брошурок, писаних "народною мовою" й поширюваних з метою "просвiчення" темних мас селянства. А до того гатунку лiтератури, який ми тепер називаємо популярною, вживався запозичений з росiйської термiн "лубочна" (див., напр., Залiзняк). За свiдченнями М. Драгоманова, Д. Антоновича, "популярнi" брошурки були на кiнець ХIХ ст. чи не єдиним по-справжньому масовим рiзновидом української друкованої книги. Та й вплив цих брошурок був (чи, принаймнi, мав би бути) значно ширший – не лише вчити, як боротися з хворобами та шкiдниками рослин, а й будити громадську та нацiональну свiдомiсть селян.
Iншi проблематичнi аспекти популярностi – мова книжки та її матерiальний медiум (книжки друкованi, манускрипти чи й просто рукописнi, тобто поширюванi "у списках", як-от "Iсторiя Русiв" до 1840-х рр.). До найочевиднiших проблем такого роду належать: росiйськомовна та польськомовна популярна книжка (якi явно домiнували кiлькiсно в масовiй лектурi в рiзних українських землях у певнi iсторичнi епохи), вплив "самвидаву" радянських часiв на популярну культуру тощо.
Нечисленнi "свiдомi" й численнiшi "несвiдомi" освiченi верстви українського суспiльства були двомовними, причому дуже часто "друга" мова (в Надднiпрянщинi – росiйська, в Галичинi – польська чи нiмецька) була за вживанiстю першою. ХХ ст. принесло в цьому сенсi лише ту змiну, що подiбнi явища поширилися й на українське селянство та робiтництво, "просвiчене" радянською "культурною революцiєю". Натомiсть культурнiй практицi "самвидаву" в цiй книзi присвячено окремий нарис.
Можна смiливо вважати, що незалежно вiд мови, друкована книжка в Українi до кiнця XVIII ст. не була явищем популярної культури через малоприступнiсть та жанрову обмеженiсть. За свiдченням М. Грушевського, "Книжнiсть була майже виключно церковна. З рукописного матерiалу бачимо, що люде дуже iнтересувалися iсторiєю, списували старi лiтописи, складали хронiки ближчого до них часу й iсторичнi збiрки. Але нiчого з того не було надруковано, окрiм одного-однiсiнького "Синопсиса" – коротенької iсторiї Русi, зложеної в Печеррськiй Лаврi дуже мертво й неповно. (...) Хотiлося людям чогось живiшого, свiжiшого, близького до бiжучого життя та його iнтересiв, а сього книга не давала. На перешкодi ставала, з одного боку, та обставина, що що всi тодiшнi українськi друкарнi були в церковних руках, та ще бiльше те, що московська влада своїми заборонами просто-таки загородила українськiй лiтературi всяку дорогу до тем живiших i сучасних" [Грушевський, с.392].
М. Драгоманов вважає цю закостенiлiсть української книжкової справи однiєю з причин швидкої русифiкацiї вищих верств Гетьманщини: "Тодi ще на Українi друкувалося книг бiльше, нiж у Московщинi, ...та на Українi друкували майже виключно стару церковщину, а в Московщинi виходили й речi технiчнi й учебники... Варто б українолюбцям, а надто галицьким клерикалам, роздумати над цею рiзницею й тепер!" [Драгоманов, с. 537].
Однак для нас справа не виглядає такою простою. Сучасний росiйський iсторик Б.Берман у працi "Читатель жития" зробив порiвняльний аналiз характеру текстiв та моделiв рецепцiї житiйної лiтератури та популярної книжки в сучасному сенсi. Перша принципова подiбнiсть – в настановi не на оригiнальнiсть, а на узвичаєнiсть, традицiю: "В читательском восприятии житий существенным и значимым должно быть не оригинальное, не отступления от канона, а неизменное, повторяемое – сам канон. (…) Как раз новизны и увлекательности средневековый читатель житий, по-видимому, и не искал в них" [Берман, с.160].
Те саме, як ми знаємо, слушно й для всiх жанрiв i видiв мас-культури. Берман констатує: "Жития рассчитаны на аудиторию, которой нужны не идеи, а нормы. (...) Как и читатели житий, современный, так называемый "массовый читатель", прежде чем раскрыть книгу, уже может пересказать ее общие контуры: преступление будет раскрыто, герой пройдет испытания невредимым, злодей будет наказан, любовники сойдутся и т.д. Однако прелесть раскрытия тайны, сладкий ужас балансирования над пропастью – все эти эффекты удаются, лишь когда читатель знает заведомо, что тайна будет ему открыта и герой спасется, но не подозревает, как именно это произойдет" [Берман, с. 162].
Картина свiту, що її пропонують "Четьї Мiнеї", також виявляє, на думку Бермана, велику подiбнiсть iз зображенням свiту в популярних бойовиках, де "хороший" герой лупцює ницих ворогiв, захищаючи справедливiсть чи щастя гнаних i голодних: "Родство при всей его неисторичности особенно наглядно при сравнении житий с той героически-остросюжетной литературой, где мир разделен надвое: на черное и белое, чужих и своих, их и наших, причем один "свой" противостоит многим "чужим", вступает в неравную борьбу и побеждает в ней" [Берман, с.174].
Аналiз окремих текстiв "житiй" виявляє, що в сюжетах важливу роль вiдiграють епiзоди, сповненi еротичних мотивiв та мотивiв насильства (спокуси, тортури), а також – "конфлiкти цiнностей", переважно – традицiйних (родинних, майнових тощо) iз iдейно-християнськими.
З усього сказаного випливає висновок про важливiсть вивчення популярної "житiйної" лектури для з’ясування культурних запитiв, смакiв та моделiв рецепцiї тодiшнього масового читача: "Жития святых – это литература, игравшая основную роль в повседневном чтении (как бы скудно оно не было) представителей средневекового общества, обслуживавшая массового читателя... Это литература, которая не просто сосредоточила конститутивные характеристики некоторого образа мышления, но и выразила их на наиболее усредненном, общедоступном, массовом уровне" [там само, с.163].
Iсторiю "свiтської" популярної книжки в Українi можна починати з "Енеїди". Її поява, одначе, мала й iнший принциповий аспект – початок розрiзнення української (себто україномовної) книжки та "книжки в Українi". Як каже Д. Антонович: "У кiнцi XVII ст. з’явилося перше видання "Енеїди" 1798 р., що вважається початком нової української лiтератури в мовi, основою якої послужила ...простонародна українська мова. Вiднинi доводиться вiдрiзняти поняття "книга в Українi" та "українська книга", себто книга в народнiй мовi, що стремить виробитися в мову лiтературну... Ця нова українська книга... виходить не тiльки в Українi, але й у Петербурзi та Москвi навiть бiльше та частiше аж до 70-х рр. XIX ст., нiж на Українi" [Антонович, с. 140]. Звiдси видно, що в нашому розглядi неможливо обмежитися книжками, виданими на територiї України, навiть якщо йдеться про україномовнi видання.
Як свiдчить М. Грушевський [1992, с.448], "Три видання "Енеїди", що вийшли на протязi одного десятилiття i були розхопленi земляками, зробили появу сiєї книжки епохою не тiльки в iсторiї українського письменства, але i в розвою української свiдомостi. Крiм формальної сторони – лiтературного друкованого твору, писаного народною мовою, i то надзвичайно легкою, свобiдною i заразом культурною, що непереможно вабила читача, – книжка мала дiйсно дорогоцiнний змiст. (...) З-поза веселих i грубуватих часом жартiв вставали образи "вiчної пам’ятi Гетьманщини", вставало народне життя, змальоване з великою любов’ю i знанням".
Пiсля "Енеїди" в iсторiї популярної україномовної книжки настає пауза на кiлька десятилiть – з причин не лише цензурних, а й мовно-культурних, адже "простонародна" мова не могла цiлком задовiльнити потреби єдиної на той час читацької аудиторiї – лiвобережного українського дворянства, порiвняно невеликого етнiчно українського мiщанства та малочисельної "свiдомої" iнтелiгенцiї.
Русифiкацiя, занепад шкiльництва руйнували цивiлiзацiйнi пiдвалини, на яких могла сформуватися масова україномовна аудиторiя. На дозвiллi читалися росiйськi та французькi романи, й лише часом, для задоволення тих духовних потреб, що їх жодна чужа книжка не потамує – українська белетристика, а то й росiйськомовна (з огляду на невиробленiсть "освiченої" рiдної мови) iсторико-патрiотична лiтература, як-от "История Русов".
М. Грушевський вiдзначає: "Особливо великий вплив мала безiменна "История Русов"... Надруковано її було аж пiзнiше, наприкiнцi 1840-х рр., але вона розповсюджувалася в копiях i велико вплинула на розвiй українського письменства, надовго заповнивши його своїми фантастичними, але з великим патрiотичним запалом продуманими постатями й подiями" [Грушевський, с.450].
Малопоширеностi популярного читання як власне української культурної практики сприяв також вiдверто "антирозважальний" характер тодiшнього українського культурного руху – його популiзм ("народництво") аж нiяк не слiд плутати з популярнiстю в сучасному сенсi. Про розлам мiж народницькою iдеологiєю українського руху та його iнтелiгентським характером свiдчить Д. Антонович: "...Як не дивно, а новий, опертий на простонароднiсть рух i створена ним простонародна книжка до крiпацьких мас, власне, не доходили. Цей рух залишався iнтелiгентським, i книжка розходилася виключно мiж iнтелiгенцiєю... Тiльки в 1860 р. П. Кулiш, що завiв на той час власну друкарню в Петербурзi, започаткував видавництво для широких українських мас. ...В 60-х та 70-х роках окремими зусиллями по рiзних мiстах i по рiзних друкарнях друкувалося чимало книжечок для народного вжитку" [Антонович, с.124].
"Енеїду" та, до певної мiри, "Историю Русов" можна вважати першими українськими "культовими" книжками – в розумiннi, яке надається цьому виразу в сучаснiй масовiй культурi. Але невдовзi з’явилася перша повномасштабна, на довгi десятилiття, українська "культова" книжка i "культовий" автор – iдеться про "Кобзар" Тараса Шевченка. Грушевський писав: "Поява першого "Кобзаря" 1840 р. i зараз потiм "Гайдамакiв" була многоважною подiєю українського життя. Справедливо зауважив визначний великоруський критик, що українське письменство, мавши в своїх рядах Шевченка, вже не потребувало нiяких доказiв свого права на iснування" [Грушевський, 1992, с.453].
Про сприйняття шевченкової поезiї тодiшньою українською iнтелiгенцiєю найкраще свiдчать вiдомi слова М. Костомарова: "Муза Шевченка роздирала завiсу народного життя. I страшно, i солодко, i боляче, й цiкаво було зазирнути туди".
Надзвичайно популярний ще за життя серед української та "прогресивної", народницької росiйської iнтелiгенцiї (завдяки iмiджевi поета-селянина), Шевченко, втiм, став по-справжньому популярним у широких масах лише наприкiнцi ХIХ ст. Перше посмертне, дуже неповне видання "Кобзаря" 1867 р. мало наклад 3 тис. прим., натомiсть за кiльканадцять рокiв ситуацiя змiнилася. За свiдченням Ю. Шевельова, "першим значним проломом [бар’єрiв, створених Емським указом] стало видання Шевченкового "Кобзаря" накладом 25 тисяч прим. (прибл. 1880 р.)" [Шевельов, с.13]. Наприкiнцi ж ХIХ ст. сформувався справжнiй загальнонародний культ Шевченка та його "Кобзаря" як своєрiдного "святого письма" для нацiонально-свiдомого українства. Цей культ з рiзною iнтенсивнiстю тривав цiле столiття (як триває й дотепер), час вiд часу породжуючи здивованi свiдчення сусiдiв по "соцiалiстичному табору": "Я не знаю другого поэта, кому бы так поклонялись – в массе, словно святому, обливаясь слезами, как в церкви, заскорузлые мужики, перед иконой-портретом, в полотенцах, на потайном юбилее, в каптерке, хором, как Отче наш: – Батьку! Тарасе!" [А.Терц, с.570].
Детальнiшому аналiзовi ролi творчостi та особистостi Шевченка в українськiй популярнiй культурi тут, мабуть, не мiсце, та все ж наведемо точку зору одного з найавторитетнiших дослiдникiв – Г. Грабовича: "Не тiльки українська лiтература, але й українське культурне й полiтичне життя, та й сам нацiональний дух XIX ст. вирiшальним чином сформованi Шевченком. Однак цiлком очевидно, що його далекосяжний вплив характеризує не тiльки силу його поезiї, а й потреби, а заразом i полiтичне безсилля народу, речником якого вiн став. ...Iсторичний феномен Шевченка, крiм усього iншого, грунтується на культурнiй готовностi вiдповiдної аудиторiї та здатностi письменника резонувати в лад з її колективним досвiдом, емоцiями та сподiваннями" [Грабович, с.8].
Протягом наступних кiлькох десятилiть по Шевченковi українське красне письменство не створило нових "культових" книг. Утiм, i суспiльно-полiтична атмосфера аж нiяк цьому не сприяла – серед iнтелiгенцiї (як української, так i росiйської) панувала народницька iдеологiя, умами володiли прожекти "просвiчення" селянських мас. М. Драгоманов, загалом несхильний до рожевого нацiонал-оптимiзму, писав одначе: "По таких прикладах, якi ми бачили в 1874-76 рр., коли українських книг, що були виданi й розповсюджувалися невеликим гуртком, розходилось по 27 тисяч екз. на рiк, тодi як всеросiйський офiцiйний комiтет грамотностi розширив тiльки 42 тисяч екз. росiйських популярних книг на всю Росiю, можна гадати, що при найменшiй волi українська популярна лiтература зробила б неможливою всяку конкуренцiю з нею на Українi" [Драгоманов, с.547].
На цей час розвинулася українська преса в Галичинi, до чого немалою мiрою прислужилися й схiдноукраїнськi iнтелектуали – Драгоманов, Грушевський. Надднiпрянська iнтелiгенцiя не могла видавати своїх книг та часописiв, але могла забезпечувати дописами та передплачувати видання галицькi. Втiм, чисельнiсть цих передплатникiв свiдчить про скромнi розмiри iнтелiгентської української аудиторiї: "У роках 1890-1896 на пiдросiйськiй Українi було понад 400 передплатникiв львiвської "Зорi", "Лiт.-наук. вiсник" 1899 р. передплачувало 155 осiб, у квiтнi 1901 р. передплату заборонено" [Шевельов, с.14] Розширити ж аудиторiю української книжки на селянськi маси заважали русифiкованiсть шкiльництва, а ще бiльше – масштаби неписьменностi. "За переписом 1897 р. серед українцiв загалом неграмотнiсть сягала 80%, по селах цей вiдсоток повинен був бути ще нижчим" [Шевельов, с.15].
Iнфраструктура книжкової справи взагалi перебувала в зародковому станi: "До 1905 р. була, так виглядає, одним-одна українська книгарня на всю пiдросiйську Україну (власнiсть "Киевской старины"). На 1908 рiк їх стало три в Києвi та ще по однiй – у Полтавi, Кременчуцi, Харковi, Катеринославi, Одесi. Катеринодарi й Ст. Петербурзi. Але, з iншого боку, 10 книгарень для всiєї пiдросiйської України – це було свiдчення низького щабля розвитку" [Шевельов, с.52].
Становще почало, як бачимо, швидко змiнюватися пiсля революцiї 1905 року, яка де-факто скасувала емсько-валуєвську культурну полiтику царату. Але мрiя просвiтян – навчати сiльських дiтей української лiтературної мови, без чого про справдi масового читача годi було й мрiяти, так i не здiйснилася до 1917 року. Цiкавий ефект, утiм, мало перебування росiйського вiйська, значною мiрою вкомплектованого солдатами-українцями, в Галичинi пiд час Першої свiтової вiйни: "Чикаленко говорить, що пiсля окупацiї Галичини й Буковини продаж українських книжок на пiдросiйськiй Українi "пiдскочив до нечуваних розмiрiв" [Шевельов, с.73].
Iз настанням епохи бiльш-менш вiльного розвитку української книги – як просвiтницької, так i "поважної", та й суто розважальної, в iнтелiгентських колах спалахнула дискусiя про чинник "популярностi".
Розмiрковуючи про "кориснiсть" чи "шкiдливiсть" для масового читача популярної "Iсторiї України-Руси" М. Аркаса, М. Грушевський задекларував тодi, 1908 року, позицiю, яку можна вважати фундаментальною для популiстської (народницької, або ж просвiтницької) концепцiї нацiональної культури та культурної полiтики: "Нам не вiльно наркотиками, умисним гранням на рiзунських iнстинктах, на шовiнiстичних почуттях, на всяких демагогiчних, "хлополапських" струнах дражнити нацiональнi почуття. (...) Все се недостойне українства, ясної й чистої української нацiональної iдеї, вистражданої нашими попередниками й нацiональним заповiтом їх переказаної нам" [Грушевський, 1908, с. 121].
Iз цих слiв, що, вочевидь, вiдбивали точку зору бiльшостi "свiдомого українства", можемо уявити, в яких несприятливих умовах опинилася власне популярна українська книжка тодi, коли нарештi зникли цензурнi перепони: брак не лише будь-якої офiцiйної пiдтримки, а й пiдтримки з боку власної нацiональної iнтелiгенцiї, майже повна вiдсутнiсть дiлового досвiду (а популярна, сирiч "лубочна" книжка – це справа комерцiйна, це бiзнес), штучно обмежена (через брак україномовних шкiл) читацька аудиторiя, нарештi, сильна конкуренцiя з боку вже сформованих на той час книжкових iндустрiй – росiйської, а в Галичинi – польської та нiмецької.
М. Залiзняк, оглядаючи в ЛНВ "українську популярну лiтературу за 1909 рiк", присвятив 90% мiсця виданням просвiтницьким, науково-популярним, i лише наприкiнцi, вдiливши кiлька абзацiв "лубочним" книжечкам на кшталт "Дванадцять кiп брехнi та мiшок правди, збiрник веселих українських оповiдань, козацьких брехеньок, жартiвливих пiсень i дечого другого, веселого й чудного, всiм людям на втiху для реготу й смiху", зауважує: "У нас звичайно висловлюється думка, що така лєктура дуже шкiдлива для народу. Ми переглянули майже всi "лубочнi" видання за 1909 р. i прийшли до iншого висновку. Правда, назвати сю лiтературу пожитечною не можна, й для того треба старатися, щоб витиснути її українськими книжками з бiльш iдейним змiстом [sic!]. Одначе в бiльшостi випадкiв i шкiдливими такi книжки назвати не можна – вони мiстять у собi в українськiй мовi рiжнi анекдоти, оповiдання, байки, казки, пiснi, котрi можуть бути цiкавою i нешкiдливою лєктурою для селян i робiтникiв, добра ж їх сторона в тiм, що вони привчають широкi маси народа до українського слова, до української книжки. А що сi книжки дiйсно широко iдуть, се знаємо з того, що найменший наклад кожної такої книжки – 6 тис., а часто й 9, i 12 тис., до того ж деякi з них виходять четвертим накладом" [Залiзняк, с.598].
Коли порiвняємо цi данi з сумною констатацiєю Грушевського, що "у нас тим часом не то що казкових успiхiв, а й скiльки-небудь можливої розпродажи не мають навiть автори загальнопризнаної вартости й талановитости. 10-15 лiт проходить, поки книжка Франка, Коцюбинського, Кобилянської розiйдеться в тисячi-пiвтори тисячi примiрникiв, покриє друкарськi кошти i який-небудь смiшно-малий гонорарець..." [Грушевський, 1911, с.401], – то дивовижним видається, що толерантний погляд М.Залiзняка на "лубочну" лiтературу був винятком на тлi загального осуду й непомiчання.
Справдi радикальнi змiни для української книги почалися навеснi 1917 року. За даними мiсячника "Книгарь" (1917, 3, 160), за чотири мiсяцi 1917 року "розпродано 80 тис. прим. брошури М. Грушевського "Якої автономiї ми хочемо", приблизно за мiсяць – 19 тис. його ж "Iлюстрованої iсторiї України"; "Про народне самоврядування" В. Королева розiйшлося в кiлькостi 50 тис. ...Попит на книжки був такий великий, що видавниче дiло стало прибутковим заняттям. Як сказано в редакцiйнiй статтi журналу "Книгарь" (1917, 2): "...навiть по маленьких мiстечках з’являються новi видавництва, не знайомi з добрими нашими традицiями, ...не свiдомi лiтературних звичаїв i крамарсько-книгарської етики. Вони видають книжечки з бездарними вiршиками по карбованцю за пiвтора аркушi безграмотного друку... i пачкарським шляхом намагаються загрiбати своєю сверблячою рукою свiжу копiйчину..." [Шевельов, с.95].
У цей новий час з’явилося, нарештi, в українському письменствi перше iм’я, яке можемо цiлком вiднести до знаменитостей власне популярної лiтератури, в "низькому" сенсi. Йдеться про катеринославського iсторичного романiста Адрiяна Кащенка. С. Пiнчук у своїй передмовi до останнього перевидання книги Кащенка "Пiд Корсунем" (1992) продовжив традицiю "серйозної" української критики: про популярних авторiв – або погано, або нiчого: "...А.Кащенко був би неможливий без тiєї ситуацiї, яка склалася в українськiй культурi в час першої революцiї та пiсля неї... У вiдiрваному вiд культурних центрiв Катеринославi вiн розгорнув бурхливу видавничу дiяльнiсть, заполонив своїми погано вiдредагованими, виданими на абиякому паперi книжками загальноукраїнський ринок" [Кащенко, 1992, с.8].
Лiтературознавець М. Шудря так характеризує лiтературний шлях свого знаменитого земляка: "Вигнанець за неуспiшнiсть з гiмназiї, випускник юнкерського училища, якого не вабить вiйськова кар’єра, а невдовзi – дрiбний залiзничний службовець... зненацька сiдає за письмовий стiл i береться за перо белетриста..." [Кащенко, 1991, с. 485].
1916 року А. Кащенко писав про перше видання своїх "Оповiдань про вiсько Запорозьке": "З п’яти тис. примiрникiв у мене тепер уже продано бiля 2700... Посилаю вам всi цi вiдомостi, гадаючи, що вони мають вагу для оцiнки сучасного стану українського руху". А через два роки, 1918-го, вiн пише: "Я живий ще, та тiльки ледве живий, бо перевтомився, видавши 22 книжки своїх творiв. Деякi з них за один рiк вийшли по двiчi" [Кащенко, 1991, c.487].
Поразка Визвольних змагань та виникнення УРСР як частини бiльшовицької СРСР мала для української книжки наслiдки неоднозначнi – з одного боку, iдеологiчна цензура та полiтичнi переслiдування "тих, хто не з нами", з iншого ж – уперше в українськiй iсторiї запровадження шкiльництва рiдною мовою, а в 1926-1930 рр. – ще й активна державна полiтика "українiзацiї". Як зазначає Шевельов, "з однiєї статтi ми довiдуємося, що в Артемiвськiй окрузi Донецької областi була визначена квота для закупу книжок у книгозбiрнях – 75% мусили були українською мовою" [Шевельов, с.140]. Утiм, читач україномовної преси та книги й далi залишався переважно селянином та "свiдомим" iнтелiгентом. Це видно хоча б iз того, що наклад "Комунiста" (центральний орган ЦК КП(б)У) досяг 1930 року 122 тис. прим., урядового часопису "Вiсти" – 90 тис., зате газета для селян "Радянське село" мала наклад 600 тис." [Шевельов, с.143].
Однак саме у 20-i роки вперше з’являються популярнi українськi книжки не в "просвiтницькому" чи патрiотичному сенсi, а в тому розумiннi, яке вкладають у це слово "нормальнi" нацiї – книжки "легкого" жанру, читанi якнайширшою аудиторiєю передусiм задля розваги. Першим "культовим автором нового типу" став Остап Вишня. Як зазначав автор чи не найкращої досi розвiдки про О. Вишню, хоча й писаної майже 40 рокiв тому, Юрiй Лаврiненко: "Остап Вишня – письменник унiкальної (не тiльки для України) популярностi, рекордних – мiльйонових! – тиражiв, твори якого знали навiть неписьменнi, за що його деякi вибагливi критики виключали з лiтератури, а диктатори – з життя".
...За два-три роки працi гумориста Вишня став найбiльш знаним пiсля Шевченка i поруч з Ленiним iм’ям. ...На 1928 рiк вийшло коло 25 збiрок "вишневих усмiшок", а 1928 року було видано чотиритомовi вибранi "Усмiшки". До початку розгрому й колективiзацiї села (1930) тираж книжок Вишнi доходив до двох мiльйонiв – нечуваної для тих часiв цифри.
...Комiзм Вишнi не був комiзмом ситуацiй чи масок, а комiзмом бiльш тонким – комiзмом слова, гри слiв, жарту, афоризму, примовки, недомовки, натяку, каламбуру... В "усмiшках" Вишнi наче наново вiдновлювався гумор села, що за столiття своєї соцiальної i нацiональної бiографiї нагромадило свiй мудрий i добродушний скептицизм" [Лаврiненко, с. 607-609].
Поява такого ранiше небаченого в українськiй культурi явища не пройшла повз увагу критики, яка, втiм, з великими труднощами шукала вiдповiдних iнструментiв та критерiїв для його аналiзу. "Лiвий" критик О. Полторацький "уславився" трактатом "Що таке є Остап Вишня?" ("Нова генерацiя", 1932): "Так само iз Вишнею – читач проголосував за нього своїм попитом, а критика й досi не встигла констатувати, чи вiн є корисний для сучасностi, а чи нi. " Полторацький намагався проаналiзувати О.Вишню, поєднуючи iнструментарiй росiйського формалiзму з пролеткультiвською голоблею: "...Словник [Остапа Вишнi] є словник глибоконародний. ...Отже, мовна практика Остапа Вишнi є мовною практикою реакцiйною. Мова Остапа Вишнi на сьогоднi вже є в культурному вiдношеннi нижчою за мову сьогоднiшнього аграрного робiтника колгоспу, що знає "диференцiйований пай", "колективiзацiю" i т.д. ".
Спробу спокiйного аналiзу зробив Б. Антоненко-Давидович (що видрукував статтю про О. Вишню пiд псевдонiмом Б. Вiрний), але лише продемонстрував неспроможнiсть цивiлiзаторсько-просвiтянського пiдходу: "О. Вишня – це криза нашого гумору... Гудити О. Вишню з його "прийомами" – це значить гудити численного читача О. Вишнi з його смаками, це значить фактично писати рецензiю на читача. ...Ми констатуємо факт величезної популярностi й успiху серед читацької маси Вишневих "усмiшок". Цей факт примушує нас сказати, що тiльки низький культурний рiвень або справжня "культура примiтивiзму" може продукувати Вишневий гумор i живитися ним. ...Недалеке майбутнє несе забуття Остаповi Вишнi" [Лаврiненко, с.608]. Вочевидь, Антоненко-Давидович опинився (й залишився до останку, як ми невдовзi побачимо) в полонi тiєї просвiтницької iдеологеми, що прогрес культури й освiти означає завоювання "високим мистецтвом" деедалi бiльшої, а в перспективi – всiєї читацької аудиторiї, iз паралельною смертю всього "примiтивно-розважального". Цiлком необгрунтована вiра, як ми знаємо.
"Плужанин" C. Пилипенко виявився концептуально свiжiшим – вiн спробував переглянути традицiйнi критерiї лiтературних вартостей: "Коли ми поставимо питання, хто зараз найкращий письменник з точки погляду популярностi, розмiру його впливу на Українi, – я скажу, що це ...буде Остап Вишня, бо його твори читаються, йдуть в маси... Коли ж вiзьмемо iсторiю української лiтератури Дорошкевича абощо, коли ми пошукаємо там найвидатнiших, найвпливовiших сучасних письменникiв, то там прiзвища О. Вишнi не знайдемо" [цит. за: Хвильовий, с.788].
Несподiваним чином ця дискусiя про феномен О.Вишнi продовжилася в нашi часи – екс-дисидент, а нинi – активний пропагандист православної духовностi Євген Сверстюк у статтi "У боротьбi за iстину" гостро полемiзує iз критиком В. Ковалем, який порiвняв давню статтю Антоненка-Давидовича iз "полiтичним доносом" на Вишню. Сверстюк ("Блуднi синиУкраїни", Київ, 1993) пригадує свою розмову iз Антоненком-Давидовичем, що нiбито мала мiсце 1983 р.:
– Пане Євгене, мене цiкавить ваша думка про творчiсть Остапа Вишнi. Я колись виступав з критикою його гумору...
– Я теж, Борисе Дмитровичу. Ще в школi я не зносив цих дешевих смiховинок, цих "зенiток" i "самостiйних дiрок", читанням яких закiнчувалися пiсля вiйни партiйнi балагани. Жалюгiдне враження справив на нас, студентiв, i сам Остап Вишня, якого привозили з агiтковими цiлями. Але потiм я випадково натрапив на "Вишневi усмiшки" 20-х рокiв i несподiвано вiдкрив для себе, що Остап Вишня був культурним, навiть iнтелiгентним письменником, близьким до ВАПЛIТЕ. Аналогiя з Тичиною...
– Вiн i тодi був нерiвним: мене дратували цi невибагливi грубуватi смiховини, подвiйнi гримаси.
(...) Я собi уявив, як вiн [Антоненко-Давидович] з розгону налетiв на кумедний вiтряк смiхотворства в тi роки, коли смiх викликав алергiю. Це була знайома атака українських патрiотiв на "котляревщину", на фарс i оперетку, на блазнювання. Їм хотiлося гострої, викривальної сатири, "розумної i благородної", як казав Шевченко. Але сатирикiв у 4-х томах бiльшовики не видають. А малоросiйське смiхотворство на занедбанiй i замiнованiй українськiй нивi росте, як бур’ян. I треба його корчувати якось..." [Сверстюк, с. 165-166].
Сверстюковi з Вишнею все ясно – якщо "бiльшовики видали" – значить, лакуза. Дарма що тодi, наприкiнцi 20-х, ще видавали багатотомник емiгранта Винниченка та черговi томи "Iсторiї України-Русi" Грушевського. А те, що багатотомник Вишнi був наслiдком мiльйонних тиражiв тоненьких книжечок "усмiшок", якi мали нечуваний читацький успiх – то не аргумент на його користь. Справжнiм патрiотам не личило смiятися пiд большевицьким ярмом – у них, як пише Сверстюк, "смiх викликав алергiю". Купували "Вишневi усмiшки" й смiялися, вочевидь, лише несвiдомi примiтивнi мiщани або ж вороги України, щоб поглумитися над "дурним малоросом".
Варто зауважитии, що аргументи захисникiв нацiональної душi вiд "невибагливих грубуватих смiховин" фактично повторюють вiдомi iнвективи Бєлiнського на адресу Шевченкової сатири: "грубiсть, несмак, блазнювання, селюцька некультурнiсть" i так далi. Виходить, якщо смiєшся над "худою, довгоногою" царицею, то це – "гостра, викривальна сатира", а сам ти генiй i патрiот, а як кепкуєш зi своїх землякiв – то ти дешевий блазень.
Дуже показове Сверстюкове здивування, коли вiн "випадково" (отже, спецiально цим не цiкавився) дiзнається, що "жалюгiдний" i "дешевий" Вишня, виявляється, був колись "культурним, навiть iнтелiгентним", ба й "близьким до ВАПЛIТЕ" – цього Олiмпу нашої культури. Отже, Сверстюк не припускав можливостi, що "культурний, iнтелiгентний письменник" може писати не високоiнтелектуальнi твори, а "дешевi смiховини".
За останнi роки "точка погляду" академiчного лiтературознавства на найпопулярнiшого українського письменника мало змiнилася: в найновiшiй "Iсторiї української лiтератури ХХ ст." (Книга перша. 1910-1930-i роки. К.: Либiдь, 1993) О. Вишнi знайшлося мiсце лише в кiлькох перелiках iмен, натомiсть персональних статей удостоєнi "значнiшi" за нього прозаїки – Г. Михайличенко, Гео Шкурупiй, Катря Гриневичева та iн. Правда, в "Книзi другiй" (1940-1950-i рр.) автори вмiстили кiлькасторiнковий нарис про нього в роздiл "Сатира й гумор", поруч iз С. Олiйником – вочевидь, вважаючи "повоєнного Вишню" значущiшим за Вишню 20-х рокiв.
Статистика попиту в бiблiотеках (див., напр., огляд "Що читає Одеса" – "Плуг", № 1, 1928) показувала, що тодiшнi сучаснi письменники – окрiм, певно, Остапа Вишнi, – значно поступалися в популярностi класикам. Так, Хвильового (найпопулярнiшого) замовляли в бiблiотеках у вiсiм разiв рiдше, анiж Франка, у сiм – анiж Винниченка, у п’ять – анiж Коцюбинського i т.д.
Один iз перших зразкiв спокiйного, об’єктивного дослiдження явища популярної книжки та її рецепцiї українським "масовим читачем" пов’язаний з появою ще одної надзвичайно популярної української книжки – фантастично-пригодницького роману В. Винниченка "Сонячна машина". М.Зеров вiдгукнувся на неї статтею "Сонячна машина" як лiтературний твiр" (1929): "Про неї пишуть, говорять, упоряджають диспути, а головне – її читають, як нi одну українську книжку, як не читали навiть загально рекомендованих та обов’язкових Коцюбинського та Нечуя-Левицького в передiспитовi українiзацiйнi днi. (Це зауваження, мiж iншим, пояснює, чому українськi класики були лiдерами бiблiотечного попиту – О. Гр.)
...Не раз можна було почути й прочитати, що роман припав до вподоби масовому читачевi саме мiщанською своєю iдеологiєю (напр., Я. Савченко. "Для мiщанина" – Пролетарська правда, К., 1928, ч. 31). "Сонячна машина" для нас первина, i первина саме жанровою своєю фiзiономiєю. У нас нiколи не було великого роману з елементами авантюри та соцiальної фантастики". Далi М. Зеров на прикладах "свiжих" повiстей – "Бур’яну" А. Головка тощо – вiдносячи їх до "типу так би мовити "програмової" повiстi", аналiзує реакцiю аудиторiї: "Читачевi вiдразу (постараймося уявити читача масового) впадають в око двi риси: а) автор говорить про своє, знайоме, щоденне; б) його твiр вiдзначається якоюсь спрощенiстю механiки, якоюсь впередвизначенiстю фабульного розвитку. Навiть при найменшiй випробуваностi читач знає, "чим усе скiнчиться", чим "заспокоїться серце" i, перечитавши десяток подiбних оповiдань, за другий десяток береться з неохотою. "Сонячна машина" становить контраст до такого типу повiстей. Вона дає складнiший механiзм дiї, вона показує чуже, принаймнi на зверхнiй вигляд, не наше життя. I це iмпонує, подобається" [Зеров, т.2, с.435-439].
Необхiднiсть продовжувати розгляд явища популярної книжки в Українi, переходячи до 30-х i дальших рокiв, вимагає згадки про деякi дуже iстотнi риси радянської книжкової, м’яко кажучи, "специфiки".
Керiвники та пропагандисти колишнього СРСР любили хвалитися, що громадяни в їхнiй країнi читають бiльше, анiж деiнде. Якийсь час це справдi було так, хоча причини полягали, мабуть, не в найвищiй окультуреностi наших спiвгромадян. За суворо дозованого обсягу iнформацiї про зовнiшнiй свiт та власне минуле, за невеликого вибору доступних розваг цiлком природним для багатьох людей було звернутися за порадою та розрадою до хорошої книжки.
У СРСР видавалася величезна кiлькiсть книжок, величезними накладами й за смiховинно низькими цiнами – адже i видавництва, й полiграфiчна промисловiсть, i "мережа книгорозповсюдження" (цей радянський термiн справдi точнiше передає суть того, що деiнде називалось би книготоргiвлею) були цiлком державними, централiзовано планованими й контрольованими. Централiзовано для всього СРСР встановлювалися надзвичайно низькi цiни на папiр, друк, самi книжки. Централiзовано вiдбувалося й планування видань – при цьому керувалися передусiм полiтичними, iдеологiчними, державницько-престижними, освiтнiми мiркуваннями, i лише в останню чергу – економiчними, ринковими критерiями та iнтересами звичайного покупця. Внаслiдок цього значну частку, якщо не бiльшiсть тодiшньої книжкової продукцiї становила цiлком нестравна iдеологiчно-пропагандивна лiтература, незлiченнi зiбрання творiв "класикiв марксизму-ленiнiзму та видатних дiячiв Комунiстичної партiї й Радянської держави", а також грубезнi томи "класикiв" соцреалiзму, якi потiм довго припадали порохом на полицях книгарень та бiблiотек.
Серед цього позiрного книжкового багатства й рiзноманiття знайти книжку, яку читач мiг би й хотiв би прочитати, насправдi було так нелегко, що у брежнєвськi часи з’явився химерний, специфiчно радянський феномен "макулатурних видань", коли цiкавi книжки можна було придбати, лише здавши кiльканадцять кiлограмiв "макулатури" (якою часто виявлялися не лише старi газети, а й цiлком новi пропагандивнi видання). Низька цiна книжки була фiкцiєю й зовсiм не свiдчила про її доступнiсть – хорошi книжки, як правило, нелегко було знайти у вiдкритому продажу, тому добра бiблiотека була ознакою не стiльки iнтелiгентностi, скiльки соцiального статусу її власника. Утiм, тоталiтарний контроль книговидавничої справи мав i ту рису, що майже не iснувало низькопробної "бульварної" лiтератури, тож, з власної волi чи всупереч їй, пересiчний радянський громадянин мав помiтно вищу обiзнанiсть з хорошою класичною лектурою, анiж пересiчна людина на Заходi.
Яких же трансформацiй зазнавав за таких умов феномен популярної книжки? Ясна рiч, критерiй читацької популярностi до певної мiри враховувався у видавничих планах, але ця "певна мiра" була досить скромною. Тому про популярнiсть книжок свiдчили не так тиражi чи частота перевидань, чи навiть кiлькiсть примiрникiв, що розiйшлися (адже були централiзованi закупiвлi для бiблiотечної мережi, були потреби школярiв щодо книжок iз шкiльної програми тощо), як деякi "непрямi" ознаки – скажiмо, неможливiсть придбати книжку у вiдкритому продажу.
Популярна книжка ставала "дефiцитом", продавалася "з-пiд прилавка" або "по знайомству", родичам i приятелям; переходила з рук в руки, до дiрок зачитувалася в бiблiотеках.
Пiзнiше, з розвитком технiки (до того ж "дармової", державної) з’явилися "вiдксеренi" книжки – взятi в палiтурку акуратнi копiї романiв Булгакова чи В. Пiкуля, вiршiв Мандельштама чи Гумiльова. Чогось подiбного українською мовою авторовi бачити не довелось – попит, вочевидь, був явно меншим, а продукування – значно небезпечнiшим (див. "Самвидав").
За кiлькiстю видань, за тиражами та, зрештою, й за читацьким попитом на Українi росiйська та росiйськомовна книжка явно переважала українську – i на полицях книгарень, i в домашнiх зiбраннях, i в розмовах про прочитане. Головною причиною були, ясна рiч, наслiдки русифiкацiйної полiтики КПРС, але свою роль вiдiграла й на порядок бiльша книжкова пропозицiя цiєю мовою – як оригiнальної лiтератури, так i перекладiв. Не подолали цього становища й "українiзацiя" та короткочасний розквiт лiтератури "розстрiляного вiдродження", до того ж вiд початку 30-х рр. справи змiнилися на значно гiрше. Єдиними дозволеними українськими книжками стали твори вцiлiлих пiсля репресiй "українських радянських письменникiв", а також значно прорiджена "дожовтнева" класика зi шкiльноi програми – препарованi Франко, Шевченко, Леся Українка, Коцюбинський, Архип Тесленко, вiчнi "Хiба ревуть воли..." та ще дехто.
Про взаємини тодiшньої лiтератури з тодiшнiм життям українського народу влучно висловився Юрiй Шерех: "Як вiн жив, чим вiн дихав? Про це пiдсовєтська лiтература не сказала досi нiчого (говоримо про лiтературу, а не про макулатуру – та, звичайно, щось верзла про стахановцiв, про жити стало краще, жити стало веселiше, про квiтучi мiста квiтучої України, – але, хвалити Бога, – є слова i цiлi книжки i навiть цiлi бiблiотеки, якi нiби сказанi, написанi, але водночас – не iснують" [Шерех, с.208].
Ясна рiч, були й тодi популярнi книжки – Майн Рiд, Жюль Верн, Джек Лондон. Натомiсть для живих вiтчизняних авторiв єдиними дозволеними популярними жанрами лишилися "правильнi" детективи (в них "наш" розвiдник-чекiст умiло дурить буржуїв, а "нашi" слiдчi-чекiсти на чолi з легендарним майором Пронiним зграями ловлять нiмецько-японських шпигiв та троцькiстськобухарiнських шкiдникiв); "прогресивна наукова" фантастика – дитя марксистського сцiєнтизму, та ще книжки для пiдлiткiв про пригоди й подорожi. Серед останнiх знайшов мiсце й непоганий український письменник Микола Трублаїнi, що загинув 1941 р. на фронтi й не встиг, на жаль, багато зробити. Кiлька його книг потiм упродовж десятилiть багато разiв перевидавалися.
По вiйнi несподiвано "воскрес" Остап Вишня, випущений з ГУЛАГу; повернулися до читача найбезневиннiшi з його старих "усмiшок", з’явилися й новi – про "бандерiвську самостiйну дiрку", а також веселенька iсторiйка про дiда, що вилами заколов кiлькох нiмецьких солдатiв – "Зенiтка". Вона стала свого роду trade mark цього "нового" Вишнi – й справедливо, мабуть, обурювала юного Сверстюка.
Лише в роки хрущовської "вiдлиги" з’явився новий "чемпiон" читацького успiху – Ю. Дольд-Михайлик iз шпигунськими (чи, пак, "розвiдницькими") детективами "I один у полi воїн" (1956) та "У чорних лицарiв" (1964). Цi захоплюючi романи про подвиги радянського розвiдника в тилу нiмцiв читали мiськi дами й сiльськi бабусi, їх кiлька разiв перевидавали, перекладали росiйською та ще кiлькома "соцiалiстичними" мовами, автора засипали проханнями "написати, що там було далi..." Цiкаво, що перш нiж узятися за детективи, Ю. Дольд-Михайлик, починаючи з 1930 р., видав кiлька книжок "про людей колгоспного села", нинi давно й справедливо забутих.
Пiсля польотiв перших космонавтiв спалахнуло загальне захоплення космосом, пiднялася нова хвиля лiтературної фантастики, цього разу майже повнiстю присвяченої мiжпланетним подорожам. Поруч з росiйськими авторами – братами Стругацькими, I. Єфремовим, перекладними Ст. Лемом, А. Азiмовим, Р. Бредберi, що з’явилися в кожнiй домашнiй книгозбiрнi, посiв скромнiше, але все ж власне мiсце й українець Олесь Бердник. Книжки його були українськими не тiльки за мовою – його героїв тягло не лише до далеких планет чи до схiдної фiлософської екзотики, а й до триклятого нацiонального питання! Результат – звинувачення в нацiоналiзмi, вилучення книжок з обiгу, а потiм арешт автора. Та по домашнiх шафах книжки Бердника лишилися, й українськi пiдлiтки стали їх читати пiсля цього з iще бiльшим iнтересом...
У 70-i роки почалася нова нагiнка на українську культуру, а значить – i на книгу. Деякi iмена знов на кiлька рокiв зникли з обкладинок. Та часи були вже не тi – приспiла "розрядка", Гельсiнська угода... Крiм того, аби якось триматися в суперництвi супердержав, СРСР мусив утримувати майже 2 млн. науковцiв (iз них понад 300 тис. – в Українi), ще вдвiчi-втричi бiльше – так званих "iнженерно-технiчних працiвникiв", а ще ж були вчителi та iншi гуманiтарiї, i всi цi "гнилi iнтелiгенти" вмiли й любили читати...
70-i роки стали для пiдрадянської iнтелiгенцiї часом розчарування у сцiєнтистському свiтоглядi, в iдеалах прогресу – як суспiльного, так i технiчного. Натомiсть зрiс iнтерес до iррацiонального, до психологiї, iсторiї, фiлософiї (ясна рiч, "реакцiйної"!) та релiгiї. "Культовою" книгою (до речi, не лише в СРСР, а й у багатьох країнах Європи) став роман М. Булгакова "Майстер i Маргарита", а також нiби-iсторичнi книжки В.Пiкуля (стовiдсотковий зразок масової культури). Подiбне до Пiкуля (хоча, варто зазначити, явно вище за мистецькими якостями) явище було тодi й в українськiй лiтературi – iсторичнi романи П. Загребельного, а також Вол. Малика.
Павло Загребельний, респектабельний автор соцреалiстичної прози, видав кiлька романiв про Київську Русь ("Диво", "Первомiст", "Смерть у Києвi", "Євпраксiя") та про часи козаччини ("Роксолана", "Я, Богдан"). Книжки його, багатi на "творчо опрацьовавнi" iсторичнi факти й антураж, на крутi фабульнi повороти, ба й на еротичнi мотиви, мiстили й приманку для iнтелектуала – iсторiософськi розмiрковування (традицiя, започаткована ще Львом Толстим), у яких Загребельний нiде прямо не порушує офiцiйних iсторiографiчних догм, але ж нiде з ними вголос i не солiдаризується, трiшки кокетуючи своєю позицiєю sine ira et studio, що дуже подобалося тодiшнiм тихеньким українським патрiотам i що дозволило авторовi, за словами деяких сучасникiв, "успiшно перейти пiд прилавок". Нiби мимоволi, самим добором тем та героїв, iсторичнi романи П. Загребельного, як колись книжечки А.Кащенка, все ж таки будили в українськiй масовiй свiдомостi думки про колишню державну велич та культурний престиж Києва, про європейський масштаб постатей українських дiячiв часiв Хмельниччини, а часом – i сiяли легкий сумнiв у слушностi панiвних радянсько-росiйських iдеологем (як-от паралель мiж Б.Хмельницьким та царем Петром I на першiй сторiнцi роману "Я, Богдан", вiдверто саркастична щодо "мiдяного вершника").
Цiкавий, хоча в деяких аспектах непереконливий аналiз iсторичної прози Загребельного знаходимо в книзi україно-австралiйського критика Марка Павлишина "Канон та iконостас". Визнавши, що роман "несе ознаки чималої авторської компетентностi", та застерiгши, що "лояльнiсть Загребельного [щодо догм офiцiйної радянської iсторiографiї] є часто аж надто твердим хлiбом для читача, який звик високо оцiнювати оригiнальнiсть та iндивiдуальнiсть у лiтературному творi. А в Загребельного у трактуваннi центральної теми роману зустрiчаються тiльки наперед вiдомi формули: спiльнiсть боротьби українського, росiйського та бiлоруського народiв" тощо, – Павлишин зiзнається: "Не раз хочеться вiдмовитися вiд "правди" Загребельного й вiдкласти роман назавжди" [Павлишин, с.62-63].
Критик, мабуть, забув – те, що вiн зве "правдою Загребельного", не належало й не могло належати в радянськi часи анi Загребельному, анi жодному iншому авторовi, котий хотiв друкуватися – воно мусило бути "iсторичною правдою ленiнського вчення", єдиною для всiх, i зовсiм не там слiд шукати намiрiв та "правди" Загребельного.
З iншого ж боку, елiтистська обмеженiсть заважає Павлишину помiтити, що "читач, який звик поцiновувати оригiнальнiсть та iндивiдуальнiсть", становить меншiсть на вiльному Заходi так само, як i на поневоленому Сходi, а критерiй естетичної оригiнальностi для оцiнки популярної iсторичної прози навряд чи продуктивний.
Утiм, Павлишин зiзнається: "Як на цей роман реагує читач в Українi – невiдомо. Чи традицiя соцiалiстичного реалiзму створила вже читача, який своїм естетичним смаком грунтовно вiдрiзняється вiд захiдного? Можливо, читання роману стало процесом, подiбним до сприйняття iкони. В iконографа не вимагається, щоб вiн творив новий змiст, виправдовуючися iдеалом оригiнальностi чи iндивiдуальностi..." – i так далi [Павлишин, с.69]. Можна привiтати Марка Павлишина iз вiдкриттям подiбностi рецепцiй агiографiї та популярної книжки – вiдкриттям, яке давно зробили дослiдники масової культури.
Iнший автор популярної iсторичної прози 1970-х – Володимир Малик видав серiю суто пригодницьких романiв про подвиги лицарiв-запорожцiв ("Посол Урус-Шайтана", "Фiрман султана" та iн.), що читалися переважно юною аудиторiєю. Трохи присмаченi неуникними на той час мотивами "дружби народiв" та "класової боротьби", цi модернiзованi версiї кащенкiвських "Пригод юного лицаря", одначе, мали велику популярнiсть i не в однiй тисячi хлоп’ячих сердець посiяли зерна нацiональної свiдомостi. Великими, часом навiть мiльйонними накладами виходили збiрки народних казок, користувалася чималою популярнiстю також мемуарна лiтература (особливо варто вiдзначити цикл "Розповiдей про неспокiй" Юрiя Смолича).
Але поза цими поодинокими зразками читацького успiху, українська сучасна книжка мала невисокий престиж. Уже шкiльна програма, з її "Будем, будем бить!" та "Лупайте сю скалу", з розсиропленими "Прапороносцями" та малосмiшними Часником i Галушкою надовго вiдбивали в багатьох охоту читати по-українськи. Натомiсть значна частина "високої" української лiтератури ХХ столiття – Хвильовий, М. Кулiш, Пiдмогильний, Плужник, навiть раннi Тичина та Рильський були мало кому вiдомi через напiв-забороненiсть.
Таким чином, українська книжка в повоєннi роки займала свого роду "резервацiю", полишену домiнуючою книжкою росiйськомовною (поза тим лише нечисленнi київськi та львiвськi iнтелектуали читали польською та трiшки англiйською – книжки, придбанi в книгарнях "Дружба", успадкованi вiд батькiв чи – рiдкiсна рiч! – принагiдно привезенi з-за кордону). В таких умовах престиж україномовної книжки якоюсь мiрою рятували переклади, переважно – європейської класики ХIХ – ХХ сторiч. Наприкiнцi 1960-х, в часи "шелестiвської" української "вiдлиги" видавництво "Днiпро" започаткувало кiлька книжкових серiй – "Вершини свiтового письменства" (вагомi томи зарубiжної класичної прози, переважно європейської, вiд Гете, Бальзака й Мольєра до Томаса Манна й Б. Брехта), "Зарубiжна новела" (кишенькового формату збiрники, переважно класика ХХ ст., але траплялись i середньовiчнi китайськi чи японськi новели, i Мопассан стотисячним накладом), "Перлини свiтової лiрики" (невеличкi, "сувенiрного" формату томики поетичної класики – вiд Гафiза й Ван Вея до Аполлiнера й Рiльке); "Зарубiжна сатира й гумор" (також кишеньковi томики гумористичної класики – Е.Т.А.Гофман, О. Генрi, К. Чапек, Б. Нушич, К .Воннегут, А. Доде тощо). Щороку виходило вiд трьох до п’яти книжок кожної з цих серiй, (правда, "гумору" швидко стало менше – по однiй-двi книжки на рiк), тож за два десятилiття iснування цього амбiтного проекту з’явилося десь пiд двi сотнi томiв зарубiжної лiтературної класики, добре дiбраної, як правило – з квалiфiкованими передмовами й примiтками, переважно в прекрасних перекладах. Тиражi були рiзнi – вiд трьох-п’яти тисяч для серiї "ПСЛ" до 100 000 й навiть 150 000 для Мопассана, Бальзака, Брехта. Зрiдка траплялася данина полiтичнiй кон’юнктурi на кшталт "Сучасних серболужицьких новел" чи українських перекладiв М. Некрасова, та зате час вiд часу з’являлися справжнi шедеври – як-от Бернс чи Аполлiнер у перекладах М. Лукаша, Рiльке в перекладах М.Бажана, Гафiз у перекладах В. Мисика, Гашекiв "Швейк" у перекладi В. Масляка.
Така тривала й масштабна праця, що ввела значну частину свiтової лiтератури в україномовний культурний простiр, не знала аналогiв у нашiй iсторiї. Але значення її для нашої культури було пiдiрване кiлькома чинниками: по-перше, масштаби її все ж були значно меншими, нiж аналогiчна дiяльнiсть у Росiї. Це особливо видно за багатотомними зiбраннями творiв: протягом останнiх двох десятилiть українською мовою з’явилися В. Шекспiр, Е. Хемiнгвей, А. Франс, Б. Прус, Г. Белль, У .Коллiнз, Гi де Мопассан, Дж. Лондон, М. Твен, Г. Флобер, Я. Гашек, – можливо, ще кiлька iмен, от i все... По-друге, практично не було вiдкрито нашому читачевi нових iмен, всi вони ранiше з’являлися в росiйських перекладах (хай навiть i не найлiпших) i були, отже, українському читачевi знанi через них. По-третє, картина свiтової лiтератури, створена "Днiпровими" серiями, виглядала явно деформованою, неповною: бракувало багатьох всесвiтньовiдомих iмен, якi були для тодiшнiх експертiв з радянської культурної полiтики неприйнятними чи то з полiтичних, чи то з естетичних причин.
Та цей вартий усiляких похвал двадцятилiтнiй видавничий проект розвалився пiсля 1990 року, разом iз фiнансово-господарчим розвалом державної видавничої iнфраструктури в Українi. Адже ясно, що така жорстка, монополiстична, а часто й економiчно абсурдна система не могла витримати зiткнення з вiльноринковими вiдносинами та свободою слова й друку. Втiм, криза книговидавничої справи наростала поволi й попервах її начебто нiщо не вiщувало – в часи "перебудови" вiдбувся справжнiй вибух видавничої активностi, особливо в перiодицi. Досить лише згадати, що за рахунок появи недержавних (переважно малих) видавничих пiдприємств їхнє загальне число зросло вiд 27 у 1990 роцi до 750 у 1994 роцi (з них близько 400 – приватнi). З’явилося багато приватних книготорговельних фiрм, певна кiлькiсть приватних полiграфiчних пiдприємств, переважно малих, але iз сучасним обладнанням. Усi вони дiють у ринкових умовах, без жодної фiнансової пiдтримки вiд держави й орiєнтуються, ясна рiч, передусiм на ринковий попит.
Про розмiри спаду, особливо драматичного пiсля пожвавлення кiнця 80-х рокiв, свiдчить i статистика:
| Рiк | 1928 | 1950 | 1958 | 1970 | 1980 | 1989 | 1994 |
| Книжки: назви | 5700 | 4130 | 6600 | 8133 | 9061 | 8450 | 4752 |
| Тираж (млн.): загальний | 36.6 | 77.6 | 116 | 122 | 145 | 190 | 52 |
| укр.мовою | 24 | ... | 78 | 92 | 92 | 95 | 21 |
Значно гнучкiшими й ефективнiшими за державнi виявилися незалежнi видавництва, якi вже у 1994 роцi випустили бiльше книжок, анiж державнi (як за кiлькiстю назв, так i за накладом). 34 "найсолiднiших" iз них об’єдналися в Асоцiацiю незалежних видавцiв i намагаються координувати зусилля у нинiшнiй важкiй ситуацiї.
Державнi книгарнi тимчасом перетворилися на багатопрофiльнi крамницi, де торгують усiм – вiд шкарпеток до коньяку. Не орiєнтуючись на власне книжкову торгiвлю як основне джерело доходiв, державнi "комерцiалiзованi" крамницi практично не займаються рекламою та маркетингом книжки, орiєнтуються на партнерство з однiєю-двома оптовими фiрмами-посередниками, iгноруючи малi видавництва-виробникiв, зате забирають собi в середньому третину виручки.
Приватнi книготорговцi, яких нинi стало бiльше, анiж державних, природно, ще менше керуються культурно-просвiтницькими критерiями. Аби зменшити свої витрати, вони здебiльшого торгують iз вуличних лоткiв, а в їхньому асортиментi переважає iмпортована з Росiї та мiсцева росiйськомовна комерцiйна, розважальна продукцiя, а також деякi популярнi рiзновиди фахової лiтератури – словники, пiдручники з бiзнесу, медицини, куховарськi книги тощо. Таким чином, україномовна продукцiя на книжковому ринку України складає кiлька вiдсоткiв.
Загалом традицiйна структура пропозицiї в українськiй книготоргiвлi, що була практично тотожною структурi видавничих планiв i вiддзеркалювала радянську бiблiотечну рубрикацiю ("твори класикiв марксизму", "суспiльно-полiтична", "природничо-наукова", "словниково-довiдникова", "радянська художня лiтература", "зарубiжна художня лiтература" тощо) вже практично зруйнована; на її мiсцi вимальовується нова структура, що вiддзеркалює реальний читацький попит i тому дедалi бiльше нагадує захiдний книжковий ринок з його рубриками mystery, science fiction, romance, adventure, fiction classics тощо. Специфiка книжкового ринку сучасної України в тому, що на ньому всi цi новiтнi бестселери, шпигунськi та дамськi романи представленi практично повнiстю московськими виданнями, натомiсть "українська книжка" скидається на всього-навсього окрему рубрику помiж iнших. Цей сектор книжкової пропозицiї представлениий переважно нехудожнiми виданнями iсторичного, мемуарного, полiтичного характеру, лiтературною класикою, а також досить нечисленними новими художнiми творами. Окреме положення посiдають, втiм, україномовнi пiдручники, словники, посiбники, якi мають чималий попит з огляду на "українiзацiю" вищої та спецiальної освiти.
Якщо ж повернутися до красного письменства, то тут головна змiна, принесена 90-ми роками, полягає, з одного боку, в утратi українським письменством дотеперiшньої гiпертрофованої суспiльно-культурної ролi; з iншого ж боку – в поступовiй iнтеграцiї України до тiєї частини свiтової цивiлiзацiї, яка не читає книжок, а дивиться телевiзор.
Н. Бiлоцеркiвець у статтi "Лiтература на роздорiжжi" ("Критика", № 1, 1997) намагається пояснити, чому "бестселер у прямому значеннi слова, тобто "книга, що найкраще продається", має масовий наклад i масовий попит – в Українi на сьогоднi просто неможливий". Та тому, вважає вона, що часи читання книжок як чи не наймасовiшої культурної практики в Українi – "тi часи, як на мене, минули, й можливо, безповоротно. I справа не лише в купiвельних спроможностях... (...) Змiнилося ставлення до лiтератури. Простiше (звичайно, й дешевше) натиснути на одному з каналiв той чи той мильний серiал, кращий-гiрший бойовик, навiть навiть фiльм Бергмана чи Пазолiнi. Тi, хто цiкавиться iнтригами "вищого свiту" чи пошуковцi чiтких пояснень "хто винен" та "що робити" звернуться до газет..." [Бiлоцеркiвець, с.28].
Усе це справедливо, але не дає пояснення, чому ж на Заходi, де така змiна культурних практик зайшла значно далi, книжка – як популярна, так i "елiтарна" – не збирається помирати, на вiдмiну вiд українського "красного письменства". Причин такої рiзницi бачиться двi. По-перше, українських письменникiв, як ми бачили, довго вiдучували бути популярними. Вiдучував i режим (який взагалi вважав, що популярнiсть може бути лише санкцiонована згори), й власнi щирi патрiоти, для яких розважальнiсть книжки була "недостойна українства, ясної й чистої нацiональної iдеї", як заявляв Грушевський.
Нерозумiння концептуальних, iдейних, сюжетно-стильових особливостей популярної книжки виявляє й Н. Бiлоцеркiвець, коли аналiзує сучаснi книжки, якi "претендували на роль бестселера – принаймнi, для певних соцiально-вiкових груп та георгафiчних регiонiв": "Перверзiя" Ю. Андруховича, "Житiє гаремноє" Ю. Винничука, "Польовi дослiдження з українського сексу" О.З абужко та "Шлюбнi iгрища жаб" А. Кокотюхи.
На думку Бiлоцеркiвець, "величезна насолода" вiд постмодернової прози Андруховича, "високоякiсна стилiзацiя" та безлiч еротичних сцен у Винничука, "бурхлива динамiка сюжету" в Кокотюхи, врештi, "досконалий зразок українського фемiнiзму" в Оксани Забужко просто мусили б зробити згаданi книжки бестселерами, якби не те, що "запахущi синонiмiчнi ряди" Винничука та "незрiвнянна стилiстика" Андруховича – то все бiсер перед мовно неосвiченою свинею, якою, на думку Бiлоцеркiвець, є "пересiчний схiдняк" – себто той самий читач, який зовсiм недавно розкуповував багатотисячнi тиражi україномовного Хемiнгвея чи Сiменона, романи Загребельного чи "Марусю Чурай" Лiни Костенко.
Та героям Кокотюхи далеко до комiсара Мегре, "Житiє гаремне" – зовсiм не "Анжелiка i султан", а "Польовi дослiдження" не мають i половини тих якостей, що зробили бестселером їхнiй прототип – "Страх польоту" Ерiки Джонґ: анi добре збудованої фабули, анi легкої, афористичної мови, анi знов-таки апелювання до суспiльних цiнностей: фемiнiстична героїня Ерiки Джонґ прагне не визволення нацiональної душi, а всiм зрозумiлого кохання й родинного щастя.
Нарештi, останнє: бестселер є явищем не лiтератури, а книжкової iндустрiї та ринкового книжкового бiзнесу, несформованiсть якого в сучаснiй Українi особливо очевидна на тлi бурхливого розвитку нашого юного шоу-бiзнесу та поп-музичного ринку. Втiм, цей приклад дарує й надiю: якщо вже є українськi музичнi хiти, то завтра будуть i українськi бестселери.
| < Попередня | Наступна > |
|---|